Тіні - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Марічка Крижанівська (Наші дні) #11

Наші дні

Розділ 1

Нагода продовжити пошуки своїх коренів їй підвернулася дуже скоро.

До ювілею фільму «Тіней забутих предків» одна модна столична галерея зробила величезний і крутий музейний проект: знайшла на кіностудії імені Довженка костюми, в яких знімалися головні герої, позбирала свідчення очевидців-гуцулів, котрі брали участь у масових сценах, відшукала унікальні папери, де Параджанов власноруч намалював розкадрування до стрічки, і ще цілу купу цікавинок, які, здавалося, мали би за півстоліття просто розчинитись у просторі й щезнути навіки. Але на те воно й геніальне кіно, щоби його слід іще довго пускав кола на воді часу.

Так-от, із цим проектом галерея їздила містами України, а на завершення організувала прес-тур для журналістів у місця, де в 60-х роках минулого століття «Тіні забутих предків» мали шалений успіх і куди кагебісти навіть на деякий час випустили головних героїв фільму. То були Аргентина і Франція. Аргентина!!!

У редакції всі знали, що Олеся була просто «повернута» на цьому кіно, тому, коли редактор оголосив, що є поїздка зі столичною галереєю місцями «Тіней забутих предків», ніхто навіть не мав сумніву, хто має поїхати. Були, звісно, й такі, що перманентно перебували у стані обурення — байдуже, через що. Обурення було в них у крові, й часто вони завдавали собі шкоди, витрачаючи на бідкання купи часу, які могли би використати на щось приємніше. Натомість затуляли собі заздрощами півсвіту, а могли ж би встигнути побачити інші пів! Отакі й шепотілися: чому вона їде? Хіба ми не змогли би зняти такої «мури» про якийсь там ретрофільм?

Але Олеся всього того навіть не помічала: її думки були вже далеко. Вона нетямилася від радості, що, можливо, їй пощастить бодай на міліметр наблизитися до розгадки найбільшої таємниці цілого її життя. До Франції вона була цілком байдужа, а от Аргентина — інша річ: десь там мешкає, можливо, її родичка, котра мала би допомогти в пошуку гутенюківських коренів.

Париж зустрів Олесю дощем і вкрай неприємною погодою. Тому вона не особливо покайфувала від цієї поїздки. Та і програму перебування було так тісно розписано, що поза зйомками журналісти світу Божого не бачили. Їх щодня возили в місця, пов'язані з фільмом, знайомили з людьми, котрі пам'ятали шалений ажіотаж, спричинений прем'єрою стрічки в місті над Сеною. Ото й усе. Вільного часу, щоби побачити той-таки Париж, у них залишилось обмаль. І його Олеся використала на те, щоби сховатися від цілого світу, залізти в тепле ліжко і добряче відіспатися.

— Я таки теплолюбна тваринка: від холоду я впадаю в сплячку, — то було останнє, що вона бурмотіла перед тим, як засинала.

Кому бурмотіла? Питання зайве. Звісно ж, своєму вічному напарникові. Він незмінно усміхався на її зізнання в теплолюбові й ішов у свій номер.

Хто ж інший міг супроводжувати Олесю в цій поїздці, як не Ярема? Коли «намалювалося» відрядження, відразу призначили оператором саме його, бо ніхто на роботі не сумнівався, що Ярема нерівно дихає до Олесі. Та ні вона, ні він того не визнавали...

І нарешті, після кількох днів мерзлоти і дощу, журналістська братія наблизилася до спекотної Аргентини. Кроком назустріч сонцю став виліт із аеропорту Шарля де Ґоля. Ну то й що, що треба було летіти з пересадками: з Парижа до Буенос-Айреса — 9 годин, а потому ще добру годину з Буенос-Айреса до Мардель-Плати, в аеропорт імені Астора П'яцоли. Ті години варті кавалка сонця!

То було курортне місто, що притулилося на узбережжі Аргентинського моря, а те натомість було частиною Атлантичного океану. Щойно подорожні вийшли з літака, на них війнуло розпеченим повітрям зі солоним присмаком. Чомусь так є, що чужинець зі суходолу може безпомильно відчути запах моря, навіть якщо воно за кількадесят кілометрів. Так було і з Олесею та Яремою. Народжені біля гір, а не біля великої води, вони відразу вловили йодо-сольові пахощі.

— Відчуваєш? Це ні з чим не сплутати, — вдихнула Олеся.

— Напевно, — принюхувався Ярема.

— Чекай-чекай. Ти що, ніколи на морі не був?

— Вгадала.

— Офігіти можна! Як так? Що ти робив на літніх канікулах усі шкільні роки?

— Тинявся.

— Тобто???

— Та відчепися, — буркнув Ярема. — Я ніколи не мав сім'ї, яка би вивозила своїх спиногризів на море, яка би переймалася мною. Після загибелі батьків усім узагалі було наплювати на те, де я і з ким. Добре, що хоч у «Пласт» потрапив, а так би взагалі став вуличним гультіпакою.

— Вибач, не знала, — знітилась Олеся.

— Усе о'кей. — Ярема перевів розмову у зручніше для нього русло. — Ходімо забирати наш багаж, бо з моїм щастям саме моєї торби і бракуватиме.

Хлопець як у воду дивився. На багажну стрічку виїхали всі валізи, навіть Яремина сумка, а от кофра зі штативом до камери не було ніде.

— Йоханий бабай, завжди одна і та сама історія, — вилаявся Ярема. — Уявляєш, мала, — звернувся до Олесі, — хоч би куди я летів, хоч би в якому аеропорту чи в якій країні опинився, завжди штатив щезає! Видно, коли прикордонники його бачать, у них збоїть система в головах і вони його додатково перевіряють.

— І що робити? — Олеся роззирнулася навколо.

— Чекати, а хвилин за п'ятнадцять-двадцять шукати по кутках.

— Ти це серйозно?

— Так завжди закінчуються історії зі зникненням штатива.

Ярема розвернувся і таки пішов шукати по кутах великого холу. Людей там були сотні, тож Олеся втратила напарника з ока. Та за кілька хвилин побачила: спочатку широку усмішку, а вже потім — оператора зі штативом на плечі.

— Хіба я не казав! — переможно гукнув здалека.

— У них точно страшний безлад — у тих аеропортах.

— Я вже звик. Ходімо доганяти наших.

«Наші» вже чекали в автобусі, який мав довезти всіх у місце, де журналістів селили на тиждень.

Зйомки починались аж наступного дня, а з летовища до готелю на березі моря вони прибули близько обіду. Тому півдня мали для того, щоби вимкнути мозок і лінивими овочами вилежати боки на теплому узбережжі.

Олеся вляглася на лежак поза солом'яною парасолькою, щоби нічого не затуляло сонця. Підставила йому обличчя, ловила кожен промінь, який щедро поливав теплом усіх на тому боці Землі, що був навпроти її рідного. Удома було зимно, пізня осінь, а тут — літо в розпалі.

Пообіднє море тихо жебоніло хвилями, ледь-ледь ударяючись об берег із дрібною галькою. Гучно кричали чайки. Сміялись і плакали чужими мовами діти, голосно кликали мам, не вимовляючи ще й половини звуків. І, на відміну від азійсько-європейських курортів, ніде не було чути жодної слов'янської мови.

«То дуже добре», — подумала Олеся. Колонки двигтіли латиноамериканськими ритмами, які напрочуд гармонійно лягали на українське вухо.

Ярема сидів у затінку парасолі: не надто любив шкваритись, — а от Олеся почувала гостру потребу вітаміну D, якого їй так бракувало щороку в листопаді-грудні. Це — сіра пора, коли денного світла людському організму замало, — тому, певно, саме на той час призначили свято Миколая: щоби хоч якось підбадьорити вразливу душу. Та ця осінь і взагалі цілий рік в Олесиному житті були особливі.

— Хвилька спокою, і чого ще хотіти? Ні, мовчуне? — зі заплющеними очима гукнула Олеся до Яреми.

— Мені у прохолодних горах ліпше, — буркнув хлопець.

— Мені — теж, але ж море час від часу — то теж файнезно. Як сказав би вуйко Любко: відпочивай, зозулько!

— Ех, сюди би вуйка Любка! Він би найперше не себе скупав в океані, а свою «ластівку». Загнав би на сам берег, обережно витріпав би килимки, ніжно похлюпав би її водичкою, бо то ж «ластівка»! А вона дорожча за дружину. «Рамантік!» — теж не розплющуючи очей, сказав Ярема.

— О, так, куди ж без «ластівки»! Слухай, пропоную нині до вечора займатися нічогонеробленням. Але тотальним! Нічого не плануватимемо на вечір, ніяких походів у місто — просто побудемо біля моря, гаразд?

— Домовилися! Ходи до води!

— Не зараз, хочу ще погрітися.

Та Ярема вже того не чув. Ухопив дівчину, як щось мале і невагоме, перекинув через плече й уже за мить шубовснув разом із нею у воду.

— Відпусти! Дурбецало! — репетувала й відбивалась Олеся.

— Помийся добряче, гуцулко з високих гір! — викрикав Ярема, не випускаючи її з обіймів.

Їхнє нічогонероблення виявилося напрочуд кайфовим. Без домашньої мережі в мобільному — лише роумінг і чужий оператор, через якого свій здирає зі земляка страшні гроші, бо то так «нормально». Можна було би, звісно, придбати вайфай за невеликі гроші, та обоє львів'ян категорично відмовилися від цього.

Їх аж нудило від безглуздих постів в інстаграмі й у фейсбуці на кшталт фотографій їжі, готельних номерів і селфі на тлі басейну чи квітів із дурнуватим виразом обличчя з витягнутими губками-качечками на ньому. Олеся та Ярема погоджувалися, що ліпше сяк-так спілкуватись очі в очі, ніж удавати в соцмережах неймовірну дружбу, від якої аж тхне самотністю, як писав польський класик.

Споночіло...

Вони сиділи на теплому піску. Старезне море майже нечутно полоскало хвилями узбережжя. Здавалося, цілий світ перекочував на ніч у галасливе місто. Там блимали стробоскопи, набережна гула сотнями різних голосів, а музика наввипередки вилітала на волю з кав'ярень, барів, пабів, забігайлівок, ресторанів, фаст-фудів і нічних клубів.

А тут, за кілька кілометрів од міського божевілля, час зупинився.

Було безлюдно. Широчезний пляж дозволив загубитися сотням відпочивальників, котрі могли навіть не перетинатись одні з одними, порозбрідавшись кожен у свій куточок.

Блаженна тиша...

Тільки хвилі, пісок і зорі над головами двох українських мандрівників. Вони сіли на лежаки, а в пісок устромили пляшку сухого аргентинського вина. Ярема налив червоний напій у паперові склянки.

— За море? — запропонував хлопець.

— За твоє перше море! — уточнила дівчина.

Терпкий трунок приємно розтікся тілом. Він пасував до невимушених розмов і до теплого вечора. Олеся підтиснула ноги, зігнувши їх у колінах, обхопила обіруч і насолоджувалася кожною секундою тепла.

— Ти коли-небудь почувався самотнім? — зовсім не до слова запитала Олеся.

— Як коли. Бували дні, місяці й навіть роки, коли хотілося вити від самотності.

— У тебе таке було? Ти ніколи мені про це не розповідав.

— Та припини. Кому треба вислуховувати чужі скиглення?

— Я би вислухала!

— То тільки ти, бо ти не така, як інші.

— Це тоді, коли ти втратив батьків?

— Так, тоді. Було важко...

Вона поклала свою руку в його долоню і легенько стиснула на знак підтримки.

— А я ніколи не знала почуття самотності.

Олеся не хотіла зараз вивертати душу й зізнаватися, що вона трохи дивачка. Ціле своє життя вона відчуває біля себе присутність іще когось. Воно не лякає, нічим не загрожує, просто так є і завжди було.

Вона звикла до цього відчуття, інакшого не знає.

Коли була маленька і розказувала батькам, що біля неї хтось є, мама і тато тривожно перезирались і казали, що то, певно, ангелик, який її охороняє. Бабуся з переляком в очах хрестила і примовляла: «Хай Бог милує». Потому то був уявний друг, із котрим Олеся розмовляла, бавилась і ділилась усім потаємним, про що не зізнавалася навіть найріднішим. Але які могли бути таємниці в дитини? Хіба що якийсь хлопчик сподобався в першому класі чи хтось подивився на неї косо.

Ні, вона ніколи нікого біля себе не бачила. То була радше уява. Утім, Олеся росла з постійним відчуттям чиєїсь присутності.

У підлітковому віці батьки навіть повели її до психотерапевта, щоби пересвідчитися, що то не хвороба якась. Дівчинку довго розпитувала поважна пані, котра здалась Олесі не зовсім із нормальним дахом. Питала дивне: чи вона хоче жити, чи не бувало суїцидальних думок, чи її принижують у школі, чи має злість на батьків. На всі ці нісенітниці дівчинка щиро та з подивом відповідала: «Ні». Часто навіть слів таких не знала, а не те, щоби думати про таке...

Походи до лікарів закінчилися нічим. Жодного діагнозу поставити їй не змогли, бо й закинути було нічого.

Та після того Олеся зробила для себе висновок: зізнаватися про свої відчуття нікому не можна. Якщо ти інакша, тебе не сприймають, лікують і всіляко намагаються змінити, а при тому власних дивацтв уперто не помічають.

Вона замкнула цю таємницю глибоко в собі, щоби здаватися «нормальною».

— Тобі пощастило, що ніколи не почувала самотності, — мовив Ярема.

— А як воно — бути самому?

— Страшно. Просто страшно. Отак живеш собі, а поруч жодного плеча, яке тобі могли би підставити у біді.

— Хочеш, я підставлю своє?

— Твоє крихітне плече? Та ти мале! — Ярема обняв дівчину за плечі.

— Мале, але сильне! То як?

— Чи я хочу мати двоє плечей: своє і твоє? Ну, по-перше, то негарно, а по-друге, та хто ж не хотів би?! — усміхнувся Ярема, а за мить нахилився ближче до неї і трохи тихіше додав:

— Хочу...

Він не випустив її з обіймів. Вона й не намагалася звільнитися. Щось притягувало в його погляді й у рухах. Щось таке, що пришвидшувало биття серця і змушувало затамовувати подих. Хлопець не відривав погляду від її очей, довго дивився, та не робив жодного руху назустріч, ніби боявся сполохати невидиму іскру, що проскочила між ними.

Вони були так близько одне від одного, як іще ніколи, а він усе вичікував. Першою піддалася магніту Олеся і наблизилася лише на крихітний міліметр до нього. Цього було досить. Він рвучко притягнув її однією рукою до себе і поцілував. Цілував пристрасно і жадібно, мовби припадав до забороненого плоду, якого довго жадав і тільки тепер дозволив собі до нього дотягнутися.

Цілий світ зупинився...

Були тільки зорі...

А ще шепіт морських хвиль...

Теплий пісок...

І тільки вони між зорями та землею...

Розділ 2

Наступний день в Олесі почався так:

— Розумієш, усе надто швидко для мене. Я мушу дати лад сама зі собою, бо завжди сприймала тебе як друга, а тут раптом усе змінилося. Мені потрібний час, аби зрозуміти себе.

Олеся вхопилася рукою за чоло, потрусила волоссям. Перед дзеркалом її внутрішній монолог здавався банальним і смішним.

— Якось тупо звучить. «Дати лад сама зі собою...» Наче якийсь підліток, плету. Фу-у-у, що ж робити?

Її зізнання дзеркалу перервав стукіт у двері.

Олеся відчинила. То був Ярема.

— Привіт! Уже прокинулася?

— Здоров! Заходь. Зараз одягнусь, і зможемо йти на сніданок, — Олеся намагалася говорити якомога невимушеніше, та її збентеження видавали руки, в яких вона безперервно крутила щітку для волосся.

— Зачекай, — Ярема взяв її за руку. — Треба поговорити.

— Слухай... — тільки почала речення Олеся, та її перервав Ярема.

— Вислухай мене, будь ласка. О'кей? Слухай, нині трохи незручно про це говорити. Учора ввечері ми якось трохи дозволили собі зайвого. Алкоголь, тепле море, інтимна атмосфера — все закрутило нам голови. А нині треба братися до роботи, і ледве чи вчорашня пригода допомагатиме нам під час зйомок, тому найліпше з'ясувати все зараз. Ми з тобою звикли бути колегами, добрими партнерами на роботі й навіть друзями поза офісом. Думаю, не варто наразі нічого змінювати й ускладнювати наші стосунки.

Олеся широко розплющила очі: була справді приголомшена Яреминою промовою. Зовсім не на таке чекала від нього. Думала, він бігатиме за нею, як і всі Ті попередні хлопці, обіцятиме Місяць із неба — тільки би вона була з ним. То більше, що на роботі підсміювалися, нібито Ярема без неї жити не може. А тут — цілком протилежне: він не хоче мати з нею нічого більшого, ніж було до вчора. Це якось неприємно кольнуло в серце Олесю, і вона з подивом констатувала це в собі.

— Так, так, — нарешті видушила зі себе Олеся. — Я теж так думаю. Так буде найліпше. Звичайно. Авжеж. Безперечно. Так точно, сер, — їй забракло словникового запасу, щоби довести Яремі, що вона таки погоджується з ним, і щоби він — борони, Боже — не подумав, що їй було неприємно це почути.

— Усе добре? — Ярема помітив, що дівчина якось надто активно підтакує.

— Цілком, — силувано усміхнулась Олеся.

— Тоді вдягайся, а я чекаю на тебе внизу в ресторані, — Ярема цьомкнув дівчину в щоку — зовсім по-дружньому — і зник за дверима.

Олеся сіла на ліжко.

«Ну що ж, мене випередили. То я мала молоти всіляку дурню, а вийшло, що відшив мене він. Молодець, Олесю, молодець. Чого хотіла, те й маєш», — крутилось у її голові.

— Як так, то так. Сама не буду напрошуватися, — лише сказала вголос і пішла одягатися.

Журналістську братію того ранку організатори насамперед повезли в кінотеатр «Неґаро», де 1965 року на кінофестивалі відбувся показ «Тіней забутих предків». Фестиваль у Мар-дель-Платі належить до найвищої категорії — категорії «А» — Міжнародної федерації асоціацій кінопродюсерів FIAPF і не поступається за рівнем та розмахом славнозвісним кінофорумам у Каннах, у Берліні й у Венеції.

Назустріч українцям вийшов ставний чоловік у темно-синьому костюмі, у білій сорочці та з хустинкою, обв'язаною довкола шиї.

— Вітаю, шановні! Як долетіли? — через перекладача іспанською запитав чоловік. — Мене звати Дієґо Алонсо, і я директор кінофестивалю. Дуже сподіваюся, що ми розписали вам насичений, але зручний графік, тож ви зможете попрацювати так, як це буде потрібно вам.

— Дуже дякуємо! — відповів керівник групи Павло. — Нас передусім цікавлять місце прем'єри «Тіней...» і очевидці, котрі пам'ятають фестивальний показ.

— Так-так, ми взяли це до уваги і знайшли всіх героїв. То що ж? Запрошую вас у кінотеатр «Неґаро». Уявіть собі: 1965 рік, міжнародний кінофестиваль, куди потрапляють лише найкращі стрічки людства, і сюди вперше прибуло українське кіно. При попередньому відборі після перегляду критики були ошелешені «Тінями забутих предків». То було щось таке, що не вписувалось у жодні стандарти, в жодні відомі жанри кіно, щось шалено геніальне! Стрічка їх зачарувала, і вони визнали її однією з найкращих, що їх лише створили земляни. Так, мої дорогі, є й дотепер. Ваші «Тіні забутих предків» і нині тримаються в сотні найвидатніших фільмів усіх часів і народів.

Дієґо відчинив двері й запросив усіх усередину кінотеатру. Приміщення було доволі звичайне, ніщо не вказувало на те, що тут щороку відбувається така потужна подія кіноіндустрії. Прилавок із поп-корном, квиткова каса, кілька входів у різні зали — ото й усе. Дивними були хіба що афіші, трохи смішні для українців. З афіш миловидо усміхалися пари напудрених головних героїв, на чиїх зображеннях було написано прізвища акторів: Хуан Родригес Торро, Педро Мартинес, Марія Сильвія Мухерас. Одразу навіювало спогади про 90-ті роки з їхніми латиноамериканськими серіалами, які йшли на всіх каналах скромного на той час українського телебачення, повторюючись по тричі на день, і викликали масову істерію серед глядачів. В одному з галицьких сіл парафіяни навіть просили свого панотця перенести Службу Божу на годину пізніше, щоби віряни могли додивитися чергову серію мильної опери. І тоді, після огляду пригод улюблених героїв, із почуттям виконаного обов'язку чесні християни йшли до церкви, ревно били лобами об землю і молилися за здоров'я рідних та енергетиків, аби ті не вимикали світла саме тоді, коли на голубому екрані розгортатимуться неземні пристрасті бразильців чи мексиканців... Але то було давно і, на щастя, закінчилося: ми таки припинили купувати латиноамериканські серіали.

Найбільший зал кінотеатру «Неґаро» був велетенський. Він мав, певно, тисячу чи майже тисячу місць. Усередині на українців уже чекало кілька літніх пань. Вони широко усміхались і по-дружньому махали руками чужинцям.

— А це — прошу познайомитися — наші герої, котрі тоді, в 65-му, особисто були на показі стрічки. Вони так хочуть вас побачити, бо ви їхні земляки, адже то — українці, котрі емігрували до Аргентини вже давно.

Журналісти зійшли до перших рядів і почали знайомитися з усміхненими бабцями.

— Добридень, дорогі земляки, — українською, проте зі сильним акцентом, мовила одна пані. — Як я тішуся з того, що ви приїхали до нас! Кожен гість із рідної землі — то тут як подих свіжого повітря, бо, хоч би скільки ми тут жили, для нас це — чужа земля, а своя — там, за океаном, — бабуся витягла хустинку і втерла сльози, які набігли на старечі очі.

— А коли ви виїхали з України? — запитала Олеся.

— Ой, дитинко, ще під час війни. Я тоді була мала дитина. Батьки мусили емігрувати не від добра. Ще зовсім юними вступили до лав УПА: мама була медсестра і рятувала поранених хлопців, а тато відав таємною канцелярією. Та почалися репресії, масові розстріли, табори — і мусили втікати за кордон. Могли би лишитись і продовжувати боротьбу, якби в них не було мене. З дитиною вже не підеш у ліс, а лишитись у хаті — це означало купити собі квиток в один бік, до Сибіру.

— Вас тоді багато виїхало?

— Так, у нас дуже велика діаспора в Аргентині — десь триста тисяч. Найбільше емігрантів сюди прибуло ще на початку двадцятого століття і навіть раніше, наприкінці 1890-тих років. Але ми не забуваємо, хто ми і звідки, — бабуся тремтячими зморшкуватими руками показала на свою вишиванку й погладила ґердан на шиї.

Для неї ці атрибути означали набагато більше, ніж для українців в Україні, де до вишиття звикли і навіть часом дозволяли собі називати це несмаком і шароварщиною.

— Ми з чоловіком зберегли свої традиції й тільки завдяки цьому не асимілювалися. Звичайно, донь цю, наші діти й онуки вже не мають такої пов'язаності з Україною, як ми, старше покоління, — та мову знають і Різдво святкують 7 січня. Тільки сприймають то як таке, до чого їх змушують батьки. Не знаю, чи триматимуться того, коли нас не стане... Але в нас добрі діти, і вони ще колись ті гени відчують, — я в то вірю.

— Так і буде, — підтримала стареньку Олеся. — До речі, я називаюсь Олеся, то — Ярема.

— Які гарні наші імена! А я Дарина Коваль. Будемо ще не раз бачитися, поки ви тут. А тепер мусимо сідати, бо тут хочуть, аби ми, очевидці, трохи позгадували про приїзд Миколайчука і Кадочникової.

— А зможемо потому з вами ще прогулятись і записати ваші спогади? — запитала Олеся.

— Легесенько. Скільки вам треба буде, стільки говоритиму, мої дорогенькі.

Дієґо почав офіційну зустріч. Представив кожного з глядачів, котрі в 65-му скористалися нагодою вихопити в касі квитки, втиснулись у переповнений зал кінотеатру і з подивом оглядали щось до болю рідне.

— Я прибігла на фестиваль просто зі занять в університеті, — почала свою розповідь Ірина Рудь. — Була я тоді гарна і молода, не така, як тепер. Пам'ятаю: зал був такий переповнений, що я настрашилася, що не потраплю всередину. А між нашими діаспорянами пішов поголос, що вірменин Параджанов зняв щось неймовірне про українців. І ми хотіли будь-якими правдами чи неправдами це побачити. А коли почули, що ще й будуть наші артисти, то взагалі мови не могло бути, щоби ми з ними не зустрілися.

— Я дозволю собі одну ремарку, до слова, — втрутився Дієґо. — Річ у тому, що на кінофестиваль організатори запросили трьох людей: Сергія Параджанова, Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука. Їм про це й оголосили партійні діячі. А ви ж знаєте, що тоді була залізна завіса і виїхати за кордон було реально тільки після мільйона узгоджень із владою і лишень у супроводі її представника. Так-от, коли про поїздку оголосили артистам, Параджанов на кіностудії жартома сказав: «Тоді купіть мені квиток в один бік». Усе! Цього вистачило, щоби його не взяли у відрядження й узагалі зробили невиїзним. Отак через невинний жарт Параджанов не потрапив на кінофестиваль. Приїхали тільки Миколайчук і Кадочникова.

— А бачили би ви, які вони були залякані, — підхопила Дарина Коваль. — Певно, їм добре голову продовбали своїми моралями ті проклятущі кагебісти. Вони артистів переконали, що ті тут нікому не потрібні, що їх ніхто не прийме, а кіно взагалі провалиться, бо ніхто його не зрозуміє. Крок у крок за ними ходив кагебіст, аби — борони, Боже — не залишилися тут і не наговорили чого злого на совітську владу. Іван Миколайчук, такий молоденький і красивий, був бідний наче церковна миша. Приїхав у позиченому костюмі, зі собою мав тільки светрик і сорочку. А Лариса Кадочникова теж в одному платтячку, в одних мештиках... Зробила собі звечора зачіску і, щоби не розвалилася, спала перед показом майже сидячи. Вони навіть не уявляли, в якому розкішному одязі виходять на червону доріжку голлівудські зірки! Та і звідки їм було про те знати? Жили, бідолахи, за таким страшним муром. Ніхто з них навіть не сподівався, що їх зустріне повнісінький кінотеатр. Як нині пам'ятаю, вони двоє стоять у куточку тут, біля сцени, — такі скромні, налякані — і з жахом чекають на закінчення фільму та на реакцію публіки. І тут нарешті кінець, ідуть фінальні титри, зал підводиться і стоячи аплодує. Ні, навіть не аплодує, а виє! Людоньки, ви собі не уявляєте, що тоді робилося! Публіка їх купала в аплодисментах. І все — від того моменту з ними тут поводилися, як зі зірками. Усюди їх возили, показували місцеві краєвиди, водили по ресторанах. І нам теж пощастило зустрітися з ними. Ми запросили Ларису й Івана в наш Український дім. Вони втішились і дуже довго сиділи у нас, розказували, як там удома, як вони знімали кіно в Карпатах, про гуцулів, про їхні ритуали. Ну то була незабутня зустріч, повірте мені! А про Івана Миколайчука я могла би годинами говорити. Який то був справжній українець: чесний, порядний, говіркий! Так шкода його, Царство йому Небесне!

— І, як ви розумієте, — продовжив Дієґо, — такий успіх українського фільму на фестивалі не залишився без нагород. Стрічка отримала найвищий приз — «Південний хрест», — а також приз ФІПРЕССІ за колір, світло та спецефекти. Далі фільм здобув Кубок кінофестивалю в Римі, Золоту медаль для Сергія Параджанова на кінофестивалі в Салоніках. Ну, і ви вже, певно, мільйон разів чули, як висловився про «Тіні» сербський режисер Емір Кустуріца: «Найкраща стрічка, знята у світі». А в Гарвардському університеті це кіно є в обов'язковій програмі навчання кінокритиків. Тому наш кінофестиваль із приємністю згадує рік показу такої знакової роботи.

Після короткої офіційної частини Дієґо запросив усіх присутніх на фуршет — тут же, в кафе кінотеатру. Журналісти записували інтерв'ю, домовлялися про зустрічі з українцями, словом, кожен працював над матеріалом у свій спосіб.

Олесі сподобалась уже знайома їй Дарина Коваль, тому шукати іншої героїні журналістка й не хотіла.

— Ну що, дорогенькі, я запрошу вас до себе додому. Там, якщо захочете, зможете записати інтерв'ю, а я почастую вас чимось смачненьким, — запропонувала пані Дарина після того, як її познімали в кінотеатрі.

— Ой, із великою приємністю, якщо це не завдасть вам клопоту, — зраділа Олеся, бо, крім особистої приязні до пані Дарини, мала ще ідею познімати її в хаті.

— Та що ви, які незручності? Я на пенсії, маю цілу купу вільного часу, діти по роботах цілими днями, то мені щастя — з кимось поговорити, а особливо — зі земляками.

Пані Дарина повела Олесю та Ярему до виходу й указала їм на припарковану поруч автівку:

— Ото моя!

— Вона сама кермуватиме? — пошепки запитав Ярема Олесю.

— То тільки в нас бабусі їздять трамваями і вимолюють пільговий проїзд, а за кордоном пенсіонери живуть по-людськи, — так само пошепки відповіла Олеся й сіла на переднє сидіння.

— Ну так, я й забув, що ми не вдома.

Тим часом бабуся хвацько всілася за кермо, надягнула темні окуляри і з виглядом водія зі сторічним досвідом управно виїхала заднім ходом на дорогу. А далі набрала швидкість і помчала трасою в бік свого містечка. Пані Дарина жила за містом, лише за 20 кілометрів од межі Мар-дель-Плати. За аргентинськими мірками, як уже й за нашими, така відстань була дріб'язком, а мешкати за містом — це тут уважали найпрестижнішим.

Дорога звивалася серпантином над морем. Пані Дарина легко петляла шляхом, устигаючи розмовляти з гостями, на ходу перепрограмовувати GPS, тицяти в мобільний телефон і зиркати у бокові дзеркала. Ярема здивовано усміхався, дивуючись, як така, на перший погляд, бабця-дрибця виявилася рок-н-рольною чувіхою і шумахерує на дорозі. Їй бракувало тільки цигарки та шкіряних байкерських рукавиць, але вони б уже дисгармоніювали з вишиванкою і з ґерданом.

— Я на старість теж такий буду, вирішено! — гукнув зі заднього сидіння Ярема до Олесі.

— Прошу? — перепитала пані Дарина.

— Нічого. Кажу, що хочу бути такий крутий, як ви!

— Та що ти, синку, я звичайна!

Жінка натиснула на гальма біля входу в заквітчані ворота. Навколо височів мурований двометровий паркан. Пані Дарина натиснула ґудзик на в'їзді — і брама відчинилася.

— Ласкаво просимо до нас! Старий буде тішитися!

Автівка в'їхала на величезне подвір'я. Олеся та Ярема вийшли й аж оніміли від розкоші навколо. Двоповерховий білий особняк мав тераси та балкони, був зусібіч оточений підстриженими деревами, кущами, а перед ним виблискував яскраво-синьою водою басейн. Навколо тулилися шезлонги, столики й біла альтанка.

— Нічого собі! — присвиснув Ярема.

— Не дивуйтеся, дітоньки. Слово «емігрант» не завжди означає «заробітчанин» і «безхатченко». Так, спочатку, по приїзді сюди, мої батьки страшенно бідували. Тато працював на будові, мама прала і варила їсти багатіям Кастильясам. Ми в них навіть жили як прислуга. А потому сталося так, що в наших господарів загинув єдиний син, який ще не мав своєї сім'ї, тож старі залишилися геть самотні. Жодної родини Кастильяси не мали. Вони страшенно тужили за сином, горе роз'їдало їх зсередини. А тут на подвір'ї завжди бавилася я, ще мала дитина. То вони до мене і прикипіли, полюбили, як рідну. Відтак і моїй мамі вже не загадували надто багато роботи. Біда зробила їх людяними. І так поступово ми стали для них єдиною сім'єю. Коли Кастильяси померли, ми з батьками зібрали речі й уже було шукали собі іншого прихистку та роботи. Аж тут прийшов до нас поважний пан, нотаріус, і зачитав нам заповіт покійних, згідно з яким вони залишили свій маєток мені. Спочатку ми подумали, що то якийсь невдалий жарт, бо що ж ми за одні, щоб отримати такий спадок? Але виявилося, що це — правда і що я стала власницею дому Кастильясів! Отака наша історія. А тепер, коли батьків не стало, наші діти повиростали і порозповзалися по своїх квартирах, у величезному маєтку лишилися тільки ми зі старим.

Жінка обернулась у бік хати і гукнула:

— Петре, ми вже є! Ходи до нас!

З вілли поспіхом вийшов сивочолий пан в окулярах і у білому капелюсі.

— Вітаю вас, дорогі земляки! Як добре, що ви до нас заїхали!

Пан Петро кинувся обнімати Олесю та Ярему, як рідних.

— До нас так рідко доїжджають українці, — зізнався Петро. — Жили би ми у Європі, було би ближче додому — то, може, хтось би частіше потрапляв у наші краї. А так, самі бачите, інша півкуля: летіти і летіти.

— То правда, — відповів Ярема. — Ми так довго добиралися, через Париж. Але не шкодуємо. Нам тут подобається.

— Та ще й зустріли таких привітних людей, як ви, — додала Олеся.

Заходьте, голубонько до хати, заходьте, — пан Петро взяв Олесю під руку, Ярему по-чоловічому поплескав по плечу й повів їх у дім. — Дарцю, ходи вже, потому припаркуєш свою машину. Відкрию вам таємницю: моя жінка любить ту автівку більше, ніж мене. Чисто з нею звар'ювала.

— О, в нас такий водій є, вуйко Любко, — підхопив Ярема. — Ото познайомити би їх, то стільки мали би спільних тем для розмов!

— Мені вже вуха в'януть від тих розповідей про карбюратори, двигуни, акумулятори, — вдавано втомлено сказав пан Петро.

— Зате вам не нудно живеться з такою дружиною! — заперечила Олеся.

— Свята правда! У мене живчик, а не жінка. Такої ще пошукайте!

— Старий, ти зовсім заговорив дітей. Не мороч їм голови, а ліпше клич до столу, — втрутилася пані Дарина. — Мій Петро готує, як бог із Олімпу, — зараз пересвідчитеся.

— Запрошую!

Стіл уже було накрито. Він, за доброю українською традицією, вгинався від наїдків і від питва. Вочевидь, аргентинських гастрономічних звичаїв Ковалі так і не перейняли.

Олеся розглянулася по кімнаті. Тут були розкішні білі меблі, картини в дорогих рамах і камін із фотографіями на ньому. Зі знімків білосніжними зубами усміхалися молоді люди і багато малюків.

— Маємо трьох дітей, — пояснила пані Дарця, — шістьох онуків і вже одну правнучку. Коли на свята всі сходяться, то хата двигтить. Але я то люблю, — родина має бути гамірна.

— У мене теж така: велика і гучна, — усміхнулась Олеся.

— А я завжди про таку мріяв, але ніколи не мав... — докинув Ярема.

— Шкода, синку, бо то така радість, — сказав пан Петро. — Та нічого. Дивися, яку маєш гарну дівчину! От із нею і створите велику гарну сім'ю.

— О ні, він мені не хлопець, — знітилась Олеся.

— Ми не, е-е-е... ми не пара, — пояснив Ярема. — Ми разом працюємо.

— А, тоді перепрошую, — сконфузився пан Петро.

— Не встидай дітей, старий. Завжди ти щось ляпнеш! — штурхнула чоловіка пані Дарина. — Ну все, сідаймо, бо діти вже голодні.

Бесіда точилася вельми невимушено. Було враження, ніби ці четверо зналися сто років. Пані Дарина знову згадала своїх батьків, пан Петро — рідне село, яке дотла спалили енкаведисти, переодягнуті упівцями. Розповідали про дітей, про внуків, про життя в Аргентині, яке тільки на перший погляд видається таким сонячним і забезпеченим. Насправді сотні українців так і залишилися за межею бідності, й лише їхні діти, а то й онуки почали вибиратися зі злиднів. Адже ніде просто так грошей не дають: чи то по той бік океану, чи по цей.

Після вечері пан Петро покликав Ярему в підвал, аби вибрати пляшку доброго вистояного вина. Виявилося, що Ковалі мають виноградник і щороку роблять домашній трунок — не на продаж, а лише для себе. Бочки в підземеллі стояли поскладані одна на другу, а поруч — стелажі зі закоркованими пляшками. Пан Петро професійним оком вибрав вино. За його словами — з найкращого урожаю. Господар вручив вино Яремі:

— Оцю вип'ємо зараз, а оцю, — взяв у руки ще одну пляшку, — візьмете зі собою. Будете мати до вечері.

— Дякую! Дуже гарний подарунок, — відповів Ярема, і чоловіки вийшли з підвалу.

Пані Дарина і Олеся вже чекали на них у літній альтанці, яку рясно обплели квіти й екзотичні рослини. Сутінки ще більше посилили їхні пахощі.

— Добре вино від пана Петра, — оголосив Ярема і показав пляшку з наліпкою, на якій зрозуміти можна було тільки слово «Koval».

— Розкорковуй, хлопче. Посмакуєте справжнім вином, а не порошками, якими торгують в українських магазинах, — підхопив пан Петро.

— Свята правда, — підтримав Ярема. — Справжнє у нас треба добряче пошукати.

За вином розмова текла неквапно і ще більше по-домашньому, ніж у хаті. Олеся раптом уперше по приїзді пригадала, для чого насправді вона сюди прибула:

— Пані Дарцю, а ви часом не знаєте такої Оксани Ричардсон?

— Божевільної Ричардсон? Та чого ж не знаю? Вона живе тут поруч.

— Справді? — зраділа Олеся і багатозначно поглянула на Ярему, бо тільки він знав цілу історію.

— Навіщо вам та дивачка, голубонько?

— Вона, кажуть, моя далека родичка.

— Ото послав Бог вам родичів, спаси і сохрани!

— А що з нею не так?

— Та, може, вона й добра людина, тільки того ніхто не відає. Відколи я її знаю, вона живе відлюдницею, вікна завжди зачинені, нікого не впускає до своєї хати, хіба лише жінку, котра варить їй їсти і приносить харчі. Чоловік умер, дітей вони не мали, ото вона так одинокою і залишилася. Колись, кажуть, ходила на роботу, була між людьми, а потому геть здичавіла. Дуже дивна... Я її бачила всього кілька разів за ціле життя, та й то тільки через паркан. Якось спробувала заговорити, але Оксана налякано подивилася на мене і щезла за дверима. Може, їй би помогли лікарі, вилікували б, але ж вона їх не допустить до себе, а привести їх нікому. Так і живе. А всі навколо прозвали її «божевільна Ричардсон».

— Яка бідна жінка, — вражено мовила Олеся.

— Так, мені її теж шкода, — зітхнула пані Дарина. — Бо вона нікого не чіпає, зла нікому не робить, не агресивна. Просто живе так, як дикий бур'ян.

— Зрештою, — втрутився пан Петро, — кожен має право жити так, як йому пасує. Хто сказав, що норма — це бути серед людей, ходити по театрах і музеях, на вечірки? Для когось нормальним є спокій і затишок. Я її не засуджую. Кожен живе, як хоче.

— Та і я так кажу, — підтвердила пані Дарина.

— Мені її конче треба побачити, пані Дарцю. Як це зробити? — запитала Олеся.

— Думаю, то неможливо, голубонько. Вона не впускає до себе нікого зі сусідів, а не те, щоби незнайому людину.

— Але ж мусить бути спосіб.

— Навіть не знаю, як допомогти... Може, я спробую подзвонити в її двері, й вона мені відчинить як сусідці?

— Дуже прошу вас спробувати! То для мене важливо. Справді! — благала Олеся.

— Гаразд, ходімо. Та підемо тільки ми вдвох із вами, Олесю. Чоловікам вона точно не відчинить.

— Добре. Я зачекаю на тебе тут із паном Петром, — погодився Ярема.

— І ми принесемо ще пляшку винця. За нас не хвилюйтеся, панянки! — підморгнув пан Петро. — Клопочіться своїми справами, скільки буде треба, — ми тут не пропадемо. З такими запасами в діжках можемо розмовляти ще сто років.

Розділ З

Двоє жінок вийшли з території білої вілли і попрямували бічною дорогою. Вона відмежовувала довгий ряд особняків од піщаного пляжу й океану, і нею рідко їздили автівки. Дорога була схожа на всі прибережні вулички, де живуть заможні мешканці. З маєтком Ковалів сусідили ще три такі самі розкішні будинки з оазами навколо них. А за ними визирав непоказний особняк, вельми скромний, порівняно зі сусідніми. Він не мав ані двору, ні паркана — звичайна двоповерхова хата. Вона здавалася добряче занедбаною, навіть закинутою, наче там ніхто не жив. Вікна було наглухо затулені віконницями.

— Я підозрюю, що ми вже прийшли, — прошепотіла Олеся.

Їй здалося, що зараз вона має зазіхнути на чужу власність, немовби злодій, бо для себе дівчина вирішила будь-що потрапити до помешкання божевільної Ричардсон, навіть якщо їй тут і не зрадіють.

— Ви вгадали, голубонько! Що ж, спробуймо!

Дарина Коваль боязко підійшла до дверей і натиснула на ґудзик. Усередині пролунав дзвінок, а далі — тиша. Не чути було жодних кроків, аніякого руху. Жінка подзвонила ще раз, потому ще. Вони все чекали, та, здавалося, хата була геть порожня. Нарешті з домофона долинув хрипкий низький жіночий голос:

— Quién está ahl?

— Не бійся, Оксано. То я, Дарця Коваль, твоя сусідка, — вирішила відповісти українською, — може, рідна мова прихилить до гостей цю відлюдницю?

— Я тебе не кликала! — почули вони з хати.

— Маю до тебе справу. Тут тебе хоче побачити одна панянка з України. Просто поговорити!..

— Мені нема до неї діла. Хай забирається геть!

— Але ж я ваша родичка. Я теж із Гутенюків, — Олеся вирішила вдатися до вагомих аргументів.

— Гутенюки мене забули, і я їх — теж! Іди геть, кажу!

— Мені конче треба з вами поговорити. Я півсвіту пролетіла, щоби побачитися з вами!

— Геть!!!

Олеся розгублено стояла під дверима. Невже стільки зусиль надаремно?! Невже та вперта жінка так нічого їй не скаже. Але ж вона остання Олесина надія дізнатися бодай щось про всю ту містику. А може, Оксана Ричардсон і справді божевільна й у її голові вже давно нема жодної адекватної відповіді на Олесині питання?!

— Забирайтеся, сказала! — гаркнув погрозливий голос.

Олеся вирішила йти ва-банк:

— Я знаю про Обмінника!!! — крикнула дівчина.

Запала тиша...

Пані Дарина здивовано зиркнула на дівчину, не зрозумівши, про що мова.

Якщо вже це не поможе, то достукатися до божевільної й справді неможливо. Олеся прислухалася. По той бік дверей ніхто ані не ворухнувся. Здавалось, Оксана завмерла...

Далі тиша...

Минуло ще кілька секунд...

Клац...

Замок у дверях прокрутився. Олеся боязко взялася за клямку, натиснула, причинила вхідні двері й зазирнула всередину.

Звідти прямісінько на рівні її очей стирчало дуло мисливської рушниці. У приціл заглядала стара баба з розтріпаним сивим волоссям. Вона була вдягнена в незрозуміле сіре лахміття і вороже важко дихала. У приміщенні панувала цілковита темрява.

— Я Олеся, ваша родичка, не стріляйте, — дівчина інстинктивно підняла руки вгору.

— Заходь і зачини за собою двері... Я впущу тільки тебе! — прохрипіла Оксана Ричардсон.

— Я зачекаю на тебе на пляжі навпроти хати! — гукнула пані Дарця, яка чула розмову жінок, але не бачила рушниці. — Усе гаразд, не поспішайте. Говоріть, скільки вам треба!

Олеся мала вирішити, чи ризикнути і залишитися наодинці з озброєною божевільною, котра у будь-який момент може натиснути на гачок, чи втекти, наздогнати пані Дарину і назавжди забути про карпатські перипетії. Вона вибрала перше.

— Опустіть рушницю. Я вам зла не заподію. Обіцяю, — з усе ще піднятими руками якомога делікатніше мовила Олеся, хоча її голос тремтів од страху.

— Звідки мені знати, що ти кажеш правду? — не опускаючи зброї, просичала жінка.

— Бо чужий не знав би про Обмінника. Я та, котра його бачила.

Божевільна Ричардсон не відповіла, тільки вказала рушницею на двері до кімнати. Олеся обережно зробила кілька кроків, не повертаючись спиною до розпатланої баби. Стара махнула рукою в бік канапи, що стояла посеред покою.

— Сідай!

Дівчина зробила так, як їй звеліли. Оксана присіла на краєчок фотелю навпроти дівчини.

— Розказуй! — гаркнула стара.

Олеся мусила зібрати докупи розбурхані думки, проте, з чого почати, вона й гадки не мала. Чи могла собі уявити, що розмовлятиме про такі особисті переживання з божевільною та ще й під дулом рушниці? Якийсь сюрреалізм, а не реальність. Даремно вона не взяла зі собою Ярему. Утім, при сторонньому до Оксани точно не вдалося би достукатися.

— Ти прийшла до мене помовчати? — прохрипіла баба.

— Ні, ні, я вже, вже розказую, — витягнула руки перед собою Олеся. — Я була у Криворівні й зовсім випадково дізналася, що я з роду Гутенюків.

— І що з того?

— А потому, потому мольфар Нечай сказав мені, щоби я остерігалась Обмінника, бо на мені лежить якесь родове чи то прокляття, чи то, навпаки, якась місія, — я нічого не зрозуміла...

— Ти сказала, що бачила ЙОГО!

— Бачила... Слухайте, опустіть зброю. Мені так легше буде думати, ну їй-богу!

На диво, божевільна Ричардсон послухалась і поклала рушницю собі на коліна, залишивши, щоправда, вказівний палець на гачку.

— Ну? Я чекаю! — неприязно буркнула розпатлана баба.

— Я познайомилася з хлопцем: молодим, привітним, красивим. Він назвався Андрієм. Ми часто бачились, а потому він зник. Але не це дивно. Усюди, де ми з ним бували, люди казали, що бачили тільки мене, хоча поруч тоді завжди був і він. Його ніхто не бачив, тільки я та мої напарники з роботи. Відтоді я просто божеволію: ніхто не може мені нічого пояснити. Щойно я дізналася, що одна з Гутенюків мешкає в Аргентині, примчала до вас. Розкажіть, що знаєте, — я вас благаю! Що воно таке — той дух? Що мені загрожує? Ви теж бачили Обмінника?

— Тільки один раз, і з мене того вистачило. Моя мама бачила. Він теж з'являвся їй.

— Він заподіяв щось лихе?

— Не знаю, що було в нього на меті, але він просто час від часу поставав перед мамою, беручись нізвідки. Вона щоразу втікала від нього, бо чула від старших, що Обмінник хоче помститися нашому роду, бо має на нас якусь образу і переслідуватиме, аж поки знищить усіх Гутенюків, до останнього. А мені він привидівся тільки раз: стояв у кімнаті й дивився на мене. То не було щось загрозливе чи страшне, та мені вистачило на ціле життя. Я так налякалася, що трусилася цілу ніч, потому мені зливали віск, відшіптували, давали заспокійливе, проте нічого не помагало. Дивися, що він зробив зі мною! Поглянь на мене! Я відлюдькувата, я занедбана, — думаєш, не розумію того?

— То це все — через нього?

— А ти думала, чого?

— Але ж він вам нічого не зробив. То все — ваш страх! Ви самі довели себе до такого стану!

— Що ти знаєш, дівчино?

— А може, він не бажав вам зла?

— А що, поговорити приходив? Не будь дурна, дівко! Рятуйся, поки не запізно. Донині я думала, що залишилася єдина з нащадків, але тепер бачу, що є ще ти. Тепер бери на себе того духа!

— Але ж мене ніхто не переслідує! Я не хочу ставати параноїком і накручувати себе, як...

— Як я? Дурна ти дурна, а ще надто легковажна. Ховайся, поки можеш.

— Я не буду ховатися, не кластиму себе добровільно в могилу, як це зробили ви.

— Тоді загинеш!

— Тоді загину, але життя свого власноруч не поховаю.

— Бачу, що розуму в тебе катма, дівко. Ну, що ж, я тебе попередила, а тепер роби, як знаєш.

Стара встала і пошкандибала кудись углиб кімнати. Почала копирсатись у шухляді старомодного письмового стола. Аж тепер Олеся розглянулася. То було помешкання з обшарпаними стінами, ремонт тут робили востаннє ще, певно, в Оксаниній молодості. Меблі, вкрай зношені, припали товстим шаром пилюки.

Було помітно, що їх ніколи не витирали. На припорошеній тумбочці стирчала стара чорно-біла фотографія. З неї усміхалася щаслива сім'я: молоді чоловік і жінка тримали на руках світловолосу дівчинку. Олеся приглянулася до дитини: так, то, без сумніву, була Оксана. Колись оточена любов'ю і турботою — тепер покинута і самотня. От до чого доводять людину внутрішні страхи та немічність перед вірою в забобонний світ.

— Ось, тримай, уперте дівчисько! — стара підійшла до дівчини, простягнула руку і розтулила долоню.

На ній лежала мідна підвіска у формі якогось прадавнього символа, який трапляється на українських вишиванках.

— Що це?

— Духобор! Знак, який викарбували ще в ті часи, коли землю разом населяли люди та духи. Знаю, що ти мені не повіриш, але вислухай, навіжене дівчисько! Знак духобор захистить тебе від Обмінника. Носи його на шиї постійно або надягай, коли передбачатимеш небезпеку. Обмінник не зможе наблизитися до тебе, поки символ на тобі, чула?

— То ви його носили, так? А чому нині віддаєте?

— Бо дізналася, що не я остання з прямих нащадків Гутенюків. Тепер йому буде потрібна не я, а остання. Я вже стара, а в тебе ще все попереду. Візьми!

Олеся несміливо простягнула руку, і баба поклала їй на долоню викуваний знак. Він видавався старим як світ, принаймні вже вкрився зеленню, якою з часом вкривається мідь. Був схожий на сваргу, та мав кінці, закручені в різні боки.

— Він символізує внутрішній вогонь. Духа пектиме цей вогонь зісередини щоразу, як ти надягатимеш той знак. Не нехтуй силу символа: вона могутня.

— Чому ви так боїтеся його, Обмінника?

— Уже не боюся, бо є ти, — криво усміхнулася божевільна Ричардсон.

Олесі від тієї усмішки, яка радше нагадувала оскал, пробіг по плечах холодок. Ну й родина!

— А тепер іди! Нічим іншим я тобі не поможу!

Дівчина витиснула зі себе «дякую» і попрямувала до виходу.

— Гей, навіжена! — гукнула стара.

Олеся обернулася.

— Хай тебе Бог береже!

— Дякую, — вже щиро відповіла рудоволоса.

Дівчина сховала духобора в кишеню джинсів і неквапно вийшла з Оксаниної хати. З мільйонами думок у голові пішла шукати пані Дарину. Жінка чекала на неї, як і обіцяла, на пляжі. Сиділа на лежаку і дивилась у бік великої води.

— Ну слава Богу! — підскочила з місця пані Дарця. — Я вже почала хвилюватися! Що там Оксана? Усе добре? Та ти бліда, як місяць уночі! Що наговорила тобі та божевільна?

— Родову історію розказала. Хотіла й мене заразити своїми страхами, та я не дамся. Не такий страшний чорт, як його малюють.

— Оце, дитинко, ти правильно кажеш! Не даремно її називають божевільною: вона тобі нагородить несусвітні небилиці. Забудь усе, голубонько! Ходімо до нас. Відпою тебе чаєм із м'яти і меліси, щоби заспокоїлася. Так мені та Ричардсон дівчину налякала, аж вона на лиці змінилася. Бідна дитина! Ходімо, любонько, ходімо! — пані Дарця обняла за Олесю плечі й повела дорогою до білої вілли.

— А от і наші дівчата! — вигукнув пан Петро, коли у ворота ввійшли жінки. — Як вам повелося?

— Та навіжена налякала дівчину, — тільки того і досягнули своїм походом, — мовила пані Дарина.

— З тобою все гаразд? — налякано підійшов до Олесі Ярема.

— Так, не хвилюйтесь, усе добре. Просто не звикла спілкуватися з такими дивачками.

— Точно все добре? — Ярема обняв дівчину за плечі.

— Так. Трохи налякалась — ото й усе, — вона пригорнулася до хлопця, бо почувала потребу в сильному плечі, а точніше — в Яреминому.

Пані Дарця, як і обіцяла, принесла до альтанки трав'яний чай зі солодощами, бо ніщо так не поліпшує настрій, як шоколад, печиво, теплий напій і ще, може, трохи червоного вина.

Олесю та Ярему привітна літня пара відвезла до готелю на березі моря. Довго прощалися, дякували одні одним, адже приємність того дня була по обидва боки.

«День таки вдався, — подумала дівчина, — незважаючи на рушницю, на налякану стареньку, на адреналін. Попри все, пощастило мені дещо нове дізнатись. І я того так не залишу. Я мушу докопатися до правди».

Ярема завів утомлену Олесю в її номер. Нічого не розпитував, бо бачив, що сил на розмову в неї не залишилося. Просто вклав її спати. Наче тато малу дитину, дбайливо загорнув її в ковдру, побажав на добраніч, цьомкнув у щічку і зачинив за собою двері.

Розділ 4

У Мар-дель-Платі журналісти мали ще одну зустріч, більш офіційну: з послом України в Аргентині. Він спеціально для цього прилетів із Буенос-Айреса. Роботи для телевізійників на такому прийнятті було небагато: лише записали інтерв'ю з послом, а решту часу дипломати відвели для звичайного спілкування зі земляками та для знайомства у невимушеній атмосфері. Щоправда, невимушеною її назвати було важко, бо офіційний дрес-код вимагав суконь, панчіх, краваток і туфель, а при тутешній спеці то була неабияка мука.

Журналістська братія повернулася до свого готелю тільки пізнього вечора.

— Ви чуєте ці божественні звуки? — гукнув То лик, оператор столичного телеканалу.

— Це ти називаєш божественним оте «умци-умци», ту підліткову кислоту? — скривилася його напарниця, журналістка Таня, знана на цілу країну завдяки гучним сюжетам.

— Атож! Ходімо тусити, таваріщі! — Толік уже зривав зі себе тісну краватку.

— Зачекай! Переодягнімось, а тоді хвилин за п'ятнадцять зустріньмось усі на пляжі, — запропонувала Таня.

— Ага, а як я потому вас усіх визбираю? Е ні, ви вже не повернетеся. Знаю вашого нудного брата: то їм виспатися треба, то нажерлись і вже не хочуть підняти своїх задниць. Люди, ми тут ненадовго, скоро летимо додому, а там — дружина, діти на голову вилізуть, хріна з два вже десь виповземо з хати. Пропоную так: ми з хлопцями заносимо апаратуру в номери, а ви, панянки, вже сідайте у барі біля басейну і замовляйте щось. Ми підтягнемось. О'кей?

— О'кей, о'кей! — спочатку погодилася Таня, а за нею — і решта дівчат.

— Кинь мою торбу до себе, щоби я вже не піднімалась, — Олеся простягнула сумочку Яремі.

Не минуло і п'яти хвилин, як усі хлопці до одного повернулись і повсідалися за столики до журналісток.

— То що, за волю-у-у-у! — Толик заволав диким голосом, — Йо-ху-у-у!

Цей хлопака, було видно, мав особливі плани на цю ніч. Напевно, належав до тих, кого не зупиняють ані дружина, ні діти, ні сімейні обов'язки. Утім, цілком можливо, що він лише вдавав зі себе гультіпаку, а насправді був тихий і спокійний. Але навіть такі часом зриваються з ланцюга у відрядженнях. І ото в Толика, певно, настав такий момент.

— Так, по третій — і вперед, до пригод! — заволав Толик, який щойно в одязі скочив у басейн, проплив туди і назад, а тоді під обурені вигуки барменів вибрався на сухе, стікаючи водою на вишукану мармурову підлогу бару.

Він перехилив чарку і скомандував товариству:

— На дискотеку!

Толик ляпнув, зовсім не сподіваючись, що всі встануть і таки підуть за ним. Цьому чоловікові напрочуд легко було запалювати людей до тусні.

Дискотека того дня була на пляжі. Приміщення виглядало просто, проте оформлено було зі смаком: унизу дерев'яний настил — підлога; зверху, замість даху, білосніжне шатро без стін, шинквас, кілька столиків, за якими люди стояли, і чимало білих диванів — для тих, хто захоче відпочити від дня відпочинку на лежаках. До імпровізованого намету вела червона доріжка, обабіч якої стояли аніматори, хлопці та дівчата. Вони були одягнені теж у все біле, на головах мали білі перуки, а за плечима в них тріпотіли на вітрі паперові ангельські крильця. Вочевидь, такою була тематика нинішньої вечірки. Усіх, хто заходив червоною доріжкою на дискотеку, ангели й ангелиці вітали оплесками, щоби кожен гість почувся особливим.

— Ото понапридумували, бісові діти! — не втримався вже п'яненький То лик і заходився плескати разом із ангеликами.

Він іще хотів кожну ангелицю поцілувати у щічку — для початку, — та дівиці вправно викрутилися з його захмелілих обіймів.

Усістись усім разом на один диван не вийшло, бо українців назбиралося понад десяток. Тож зайняли два сусідні столики.

— Що тобі взяти? — запитав Ярема Олесю.

— Візьми мохіто, пліз!

— Зараз повернуся!

Толик тим часом уже хильнув черговий шот, тоді ще один і ще один, а відтак кинувся на танцпол — запалювати вогні того міста з місцевими ангеликами жіночого роду. На диво, Толик і тут притягував до себе охочих потусити. І за якийсь танець-два на майданчику вже танцювало кілька десятків людей.

Олеся була в доброму гуморі. Їй теж подобався цей прибережний вулик із гучною музикою, з купою незнайомих людей і з ангельськими крильцятами. Її погляд ковзнув до барного шинквасу. Ярема саме замовляв для них коктейлі й розмовляв зі своїм колегою з Луцька. Олеся аж тепер помітила, як личив Яремі такий діловий одяг: біла сорочка, рукави якої він уже вільно закотив майже по лікоть, чорна краватка, вже опущена нижче, ніж на прийомі в посла, і темні штани. Крізь сорочку помітно було його міцні руки та плечі. Як вона раніше не помічала, що з хлопчака він перетворився на справжнього чоловіка?

— Олесю! Чого задумалася? — до Олесі підсіла Таня.

— Та так, чекаю на своє мохіто.

— Слухай, поки вони ще не повернулися, скажи мені: у вас із Яремою щось є? Ну, ти розумієш?

— У нас? Та де там! Ні, ні! А чого питаєш? — зніяковіла Олеся.

— Ні? Ну тоді це все змінює. Я пішла в наступ!

— Ого!

— Дивись і вчися, Малишка! — Таня по-змовницьки підморгнула Олесі, яка не встигла і слова вимовити у відповідь.

Відома на цілу країну журналістка проштовхалася крізь натовп до шинквасу, де стояв Ярема. Підійшла до нього впритул, уперлась у чоловічі груди своїми розпашілими дівочими принадами, а вони, треба сказати, мали вельми розкішні форми. Тетяниним грудям четвертого розміру було затісно в червоному бюстгальтері розміру третього, тож вони випирали звідусіль, просячись на волю. Здавалось, от-от звільняться від пут і вистрибнуть геть. Панянка хвацько цим користалась і викручувала своє тіло так, аби її четвертий розмір виглядав якнайпривабливіше. О, в неї це виходило відмінно! Дівиця мала до того неабиякий дар, який, вочевидь, відшліфувала довгими роками практики. Сукня звабливо облягала срачину ідеальних розміру та форми. Таня щось зашепотіла Яремі на вухо, демонстративно потерлася ніжкою на високих підборах об штанину оператора. Хлопець багатозначно усміхнувся, й у них зав'язалася розмова, ймовірно, «душевного» характеру.

Олеся ошелешено спостерігала за нахабною столичною дівицею.

«Невже він поведеться на такі дешеві вихиляси? Це ж початковий рівень, примітивне зваблення!» — крутилося в Олесиній голові.

Та Ярема, здавалося, був зовсім не проти таких прямолінійних загравань. Він охоче розмовляв із Тетяною, навіть пішов танцювати, хоча, за Олесиної пам'яті, такого з ним іще не траплялося. На всіх корпоративах він робив усе, що завгодно, тільки не танцював. Щоправда, перш ніж податися на танцювальний майданчик, Ярема все-таки приніс Олесі обіцяне мохіто:

— Мала, то тобі! — й поплентався за Тетяною.

Олесю це якось боляче вкололо.

— Що, богине, пошвендяв кудись твій коханий? — до неї на диван гепнувся Толик, якого вже геть розвезло.

Мокрий одяг давно висох просто на ньому.

— Він мені не коханий!

— А, ну так, як скажеш! Але чомусь мені здається, що ти прибріхуєш — не мені, собі! Знаєш що, я запрошую тебе до танцю: якраз почався повільний. Рамантіка...

— А знаєш що? — відповіла в тон його запрошенню. — Ходімо!

— От і чудесненько!

Толик вивів Олесю на танцпол, притиснув до себе. Виявилося, що він вельми вправний танцюрист, відчуває і ритм, і свого партнера. Дівчині це сподобалось, а ще більше — те, що Толик не дозволяв собі зайвого і поводився цілком пристойно й адекватно, незважаючи на його хмільний стан. Він пристрасно закрутив Олесею, немовби невагомою річчю, в ритмі аргентинського танго. Вона кинула оком на Тетяну та Ярему, які танцювали поруч значно стриманіше, ніж вони. Олесин і Яремин погляди зустрілися: її — з удаваною байдужістю, його — із зацікавленням.

Цей танець закінчився, і почався наступний.

— Обмінюймося партнерами! — зненацька скомандував Ярема, віддав Тетянину руку Толикові й потягнув до себе Олесю.

— Що ти робиш? — запротестувала Олеся.

— А що, хіба так не можна?

— А навіщо? — роздратовано спитала Олеся.

— Може, будемо танцювати, а не сваритися?

— Я не маю настрою. Відпочивай, а я пішла!

Олеся вивільнилася з його обіймів і попрямувала до виходу. Вона стрімкою ходою минула червону доріжку і далі піском пішла у бік готелю. Її все дратувало, і вечір для неї скінчився.

Раптом хтось схопив її за зап'ястя:

— Зачекай! — то був Ярема.

Він тримав її за руку й... усміхався. Це роздратувало дівчину ще сильніше.

— Чого тобі? — буркнула вона.

— Та зачекай! Чого ти вибігла?

— Бо так захотіла! Чого усміхаєшся? Що тут такого смішного?

— Ти ревнуєш мене, — спокійно та з упевненою усмішкою на обличчі сказав Ярема.

— З якого це дива?

— Ти ревнуєш!

— Зовсім ні. Щоби ти знав, мене аніскілечки не зачепила та Тетяна, яка вішалася на тебе, а тобі це, здається, подобалося.

— Ну от, я й кажу, що ревнуєш. А знаєш, чого?

— І чого ж?

— Бо я тобі не байдужий, хоча ти й не визнаєш цього! — так само незворушно і з усмішкою констатував Ярема.

— О, та певно!

— Але ж ти вперта! Як осел. Ти ж сама собі перечиш. Може, годі прикидатися! — він рвучко притягнув її до себе.

— Ми тільки друзі, — крижаним голосом мовила Олеся.

А далі слово у слово процитувала його фразу, бо надто добре вона закарбувалась у її пам'яті:

— «Ми з тобою звикли бути колегами, добрими партнерами на роботі й навіть друзями поза офісом. Думаю, не варто зараз нічого змінювати і ускладнювати наші стосунки».

Ярема поволі опустив її руку, з його обличчя щезла усмішка. Він її відпустив. Його погляд видавався аж надто серйозним. Олеся повернулась і пішла геть.

Вона йшла понад нічним океаном і втирала сльози. Надто гірко закінчився цей дурнуватий вечір. І взагалі ціла поїздка вийшла зовсім не такою сонячною, якою могла би бути.

Олеся почвалала на звук негучної музики, яка долинала з їхнього бару над басейном. Там іще світилося, та відвідувачів уже не було. Вона повернула туди:

— Агов, ви ще працюєте?

У відповідь бармен усміхнувся, не зрозумівши ні слова українською мовою.

— Wine, please, — попросила Олеся. — Hole bottle!

Бармена двічі просити не довелося. За мить перед дівчиною стояли пляшка сухого червоного вина та бокал. Олеся зайшла за шинквас, вийняла з-під поли ще один бокал і налила в нього бордового трунку:

— Це тобі, друже! Не самій же мені пити, — простягнула вино незнайомцеві.

Мова жестів — універсальна. Перекладати йому нічого не довелося. Так, це суперечило правилам його роботи, але часом і йому можна порушити приписи з гарненькою рудою незнайомкою.

— Який він усе-таки козел! Як тебе звати? Ке номе?

— Alejandro!

— Ну, звісно, хіба могло бути інакше! Слухай, Алехандро! Він козел, розумієш? Не розумієш... Звідки тобі знати українську мову? Ну, та байдуже! Я думала, він до мене щось почуває і ми після всього не чужі, проте помилялася. Бачиш, як воно буває, Алехандрику! Досить потрусити перед вами великими цицьками — й усе, бац, мозок вимикається! «Шит гепенз», як то кажуть на вашому боці планети.

Вона налила червоного трунку з пляшки у свій бокал по самі вінця і знову хильнула. І ще раз, і ще, і пляшка спорожніла, як і рештки Олесиної тверезості.

— Моя ти п'яничко-колядничко! — почула за спиною.

— Ви подивіться, хто прийшов! — в'їдливо прокоментувала захмеліла дівчина. — Алехандро, знайомся: це той, про кого я тобі розповідала.

— Ходімо вже, тобі досить, — усміхався Ярема. — Я вирішив дати тобі час, аби ти охолола, та бачу, що ти собі дала раду в інший спосіб. Ходімо, я тебе відведу.

— Ще чого? Хіба я сама не зайду до номера?

— Ходи вже, — хлопець обійняв її за талію і повів у готель.

Вона мовчки виконувала його волю, а про себе таки раділа, що він прийшов по неї.

— Ну все, п'яничко, прийшли, — Ярема підвів дівчину до її дверей. — Ось твоя картка, відмикай і йди спати. Завтра на нас чекає довгий переліт.

Він цьомкнув Олесю в щічку:

— До завтра!

Розвернувся, щоб іти. Але вона вхопила його за руку:

— Зачекай!

Олеся підійшла до нього впритул:

— Не йди!

Його обпекло жаром:

— Ти завтра протверезієш і пошкодуєш...

— То буде завтра...

Вона наблизила губи і запаморочила його поцілунком. Ярема рвучко вхопив її на руки, вона обхопила його талію ногами, наосліп штовхнула двері й зачинила їх за собою...

На ранок вона розплющила очі, повернула голову ліворуч. З сусідньої подушки на неї дивився Ярема.

— Привіт! — перший мовив він.

— Привіт! — усміхнулася вона. — Слухай... То якась фігня, я знову наступила на ті самі граблі. Такого вже не повториться, — вона ніяково сіла. — Нема в мене сили волі, коли ти поруч, почуваю себе останньою...

— Я люблю тебе, — спокійно мовив Ярема...

— Мені стрьомно... Що? Що ти щойно сказав?

— Люблю тебе...

— То... то?..

— То правда, — закінчив за неї Ярема. — Я люблю тебе і завжди любив, відколи тебе знаю.

— Ти не жартуєш?

— Ані грамульки.

— Чесно?

— Чесно.

— А я стільки часу не помічала твоїх почуттів? Певно, робила тобі боляче...

— Ти мене робила щасливим. Я був собою тільки біля тебе.

— Люблю тебе, — вимовила дівчина.