Тіні

Розділ 1

Йому страшенно хотілося її уваги, хоча розумів, що ніколи цього не отримає. Марічка не виявляла до нього ані найменшого зацікавлення, а він усе чекав. Мав у своєму арсеналі чимало дарів, які міг би застосувати до неї. Порушивши закон, таки застосовував — але все намарно.

Гук поволі підіймався у високі гори, й у його голові зблиснула нова ідея. В очах з'явився вогник. Пришвидшив ходу. Ще не зовсім усвідомлював, як тепер добиватиметься своєї мети, але принаймні знав, куди йти.

На полонині побачив, що від отари відбилась одна вівця, побігши у бік стрімкої яруги. І, хоча не було Гукові жодного діла до вівчарської роботи, інстинктивно кинувся рятувати тварину.

Одним стрибком перескочив двадцятиметрову відстань, іще один крок — і він уже над самісіньким проваллям. Стоїть на одній нозі на камені, що хитається й от-от полетить у безодню, проте спокійно втримує рівновагу. У руках тримає врятовану овечку. Своїми надлюдськими можливостями він волів перед іншими не хизуватись, узагалі намагався їх не виявляти. Але зараз його ніхто не бачив, та й вівця без нього загинула б.

— Ого! То всі діти Чугайстрів таке вміють? — почув Гук за своєю спиною.

Він рвучко повернувся і побачив перед собою Івана Палійчука, свого суперника й водночас того, ким захоплювався і ким завжди хотів бути. Його життя здавалося Гукові ідеальним: має Марічку, маму, живе серед людей...

І от зараз Іван побачив його надможливості. Інший, можливо, зрадів би, що продемонстрував перевагу, та Гука це не цікавило: змагатися варто було би в іншому. Що більше, це розлютило Обмінника: знову він не такий, як усі, не нормальний.

— Я тебе не помітив, — зізнався Гук.

— Та звичайно, ти ж тут таке виробляв! — присвиснув Палійчук.

— Слухай, я тебе прошу: нікому не розказуй про те, який я дивний.

— Дивний? Ти особливий! Хоч усвідомлюєш, як тобі пощастило?

— Мені? Та де там? Ти бачив моє життя? Я всюди чужий, живу відлюдьком.

— Та припини! Я б усе віддав, аби помінятися з тобою місцями. Поглянь на мене: що маю я? Живемо з мамою в злиднях, ледве зводимо кінці з кінцями, ґражда вже латана-перелатана. Я мушу ходити наймитувати на полонину, по півроку не бачу Марічки через кляту нужду. Я не маю нічого, що міг би їй запропонувати, а вона варта бути царівною.

— Зате ти, брате, таки маєш її. А моя доля — зустріти старість у цілковитій самотності.

— Чого так кажеш? Ти ще знайдеш собі дівчину, одружишся, заведеш господарку й зістарієшся серед діточок та онуків. Чи ти не старітимеш?

— Побачимо. Я й сам не знаю, якщо чесно. Та мені й не цікаво. Не маю жодного бажання жити, а надто вічно. А щодо одруження? Кому я потрібний? Хто захоче провести життя з таким ненормальним: ні не людиною, ні не духом?

— Здається, у твоїй голові все перемішалося! Ти сам не розумієш, що кажеш. Усе в тебе буде добре — я точно знаю, брате, — Іван по-дружньому поплескав Гука по плечі.

— Маєш дар передбачення? — засміявся Гук.

— А чого ж ні? Якийсь та й маю!

— Дякую за підтримку. Мені ще ніхто з людей такого не казав, — знітившись, промовив Обмінник.

— Готовий нагадувати тобі про це щодня! Ну все, біжу до отари. До речі, дякую за порятунок овечки, — я у боргу перед тобою!

— За це будеш щодня казати, що в мене все буде добре, — кинув у відповідь Гук і продовжив підніматись угору.

Він ішов поволі, роззираючись навколо. Думав про стосунки Марічки й Івана, про свою майже дружбу з тим-таки Іваном. Шкода стало й дівчини, й Івана, і себе. Розумів, що його почуття взагалі недоречні та неправильні, але змінити їх не міг: вони вгризлися глибоко в серце і тепер закарбувалися там назавжди.

Так у роздумах він зайшов туди, де не ступає людська нога, у скелі над урвищами. Тут, в одній із печер, мешкав його вуйко Щезник. Він був страшенний відлюдько, намагався уникати і людей, і духів.

— А, то ти, малий! — уже готовий був накинутися на непроханого гостя Щезник, але миттю зм'якнув, коли побачив небожа. — Не підкрадайся, бо можу не побачити, що то ти, і ще якої біди тобі нароблю.

— Не наробите. Ви не такий злий, як хочете здаватися, — підступив ближче Обмінник.

— Ти ще не знаєш, який я.

— То розкажіть!

— Нема про що балакати, — відмахнувся Щезник.

Він був уже сивочолий, бородатий і виглядав цілком як людина. Видавали в ньому духа тільки зіниці очей, поздовжні, як у тварин, а ще зарослі шерстю стопи ніг. Хто не знав, міг би легко сприйняти їх за хутряне взуття, а незвичні очі — за гру світла. Вигляд завжди мав набурмосений, хоча Гук добре знав, що то лише маска для інших, не для рідних.

— Ти знову ходив до людей? — несподівано змінив тему вуйко.

— А хіба в тому є щось зле? — запитанням на запитання відказав небіж, бо помітив невдоволення у вуйковому голосі.

— Але й нічого доброго, — спохмурнів Щезник. — Від людей ніколи не чекай до себе, духа, на щось ліпше, ніж страх. Ми для них інакші, а тому — лихі. Думаєш, вони насправді до нас так добре ставляться? А дулі з маком! Люди нас просто бояться, бо ми маємо різні дари. Ми сильніші за них, тому вони воліють бути з нами в добрих стосунках — про всяк випадок, аби задобрити страшних і незрозумілих духів.

— Думаю, то неправда. Це тільки ви так собі вирішили. Тато каже інакше. Чого ви так людей уникаєте? Що вони вам зробили?

— Та відчепися від мене, — ще більше набурмосився вуйко.

— Не відчеплюся. Я ж бачу, що хтось вам мусив добряче влізти в душу.

— Люди — то зло!

— Тоді доведіть!

— Вони вкрали в мене найдорожче, ясно? — Щезник важко видихнув, устромив у зуби люльку і закурив.

Гук мовчав, аби не зруйнувати момент для одкровення. Минуло, певно, хвилин зо п'ять, коли вуйко стишеним, глухим голосом промовив:

— Люди забрали в мене маму. Я народився від двох духів: Перевидника — вовкуна, котрий щоразу на повний місяць прибирав вовчу подобу й утікав у ліси, і Бистриці, яка була прудка, наче звір. Татові родина була цілком не потрібна, його у будь-якій подобі манили ліси, хащі, полювання. Чи зміг би він прикувати себе до одного місця, осісти, десь укоренитися, бо сім'я — це коріння, яке прив'язує та зобов'язує? Звісно ж, ні. Такий спосіб життя був не для нього. Та й заради чого Перевидник мав усе кидати? Моєї мами він ніколи не любив. Я став його помилкою, про яку він, певно, жалкував, хоча мені здається, що він не надто й переймався моїм народженням. Хутко й забув, напевно, про моє існування. Зовсім інша була моя мама. Вона ніколи би мене не кинула, вона була для мене всім: і родиною, і опорою, і другом. Коли я прийшов у світ, мама вже мала двійко дітей: Чугайстра та Нічницю. Обоє на той час були вже дорослі. Їхній батько загинув іще задовго до мого народження. Брат і сестра помагали мамі мене виховувати, хоча кожен із них уже мав свою місію та купу роботи. Мама віддавала мені все, що мала: свій час, любов... Тішилися мною і брат зі сестрою, бо ж я був найменшенький, а малюків у родині завжди обожнюють. То нині я виглядаю, як дідуган, значно старший за брата, а насправді — ні, молодший — я. Наш український вроджений інстинкт — любити і плекати дітей, продовження свого роду. Так було й у нас. Поки не з'явився він... Попри те, що поруч було троє дітей, наша мама почувалася самотньою. Була ще молода і красива, й дитячої любові їй було замало. Можливо, вона сама б і не шукала собі чоловіка, та знайшов її він. Павло був поставним удівцем, мав велику господарку. Його діти повиростали, й він приглядався до місцевих жінок, чи не стала би котрась із них його ґаздинею. Як Павло зустрів мою маму, того я не знаю, проте між ними спалахнуло велике кохання... Він і справді щиро любив її, й вона його — теж. Але сам Павло мав дуже тяжку натуру, був майже деспот: усе мусило бути так, як він каже, без жодних заперечень. А моя мама була покірної вдачі, тож виконувала його забаганки. Та хто не зміг змиритися з його наказами — то це я... Так, я люто ненавидів його через те, що він зробив із мами свою служку. Я сто разів просив її покинути Павла і вилізти з ярма, та вона була надто слабкодуха, щоби зробити рішучий крок. А може, просто любила його, незважаючи ні на що?.. Мама безперестанку просила, щоби я оселився разом із ними в селі, та я категорично відмовлявся. І Павло теж не хотів бачити мене у своїй ґражді. Можливо, якби я погодився, мама його вмовила б, але я на це ніколи би не пристав... Так мама й розривалася між нами обома і за кілька років з'їла себе зсередини. Вона померла через того клятого деспота. Тепер я думаю, що в тому була і моя провина. Якби я перебрався до них, їй, можливо, не довелося би мучити себе. Та нічого доброго в такому співжитті все одно не було би: ми просто повбивали б одне одного. Коли мама пішла зі світу, я втік у високі гори, щоби ніколи не бачити людей-деспотів, гірших за звірів...

Щезник іще довго оповідав небожеві про своє життя, й у кожному реченні звучала ненависть до цілого людського роду через одного чоловіка.

— Вас можна зрозуміти. Він зруйнував ваше дитинство й узагалі життя. Але я думаю, що ненависть до однієї людини не може перекреслювати всього доброго, що зробили і роблять люди. Не всі однакові, — нарешті після паузи тихо мовив Гук.

— Ти ще надто малий, аби мене зрозуміти.

— То навчіть мене!

— Чого?

— Бути таким, як ви. Навчіть щезати і змінювати подобу.

— Я вже дав тобі свій дар, коли ти ще був маленький.

— Але не навчили ним користуватися!

— Хочеш уводити в оману інших?

— Маю свої причини, — знітився Гук. — То як?

— Якщо так хочеш, то ходи! — скомандував вуйко і повів хлопця з печери.

Щезник став посеред галявини, заплющив очі й умить перекинувся на вівцю. Вівця заплющила очі й перетворилася на вівчаря. З нього зробилася миловида дівчина, а з тої відтак — згорблений дідуган.

— Як ви це робите, вуйку? — запитав вражений Обмінник.

— Заплющ очі й уяви собі того, на кого хочеш перетворитися. Нічого іншого тобі й не треба, бо дар ти вже маєш.

Хлопець зробив, як казав вуйко Щезник, і — на диво — з першого ж разу йому вдалося прибрати подобу птаха яструба.

Спробував іще раз — і вже став метеликом, а далі — бабусею, конем, собакою...

Гук не тямився від радості, його наче несло на крилах, відчував легкість і водночас свою міць. Він скористається нею. Неодмінно. Та мусить добре обдумати, щоби зробити це з розумом.

Розділ 2

— Якщо я викликаю в неї відразу, бо ж знаю, що потворний, тоді дам їй того, перед ким вона не встоїть, — роздумував уголос Обмінник, повертаючись у село від вуйка Щезника.

Спочатку мав на меті перетворитися на Івана Палійчука, та це було би занадто навіть для нього. Тому з'явилась інша думка.

Він уявив того, ким хотів би стати, і за мить перекинувся на вродливого легіня. Хоча й у своїй рідній подобі був доволі привабливий, але мав таке внутрішнє несприйняття себе самого, що йому задавалося, що потворнішою істотою на світ іще ніхто не народжувався.

Тепер Гукові очі кольору неба набули темно-карої барви, світле волосся стало темним, а обличчя цілком змінилося. Він зиркнув у ставок, побачив у воді своє відображення і задоволено розтягнув обличчя в широкій усмішці. З-під уст зблиснули бездоганні білосніжні зуби.

— Тепер, Марічко, ти отримаєш того, на кого заслуговуєш!

Обмінник попрямував у село, просто до її хати. Але там дівчини не застав. Подався до Черемошу і там побачив Марічку.

Дівчина прала одяг у бистрій холодній воді. Сорочки, рушники — все було помережено вишивкою, де кожен символ мав ритуальне значення, оберігаючи свого власника. Студений Черемош загрозливо буркотів і котив хвилі вниз за течією, а до рук дівчини біля берега допливала тільки спокійна вода і приємно контрастувала з літньою спекою. Марічка час від часу перепочивала, піднімала голову і довго дивилась у сині гори, бо там, на полонині, був її Іван. Наймитував там уже два місяці, і єдине, що їх зараз пов'язувало, — зірка, на яку домовилися щовечора дивитися разом: вона — зі села, а він — із високогірної стаї, найближчої до неба.

Обмінник не відразу наважився підійти до дівчини. Довго просто стояв і милувався нею. Марічка здавалася йому ідеалом, якимось земним недосяжним божеством. Міг би так вічно споглядати на неї. Та пригадав собі, що зараз в іншій подобі, й це підштовхнуло його вийти зі сховку.

— Помагай Біг, — по-місцевому привітався Гук.

— Дякую, помагай і вам!

— Не підкажете, де тут мешкають Крицкалюки?

— Ой, я навіть не чула тут, у Криворівні, таких. Може, то в інших селах? Ви нічого не наплутали?

— Може, і сплутав, бо я не тутешній, — зблиснув своєю новою усмішкою Обмінник.

— А звідки ви?

— З високих гір, — не збрехав Гук. — Там, ще далі за Дзембронею.

— Так далеко я ще не була.

— Шкода, бо там починається найгарніше, що може бути у світі, — Чорногірський хребет. Він підпирає небо і тягнеться довжелезною вервечкою гір. Говерла і Петрос височіють, як велети, за ними є два ока неба: озера Несамовите і Бребенескул, — а поруч випирають гострі скелі Малі й Великі Кізли, гори з чудернацькими формами, з'єднані між собою вузькими перемичками. І так — аж до гори Піп Іван. Коли ніхто не чує, вони між собою говорять, хочуть зійтися докупи, але не можуть, бо такими їх задумав Творець.

— Ви так цікаво говорите! Невже насправді там були?

— І не раз. Там — мій дім.

— На самих верхів'ях? Хіба там може жити людина? — здивувалася Марічка.

— Та ні, не на самих, але недалечко.

— Напевно, добре весь час бути поруч із такою красою, яку розумом навіть осягнути важко?

— У вашій Криворівні нічим не гірше.

— Справді?

— Чесне слово. Була би моя воля, я би тут оселився.

— Ваша воля? А що заважає?

— Життя не завжди складається так, як би хотілось...

— І то правда, — зітхнула Марічка і крадькома зиркнула у бік полонини. — А ви були коли-небудь на Смотричі? Там, де вівчарі випасають отару?

— Ото щойно йду звідти.

— То, може, ви бачили Палійчукового Івана? — в її голосі забриніла надія.

Гука наче ножем штрикнули в серце:

— Та ні, не зустрічав, — сухо відповів, а тоді:

— Я вам допоможу донести до хати випрані речі.

— Дякую, та я можу й сама.

— Так, можете, але навіщо? Чи не ліпше в компанії? — підморгнув Гук, чого ніколи не наважився би зробити у власній подобі.

Нове обличчя змінило його і зсередини, він став наполегливіший, сміливіший і впевненіший у собі, ніж раніше. Комплекси меншовартості кудись випарувались, і це приносило Обмінникові неабияке задоволення. Він стомився постійно почуватися так, ніби гірший за інших тільки через своє походження, хоча насправді така ієрархія була чинною лишень у його голові. Та зараз мізки Обмінника були вільні від комплексів родом із дитинства, й він насолоджувався тим, що інакший.

Він проводжав Марічку до хати, ніс її кошик із мокрим одягом і безперервно про щось балакав, що було би неприродним для його справжньої натури. Дівчина теж підтримувала розмову, її захоплювали розповіді Обмінника про далекі краї, про недосяжні гори, а ще його манера в особливий захопливий спосіб розповідати про ті далекі далі.

— З вами цікаво балакати, — сказала Марічка.

— А хочете побачити Чорногору на власні очі? Ну ж бо, наважуйтесь — і ви не пошкодуєте!

— Та де там! Я вже прив'язана до цієї землі, — опустила очі Марічка. — Та скоро й Іван повернеться з полонини.

— Але, поки не повернувся, може, ми би завтра ввечері знову побачилися? На тому самому місці, на Черемоші? — голос зраджував Гука, й він уже ледве володів собою від хвилювання.

— Вибачте, але я не можу, — як вирок упало на Обмінника.

— Через нього? — сухо запитав кароокий.

— Так...

Він попрощався й пішов геть. Спочатку поволі, поки залишався в межах досяжності її погляду, а потому помчав, наче вихор, у гори, на найкрутіші вершини, у Чорногору, бо тільки там міг викричати свій біль. Не помогла ні приваблива зовнішність, ані захопливі розповіді — вона вірна Іванові й ніколи не проміняє його ні на кого іншого, хай навіть устократ гарнішого.

І його безвихідь, і розпач, які розпирали груди, зараз знову змінилися на гнів, на бажання трощити все навколо від люті: на неї, на себе, на нього, на цілий світ.