Тіні

Розділ 1

— Я маю піти звідси. Нічого доброго я тобі не принесу, — сказав одного ранку Гук. — Я ніби прокляття для тих, хто поруч.

— Слухай, може, досить? Припини нюняти, як баба! Усім від тебе зле, ти вбивця, ти ніхто — це все я вже чула від тебе. Може, досить себе жаліти? — Анна припинила місити тісто і прикрикнула на Гука.

— Я не жалію, я і справді ніхто.

— Я тобі вже казала, що варіантів є два: або прийняти себе, або змінитися, зробитися кращим. Прийняти себе таким ти не зумів...

— Я не можу прийняти себе-монстра! — перейшов на крик і він.

— Добре. Тоді змінися. Виправ те, що зробив!

— Як виправити смерть? Людини вже нема!

— Виправити можна навіть це. На крові тієї людини!

— Не розумію...

— Кров кожного з нас тече в наших нащадках і родичах. Кровний переступ можна виправити на тій самій крові. Тепер розумієш?

Гук ошелешено сів на лаву й підвів очі. У них зажевріла надія:

— Точно! Мені треба знайти родичів...

— Так, родичів твоєї жертви. І виправити все!

— А як виправити?

— Тобі підкаже серце!

Хлопець зірвався з місця, почав хапати свій одяг, узувати чоботи, бо, крім них, інших речей і не мав.

— Ти здурів? Що ти робиш? — вхопила його за руку Анна.

— Іду їх шукати!

— Куди? Ти бачив, що за вікном біло? Зима щойно залютувала, ще щонайменше три місяці будуть хурделиці та замети. Далеко ти не зайдеш — замерзнеш у першу-ліпшу хуртовину!!!

Хлопець зупинився. Визирнув у вікно. Там і справді завивав вітер, погрожуючи наробити біди, особливо подорожнім. Гук опустив руки. Мовчав.

Нарешті за кілька хвилин сказав:

— Ти ж розумієш, що я не зможу залишитися з тобою назавжди.

— Ти мене не кохаєш — я знаю. А я і не випрошую любові. Пропоную тобі тільки залишитися до весни, а далі, коли буде безпечно, підеш собі на всі чотири сторони.

— Ти впевнена?

— Так...

І він залишився. Принаймні до весни.

Однієї зимової ночі в їхні двері постукали.

— Хто то може бути? — Гук підвівся. — Я відчиню.

— Ні, залишайся тут! Я зараз повернуся, — наказовим тоном гукнула Анна і спритно зіскочила з ліжка.

— То може бути небезпечно! Дай я відчиню!

— Я сказала: залишайся тут! Це тільки мій клопіт!

Анна вибігла в сіни, накинула на себе кожух і вискочила за двері. Гук визирнув у вікно. Біля воріт видніли дві постаті: її та ще когось — очевидно, чоловіка. Він був вищий за неї й одягнутий у все чорне. Вони розмовляли. Гук так і не дізнався, що йшлося про нього.

— Віддай нам його, Гандзю! — загрозливо гаркнув чоловік.

— Не віддам. Можеш так і переказати своєму панові.

— Навіщо він тобі? Тільки зайвого клопоту тобі завдає. Подумай добре: тобі ні до чого псувати собі стосунки з моїм паном. Він тобі ще в житті поможе.

— Я сама по собі. Він мені ні до чого, — зашипіла Анна.

— Ой, не зарікайся. Не забувай, від кого в тебе сила.

— Та вже ж не від нього, а від природи. А ти, Босий, так і бігатимеш ціле життя посіпакою тієї нечисті? Боїшся, по очах бачу, що боїшся, — вона зневажливо зиркнула йому в очі, а він опустив їх додолу.

— А хоч би й так? Ти розумієш, що тепер, після витівки твого годованця, все змінилося. Твій шмаркач поміг моєму панові, сам того не усвідомлюючи, зробив послугу, про яку можна лише мріяти.

— Я би на місці твого пана не сподівалася на повну владу.

— Помиляєшся, дорогенька, помиляєшся. Залишилося ще зовсім мало до того дня. І якщо ти нам допоможеш, він у боргу не залишиться, розумієш?

— Розумію, та не хочу і пальцем об палець ударити для твоєї нечисті.

— То не віддаси його? — перепитав Босий.

— Не віддам!

— Тоді ми завершимо почате і без нього.

— Щастя-здоров'я, але без моєї участі!

— Дурна ти, дівко, — не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Якраз я знаю, від чого відмовляюся, і дуже з того тішуся.

— Якщо передумаєш — знаєш, де нас знайти. Бувай здорова!

Босий крутонувся і зник у білій завірюсі.

Гукові Анна нічого не пояснила, а поглядом застерегла від будь-яких запитань.

Розділ 2

— Шановне товариство, нині почну я, бо нашого верховного вже нема! — Арідник театрально опустив голову, та навіть не намагався приховати задоволеної широкої посмішки на обличчі.

Утім, вона була радше схожа на зміїний вишкір, аніж на людську усмішку, що це й не дивно, бо ж Арідник — ніяка не людина.

Зловісна тиша запала у просторій печері. То було величезне приміщення, куди світло потрапляло хіба що крізь вхід і через дрібні дірки у стелі. Промені пучками пробивали камінь і ледь освітлювали круглий стіл велетенських розмірів. Навколо нього розсілися десятки духів і людей. Такі зібрання були нечасті, проте регулярні. Лише тут вирішували долю світу.

Найбільше крісло біля стола залишалося порожнє. Зате над ним стояв темноволосий чоловік зі зміїною посмішкою. Арідник тримав праву руку на спинці найбільшого стільця.

— Мене зараз знудить від нього! — шепнула Нічниця братові Перевиднику, який сидів ліворуч від неї.

Поруч із ним своє місце зайняв інший їхній брат — Щезник.

— Паскуда, якої світ не бачив! — процідив крізь зуби Перевидник.

Арідник кинув на них нищівний погляд, — звісно ж, він усе почув. Гукова родина добре знала про те, але навіть не намагалася приховати своєї зневаги. Перевидник утупив очі в Арідника, той теж не відводив погляду. Кожен був налаштований рішуче.

— Так-от, ви, певно, собі думаєте, чого ви тут? — таки відвів очі Арідник від Перевидника, щоби звернутися до товариства. — Бо ж іще не настала пора скликати Верховний Собор. Я вас зібрав позачергово через витівку одного всім нам відомого шмаркача.

Поміж членами Собору прокотився шепіт.

— Я не думаю, що він і надалі небезпечний для світу, — озвався Блуд, підстаркуватий дух у довгих сірих шатах.

— Він уже накоїв усе, що міг! — підвелася з місця висока темноволоса жінка Мара. — Світ не кожного дня розколюють, мій любий Блуде!

— Не смій називати мене любим! — і собі скочив на рівні ноги Блуд.

А тоді гаркнув іще гучніше:

— Маєш кого любувати, «дорогенька»!!! — він багатозначно подивився у бік Арідника.

— Так чи сяк, а справу зроблено, — відгиркнула Мара. — Треба щось діяти, щоб урятувати світ.

— Це, може, ти та, яка найбільше побивається за долею світу? — саркастично кинув Блуд.

— Тому я вас і покликав, — незворушно мовив Арідник. — Наслідком дурної витівки стало те, що ми втратили нашого верховного очільника. Той, Що Є зник назавжди. Він, кажучи простими словами, загинув.

— Брехня! Підла брехня! — крикнув Перевидник. — Якби він загинув, світу вже не було би!

— Ти занадто перебільшуєш його значення для Всесвіту! — Арідник спокійно барабанив по спинці верховного крісла і розглядав свої брудні довгі нігті. — Можемо цілком повноцінно існувати й без нього.

— Ти відаєш, шо не можемо! — долинув старечий голос із дальнього стільця.

У розшитому кабаті, з барткою за чересом, підвівся дідусь і поправив перекошені окуляри. То був мольфар Нечай.

— Озвалася людина, ви погляньте! — засміявся Арідник. — Людині ніхто слова не давав, тут духи радяться!

— Замовкни, Аріднику, — загрозливо буркнув Щезник. — Ти добре знаєш, що Собор започатковували як найвищий орган і для людей, і для духів. І всіх тут має бути порівно. А вже висловлюватися має право кожний.

— То вигадав Той, Що Є. Він помилився. Тому і заплатив за цю помилку життям, — махнув рукою Арідник. — Хочете заперечити? Га? Ну, де ви, сміливці? Де нині ваш Той, Що Є? Га?

Арідник рушив із місця до Нечая. За кілька кроків опинився біля старого. На зріст Арідник був майже вдвічі вищий за мольфара. Той, згорблений від старості, а не від покори, продовжував стояти.

— Моє право — бути тут. Так само єк і градобура, єк і байбірника, єк і планетника, єк і баїльника. Ми всі, непрості, тут! І прості люди теж тут. Бо так захотів купу тисяч років тому Той, Що Є.

— У тому й печаль, що Того, Що Є вже нема. А Собор мусить діяти, як ви й самі кажете, — нахилився над мольфаром Арідник. — Тому пропоную нині обрати нового верховного.

— То, певно, тобі, погань, кортить ним стати? — гаркнув Перевидник.

— Як уже вирішить чесне товариство, — вдавано покірно опустив голову Арідник.

— Хіба вб'єш кожного з нас — тоді станеш верховним! — не втрималася Нічниця.

— Може, й уб'ю, якщо так буде найліпше для світу людей і духів!

— Не прикривайся благими намірами! — крикнув низьким хрипким голосом Щезник. — За тебе не голосуватимуть!

— Побачимо, старий душе, побачимо!

— Навіть якби всі як один проголосували за тебе, все одно забракло б одного голосу, — мовив Блуд.

Він підвівся й підійшов до Тукової родини. Минув Нічницю, Щезника, Перевидника і зупинився біля порожнього крісла.

— Чугайстрове місце нині не зайняте! Собор — неповний, і верховного не може вибирати, якщо нема бодай одного його члена. Ти, Аріднику, добре знаєш про це. Чугайстра вже немає з нами. Не шкірся, Нявко: знайдеться на тебе інший переслідувач.

Блуд повернув голову до вродливої дівчини, а за мить знову звернув свої слова до Арідника:

— Так-от, про що то я говорив? Ага! Чугайстра нема. За законом, місце має зайняти його спадкоємець. Усі ми знаємо, що ним є Гук — той, який розполовинив світ і — на ваш погляд — є порожнім місцем, не вартим життя. Але насправді якраз навпаки, шановні! Саме від нього тепер і залежать усі наші життя. Бо навіть якщо Арідник тортурами змусить нас проголосувати за нього, Гука тут немає.

— Дайте мені час до весни — і я його приведу! — визирнув із-за Арідникової спини приземкуватий Босий. — Та відьма довго не зможе втримувати його в колі замовлянь. Настане час — і він таки втече звідти, а там уже на нього чекатиму я.

Нічниця тривожно перезирнулася зі Щезником і з Перевидником. Останній скочив з місця й у стрибку перекинувся на вовка. Вишкірив ікла і загарчав на Босого. Той налякано знову сховався за спину Арідника.

— Тільки спробуй зачепити малого! — захрипів Щезник, ставши пліч-о-пліч з братом.

— Бо що? Що ти мені зробиш? — закрокував до них Арідник.

— Бо ми тобі не дозволимо! — підступила до братів Нічниця.

— А вас ніхто не питатиме! Я стану верховним — і тоді ваші права різко скоротяться, якщо взагалі не зникнуть.

Перевидник загарчав іще лютіше, з його пащі стікала слина, а сам він, широко ступаючи лапами, важко закрокував до Арідника. Мить — і стрибнув у його бік. Арідник і собі кинувся на нього. У такому самому стрибку випростав праву руку і з розмаху встромив її аж по лікоть під шкіру вовкулаці. Усе сталося блискавично.

Перевидник страхітливо завив. Арідник рвонув свою долоню до себе. Ще одна мить — і в його руках уже стікало кров'ю серце вовкулаки. Перевидник мертвим упав на землю.

— Комусь іще довести, що для мене нема обмежень? — крикнув Арідник, переможно піднявши вгору руку зі серцем.

— Перевиднику! — страхітливим голосом скрикнула Нічниця і кинулася до брата. — Ні-і-і-і!!! — вона безсило впала на нього й заридала.

Поволі Перевидник набував людської подоби... Його сутність була саме така, а вовком він ставав лише час до часу. Тіло востаннє повернулося до свого природного стану...

Щезник важко опустився на коліна біля брата. Схилив голову. Заплющив очі.

Усі члени Собору нажахано мовчали.

Лишень Арідник повернувся спиною до великого стола, люто, але вдоволено кинув погляд на мертве тіло духа і просто зник.

Розділ З

Цілу зиму Гук помагав Анні при господарці. Рубав у лісі дрова, возив на санях їх у двір, складав, розпалював вогнище, а за кілька днів знову мав іти до лісу. Анна лише застерігала, щоби він не виходив за межі «її» лісу — того, що оточував її хату. Нічого не пояснювала — просила тільки вірити їй на слово. І він вірив.

Хатньої роботи не було багато, бо ні корови, ні коней, ані навіть курей господиня не тримала. Був лише невеликий город, та й той в останні місяці стояв застелений білою ковдрою — відпочивав. Анна весь час проводила в хаті. Або їсти варила, або свої настоянки робила, перетирала інгредієнти, кип'ятила, додавала, віднімала, докидала, запарювала, заварювала, примовляла. У такі моменти Гук намагався не розмовляти з нею: вона б усе одно не відповіла. Її цілковито поглинала робота, до того ж і від природи жінка була небагатослівна.

Як зблиснуло сонце і почав танути сніг, Гук дедалі частіше задивлявся у вікно: подумки був уже не тут.

— Мушу вже йти, Анно. Відпусти мене.

— Ти тут не з моєї волі, а зі своєї. Ти ніколи не був в'язнем, і можеш іти коли й куди хочеш, — але з глуздом.

— Ти обіцяла навесні мене відпустити. Довше я тут не зможу залишитися, — вибач...

Анна подивилася на нього якимось чужим довгим поглядом. Нарешті мовила:

— Гаразд. Хочеш — іди. Тільки дай мені кілька днів. Маю приготувати дещо до твоєї мандрівки.

— Стільки загадок. Може, розкажеш хоча би наприкінці нашого, ну... співжиття?

— Не моя то таємниця — не мені й розказувати.

Анна так само, як на початку зими, нічого не пояснюючи, накинула на себе кожух і вийшла з хати. У вікні він побачив, як її постать заходить у ліс і там губиться між деревами.

Її не було цілу добу. Гук місця собі не знаходив, боявся, що з нею трапилося щось недобре. Знав, які небезпечні зараз часи для непростих — тих, котрі одночасно по обидва боки: людей і духів. Сам був такий. Хлопець шукав її в лісі, та за межі, як вона і просила, не виходив.

Коли наблизився вечір, рипнули двері. Гук зіскочив зі стільця й підбіг до Анни. Вона виглядала невиспана, змучена, вочевидь, очей цієї ночі не стулила.

— Як ти? Де так довго була?

— Влаштовувала твій відхід.

— І знову не буде жодного пояснення?

— Так. Готуйся. Завтра вранці підеш.

— Чому саме завтра, і чому вранці?

— Бо так я сказала. Ясно?

— Так, пані, — усміхнувся Гук.

Хлопець обняв Анну. Вона залишалася незворушною, лише сухо й собі обіймала Гука. Він її поцілував.

— Дякую за все, що ти для мене зробила, — прошепотів Гук. — Чужого, незнайомого прийняла, нічого не питала, не вчила, як жити, нічого не вимагала натомість.

— Бо я не мала бажання відкриватись. І тобі за це дякую.

— Вибач, що не зміг... — він затнув ся.

— Покохати? — закінчила за нього. — Не біда. Ти ж мене попередив іще тоді. Не приховуватиму: я мала надію, що ти передумаєш, може, звикнеш до мене, чи якось так. Але звикнути — то для тебе замало.

— Ти могла би привернути мене зіллям. Я трохи теж непростий, — здалека, проте знаю, як діють твої трави. Навіть бачив, як одного разу ти зварила потрібний склад. Він був для мене. Чому не зробила того?

Вона сумно усміхнулася, поклала долоню в миску з подрібненими травами, зачерпнула їх жменею і висипала назад.

— Навіщо мені ти, якщо це проти твоєї волі? Не я твоя доля.

— Та не буде в мене долі!

— Ще зустрінеш.

Наступного ранку Гук умився, вбрав свій єдиний одяг. Удвох із Анною поснідали.

— Тобі час іти, — мовила Анна.

Обняла хлопця, та не цілувала: вирішила, що немає жодного сенсу, бо прощаються ж назавжди.

— Дякую! — уже біля воріт зупинився і гукнув напівдух. — За все...

Він пішов у бік лісу. Крокував швидко й упевнено. Ще мить — і він зник із Анниних очей.

Гук ніколи не дізнався, що трапилося за його спиною.

До Анниної хати жваво наближався Босий.

— Моя дорогенька, я знав, що ти передумаєш!

— Та ж не дурна і не ворог собі, — підморгнула дівчина.

— Він ні про що не здогадується?

— Звісно ж, ні. Я йому так очі замилила, що він жив у благому невіданні.

— Добре, дорогенька, дуже добре, — прицмокнув Босий і обняв дівчину за плечі.

— Давай уже його! — долинув із-за її спини голос духа зі зміїним виразом обличчя.

— О, серйозний гурт зібрався! — вигукнула Анна. — І ти тут? Але хто би сумнівався: на важливі справи ходить сам пан.

— Ну досить, твої кпини мені байдужі. Показуй, куди йти!

— А он туди, оберніться позад себе, — махнула рукою Анна у бік лісу.

Обидва духи повернули голови в напрямку, куди вказала дівчина. Звідти на них налетів шалений удар енергії. Він збив із ніг Арідника та Босого. На узліссі стояли півколом Нічниця, Щезник, Блуд, градобур, баїльник, мольфар Нечай, планетник, байбірник і ще з десяток духів і непростих. Вони затуляли ліс, куди пішов Гук. Руки тримали піднятими вгору, а з долонь, повернутих у бік ворога, струмували потоки енергії, невидимі, як вихор. Людське око бачило тільки спотворення зображення в тому місці, де пролітала енергія, — прозорі завихрення повітря. Вони вистрілювали раз у раз, поціляючи в духів, котрі збунтувались. Анна приєдналася до друзів, і собі випустивши з обох долонь потужні заряди.

Арідник і Босий звивалися під ударами, які влучали в них і відкидали їх на багато метрів назад. Нечисть вила і корчилася. Члени Собору не відступали, не опускали рук, віддаючи всі свої сили, хоча знали, що такий викид власної внутрішньої потуги може коштувати їм життя.

— Зрадниця клята! — скреготав зубами Арідник у бік Анни, яка безжально і з незворушним обличчям пекла його зсередини.

Босий, рятуючи власну шкуру, вихопився з потоків енергії й побіг у бік лісу, протилежний до того, куди пішов Гук.

Але швидшим за нього виявився Щезник. Він різким ударом збив Босого з ніг, поваливши на землю. Тоді схилився над ним.

— Не поможе тобі твій пан! — прохрипів старий дух. — Не потрібний ти йому вже. Він тебе використав і викинув. Не трусися: не вб'ю тебе. Ти багато знаєш і поможеш нам.

— Ніколи!

— Не зарікайся, Арідникова погань!

У той момент із-за хати, куди встиг забігти і сховатись Арідник, несподівано вилетів згусток енергії, який поцілив просто Босому в серце. Той завив і завмер назавжди.

— Жодних таємниць вам не дістанеться! — заревів Арідник. — Я ще можу сам замести сліди. Відімщу. Настане час, і я помщусь. Я чекати можу довго!..

Поранений Арідник стікав кров'ю. Він притулився спиною до стіни хати. Важко дихав. Члени Собору підступали все ближче. Знесилений, він таки зібрав рештки моці в кулак, крутнувся і зник.

— Утік, зараза! — гукнув Блуд.

— Нехай тікає, — знесилено мовила Нічниця. — Ми свою справу зробили. Гук уже далеко звідси. Посіпака Босий мертвий, а інших спільників Арідник не має. Сам він утратив надто багато сил і крові, тож тепер йому знадобиться кілька століть, аби повернути собі потугу. І Гукові має вистачити часу на відновлення себе. А може, й усього навколо...

— Він зможе! — негучно сказала Анна. — Тепер він зможе.

Духи та непрості важко віддихувалися. Хто впав на землю, хто доповз до лавки і важко опустився на неї. Вони віддали всі сили. Старезний Щезник трохи відсапнувся, зайшов до Анниної комори і виніс звідти лопату. Посунув у бік лісу. Там у затінку дерев викопав яму, в якій поховав Босого.