Він розплющив очі, й те, що побачив, неабияк його здивувало.
Він сидів на краєчку старої довоєнної обсерваторії на горі Піп Іван. Навколо, скільки оком кинь, синіли гори. Одні затуляли інші, ті височіли, а ті ховалися за них, і так не було їм кінця аж до небокраю. Він повернув голову ліворуч і здивувався ще дужче.
Біля нього сиділа стара гуцулка. На голові мала намотану різнобарвну хустину, з-під якої визирали хвацько накручені пасма волосся. Ще й замаїлася стара живими польовими квітами, наче дівка на виданню. Гуцулка була вбрана у вишиту полотняну сорочку, у сердак із овечої шкури, розшитий чорними пасмами вовни та кольоровими пацьорками. Шию прикрашали круглі монети-дукачі й кілька разків червоних коралів. У старечій руці, на якій виблискував перстень — певно, обручка, — бабуся тримала палицю. Ліва рука гуцулки завмерла біля обличчя, притримуючи люльку.
Стара поклала палицю з правиці, натомість потягнулася до пояса-крайки. З-під неї вийняла сірники, скоцюрбленими руками видобула сірник і впевненим рухом черкнула головкою об край коробки. Спалахнув вогник. Він дрібно миготів на сильному вітрі, який розгулявся не на жарт і міг запросто знести шапку з голови, проте вогню чомусь не гасив. Гуцулка підвела сірник до люльки, прицмокнула і за мить смачно зафайкотіла димом, який клубочився навсібіч і з люльки, й зі самої баби.
— Ви хто? — вражено мовив Параджанов.
— Чукутиха. — Спокійно відповіла жінка, ніби то мало бути і так зрозуміло.
— Чукутиха? Яке дивне прізвисько, — режисера почала заворожувати незвична співбесідниця.
— То так мене люди кличут, хто єк хоте, а хрещена я Марія. Але можеш мене, синцю, кликати Чукутихов — то мені не шкодит.
— Бабцю, а як ви вилізли сюди? Та ж то гора-двотисячник!
— Синцю, я виросла тутка-во, — чи ж то для мене єкас кичера може бути дивинов!
— А що ми тут робимо? — витріщив очі режисер.
— Куримо люльку... Бери, — стара ще раз затягнулася тютюновим димом і простягнула люльку Параджанову.
Він нічого не розумів, але не хотів припиняти розпочату гру, тому прийняв її правила: нічого не розпитувати, а просто проживати з насолодою цей момент. Сергій затягнувся з її люльки, видихнув, обвів поглядом гори:
— Кажуть, гори продовжують рости.
— Може, так, а може, і не, — незворушно відповіла гуцулка. — Та головне не то, а то, шо вони жиют.
— Живуть?
— Йо! Ота Чорна Гора точно дихає.
— А що то таке Чорна Гора?
— Та ота, на якій ми сидимо. Ви кажете нині Піп Іван, а віддавна то була Чорна Гора. Непрості на Купала донині ходе сюди на паломництво, приносе на жертовник дари, аби лісових духів прихилєти до себе.
— Таке буває?
— Ну та певно! То шє моя бабуня казали, шо назву горі дав опришок Олекса Довбуш. Пас він єкос вівців десь отут і побачив на камені, який стояв на вершині гори, чорта. Знав Довбуш, шо тому, хто вб'є «чорну біду», Господь дасть велику винагороду. Тому Олекса й убив того дідька, за шо отримав від Бога надлюдську силу. Нечиста кров, шо стекла по тому каменю, почорніла. І відтоді люди зачєли називати цю вершину Чорнов Горов. Але я своїй бабуні не вірила. Думаю, Чорнов та гора була від предвіку, відколи Пан-Біг махнув правицев — і налилиси моря, а лівицю піднєв — і виросли гори. Я в то вірю. А у шо віриш ти?
— Я? — перепитав заскочений зненацька режисер. — Я вірю в красу, в Бога, у диво.
— У диво? Думаєш, люди вміют літати ци шось таке?
— Ні, у фантастику не вірю, а от у чудо вірю.
— Чудний ти, чоловіче! — Чукутиха відібрала назад свою люльку. — Віриш у духів?
— Спробуйте тут, між вами, гуцулами, не повірити в духів. Вони мені вже й увижаються.
— Чудний, ой чудний! — засміялася беззубою усмішкою баба.
— А хіба може бути, що такий досконалий Всесвіт, а ми тут самі? І ще й так мало розуміємо. Мозок-бо не здатний збагнути і десятої частини Всесвіту. То, може, є місце і для духів...
— Захтіли би — могли б і ми літати...
— І я так думаю, бабцю!
Політ думки старезної гуцулки чомусь здавався режисерові вишуканим потоком свідомості. Інший сприйняв би те за перемелені нісенітниці, а для митця воно стало скарбом народної мудрості.
Параджанов знову заплющив очі. Радів, що він є тут і зараз. Глибоко вдихнув і відчув, як хтось термосить його за плече:
— Гей, шефе, може, досить?
Розплющив очі.
— Не куріть тої люльки. Хтозна, що там намішали гуцули в той тютюн...
Він сидів біля багаття з компанією своїх кінопобратимів. Потріскував вогонь, точилися веселі бесіди, з рук у руки переходила люлька.
Іван Миколайчук тримав режисера за плече:
— З вами все добре? Ви затягнулись і, здається, поринули у спогади чи що. Солодко усміхалися зі заплющеними очима.
— І довго я так був «у собі»?
— Та хвилини зо три, може, — відповів Миколайчук.
— То я говорив із підсвідомістю, — режисер розтягнув обличчя в задоволеній усмішці. — Ех, та Гуцульщина! Ет, Чукутиха, Чукутиха! — розреготався Сергій.
Перевів погляд на Тараса. Той зиркнув у бік Параджанова, підозрюючи, що режисер таки щось бачив тієї ночі на полонині. Та Параджанов лише по-доброму підморгнув незбагненному хлопцеві: хай собі буде якийсь надприродний. Де таке написано, що всі мають бути однакові? І режисер сконцентрувався на вогнищі. Воно шипіло, потріскувало, викидало іскри та вибрики в головах присутніх...
— Петре, ви вмієте трембітати?
— А хто ж то не вміє? — Петро Сорюк рубав дрова посеред подвір'я.
— То поїдете зі мною до Києва.
— Ци ти здурів? Нашо мене в тім Києві? Шо я там не виґів?
Сорюк витріщився на Параджанова і намагався второпати, чи режисер жартує, чи — прости, Господи — справді кличе його до столиці.
— Та не жартую я, вуйку! — всміхався Сергій.
— О, то шє такої публіки мені бракувало: на старість перти за такі сотки кільометрів! Е нє, маю в селі теплу хату — чого мене до панів? А чо' ти собі таке придумав, чоловіче?
— Та розумієте, в кіно так є, що спочатку ми знімаємо відео, а потім, у студії, вже окремо записуємо звук і накладаємо його на картинку.
— Ну?
— Ну. Ото відео трембітарів ми зняли...
— Ну?
— Ну, а звук іще треба записати. І писати ми мусимо у професійній студії в Києві.
— Ну то чо' ти до мене, старого, причепивси? Є купа молодих файних леґінів, котрі поїдут до дідька лисого, не то, шо у ваш Київ. Хочеш, то я ті скличу тут-во до нашої хати трембітарів?
— О, то було би фантастично!!! — режисер уже малював собі в голові тих музик із триметровими трембітами й у гуцульських строях.
Його очі палахкотіли від побаченого в уяві.
— Ну то завтра на ране поприходє до нас.
Наступного дня, щойно засіріло небо, а перші півні ще й не думали прокидатися, Параджанова розбудила метушня. Безліч чоловічих голосів під вікном бубоніло, реготало і перегукувалося.
— Панусю!!! — у дверях зробилася щілина, в яку втиснув голову ґазда хати Петро. — Панусю, вставай! Трембітарі прийшли. З усіх присілків!
— Ого, багато їх, певно? — потягнувся в ліжку режисер.
— Та десь сорок-підисєт.
— Скільки?!! Та мені треба тільки десять-п'ятнадцять.
— Ну, то вже сам вибирай. Моє діло було закликати всіх, кого знаю.
— Дякую! Уже вибігаю! — Сергій вискочив із-під теплого ліжника у прохолодне ранкове повітря (в Карпатах навіть улітку ночі та ранки бувають зимні), опустив голову в миску з холодною водою, протер очі рушником і вибіг на вулицю.
— Ву-у-у-уйку! Дай Боже! — загуділа ціла ватага чоловіків.
Вони і справді, як і у фантазіях Параджанова, були в повних строях, хоча знали, що знімати їх не будуть, а в руках тримали триметові трембіти.
— Дай Боже, хлопці! — невимовно зрадів Параджанов.
Любив він красу, любив. Був чи не найвдячнішим її поціновувачем.
— То що, до роботи?
Двічі повторювати гуцулам не довелося. Вони одночасно підняли музичні інструменти і відчайдушно загуділи. Дмухали щосили, щоби вірменин оцінив кваліфікацію кожного з музикантів. Різноголоса какофонія заповнила кожен куточок подвір'я. Та що там подвір'я! Вона накрила цілу Верховину з її околицями.
— Певно, хтось дуже поважний вмер! — сплеснула в долоні жіночка в сусідньому селі, почувши трембіти, які в той час переважно сповіщали про похорон.
Вона почала рясно хрестити лоба, примовляючи:
— Царство Небесне грішній душі!!! Прости, Господи, всі гріхи, вольнії і невольнії!!!
А тим часом Параджанов заплющив очі й ловив кожен звук розладнаного оркестру.
Він радів, як мала дитина, з того дійства, яке розгорталось у дворі Сорюків. Коли хлопаки видихнулись і набрали повітря, щоби знову видмухати все, що вмістилось у легенях, режисер їх зупинив:
— А як же мені вибрати, кого з вас повезти до Києва? Ви всі прекрасно граєте!
— До Києва? Сорюк нам не казав ні про який Київ, іно покликав, аби ми вам затрембітали! — озвався кремезний музикант.
— Мені треба записати трембіту в студії, а найліпша студія — в Києві.
— А нє, я не можу, в мене косовиця зачинаєси, — махнув рукою кремезний гуцул.
— І я не можу: телє якраз має си народити, — похитав головою інший.
— А я женюси скоро, то маю купу роботи, — кинув іще один.
— Тоді пропоную так, — у Параджанова з'явилась ідея. — Нехай їдуть ті, хто може. Так і вам буде добре, і мені, бо не доведеться вибирати і когось образити. Ну, як?
— Голова в нашого вуйка, голова-а-а-а!!! — загуділо подвір'я.
— Я можу їхати!
— І я!
— Та й мене беріт! — охочі виходили на середину кола.
— Добре, хлопці, поїдемо. Але мені ще треба кілька жіночих голосів, аби озвучити сцену оплакування і розмови гуцулок про Івана, коли він почав поневірятися. Може, запросимо тих ґаздинь, котрі знімались і так файно голосили?
— О, ті поїдут на край сьвіту! Вони дуже вас люб'ят! — підтакнули трембітарі.
— Тоді все вирішили. Зараз порахуємося, і я замовляю квитки на літак.
— Йой!
— Що таке? — здивувався Параджанов.
Ті добровольці, котрі вийшли на середину кола, почали задкувати:
— Шось я собі нагадав, шо не зможу їхати, — сказав один молодий хлопець.
— Та й я нє, — озвався інший.
— Зачекайте! Ви що, злякалися літака? — здогадався Параджанов.
— Ну чо' відразу злєклиси? Нє, просто не дуже хочеси вмирати молодим, — потупив очі в землю юнак.
— Чого ж умирати? — засміявся режисер. — Подивіться на мене: я літав десятки разів, і от стою перед вами живий і здоровий! То тільки перший раз страшно, а потому будете сміятися з того. Чесно! — поплескав по плечу одного і другого страхопудів.
— Йой, вуйку, шось троха страшно!
— Не бійтеся, вип'ємо по сто грамів самогонки перед польотом — і навіть не помітите, як опинимось у Києві.
— Ну то най так буде. Ми вам віримо, вуйку! — нарешті погодилися хлопаки.
— То збирайтеся. Коли вилітаємо — дам вам знати, — попрощався Параджанов.
Не минуло й тижня, як автобус із «кіношниками» та з п'ятнадцятьма гуцулами і гуцулками викочувався з Верховини. Дорога була далека: спочатку майже триста кілометрів до Львова, бо літак до Києва літав тільки звідти, а вже потому переліт.
Жіночки наготувалися, як на Великдень: у торби спакували ковбаси, які вудили цілий тиждень спеціально в дорогу, шинки, сало, домашній печений хліб, масло, квашені огірки, гриби, бриндзу, самогонку, молоко, сметану, трохи кукурудзяної крупи, щоби варити банош, кілька картоплин, — бо хтозна, чи буде в тому Києві що їсти? Найліпше мати все при собі, а де зварити — знайдеться. На себе одягнули найкраще вбрання, бо ж до міста ідуть!
Щойно рушили, як у хід одразу пішли всі продуктові запаси та бутель самогонки. Параджанов, як і обіцяв, не боронив хлопцям народних методів подолання страху перед польотом. «Причастився» й сам, бо компанія була добра. Затягнули коломийок. А один гуцул навіть примудрився заревіти у трембіту.
— Ти шо, здурів!!! — заволав водій, але зовсім не через таку витівку. — Попереджати тре, нє? Трембіта — то файно, але я мало не вилетів з дороги, дурню ти квадратовий!
— Вибачєйте, вуйку. Більше так не буду. Зара виправлюси. Попереджаю: буду трембітав!
— О, то зовсім інакша пара кальош. Трембітай на здоровлє! — благословив шофер, і хлопака знову загудів у триметровий музичний інструмент.
Від звуку в автобусі мало шибки не повилітали. Добре, що шофер був місцевий: його спеціально найняли, щоби возив «кіношників», — тому чоловік усе розумів і сприймав як належне. Чи розуміли то перехожі, котрі підстрибували від несподіваних звуків, які зненацька вилітали з автобуса, хтозна.
Львів зустрів подорожніх зливою та захмареним небом.
— О, через таку погоду можуть перенести виліт, — прицмокнув Параджанов до художника Якутовича.
— Зараз з'ясуємо, — відповів Якутович. — Я піду запитаю, а ти веди всіх решту до почекальні.
Усі розклали торби і трембіти, зайнявши половину невеликого залу.
— Ви не сядете в літак... — почув Параджанов десь поруч.
Він не був певен, що то взагалі сказали до нього. Режисер обернувся. Таки до нього. То майже впритул підійшов Тарас.
— Тобто «не сядемо»? — запитав режисер.
— Я не дозволю вам сісти в літак, — на Тарасовому обличчі була зосередженість, і він говорив без погроз, але рішуче. — Ви мусите мене послухати.
— Слухай, я розумію, що ти бавишся з чимось надприродним, але ми вже маємо квитки і не можемо щось змінювати тільки тому, що ти наказуєш, — роздратовано гаркнув Параджанов.
— Я нічого не наказую. Я просто вас категорично не пущу.
— Та що це з тобою, Тарасе? Ти сказився чи що?
— Я вас попередив: я вас не відпущу. Розмові кінець, — так само спокійно процідив крізь зуби Тарас, розвернувся й пішов геть.
— Скажений!.. — крикнув услід йому режисер.
Тим часом підійшов Якутович:
— Усе гаразд. Можемо йти. Рейсу не скасовують.
— Та не все гаразд, — буркнув Параджанов, але про свою розмову з Тарасом волів промовчати. — Але то таке, дрібне. Дорогі мої! — звернувся до гуцулів, — можемо йти на посадку, приготуйте свої паспорти, а квитки — в мене.
Чисельне товариство рушило у бік стійки з контролем.
— А він що тут робить? — вигукнув Параджанов.
З працівницями аеропорту, котрі сиділи за стійкою, розмовляв Тарас. Він щось активно їм пояснював, а ті, розмахуючи руками, вочевидь, заперечували йому. Хлопець виглядав напруженим і наполегливим, кожне слово ніби карбував. Здалека не було чути, про що йшлося, та Параджанов уже здогадувався. Він хотів підійти, але Тарас різким рухом руки, піднявши її, зупинив режисера.
— Ви розумієте, про що просите? Ми не скасуємо рейсу! Ви збожеволіли? — зарепетувала на цілий зал одна з працівниць аеропорту — з високою начесаною бабетою на голові й у діловому темно-синьому костюмі.
Тарас знову щось неголосно сказав до жіночок, і нарешті, після двох хвилин перемовин, повернувся до «кіношників».
— Ти що собі дозволяєш, шмаркачу? — заревів Параджанов. — Що тут улаштував?
Тараса шефові крики, здавалось, узагалі не зачепили. Він не звернув на них жодної уваги, минув Параджанова й, уже майже вийшовши зі зали, гукнув:
— Нам замінили квитки! Летимо наступним рейсом, а цей полетить без нас!
— Що??? — ще гучніше заревів режисер. — Ану ходи сюди! Що ти наробив, твою мать? Та ти хоч знаєш, що мені треба звітувати на кіностудії про кожен наш крок, про кожну копійку?!! Що за аматорство? Ти що, берега пустився?!! Зовсім сказився?!! Та я тобі зараз... — Параджанов кинувся доганяти хлопця, та Якутович зупинив режисера.
— Зачекай, охолонь, — ти зараз уб'єш малого. Сядь тут, а я піду поговорю з ним і з'ясую, що сталося.
Режисера сяк-так умовили залишитись у залі. Він, мало не пускаючи вогонь ніздрями, сів на крісло і влив у себе холодну воду. Гуцули теж не зовсім розуміли, що відбувається та через що такий переполох, тому сиділи тихо, як миші.
— Шось наш вуйко взлостивси, — пошепки сказав вусатий трембітар Василь.
— Йо! Недобре йому нині, — погодився інший трембітар, іще безвусий, але теж Василь.
— Шось си в них стрєсло, — припустила їхня односельчанка, розпашіла жіночка в тілі на ім'я, звісно ж, Василина.
— Зара будем виділи, — докинула її худесенька сестра Гандзя.
— Таки чекатимемо на наступний рейс, — до гурту підійшов Якутович. — З цілком незбагненних причин наш Тарас самочинно поміняв нам квитки, й уже нічого не змінимо.
— Я його вб'ю! Хай на очі мені не потрапляє! — гаркнув Параджанов, хоч уже спокійніше, ніж перед тим.
— Убивай, але вже коли доберемося до Києва. Ще нам бракувало труп тягнути на собі до столиці, — без тіні усмішки відповів Якутович.
— Він шо, серйозно зара казав? — налякалася Гандзя.
— Та де, вуйко жартує, — хіба не видиш? — заспокоїв її вусатий Василь, але й собі з підозрою зазираючи в очі художника.
— Йой, та смієси він, смієси! Чо' настрашилиси? — реготнула Василина.
Минали хвилини, година, друга, третя, четверта. Тараса не було ніде. Уже їхній літак, у який вони не сіли, давно вилетів. Раптом в аеропорту зчинилася метушня. Працівники з наляканими обличчями бігали, хапали телефонні слухавки, панічно набирали номери, кричали:
— Швидку, терміново, швидку!!! Пожежників! 10 кілометрів од аеропорту в бік Скнилова!!! — кричала працівниця аеропорту.
— Що сталося? — Параджанов схопив за рукав чоловіка в темно-синій уніформі.
— Літак упав...
— Який?
— На Київ. Той, що останній вилетів...
Параджанов завмер на місці. То було щось нереальне. Так не буває... Він ошелешено присів на стілець і краєм ока побачив, як до зали заходить Тарас. Хлопець понуро волік ноги, тримаючи руки в кишенях штанів. На ньому не було лиця: здавалося, він звинувачував себе в тому, що впав літак і загинули люди.
— Ти знав... — Параджанов поволі підвівся і обняв хлопця. — Вибач мені.
— Наш рейс — завтра. Я знайшов нам кімнати в гуртожитку, де ми можемо заночувати, — глухо та без емоцій мовив Тарас і пішов сказати те саме горянам.
Тільки одному Богові та ще Параджанову було відомо, як можна вмовити екіпаж літака взяти на борт шість триметрових трембіт! Здати їх у багаж гуцули категорично відмовилися: поламають інструменти — і що тоді? Даремна поїздка?
Стюардеси довго пояснювали, що на такий багаж пасажирський салон не розраховано, — максимум на валізи, які треба замкнути в тумбах над сидіннями:
— Це категорично проти правил, шановний! — чемно стримувала емоції фіґурова стюардеса з довжелезними віями, з елегантним макіяжем і з волоссям, зібраним на потилиці в офіційну «дульку».
— Мені до фені ваші правила. Тут витвір мистецтва може поламатися. Ви знаєте, як довго треба висушувати деревину на трембіту, щоби вона зазвучала? Знаєте? — пристрасно розмахував руками Параджанов.
— Не знаю і знати не хочу! Правила для всіх однакові!
— Які ви нудні з вашими правилами! Життя набагато яскравіше, якщо не сліпо дотримуватися правил. Красунечко, подивіться на ці правила інакшими очима — і ви побачите куди барвистіший світ. Розплющте очі для краси, — ви ж не якась зашорена партійна діячка!
— Тихо, шановний, за такі слова і я, і ви вмить полетимо з роботи, — благально прошепотіла стюардеса. — Усюди є вуха, і летовище чи літак — не виняток, — іще тихіше вимовила дівчина.
— Ну то поможіть нам, — так само тихо попросив Параджанов і малопомітним рухом запхав долоню в кишеню її офіційного костюма.
Вона правильно зрозуміла жест і багатозначно усміхнулася:
— Я поговорю з капітаном екіпажу і передам ваші «прохання».
— Будь ласка. Буду вам невимовно вдячний! — підморгнув режисер.
Дівчина з віями та з «дулькою» пішла до кабіни пілотів, її не було рівно дві хвилини. Стюардеса вийшла зі сліпучою білосніжною усмішкою:
— Капітан передав, що він великий ваш шанувальник і готовий піти вам назустріч. Тому прошу занести ваші... Як ви на них кажете?
— Трембіти, красуне, трембіти! Найдовший музичний інструмент у світі! — гукнув Параджанов, уже вибігаючи по гуцулів, котрі незворушно стояли в аеропорту і категорично відмовлялися розлучатися зі своїми інструментами.
Пасажири були просто шоковані, коли в салон раптом зайшли чоловіки з триметровими патиками, почали ними розмахувати і говорити цілком незрозумілою мовою для тих, хто володів лише «общепонятным язиком».
— Василю, крути тикво-во боком, аби си не поломило!
Та до дупи дверці, так си не влізе!
Володарі «общепонятного» лише переглядалися між собою і перелякано роззиралися навколо.
— Дивиси, троха ми настрашили москалє, — реготнув вусатий Василь.
— Тихо будь, бо ше зара висадят нас зі самульота! — шикнув безвусий Василь.
— Уже не висадят: двері наглухо заткали! — вусатий Василь усе ще тримав трембіту однією рукою над головою.
Екіпаж літака довго мудрував, як би то прикріпити незвичний вантаж. І нарешті надумали прив'язати інструменти до ніжок крісел уздовж підлоги. Сяк-так, щоразу обминаючи довжелезні дерев'яні вироби, стюардеси бігали літаком упродовж польоту, виконуючи свою роботу.
Київ саме квітував каштанами. Дніпро ще повівав холодом, але з кожним днем ставав теплішим. Аеропорт у Борисполі ще сяяв новизною і подекуди недобудованою інфраструктурою. Його спорудили щойно чотири роки тому і з величезною помпою відкрили першим польотом Москва — Київ — Москва.
Горяни разом із «кіношниками» вдихнули київське повітря.
— Так, їдемо поселятися! — повідомив Парадажанов біля виходу з аеропорту. — Кіностудія винайняла для вас добрий готель, — думаю, вам сподобається.
Режисер помітив на обличчях гуцулів розчарування.
— Що сталося? Щось не так? — перепитав.
Але ті мовчали як один, лише перезиралися.
— Ну кажіть, не встидайтеся!
— Та ніц, вуйку! — озвалася Василина.
— Тоді якщо все добре, то гайда по студійних машинах! Заселимось і повечеряємо там-таки, в готелі. А завтра я вам Київ покажу. Робота зачекає. Ви ж на два місяці приїхали — все встигнемо.
Готель і справді був порядний, наскільки те було можливо за радянськими мірками 60-их років. Схожий на гуртожиток, але інакших і не було. Тільки для партійних діячів номери обставляли розкішними меблями, а для всіх смертних сервіс був більш-менш усюди однаковий.
Гуцули сумно оглянули свої «апартаменти». Після високих гір і широких просторів малесенькі номери здавалися їм клітками, чужими й тісними. Але ради не було. Разом із «кіношниками» повечеряли в ресторані і розійшлися на ніч.
Параджанов нарешті, після багатьох місяців зйомок у Карпатах, навідався до своєї київської квартири на бульварі Шевченка. З любов'ю обвів поглядом антикваріат, яким було начинено його оселю, погладив рукою улюблений срібний підсвічник, пробігся кінчиками пальців по клавішах старого рояля. Пригадав, як Світлана в легенькій туніці танцювала навколо фортепіано, поки Сергій грав улюблені мелодії. Вона була невагома, наче пташка, граційна, красива та витончена, мов антична статуетка, досконало вирізьблена з мармуру. Шість років щастя, народження сина, приязних днів і палких ночей — і все, казка закінчилась. Одного дня дружина зібрала речі, одягнула сина і просто пішла. Параджанов і сьогодні не зовсім розумів, чому. Чи то не витримала його ексцентричності, бажання в усьому бачити не те, що інші, чи він забагато вимагав такої самої оригінальності від неї, ставив надто високу планку як для простої смертної? Тепер уже і не збагне. Два роки без неї, без сина... У такі хвилини тиші він почувався страшенно самотнім. Народженому поміж людей і для людей, серед співу, гамору, сміху, тиша була Сергієві нестерпна та чужа. Вона його пригнічувала, забирала жагу до життя. Може, тому гуцули стали для нього як рідні. Їхня життєлюбність проростала в Карпатах у всьому: в піснях, в помаранчевих вишиванках, у закарлючених носиках постолів, в інкрустованих бартках, у перах на капелюхах. Ця культура вдихала життя й у нього. Й от після майже року, проведеного в горах, тут на режисера чекали пустка і тиша.
Вербовая дощечка, дощечка, дощечка-а-а-а,
По ній ходить Насточка, Насточка-а-а-а...
Параджанов затягнув свою улюблену українську пісню, яку використав у «Тінях забутих предків».
...Червонії чоботи, чоботи-и-и,
Косівської роботи, роботи-и-и-и.
А в Косові роблені, роблені-і-і-і,
В Криворівні ношені, ношені-і-і-і-і.
Він співав, а на очі навернулися сльози — певно, від туги. Пустка з кожним звуком голосу наповнювалась емоціями, тиша теплішала, квартирні спогади-хмари розвіювалися. Пісня виплітала невидиму павутину й у кімнаті, й у режисеровій душі, пробиралась усе глибше в підсвідомість, вимальовувала спогади про залиті сонцем пагорби, про дзюркотливий струмок і про гуркотливий Чорний Черемош, про привітні обличчя простих людей, готових віддати останню сорочку дивному чужинцеві...
Сергій розкрив валізу, з якою щойно приїхав, витягнув згорток, обмотаний шерстяним сірим светром, у якому він грівся холодними карпатськими вечорами. Обережно розгорнув, і з-під светра визирнув кавалок дерева. Параджанов цілком вивільнив свій скарб. То було дерев'яне гуцульське розп'яття — те саме, що його він зняв у фільмі в каплиці на роздоріжжі, де начебто молився Іван Палійчук. «Кіношники» знайшли розп'яття посеред поля. Воно було вже понищене, тому нікому не потрібне. Тож Параджанов і забрав його собі.
— Тут тобі буде добре, гуцульський Ісусику! — усміхнувся до розп'яття і поставив його на тумбу поруч із фортепіано.
А сам без поспіху пішов до лазнички, напустив води, додав ароматичних солей. Увімкнув програвач, поставив платівку. Залунав легкий французький шансон. Відкоркував пляшку старого вина, яку передали друзі з його другого рідного міста — з Тбілісі. Налив трунок у вишуканий бокал. Погойдав ним зі знанням справи і довго вдивлявся, як багряна рідина стікає кришталевими стінками. Нарешті зробив ковток.
— Ва-а-ах! — прицмокнув режисер. — То теж сотворили люди гір!
З келихом бородань занурився в теплу ванну і, смакуючи момент та виноградне вино, поринув у задуму, у мрії, а може, й у спогади.
З кімнати негучно приємно гаркавила оригінальним голосом Едит Піаф:
Non, rien de rien, non, je ne regrette rien
Ni le bien qu'on m'a fait, ni le mal
Tout за m'est bien ŭgal
Non, rien de rien, non, je ne regrette rien
C'est paye, balaye, oublie, je me fous do passe...
— «Ні, я не шкодую ні про що...» — переклав уголос Параджанов і знову надпив терпкого грузинського вина.
— Слава Icy! — Параджанов привітався по-гуцульськи, щойно переступивши поріг готелю.
У вестибюлі, як і домовлялися, на нього вже чекали в повній готовності всі п'ятнадцятеро гуцулів і гуцулок.
— Слава навіки Богу сьвітому! — хором відповіли режисерові й кинулися його обнімати.
Чоловіки плескали Сергія по плечах, жінки таки обнімали. З гурту зробила крок убік Василина — та, котра була міц на жіночка, «кров із молоком». Напустила офіційний вираз обличчя, хоча помітно було, що ґаздиня нервує: у руках тремтячими руками перебирала хустинку.
— Ну, кажи, — штурхнула її Гандзя.
— Ми той, вуйку, хтіли з вами поговорити... — несміливо мовила Василина, потупивши очі.
— Слухаю, золоті мої, — режисер обняв жіночку.
— Ми той...
— Та кажи, не бійся! — підбадьорив Параджанов. — Як у вас удома, то ми всі були як рідні, а тут чогось ви встидаєтеся мене. Ну?
Жінка набрала повітря і як делегат від цілої громади таки наважилася висловити загальну думку:
— Коли ви закликали нас до Києва, ми думали, шо ви до себе в гості кличете. Та й поїхали, як із медом. А ту ви нас розквартирували в готель, і ми си ту чуємо зле. Їдженнє недобре, зварити чогось доброго нема де. Вуйку, заберіт нас до себе!
— Дорогі мої, рідненькі, та я би з радістю, — Параджанов пригорнув Василину до себе, — але в мене тільки двокімнатна квартира. Вам буде там тісно, й ліжок на всіх не вистачить!
— То не страшно, вуйку, — в один голос запротестували гуцули. — Ми собі на підлозі постелемо, якого сіна роздобудемо, та й уже буде де заночувати!
— Так? Ну то на що ми чекаємо? Біжіть по номерах і пакуйте речі. Ви переїжджаєте до хати дивакуватого вірменина!!! — мало не зі сльозами на очах вигукнув Параджанов.
— У нас уже всьо спаковано, вуйку!!! радісно застрибала Марічка-невеличка.
— То вперед! Буду ще хоч на два місяці мати Карпати вдома. То ви файно придумали, золоті мої!
Як на крилах гуцули вилітали з тісного готелю: з торбами, з трембітами, з продуктовими «авоськами». Запакували то все в автобус кіностудії, який мав їх везти на екскурсію, і покотились у бік помешкання Параджанова.
Поскидали там речі й повернулися до автобуса.
Водій зупинився на Хрещатику:
— Далі вже самі, Серію Йосиповичу, бо я маю щільний графік на сьогодні. Підберу вас на цьому місці о 18:00.
— Дякую, друже! — гукнув Параджанов водієві.
Коли той від'їхав, звернувся вже до своїх підопічних:
— То куди хочете піти? Можу показати вам Оперний театр, Дніпро, Андріївський узвіз, Софію Київську.
— Вуйку, — мовила найсміливіша, Василина. — Ми приїхали заради справи, а кажду роботу ми зачинаємо з молитви. Заведіт нас до церкви, до якої можна, яка відкрита.
Параджанов аніскілечки не здивувався з такого прохання, та видно було, що він вагається, оглядається то направо, то наліво. Минуло лише кілька хвилин роздумів, і він рішуче сказав:
— Та хрін із ними. Пішли! Я вам покажу фантастично розписаний Володимирський собор. Мені від нього завжди мурашки бігають по спині.
Режисер повів їх на найближчу зупинку, де вони сіли в автобус і вже за якихось двадцять хвилин стояли перед нео-візантійським Володимирським собором.
Гуцули шанобливо та боязко зайшли до храму, перехрестилися і з цікавістю роззирнулися навколо. На них згори дивився Господь-Бог, намальований на темному тлі розіп'ятий Спаситель, а збоку грізно зиркав князь Володимир Великий, який от-от охрестить Київську Русь, роботи художника Віктора Васнецова, трохи далі — Змій, який спокушав Єву, а за царськими вратами великими очима спостерігала за ними Богоматір із Немовлям. Погляд васнецовської Богоматері заглядав у саму душу кожного паломника.
Ніхто з подорожніх не вимовив ані слова. Усі були зачаровані розписами і такою наповненою тишею. Вони опустилися на коліна і так само мовчки, щоби — борони, Боже — не порушити блаженної тиші, зашепотіли молитву.
За той час Параджанов купив свічки і роздав кожному зі своїх гостей. Разом запалили за здоров'я живих і за душі мертвих...
З церкви гуцули вийшли страшенно задоволені й одухотворені.
— Ніби в небі постояли, вуйку! — підсумувала Гандзя.
Параджанова страшенно тішило те, що він бодай так може віддячити цим людям за гостинність і за любов, якою вони оточили його в Карпатах. Він розказував, як збудували храм, як художник Врубель малював ескізи для розписів цієї церкви, та їм не судилося прикрасити ці стіни і замовлення отримав молодий Васнецов. Почав було розказувати і про...
— Товаришу Параджанов, пройдіть, будь ласка, зі мною! — раптом розповідь Сергія перервав офіційний голос.
Він обернувся. За церковним парканом стояв чоловік: доволі високий на зріст, у капелюсі й у сірому плащі, у руках тримав поношений портфель, а очі затуляли окуляри з товстими лінзами. Параджанов одразу впізнав у ньому заступника директора кіностудії з ідеологічних питань, тобто кагебіста, котрий на ті часи мусив бути в кожній державній установі. А через те, що недержавних не було, тому таки в кожній.
— А, Микито Петровичу, ви вже тут як тут! — Параджанов незворушно закрокував до начальства. — Так швидко?
— Не випендрюйтеся, Сергію Йосиповичу. На вас надійшла скарга: відвідання церкви. Я мушу відреагувати.
— Не маю жодних сумнівів.
— Товаришу Параджанов, ви серйозна людина, маєте цінувати свою роботу і поважний статус. Навіщо цим ризикувати? Ви ж розумієте, чим можуть обернутися проти вас походи в такі установи, — не питав, а стверджував червоний служка.
— Не лякай мене, партійна вискочко! — буркнув Параджанов.
Комуніст підійшов упритул до режисера. Ніздрі кагебіста здіймалися в такт із його важким диханням, губи стиснуло й огидно викрутило.
— Я стежу за тобою, вірменська мерзото, і рано чи пізно ти втрапиш мені в руки! — просичав майже нечутно комуняка.
А тоді вголос додав:
— Ваші «Тіні забутих предків» ми ще переглянемо, чи вони, бува, не шкідливі народу. А зараз візьміться до діла, поки я писатиму на вас догану — не першу, до речі.
— Зачекайте! — втрутився вусатий Василь. — Та що ж то робиться таке, людоньки добрі?!! — на повний голос заволав гуцул. — Ми самі зайшли до церкви, ніхто нас не вів, і Параджанов ту ніц не зробив злого. То ми го затігли сюди!
— Перепрошую. Чи могли би ви так не кричати? — ідеолог найбільше боявся розголосу: не в кагебістських правилах було працювати гучно.
— А чого то нам мовчати?!!
— Тихіше, — цитьнув партійний діяч.
— Так-во. Ми си не будем ані знімати, ні трембітати, якщо ви, панусю, напишете на нашого режисера яку клявзу, — рішуче сказав Василь.
— Точно! — підтакнули інші.
— Записуйтеся, знімайтеся — прошу дуже. Хто вам боронить? — роздратовано і з удаваною посмішкою гаркнув комуніст. — А з тобою ми ще поговоримо, — тицьнув пальцем у груди Параджанову, крутнувся на підборах і нервово покрокував до чорної «Волги», яка чекала на нього під церковною брамою.
— І шо то тепер буде, вуйку? — налякано підійшла до режисера Марічка-невеличка.
— А нічого! Ти думаєш, то перший чи останній раз? Та комуністична мерзота не залишить мене у спокої, хоч би я й ангелом став. Але я не стану, бо не хочу! Я є такий, який є, і в дупі мав їхню ідеологію. Ходімо ще до Дніпра, друзі! Покажу вам фантастичні краєвиди.
Пригнічені прикрим випадком, гуцули трохи збентежено йшли за Параджановим. А той за якісь п'ять хвилин уже щебетав, ніби нічого не трапилося. Чи вдавав, що відволікся, чи справді вмів так легко захопитися навколишніми пейзажами? Та, поки дійшли піптки до Дніпра, про неприємну розмову забули всі.
Тепер їх вражала широченна ріка, її зелені береги тамісто, що заросло багатоповерхівками над цими кручами.
Після цілого дня прогулянки Києвом жіночки і чоловіки ледве дійшли до хати. Вони були витривалі, звичні до роботи, до кілометрових походів і палючого сонця, але то — в Карпатах. А місто їх утомило метушнею, супроти якої горяни не мали імунітету. Галасливі вулиці, дороги, повні автівок і автобусів, тисячі людей, котрі безперервно кудись біжать... І тут раптом помешкання Параджанова: прохолодне, тихе і затишне.
Ґаздині відразу кинулися до кухні, радісно заметушилися, повитягали домашні харчі й заходилися готувати те, до чого звикли, бо ресторан — рестораном, але там можна було хіба побавитись у їжу, а хочеться ж нормального, справжнього, натурального.
Чоловіки тим часом — на чолі з Параджановим — пішли розкладати коци, ліжники, матраци — все, що було в хаті, щоби постелити сякі-таки лежанки для ночівлі. Так чи так, але всі гасали невеличкою квартирою такі радісні, що не помічали ні тісноти, ні міської задухи.
— Вуйку, самогонки троха будете? — по-змовницьки запитав безвусий Василь.
— Та хіба я не хлоп? — зовсім по-гуцульськи відповів Параджанов.
Жіночки саме принесли до хати кілька баняків, із яких парував банош із бриндзою та булькала грибна юшка. Баняки Сергій поставив на стіл посеред вітальні, роздав усім тарілки і прибори. Гуцули накинулися на їжу, бо ж виголоднілися за день страшенно.
— Нічого кращого я в житті не їв! — прицмокнув Параджанов, дмухаючи на ложку з гарячим баношем.
— На здоровлє, вуйку! — побажали дівчата.
— Хочу підняти тост, — режисер узяв чарчину зі самогонкою, — за моїх любих гуцулів. За моїх земляків, бо ваша земля стала і моєю. Ви фантастично щасливі, що живете на волі — там, де розганяються вітри, де бовваніють прадавні гори та сюрчать цвіркуни, де корівки дзвонять дзвониками і неспішно пасеться отара овець, а вівчар тим часом варить сир. Ви щасливі, бо маєте все це як дар від Бога. А я щасливий, бо маю вас! Люблю вас, рідні мої!
— І ми вас, вуйку! — загуділо товариство.
— Слухайте, а де малий Тарас подівся? Хтось його бачив, — раптом запитав Петро, зовсім молодий трембітар.
— Певно, додому пішов, а завтра ми його мали би зустріти на кіностудії, — відповів Параджанов, хоча сам не був упевнений, що це — правда.
— Слухайте, я маю для вас подарунок, — Сергій страшенно любив приймати в себе гостей і щоразу вигадував якісь забави, щоби не було нудно на посиденьках. — Так-от, пропоную всім вам заплющити очі! Ану ж бо!
Гуцули перезирнулись і послухалися: замружилися. Пролунав якийсь хурхіт, клацнули двері, далі — кроки.
— Ану подивіться, дорогі мої!
Гості розплющили очі й одноголосно загукали:
— Миколайчу-у-у-у-ук!
До них прийшов їхній улюбленець Іванко. Скромний хлопчина страшенно зрадів, коли Параджанов запросив його до себе і сказав, що в нього будуть добрі друзі з Криворівні та з Верховини. На радощах Іван навіть одягнув кептар, який напередодні спеціально позичив на кіностудії.
— Іване, здоров був! — привіталися чоловіки.
— Добрий день! Я такий щасливий із того, що вас бачу в Києві. Як ви? Як вам тут?
— Всьо люкс, чоловіче! — запевнив вусатий Василь.
— Сергій Йосипович вам уже показував місто?
— Йо! Нинька ходили-смо, брате!!!
— То файно є! — сміявся Іван.
— Ходи до столу, Іване, — покликав Параджанов.
Певно, до пізньої ночі гуділа режисерова квартира. Гуцули заспівали своїх коломийок, повитягали дримби і разом із Миколайчуком задримбітали. Іван почувався з ними природно, міг бути собою, знав їхню говірку, у дримбітанні не пас задніх. Товариство так розбуянилося, що кинулось у танок. Хлопці вшкварили аркана, а потім узагалі похапали до рук трембіти і так загуділи, що за якісь півхвилини у двері дивака-режисера загупали обурені сусіди:
— Ми викличемо міліцію! Шизонутий господар, і такі самі його гості, — ану закрийтеся!!! Ніч надворі!
Але хто би то звертав на них увагу в таку неймовірну ніч?
— Та шо я вам скажу, людоньки добрі? Вуйко Параджанов — то є фест файна людина! Кілько всього нам показав, де йно нас не водив, а які їдла нам давав, чим іно нас не поїв, а який у нього білесенький віходок у хаті, — старий вуйко прицмокував і видихав дим від короткої люльки.
Навколо нього зібралася юрба слухачів. Од старого до малого з роззявленими ротами слухали його оповідки про столицю.
— І шо, ви кажете, в тотім Кийові хрестятси в церкві не так, єк ми?
— Цілком інакше, — задер носа вуйко.
— І шо, їхні люди інакші?
— Цілком інакші. Ти до них: «Слава Ісу!» — а вони тобі: «Здрастє!»
— Та ви шо?
— Та я ти кажу! А ше на нашу самогонку кажут знаєш, єк?
— Єк?
— Водка! А на боришку знаєш, єк?
— Єк?
— Картошка!
— Ги-ги-ги! Ото вже смішно!
— Але шо? То всьо — ніц. Головне, шо каждий має по три-штири машини. Вони всі в тотій сталіце такі багаті, що гет усі прислугу мают.
— Та йдіт?!!
— Я ти кажу!
Аж тут до гурту підійшла Василина — та, котра щойно повернулася з Києва. Прислухалася, розглянулася, хто ж зібрав тут стільки люду, і розреготалася:
— Кого ви слухаєте? Мого старого? Та він і близько в Києві не був!
— Єк то? Його ж місяць у селі ніхто не виґів! — загуділо товариство.
— А отак! То він на полонині у вівчарів місяць сидів, пив там безбожно, під смереков ночі коротав, а тепер вам байки плете!
— Вуйку, то ви так нам брехали?
— Кому ви вірите: мені ци їй? Я вам ніґди не брехав! — виправдовувався той.
— То нема шо ту сидіти. Ходімо гет звідси від тотого брехла несусвітного!
— Встидали би си, вуйку!
— Йо! — підтакнуло товариство.
— А шо йому си встидати? Зараз горівки вип'є — та й по всім! — Василина вперіщила по плечах чоловіка-пиячка і погнала його до хати.