— Прокидайтеся, зозульки! — вуйко Любко яко совість знімальної групи вважав своїм обов'язком розбудити молодь, яка ладна була спати день і ніч.
— Вуйку Любку, то ж тільки восьма година. Вляжтеся ще, благаю вас! — прогугнявив захриплим голосом Ярема.
— Яке спати? День надворі! Роботи ціла купа! — невблаганно мовив водій.
— Йо-о-ой, ви деспот!
— О, так, хлопче, я такий! — задоволено мугикнув Любомир.
Поки всі вмивались, одягалися, причісувалися, задзвонив Олесин мобільний телефон.
— О, привіт, Андрію! — сказала у слухавку Олеся.
— Ну хто би сумнівався, — пхикнув Ярема. — Він що, спати не лягає? Упиряка якийсь?
Олеся махнула Яремі рукою: мовляв, цить, не заважай! І продовжила милий діалог із Андрієм:
— Та ти що? Ти справді зробиш таке для нас? Для мене?! Круто, дуже дякую! Мені буде страшенно цікаво. — Вона вимкнула телефон. — Хлопці, ви знаєте, куди ми нині підемо?
— На побачення з Андрієм? — не втримався і таки вколов Ярема.
— Нє-а! Андрій домовився нам про інтерв'ю з місцевим мольфаром. Той начебто щось знає про цілу ту таємну історію з ворожими родами.
— Коли йдемо?
— Щойно по нас приїде Андрій.
На Андрія довго чекати не довелося. Спочатку здалека зблиснули його білосніжні бредопітівські зуби, а тоді показався й він сам.
— А, от твій Ричард з'Гір, — кивнув на гуцула Ярема.
— Привіт, Олесю, гарно виглядаєш! — здалека гукнув Андрій.
— Дякую!
— То нині ввечері ти нарешті будеш вільна?
— Тільки я? Учора ти запрошував нас усіх.
— Але ж вони категорично не хочуть, — то чого я буду причіпливим?
Олеся не відповіла. Не любила, коли вирішують щось за неї.
— Яремо, ти зібраний? Можемо їхати? То ходімо! — гукнула дівчина й сіла на заднє сидіння Андрієвої автівки, демонструючи, що до неї не так легко підбивати клинці. Натомість поруч із білозубим сів Ярема — не без самовдоволеного виразу обличчя:
— Ну що, поїхали у світ чарів?
— Як скажете, — без усмішки процідив Андрій.
Автівка петляла вузенькими доріжками поміж горами та незнайомими львів'янам присілками Криворівні. Якби зараз гостей висадили і сказали повертатися до їхньої садиби самим, вони ніколи в житті не знайшли би дороги назад. Не були навіть упевнені, чи то ще Криворівня, чи вже наступне село — Верхній Ясенів. Нарешті на горбочку побачили одиноку хату.
— Далі дороги вже нема, і треба перейтися пішки. Хвилин десять-п'ятнадцять, — Андрій заглушив мотор.
— От і добре, зможемо трохи ноги розім'яти, — зраділа Олеся, яка звикла в усьому шукати позитив.
— Тобі помогти? — звернувся Андрій до Яреми, який саме обвішувався кофром зі штативом, торбою з камерою, світлом, акумуляторами, мікрофонами, світловідбивачами та ще цілою купою важкого обладнання.
— Та ні, я сам, — затято відповів Ярема.
— Не будь упертюхом. Нехай Андрій тобі поможе, — заперечила Олеся. — Ти гигнешся, поки винесеш це все на гору.
— Ну добре, тримай, — Ярема скинув Андрієві на руки найважчу ношу: з камерою та акумуляторами.
Андрія аж перехилило, та при Олесі він удав, начебто це зовсім не важке.
— Усе нормально? Донесеш? — перепитав Ярема.
— Угу! — вичавив зі себе гуцул, чиї м'язи, вочевидь, були більше для краси, ніж для роботи.
— Тоді йди перший і показуй дорогу! — докинув оператор.
Стежка вела вгору. Вона звивалася поміж дерев і кущів, тому не була стрімка, та зате значно довша, ніж доріжка навпростець. Гори парували під дією променів ранішнього сонця й від того здавалися молочними. Туман піднімався дедалі вище і танув просто на очах.
Олеся глибоко вдихала свіже повітря, Ярема розглядав місцину, а захеканий Андрій гучно сопів під вагою. Нарешті дійшли до хатини, яку бачили ще з дороги. Перед ворітьми вже при повній параді, у народному строї, стояв згорблений дідусь.
— Слава Ісу, вуйку! — першим привітався молодий гуцул.
— Слава навіки, Андрійку! То наші гості?
— Йо, то вони!
— Слава Ісусу Христу, я Олеся, то — Ярема!
— А я Нечай!
Олеся оніміла. Дар мови повернувся до неї лише за кілька секунд:
— Як Нечай? Та ж ви померли у 2011 році!!!
— Йой, та не вір усьому, що чуєш, — відмахнувся мольфар.
— Та як? Вас же вбив якийсь фанатик! Я ж на власні очі бачила сюжет із вашого похорону, — з жахом випалила Олеся.
— Не вір усьому, що бачиш!
— А чому ж тоді вірити?
— Вір мені — й усьо буде добре, — усміхнувся поморщений дідок.
— Люди не воскресають отак собі!
— Дівчино, не забивай собі голову пустим, йо?
— Йо, — спантеличено і машинально відповіла журналістка.
Вона не могла повірити, що перед нею легендарний мольфар Нечай — той, кого називали єдиним мольфаром ХХ-ХХІ століть; той, котрий утримував добру погоду на фестивалі «Червона Рута» в 1989 році; той, до кого ходив Параджанов; той, котрий помилково напророкував убивство Януковича в день його інавгурації; нарешті той, у кого якийсь шизофренік устромив ножа. Від травм дідуган помер, його поховали — й от прошу: зараз він живісінький стоїть перед нею.
У руках мольфар тримав і погладжував чорного кота Млинцура. Його Олеся теж не раз бачила в новинах, навіть оповідали, що без цього котиська Нечай нікуди не ходить. Начебто тварина помагає йому визначати, чим дише кожна людина, бо тонко відчуває чуже біополе.
Ярема теж із острахом зиркав на мольфара. А Нечай і собі пильно глянув на оператора, потому — на Андрія. Якийсь час не відводив очей, але так нічого й не сказав.
— Досит про мене. Я можу вам розказати про кіно, — ви ж по це прийшли? — порушив незручну мовчанку Нечай.
Олеся, завжди говірка щебетуха, зараз не могла вичавити зі себе жодного питання. Андрій тільки мовчки усміхався. Поміг Ярема, якого, здається, воскресіння мертвого не надто збентежило й уже точно не здивувало, бо за час роботи на телебаченні він бачив стільки фриків, що воскреслим більше, воскреслим менше — то вже не важливо. Ярема збалансувався, виставив діафрагму, навів фокус у камері й сам поставив запитання:
— То навіщо до вас приходив Параджанов?
— А хтів почюти про гуцульські вірування. То я йому і розказав, і показав, як хмари розганєти.
— Ви для нього хмари ганяли? — опритомніла Олеся.
— А звідки би то його грузин умів таке робити в телевізорі? То я йому показав. А Іванко Миколайчук приходив учитиси в мене грати у дримбу. Але ж добрий хлопчина був! Шкода, що так скоро відійшов. Казав я їм, аби не чіпали тої історії, — не послухали. Думаєте, випадково і Миколайчук, і Бестаєва, і Кадочникова не мали дітей? Нє, дітоньки, то всьо через то.
— Через що? — запитав Ярема.
— Через него! Обмінника! — гукнув Нечай.
У хаті раптом нізвідки знявся вітер, у камері щось затріщало, й акумулятор знову розрядився.
— Він тут, — промовив нарешті мольфар.
Олесі стало моторошно, і вона інстинктивно притулилася до Яреми. Той її пригорнув, зиркаючи на старого:
— Чого лякаєте дівчину? Бачите, вона боїться.
— Правильно робит, що боїтси.
Дідок пошкандибав із хати на вулицю. Мовчки підійшов до смереки, яка росла просто на його подвір'ї, витягнув із-за пояса-череса ножик і щосили загнав його в дерево. Телевізійники лише перезирнулися.
— Хочете покажу вам, дітоньки, одну дивину? Її вміют зробити тілько непрості.
— Непрості — то такі, як ви? — вже оговталась Олеся.
— Йо! Зара зі смереки потече молоко. Але для того має бути ту коло мене корова.
— Та що ви нам байки розказуєте? Такого не буває, — засміялася дівчина.
— Дивиси, донь цю!
Мольфар прошепотів щось, глибше втиснув ніж у живе дерево — і з нього справді потекло молоко. Він підставив горня, набрав білої рідини і подав Олесі.
— Спробуй, єк не віриш!
Дівчина зазирнула в посудину, наблизила напій до губ і боязко надпила. Це таки було молоко, справжнісіньке. Передала горнятко Яремі.
— Але як? — здивувалася вона.
— Так уміют усі непрості, — я ж казав. То від мого діда передалоси.
— Що передалося?
— Дух, котрий помагає.
— Тобто ваш дідо передав вам духа? То що, нечисть?
— Ну чого ж нечисть? ТОГО. У нас кажут, що людина, котра має ТОГО, не може вмерти, поки не передасть його комусь — найчастіше дітям чи внукам. Так було зі мнов, йо. Але якби хто хотів, то його можна висидіти.
— Як то, висидіти? — не могла надивуватись Олеся і моргнула Яремі, щоби він натиснув кнопку «запис», аби не пропустити того, що оповідатиме дивний гуцул.
Але оператор і без того вже давно знімав: не вперше ж на таку екзотику натрапляв і знав, що мусить ловити момент.
— Висидіти ТОГО, — продовжував Нечай, — можна за вісім днів. Треба йно вісім днів носити під пахвов куряче яйце, не митиси, ні з ким не баїти і ніде не йти. А коли минут ті дні, голосно три рази його закликати — і відтоді будете чути в собі сили до того, щоби розганяти хмари, замовляти хвороби і таке різне. Можут навіть молодички, котрі не мают ані чоловіка, ні любаска, покликати собі ТОГО для плотських утіх.
— Ого, до чого додумалися, — присвиснув Ярема.
— Але ж за все треба платити, хіба ні? — спитала Олеся.
— А, то певна річ, — підтвердив Нечай.
— Ви не боїтеся, що треба буде віддати душу? — напівсерйозно запитала дівчина.
— Йо, — тільки й відказав дідок.
Що означало те «йо», ніхто не второпав. А мольфар повернувся до хати, запросивши туди і своїх гостей. Коли всі вже були всередині, старий сів на лавку, довго мовчав, а потому звернувся до Олесі:
— Дівчино, я тобі щось скажу, але ти поставси до цього серйозно, йо? Ти маєш знати те, чого не знают ані твої батьки, ні діди.
Дідуган зробив паузу, вдихнув повітря і нарешті прорік:
— Ти з роду Гутенюків.
— Я? Та ні, не може бути! Я би знала про це!
— Помиляєшси! Ти їхній нащадок. Чи єдиний — не знаю. То мусиш сама довідатиси.
— Я з Гутенюків? Тих самих, що в «Тінях»? — Олеся не могла повірити у щойно почуте.
Це повністю суперечило здоровому глузду й історії її родини. Такого просто не могло бути! Ніколи це прізвище не звучало в їхній родині. Так, вона знала, що в ній тече частково і гуцульська кров, але ким були її предки по тій лінії, ніхто з родичів уже не пам'ятав.
— Тих самих Гутенюків. А це залишає на тобі відбиток. Тому остерігайси його.
— Кого?
— Обмінника!
— Обмінника? Та хто це?!!
— То сама мусиш дізнатиси.
— Нечаю, що ви ще знаєте?
— Більше нічого. Шукай своїх родичів: най вони тобі розкажут більше! А зараз идіт! — безапеляційно мовив мольфар.
Вона ще хотіла перепитати, мала купу запитань, але Нечай махнув рукою і повернувся до неї спиною. Олеся на ватяних ногах вийшла з хати. Ярема мусив зібрати апаратуру, тому дівчину підтримував за руки Андрій.
Коли відійшли вже далеченько, Олеся спитала:
— Хто такий Обмінник?
Ані Андрій, ані Ярема не відповіли. Питати, вочевидь, треба було не їх, а дотиснути мольфара, та в той момент дівчина не могла навіть думати.
Вона зовсім не уявляла, з чого починати пошуки, а копнути глибше була просто зобов'язана, бо, відколи дізналася, що належить до напівміфічного роду, уже поки не з'ясує всього до кінця, не заспокоїться.
Насамперед Олеся зателефонувала батькам, поставила їм дивне запитання і, звісно ж, нічого нового не почула у відповідь. Вони теж не знали жодних Гутенюків у своїй родині.
— Слухай, а спробуй піти до отця Василя, — запропонував Андрій.
— О, це ідея! Ваш отець мусив би мати якісь церковні книжки з записами. Або, може, у селі ще є хтось із прізвищем Гутенюк?
— Є. Можеш і з ними побалакати.
Не відкладаючи справи у довгу шухляду, дівчина постановила таки навідатися до священика.
— Іти з тобою? — запитав Ярема.
— Мені би не зашкодили зараз товариство й підтримка. Якщо тобі не важко, звичайно.
— Та припини. Без проблем. Ти ж знаєш.
— Я підкину вас — так буде швидше, — запропонував Андрій.
— Що би ми без тебе робили? — Олеся заскочила в автівку.
— Та без проблем, — тепер уже Андрій підколов Ярему, цитую чи його слова.
Отець Василь був удома і, як звичайний ґазда, порався на подвір'ї зі своїми побутовими турботами, бо їх навіть в отців завжди чимало. Щоправда, в селі були жіночки, котрі щиро вірили, що у священиків геть відмінне життя від простих вірян, що вони не так їдять, не так сплять і — борони, Боже, — не в такий спосіб продовжують свій рід, як усі смертні грішники. На щастя, отець Василь був простий і доступний, геть не на хмарах, як його собі вигадали літні жіночки. Олеся вже знала, що з панотцем можна поговорити по-людськи, тому дуже сподівалася на його пораду.
Вона привіталася, нагадала, хто вона і звідки. Та священик і без нагадувань не встиг відучора забути журналістку.
— Маю до вас іще одну справу, але тепер — приватну. Я розумію, що церква не визнає різних віщунів і мольфарів, але все-таки розкажу вам історію, що трапилася нині зі мною.
Дівчина переповіла слова мольфара.
— То котрий вам понарозказував такого? — вислухавши, запитав отець Василь.
— Нечай.
Священик підвів брови і поблажливо усміхнувся:
— То ви, певно, сплутали. Нечая нема на світі вже кілька років.
Олесю знову наче мішком по голові оглушили.
— І я так думала. Але він живісінький!
— То правда, — втрутився в розмову Ярема. — Ми щойно брали в нього інтерв'ю. Якщо це привид, то його бачив і я, і навіть ваш місцевий — Андрій.
Телевізійники хотіли, щоби й Андрій підтвердив їхні слова, повернулись у його бік, але там було порожньо.
— Куди щез цей Ричард з'Гір? — гукнув Ярема.
— Певно, повернувся на роботу до музею?
— А хто з вами був? — Андрій Рубачук, — відповіла Олеся, — працівник вашого музею Івана Франка.
— Слухайте, не знаю, хто він і що він вам наплів, але в нашому музеї не працює такий чоловік.
— Як то?!! Я з ним зідзвонювалася, ще коли ми були у Львові, домовлялася про всі інтерв'ю, він нас возив усюди. Та ж не тільки ми його бачили.
— До мене ви приходили тільки вдвох, — сказав отець.
— Ні, нас було троє.
— Та кажу ж вам, що бачив тільки вас і вашого оператора, більше нікого.
— То якась містика, — видихнула Олеся, кидаючи погляд на Ярему.
— Зачекайте, ми ж знімали Нечая на відео. Можемо передивитися, — згадав Ярема.
— О, точно! — підтримала Олеся.
Оператор увімкнув камеру, знайшов потрібні файли і вказав пальцем:
— От, прошу, розкадрований мольфар Нечай із різних ракурсів. З крові та з плоті.
Отець Василь уважно переглянув запис і ніби сам до себе мовив:
— Ото й дивно, бо його кров і плоть я особисто ховав...
Телевізійники перезирнулися.
— Ходімо, покажете мені живого Нечая, — гукнув отець Василь, уже прямуючи до своєї старенької автівки.
Олеся та Ярема показували дорогу, а водій-отець петляв знайомими вуличками. Нарешті, коли приїхали на те місце, звідки попереднього разу піднімались угору до хати мольфара, священик сказав:
— Так, усе правильно, тут жив старий Нечай.
— Ходімо до самої хати, і ви пересвідчитеся, що ми вам не брехали, — сказала Олеся.
Як і кілька годин тому, вони піднялися звивистою стежкою і нарешті дійшли до господи.
— Стоп! Як це? — Олеся побачила перед собою хатину, вікна якої було забито грубезними дошками. — Та ж щойно хата була обжита?
— От і мене це дивує, — сказав отець Василь — Насправді Нечай помер, але ви не перші, хто каже, що бачив його. І найдавніше те, що ваша камера теж це бачила. Запис підтверджує.
— Тобто ми говорили з духом? — зойкнула Олеся. — Ну, якщо я збожеволіла, то і Ярема — теж.
— Я не можу це ніяк пояснити, — зізнався священик. — Тепер залишається з'ясувати, хто такий Андрій.
— Можемо поїхати до тих людей, котрі бачили нас утрьох, — запропонувала Олеся.
— Так і зробімо, — погодився отець.
Вони заїхали до хати-ґражда у Криворівні, потому до Верховини — в музей фільму «Тіні забутих предків», і щоразу чули у відповідь від людей одне і те саме: ви до нас приходили тільки вдвох із оператором...
— Я нічого не розумію, — Олеся нарешті після біганини та поїздок сіла над Черемошем. — Що за чортівня? Його ніхто не бачив, окрім нас із тобою. Але чому? Хто він?
Ярема не мав жодних варіантів відповіді.
— Чим ми особливі, що бачили його, а інші — ні? — розмірковувала вголос Олеся. — Хіба що...
— Що? — запитав Ярема.
— Він Обмінник...
— Обмінник? — перепитав отець Василь.
— Так, Нечай застеріг мене від зустрічей з Обмінником.
— Ніколи не чув про щось таке, — здивувався священик. Олеся була геть розгублена. Що довше вона перебувала в цьому дивному місці, то неймовірніші речі з нею траплялися. Дівчина не могла їх ані пояснити, ні збагнути. Заспокоювало хіба що одне: з Яремою відбувалося те саме. Отже, вона не божевільна. Божеволіють кожен окремо, а не всі разом.
Вона чекала, що Андрій чи то його привид іще з'явиться до них, але того дня він не прийшов. Не прийшов і наступного. Вуйко Любко підтвердив, що вони не божевільні, бо хлопця-гуцула бачив і він. Це вже тішило, хоча все ще нічого не пояснювало.
Через ці перипетії дівчина геть забула про свої пошуки нової родинної гілки. Тепер згадала і вирішила бодай це по-розвідувати.
Отець Василь подіставав церковні метрики, і вони втрьох — священик, Олеся та Ярема — перечитували давні записи. Довелося перегорнути не одну товсту книжку з дрібними записами, бо сюди вписували кільканадцять поколінь криворівнян і при кожній людині зазначали дату народження, імена батьків і хресних, чи «праведного ложа», тобто чи тато з мамою були в церковному шлюбі на час народження дитини; потому, коли малюк виростав, уписували шлюб, його статок, було навіть указано морги поля, і нарешті — дата смерті.
Така повна інформація малювала доволі виразну картину кожного роду. Олеся знайшла в метриках чимало людей із прізвищами Гутенюк і Палійчук. Навіть порівнявши статки цих родин, помітила, що Гутенюки і справді були певний час заможніші від Палійчуків, — так, як і писав Коцюбинський.
Але ж від кого з Гутенюків у метриках вести своє коріння, дівчина не могла й уявити. Тому вирішила відразу податися до місцевих людей і порозпитувати про це прізвище. Виявилося, що з прямих нащадків нікого не залишилося, живі хіба чоловіки-жінки Гутенюків, котрі дітей не мали, а отже, роду не продовжили. Та навіть далекі родичі могли щось знати.
Дівчину, як завжди, супроводжував Ярема, а вуйко Любко тим часом майже зремонтував свою «ластівку». Це означало, що незабаром знімальна група має вирушати додому. Тому Олеся квапилась і почала з найближчої хати, де жили Гутенюки.
У дворі було гамірно.
Там бавилося трійко дітей, ревіла з толоки корова, чути було дзенькіт коси, яку клепав, очевидно, господар. Пишногруда жінка поралась у літній кухні. Телевізійники привіталися по-місцевому:
— Слава Ісу!
— Слава навіки! — відказала ґаздиня.
— Я журналістка зі Львова.
— Е, та вас уже всі тут знают, — усміхнулася жіночка. — То шо, кажут, ви виґіли небожчика Нечая?
— Ви і про це вже знаєте? — здивувався Ярема.
— Та хто би про таке не знав? У селі новини розлітаютси скоро.
— Бачили, бачили, — підтвердила Олеся.
— Аво-во! — сплеснула руками ґаздиня, так наче вперше почула про це.
— І якраз він сказав мені, що я одного роду з вашими Гутенюками.
— А йдіт?!! Ви ж із міста!
— І я так думала, а виявляється, що я ваша — гуцулка. Тільки тепер хочу дізнатися, чи це правда, а якщо так — то розшукати своїх родичів.
— То я зара вам вікличу нашу бабу, — вона всіх своїх добре знає. А я тілько невістка, ще й зі сусіднього села. Та й у нас уже інакше прізвище.
Жінка метнулася на поріг хати і гукнула:
— Бабо, бабо, идіт сюда!
За хвилину-дві з-за дверей показалася зсохла згорблена фігура бабусі. На вигляд їй було років із дев'яносто, але, на диво, старенька мимохідь ухопила відро, повне картоплі, проворно ним крутнула і за два кроки опинилася біля Олесі та Яреми.
— Бабо, то хтіла вас ґівчина спитати про Гутенюків.
— Добрий день! То я вас шукаю. Мене звати Олеся і хочу, щоби ви помогли знайти мою родину.
— А хто твої мама-тато ци баба-дідо? — спитала бабуся.
— Та в тому й біда, що вони не тутешні й нічого про Гутенюків не знають. Я думала: може, вам відомо про ваших родичів, котрі би переїхали до Львова?
— Нє, дитинцю, з чоловікової родини ніхто до Львова не виїжджєв, у нас там нікого нема. Видите, я сама дітей не мала, то й доживаю віку коло дітисок брата по интпій лінії. Так Гутенюки і перевелиси.
Ще перекинулися кількома словами, й Олеся ні з чим пішла до наступної хати. Усюди місцеві оповідали історію своїх баби-діда, й дівчина мусила терпляче вислуховувати всі нарікання на долю старших людей, їхні побрехеньки ще з часів молодості, співчувати тим, у кого погані сусіди і поврікали худобу, підспівувати коломийки і пригощатися в усіх господах, бо гуцули — вельми гостинні й голодними гостей із хати «не віпускают». А ще, крім того, «п'ють до тебе» — то такий суто гуцульський звичай, коли наливають чарчину, вибирають собі «жертву» і випивають до неї. Це означає, що вона мусить випити наступною і передати келішок комусь іще.
І так по колу. Тому вийти з хати тверезим після «п'ю до тебе» просто нема жодних шансів.
Так минув день, а Олеся не дізналася майже нічого нового. Ніхто з некровних родичів Гутенюків не пригадав львівської гілки, яка би будь-коли відпала від масивного стовбура їхнього генеалогічного дерева. Єдина надія зблиснула в Олесі тільки при одній розмові, коли жінка сказала, що має цьотку, котра нині мешкає в Аргентині, та що вона начебто прямий нащадок їхнього роду і навіть писала про це наукові статті. Утім, із тією «цьоткою» ніхто з криворівнян не підтримував зв'язків, тому й контактів ніхто не мав. Олеся дізналася тільки її ім'я — Оксана Ричардсон. Це вже було щось. Маючи прізвище, можна спробувати знайти її у фейсбуці чи вийти на неї через українську діаспору, а журналістські контакти сприятимуть такому пошуку. Проте все це Олеся могла зробити, лише повернувшись до Львова.
Хоч як і хотіла вона ще трохи побути в цьому дивовижно містичному та гарному краї, причин залишитися дівчина вигадати вже не могла.
— У Львові нам ніколи в житті не повірять, що ми бачили мерців, — засміялась Олеся.
— Покажемо відео — і повірять. Але так... Я б і сам подумав, що ти геть здуріла, — погодився Ярема.
— Мене буде тягнути сюди, — посумнішала Олеся.
— І я тут почуваюся, як удома. Ех, якби я ще деньок-два полежав на березі Черемошу!
— Дня, а тим паче двох у нас нема, а от іще півгодинки зараз погнити біля води — цілком реально.
— То біжімо! — Ярема скинув зі себе кофри з технікою в «ластівку» вуйка Любка.
Олеся теж кинула речі у багажник і, вже біжучи, гукнула:
— Ходімо з нами на річку, вуйку Любку! Хоч на кілька хвилин!
— Біжіть, зозульки. А я вже скупнувся. Буду біля машини.
Поки Олеся вдягала купальник у кущах над річкою, Ярема встиг ускочити у воду. Черемош був спокійний і лагідний, наче то не він раз на кілька років забирає життя то екстремалів, котрі сплавляються бурхливою течією навесні, то місцевих, котрі розбиваються об каміння, випадково падаючи в ріку.
Зараз Черемош виглядав цілком мирним.
Ярема занурювався з головою у воду, охолоджував тіло, яке за день, проведений на спеці, аж благало про прохолоду. Він відчував, як предвічна ріка повертає йому сили. Згадував дитинство та підліткові роки, коли заходив у гірську річку і знав, що змиє в ній усі свої клопоти.
Олеся лише намочилась і з вереском вибігла на берег:
— Зимнюща-а-а-а-а! — рудоволоса аж клацала зубами.
— Та де? Вода класна. Спробуй ще раз! — гукнув Ярема.
— Е, ні, я вже хочу сонечка і спокою!!!
Вони обоє вляглися на розпечені за день камені. Призахідне карпатське сонце лагідно кидало промені на їхні тіла і розморювало, насилаючи дрімоту. Навколо метушилось у своїх турботах гірське село, але їх то не обходило. Вони мали трохи часу для того, щоби викинути зайве з голови, наслухатися Черемошу і попрощатися з Карпатами.
— Я мушу сюди ще повернутися, — мовила Олеся.
— То вернешся, — сказав Ярема.
— Ти зі мною?
— Як завжди.
Вона знала, що він завжди буде поряд, коли їй буде треба. І нічого не вимагатиме навзамін. Такий уже був той Ярема. Таким вона його знала віддавна і за це цінувала.