Тіні

Відкриваю таємниці

Дорогий мій Читачу!

Читаючи мій роман, Ви, певно, не раз замислювалися: чи бодай щось із цієї розповіді відбувалося насправді, чи все це — цілковита авторська вигадка? Почуваюся зобов'язаною відкрити Вам кілька таємниць.

Передовсім мушу зізнатися, що цілий текст, від першої сторінки до останньої, народився в горах. Я писала його впродовж трьох відпусток у неймовірно красивому карпатському селі Яблуниці. Воно розкинулося на самому рубежі Івано-Франківської та Закарпатської областей. Звідти ліворуч видніють Говерла і Петрос, просто перед очима — урочище Драгобрат і Свидовецький гірський масив, а праворуч синіють Ґорґани, кам'янисто-плямисті гори Хом'як та Синяк. І уявіть собі: поміж тієї краси я знайшла старезну смереку, під якою мені так добре писалося, що просто гріх було з того місця не розповісти про мольфарів, про духів і про Параджанова.

Щодо невидимого світу духів, то, звісно ж, події в ньому я вигадала. Проте базувала їх на гуцульській міфології. Українські горяни вірили в Арідника, у Чугайстра, у Щезника, у Перевидника, у Бісицю, у Нічницю. Що більше, наділяли їх тими самими рисами, що й у моєму романі. Нині мешканці Карпат — християни, та часом міфічні герої виринають у їхніх приказках чи вигуках. А от ім'я «Гук» я знайшла в гуцульській говірці: так місцеві називають водоспад.

Складніше мені було зі світом Сергія Параджанова, бо славетний режисер, як і всі описані поруч із ним герої, — реальні особистості, а тому треба було ретельно вивіряти факти. І я мала величезну приємність вивчати перипетії їхнього життя, шукати спогади про них, навіть спілкуватися де з ким особисто. Але все те відбувалося не один і не два роки, а розтягнулося, певно, літ на десять. У журналістській роботі мені пощастило записати інтерв'ю з Марією Миколайчук — Івановою дружиною. Згодом я потрапила на творчу зустріч із Ларисою Кадочниковою, і саме від неї я почула багато про зйомки «Тіней забутих предків». А кілька років тому ми знімали у Криворівні сюжет до 50-річчя фільму, і там я слухала спогади гуцулів про «вуйка» Параджанова. Звісно, тоді я ще не уявляла, що напишу про це роман, але вже тоді мене неймовірно захоплював той край, колорит горян та їхня мелодійна говірка.

Так-от, розкажу Вам, що з мого роману відбувалося насправді:

— Сергій Параджанов таки викликав на дуель Юрія Іллєнка, проте їм і справді завадив міст, який обвалився через дощі. Режисер і оператор дійсно ворогували на початку зйомок, а потому так поріднилися, що підтримували один одного до кінця життя;

— гуцулки направду не хотіли плакати — «голосити» — під час зйомок сцени оплакування, бо труна була порожня. Режисер уклав туди молодого хлопця, та жіночок те не зворушило. Аж коли нарешті покликали знайомого їм дідуся зі села, плакальниці заридали так, що несила було їх зупинити;

— Сергій Параджанов мав консультантку — Параску Харук, літню пані, котра була знайома ще з Іваном Франком. Вона підказувала режисерові що та як у побуті й у звичаях гуцулів. Од неї ж Параджанов дістав на горіхи через те, що у фільмі впряг у ярмо наречених. Параска Харук наполягала, що гуцули ніколи такого не робили;

— режисер їздив на весілля, похорони та різні забави в найвіддаленіші села Гуцульщини, щоби достеменно відтворити звичаї у своїй стрічці;

— Сергій Параджанов таки сватався до місцевої дівчини, та вона дала йому відкоша, бо казала, що «хоче ґаздувати, а міське життя — не для неї».У фільмі вона виконала роль нареченої у сцені весільного обряду. Мені вдалося зустрітися з тією гуцулкою: нині вона таки ґаздиня, має родину, дітей. Але про колишнє кохання не захотіла розмовляти, сказавши: «Тітоньки, зара війна в Україні, не пасує мені говорити про таке». Я й не наполягала;

— гуцули справді літали до Києва з трембітами — озвучувати фільм. Сергій Параджанов повів їх у Володимирський собор, і наступного дня про те вже знали на кіностудії й хотіли покарати режисера. Та горяни висунули ультиматум: якщо не дадуть спокою їхньому «вуйкові», вони відмовляються озвучувати стрічку. І певний час кагебісти не чіпали Параджанова;

— Іван Миколайчук одружився під час зйомок фільму. Також він знімався у сцені танців перед церквою саме тоді, коли помер його батько. Іван згадував, що танцював, усміхався, а по щоках текли сльози;

— Лариса Кадочникова 40 разів падала у крижану воду Черемошу! Після зйомок тієї сцени Сергій Параджанов випив вино з її туфельки на знак визнання таланту й самовідданості акторки;

— Юрій Іллєнко та Лариса Кадочникова хотіли покинути зйомки на самому їх початку, бо вважали, що Параджанов знімає «набір гарних картинок, і нічого не зрозуміло». Та коли побачили перші проявлені кадри, вирішили залишитись;

— Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова їздили до Аргентини на кінофестиваль. Як згадувала пані Лариса, Миколайчук прилетів у позиченому костюмі, а вона — у своїй єдиній сукні. Параджанова з ними не випустили за кордон, бо він на кіностудії пожартував: «Дайте мені квиток в один бік»;

— режисер добре платив гуцулам за участь у масовці. Мені показували чимало хат у Верховині й у Криворівні, які люди збудували частково за ті гроші. Місцеві згадують про Параджанова тільки добрим словом;

— у час зйомок Сергій Параджанов мешкав у Петра та Євдокії Сорюків у Верховині. Нині в тій хаті — музей фільму «Тіні забутих предків», і раджу Вам зазирнути туди при нагоді. А у Криворівні можна зайти до хати-ґражди Палія та Параски Харуків, де знімали фрагменти стрічки.

Я дуже тішитимуся, якщо після мого роману у Вас, дорогий Читачу, з'явиться бажання податися на Гуцульщину, щоби відчути її неймовірний колорит: отой барвистий світ говірки, прадавніх вірувань і відгомонів минулого, а ще запах смерек, бриндзи, сушених грибів, присмак ґоґодз, звуки коломийок і монотонну гру дримби. Словом, бажаю Вам «набутиси» на Гуцульщині, як набулася я, поки писала свої «Тіні».

Дякую тим, хто надихав і підтримував мене: дорогим чоловікові Віталію Гливінському, мамі Галині Гавриш і татові Андрієві Крижанівському, великій родині та друзям, «Видавництву Старого Лева» за те, що повірило в письменницю-початківця, й чудовому редактору Назарові Федораку.

Дякую Яблуниці...