— Будь будь ласочка-а-а-а-а, поїхали!
— То — не найліпша ідея, — особливо після всіх тих дивних речей, які з нами там ставалися рік тому.
— Мене так туди тягне! То ж моє рідне село, — тільки я про те раніше не знала.
— Олесю, мила, може, не зараз? — Ярема обняв дівчину, — не зараз, коли ми знайшли одне одного.
— Але ж потім не буде відпустки. Ти ж знаєш, який у нас щільний графік на роботі: якщо не вклинишся зі своїми двома тижнями, то потому чекатимеш на відпустку аж до холодів.
— Не знаю... Не подобається мені ця ідея.
— Ну, заради мене, коханий! — Олеся приластилася до нього, як кішка. — Ну просю-сю-сю-у-у-у!
Хлопець закотив очі до неба й підняв обидві руки вгору.
— Ти знаєш, як мною маніпулювати, і знаєш, що я тобі не можу відмовити, мале бісеня, — остаточно капітулював Ярема. — Збирайся, і завтра їдемо!
— Ура-а-а-а!!! Я тебе люблю! Я тебе отак люблю, — дівчина розкинула руки якнайширше. — Ні, ота-а-а-а-ак! — вискочила на стілець і знов обвела руками уявне коло!
Він ухопив її в оберемок і стягнув зі стільця — звісно ж, на ліжко...
Наступного ранку вони поїхали до Криворівні, щоби відбути там спільну відпустку. Хати довго шукати не довелося, бо після зйомок усі в селі їх уже знали. Особливо популярною стала Олеся — після того, як з'ясувалося, що вона одна з Гутенюків. Ця звістка блискавично облетіла кожну хату, щойно про це дізналася сама Олеся.
У невеличких містечках і селах новин зазвичай небагато, а тут іще й така сенсаційна: чужинка раптом виявилася їхньою Гутенючкою. Такої інформації довго не втримала б у секреті жодна порядна ґаздиня, та й ґазди не встояли б, аби не переказати кумові.
Ярема й Олеся добралися сюди, коли вже сутеніло — майже як тоді, коли приїхали вперше, рік тому.
— Думаєш, нам уже не зустрінеться та мара: Нечай і Андрій? — трохи боязко сказала вона.
— Маю надію, що цього разу обійдеться без чортівні, — якось машинально озирнувся Ярема.
— Та і я цього разу вже підготовлена.
— Тобто?
— Маю захист.
— Цікаво. Ти мені нічого про це не розповідала.
— Не було нагоди.
— Тепер маємо купу вільного часу і нагоду, якщо ми вже у Криворівні.
— Дітоньки, ви приїхали? Олесечко, мила, а ходіт до мене, — назустріч їм зовсім випадково йшла пані Оля — та, котра ще маленькою знімалась у «Тінях забутих предків» і в котрої брала інтерв'ю Олеся.
— Пані Олю, яка я рада вас бачити! А ми приїхали у відпустку на кілька днів.
— Ходіт до мене жити!
— Та ми не хочемо вас турбувати. Нам незручно... — забурмотіла Олеся.
— Нієких відмов. Ви так файно мене показали по телевізору, і я тепер мушу вам якось видєкуватиси. Ані мови не може бути, аби ви пішли не до мене.
— Як виявилось, у мене тут є далека родина, та я їх не зовсім знаю.
— Ше зазнайомишси, а зара ходіт. Нагодую вас, постелю. Хата моя онде за Черемошем.
І гуцулка, не приймаючи відмов, схопила обох гостей за руки і потягнула у бік моста, що вів на той бік уже темної в таку пору річки.
Кому траплялося ночувати в горах, а ще й у дерев'яній хаті, той зрозуміє, що відчули Олеся з Яремою вранці. Повітря таке свіже, що, потрапляючи в легені, розтікається тілом чистотою і бадьорістю, ворушить у свідомості ще не остаточно вивітрений сон і поволі змішує з почуттям присутності тут і зараз. Десь здалека дзвонять дзвониками корови, подає голос худоба, що випасається поруч, біля вікна спальні, гавкає сусідський чи то свій Бровко, гуцули перегукуються ранковим «Слава Йсу» — «Слава навіки Богу сьвітому». «А бодай ті вхопило!» — домішується до різноголосся крик вуйка Петра на пса, який украв із комори кавалок полядвиці. «А чьи ви чюли, шо до стаї вовки сеї зими приходили?» — «Агій!!!» — вигукує вражена сусідка на такі новини. «Бігме Боже», — підтверджує свої слова жіночка. «То ше аби до нас не залізли!» — «Най Пан Біг боронит і заступит, агій!» — «Йо!»
— Привіт, гуцулочко! — Ярема солодко потягнувся в ліжку і поцілував кохану.
— Привіт, горянине! — не розплющуючи очей, муркнула Олеся.
— Які у нас нині плани на життя?
— Жити! І якнайнасиченіше! У нас відпустка, йоху-у-у-у-у!!! — вона зіскочила з ліжка і застрибала по хаті.
На кухонному столі на них чекали насмажені млинці зі солодким сиром і поруч записка: «Дітоньки, поснідайте, а я прийду пополудні, то зварю обід». Вони зібралися, поснідали тим, що залишила їм на кухні дбайлива господиня, котра сама вже давно була при роботі.
— Капець, у пані Олі й без нас купа роботи, а ще нам обід варити. Якось незручно. Може, пообідаємо десь у колибі чи в кафе, щоби її не обтяжувати? — Олеся взула кросівки, накинула джемпер, бо вранці ще спеки не було.
— То буде найліпше, — Ярема вийшов надвір услід за нею і причинив за собою двері в дерев'яну хату.
Вони пішли до найближчого лісу, що синів зовсім поруч, починаючись від самого двору пані Олі.
— Так близько ліс — то моя мрія! — прицмокнула Олеся. — Цікаво, чи не забігають до людей дикі звірі? Це ж зовсім поряд. І добре, якщо якийсь заєць, а як щось більше — якийсь ведмідь?
— Звірі йдуть до села хіба що взимку, коли нічого їсти в лісі. Певно, місцеві до них уже звикли.
— Думаєш, із голодною дичиною можна знайти спільну мову?
— Ну, не знаю, чи мову, та порозумітися якось можна. Ти ж зі мною, диким, даєш собі раду, — обняв Олесю Ярема.
— Ти не дикий, ти відлюдькуватий, а то різні речі. Слухай, а чому ти ніколи мені про себе нічого не розказуєш?
— Усе, що тебе цікавило, я розказав. А решти ти не зрозумієш.
— Ну нічого собі заявочки! А то чого не зрозумію? — Її це зачепило.
— Бо ти жила в зовсім іншому середовищі, ніж я. Ти була теплична, доморощена дитина, а мене виховувала вулиця.
— І тому ти вважаєш, що я тебе не зможу зрозуміти?
— Думаю, так!
— У «доморощенні» нема нічого поганого.
— А я й не кажу, що це погано, просто ми різні, — заперечив Ярема.
— Ми були різні, а зараз — ні! Тому ми й разом!
— Ні, Олесю, ми різні й зараз.
— Різні означає чужі? — вона різко зупинилася.
— Різні означає різні! — напруження і в його голосі, й у її дедалі сильнішало.
— Я думала, що за рік ми стали вже рідні! — крикнула вона йому.
— Ти досі маєш від мене таємниці!
— Бо я маю право на власний простір. І знаєш, що? Саме зараз я його потребую!
Олеся повернулася до нього спиною і швидким кроком пішла лісом. Ярема подивився їй услід і мовчки повернувся в інший бік, покрокувавши до села.
Ліс оповив її приємною прохолодою. Після спеки опинитись у затінку дерев було вельми приємно. Було би... Якби в ній не вирували гнів і образа на людину, котру вона вже встигла назвати коханою. Може, вона помилилася й у них не так і багато спільного?..
Олеся швидким кроком усе йшла й ішла догори. Хотіла викинути на ліс свою лють, тому темпу не збавляла, навпаки — пришвидшувала, аж поки перейшла на біг. Вона втікала від проблем і від серйозної розмови, а без цього в їхніх стосунках не обійтися. Захекалася, дихання спирало від бігу, та дівчина не зупинялася: мусила вибити зі себе емоції до краю. Плай — стежка, що спочатку звивалася поміж хащами, — зовсім змалів, а далі взагалі щез. Олеся полізла в хащі, роздираючи руки об хвою.
Так минала година за годиною, було вже добряче пополудні. Сонце перевалило за зеніт і тепер наближалося до обрію.
— Не так ми вже і посварилися, — вперше від часу сварки мовила сама до себе Олеся. — З ким не буває? Треба нам сісти і поговорити як дорослим людям.
Вона вирішила, що вчинила надто імпульсивно та що вже час повертатися. Розвернулась і рушила додолу в бік села.
— Десь тут, за хащами, мала би починатися стежка. Певно, з іншого боку, — вона звернула ліворуч.
Добрих півгодини йшла в той бік, але на плай не натрапила. Повернула трохи праворуч, перейшла через яругу.
«Щось я не пригадую такої прірви, та через неї можна йти далі донизу. Певно, варто таки її перетнути», — вирішила дівчина.
Ліс густішав, галявини траплялися дедалі рідше, промені вже не пробивалися крізь смерекові гілки так рясно, як до того. Олеся роззирнулася... Цією місциною вона точно не йшла. Треба вертатися на місце, звідки сюди потрапила, — у світліший ліс. Повернула знов угору.
«Треба знайти яругу і перейти її». Та яруги цього разу вже не було, — вочевидь, Олеся звернула не там, де було потрібно.
Й аж тепер у мозку вистрелила думка: «Я заблукала!!!»
Мобільного телефону вона зі собою не взяла — жодного зв'язку з цивілізацією.
У паніці Олеся побігла в перший-ліпший бік, і страх гнав її. Гілки боляче били по обличчю, вона спотикалася, падала, вставала і знову бігла.
Прислухалася. Жодних звуків села: ні корови вже не калатають дзвіночками на шиях, ані гудіння електрокосарки, якою тепер користуються гуцули, ні гавкоту домашніх собак. «Загубилась у лісі...»
«Загубилась...»
«А ніч не за горами...»
«Боже, як страшно. Поможи, Господи...»