Тіні

Розділ 1

Після зовсім невеличкої — тижневої — відпустки на знімальний майданчик повернувся Іван Миколайчук. Він був такий самий поставний, високий, смаглявий, неймовірної вроди чоловік, але з однією зміною: на пальці правої руки тепер виблискувала обручка. Тонесенька, бо звідки у пари студентів гроші на вартісну прикрасу?

— Привіт, синку! — привітав його по-батьківськи Параджанов. — Як ти встиг так швидко?

— То ціла історія, — засміявся Миколайчук. — Ото коли ви мене тоді, на горі, напоумили до женячки, я подумав собі: треба ловити момент, бо іншого може й не бути. Заскочив у поїзд і поїхав до Києва. Приганяю до Марічки на роботу, а вона вже готується їхати на гастролі в Югославію. Як я то почув, мені серце впало. Думаю: е, ні, гастролі зіпсують усі мої плани. Біжу на ринок, гасаю по рядах і не можу знайти її улюблених квітів — польових. Де ж бо у столиці взятися волошкам, ромашкам і макам? Нарешті в однієї бабусі знаходжу і бачу: ось вони, ніби виросли саме для моєї Марічки. Хапаю їх і жену, біжу, аж у вухах свистить. Залітаю в репетиційний зал, викликаю її в коридор, падаю на коліна і кажу: «Марічко, серденько, ще ніколи ніхто нікого так не кохав, як я тебе! Виходь за мене заміж!» Вона розплакалась, обняла Мене і тут же відповіла: «Так». А я їй: «Одружімося негайно!». Вона: «Як? У мене ж гастролі?!». А я їй: «Або зараз, або ніколи! Без тебе я вже не проживу ні дня!».

— Ото наш хлопака, ото хвалю! — Параджанов підскочив і кинувся обнімати Миколайчука.

— Марічка сіла коло мене, помовчала, подумала хвильку, а тоді таки погодилась обміняти закордонну поїздку на мене. Уявляєте? — виблискуючи очима, сказав Миколайчук.

— Чого ж не уявляю! Було би дивно, якби проґавила такого красеня, за котрим тут пів-Криворівні очима стріляє, — підморгнув Параджанов.

— Та де? То ви все вигадали! Але попросила мене Марічка, що хоче одружитися на батьківщині, на Буковині, біля батьків. Попросити благословення — все, як у людей. Бо що ж ми антихристи якісь, аби йти проти звичаю? Ото й поїхали додому. Так зраділи всі мої, та й її — теж. Бо ж ми знайшли одне одного, і це — вже назавжди. Я на сьомому небі, чесно! О, а ось і моя Марічка! Ходи до нас, серденько, познайомлю тебе. Це — найгеніальніша людина нашого часу, Сергій Параджанов.

Чорнява дівчина з яскравими усміхненими очима підійшла до режисера.

— Дуже приємно! Я Марічка!

Параджанов, так ніби знав її сто років, кинувся обнімати дівчину і гладити по голові, як маленьку дитину:

— Мила дівчино, спасибі тобі за нашого Іванка. Він такий хороший, такий добрий. Бережи його. Не дай тим сволотам зламати таку світлу душу. Бо світ жорстокий, а він — це згусток добра!

— Берегтиму. Уже почала, — усміхнулася Марічка.

Відтоді вона стала частиною знімальної групи. Сміялася, плакала, переживала разом із головними героями. А поки Іван Миколайчук працював, Марічка сідала на березі Черемошу і вишивала йому сорочку. Після зйомок він якнайшвидше змивав із обличчя товстий шар гриму, віддавав костюм і стрімголов біг на той берег річки, де його у присмеркових сутінках чекала кохана. Вони ще довго не йшли до хати, а отак сиділи на каменях і говорили про всяке-різне, не могли надивитися на красу гір і очей одне одного. Чи могли вони мріяти про кращий медовий місяць? Обоє були родом із Буковини, а це — поруч із Гуцульщиною. Почувалися тут як риба у воді. А особливо після запилюженого гамірного Києва розмірені Криворівня та Верховина здавалися раєм на землі.

Такий самий рай панував і на знімальному майданчику. Кожен уболівав за спільну справу. Художниця костюмів Лідія Байкова невпинно їздила довколишніми селами, визбирувала народні строї, вислуховувала старожилів, котрі розтлумачували, як одягати кожну з частин гуцульського костюма. Художник-постановник Георгій Якутович показував усе найкраще в Карпатах, що бачив за всі роки, поки сюди їздив. Актори спочатку насторожено, а потому з величезною цікавістю опановували нову школу Параджанова, який наказував їм забути систему Станіславського й усі можливі акторські техніки. Він просто розказував про персонажів і просив перевтілюватись, а не грати ролі. Оператор Юрій Іллєнко після дуелі з Параджановим цілком змінив свій підхід до зйомок і перетворював кадри на справжні шедеври рівня робіт Рафаеля чи Леонардо да Вінчі. До сварки знімали статичні плани — зі штативу. Та після «стрілянини» настав переломний момент, і режисер спільно з оператором вирішили знімати з плеча. Відтоді картинка заграла, стала динамічною, завирувала всіма барвами справжнього життя.

Їх так «понесло», що виробляли просто фантастичні речі. Навіть п'ятдесят років опісля критики ламатимуть голови, як тодішніми засобами, коли ще ніхто навіть мріяти не міг про підводні бокси для камери, Іллєнко зняв кадр із-під води. Чи як на початку фільму зняли одним кадром кілька сцен? Та ж мода на таке в Голлівуді прийшла значно пізніше.

Словом, усі працювали на піднесенні й на межі людських сил, викладалися повністю. Треба було не спати кілька ночей — не спали, треба було оголеною пробігти удосвіта перед камерою — пробігала. То вже Тетяна Бестаєва. У ролі Палагни, дружини Івана Палійчука, вона мала ворожити до схід сонця.

— Таню, роздягнешся перед камерою за подвійний гонорар? — запитав якось Параджанов москвичку Бестаєву.

— Та без питань! — навіть не думала зашарітись актриса.

— То треба вдосвіта знімати.

— Та без питань, Сєрий, треба — то треба. Ти ж знаєш, — Тетяна Бестаєва завжди прямолінійно і без манірності рубала правду в очі.

— От і прекрасно. Завтра знімаємо.

— Тільки так, аби без зайвих мужиків на майданчику. Тільки режисер, оператор і помічник оператора, гаразд?

— Та без питань! — усміхнувся Параджанов. — Ларисо, — звернувся до Кадочникової, — мусиш ти завтра бити у «хлопушку» і давати відмашку: «Мотор!» Бо чоловікам зась!

— Та без питань, — засміялася Кадочникова.

Так у доброму гуморі домовилися знімати вельми еротичну, як на ті часи, сцену, бо тоді оголене жіноче тіло на екрані дорівнювало мало не зраді червоної батьківщини. Параджанов це добре знав, але на те він і був бунтар та злісний ворог радянщини, щоби порушувати правила. Як яскрава особистість, творча людина, дитя фантазії та натхнення він просто задихався в межах кремлівських догм, тому свідомо їх руйнував, навіть самим своїм виглядом показуючи, що чхав на всі заборони. Він слухав джаз і блюз, захоплювався імпресіоністами, буддійськими статуетками, українськими трисвічниками. То чи міг такий чоловік знімати стандартне радянське кіно?

Поголос поміж хлопчаками Криворівні розлетівся блискавично: для кіна якась кобіта буде роздягатися догола!

Ще звечора кожен підліток понарозказував байок батькам, що ночуватиме на сіні, бо начебто в хаті дуже душно, — і гайда в кущі поблизу паркана, де над ранком мають знімати фільм. У корчах зібралося може зо п'ять-шість хлопчаків, ласих до не бачених досі видовищ.

— Але якшо ти мені брешеш, я ті урву, — пригрозив один хлопець іншому.

— Я ті кажу, жи якась баба має скєгнути з себе всьо убране. Мені так старший брат казав, а він всьо знає, бо коло Параджанова крутитси, — авторитетно запевнив найменший із них, котрий і приніс цю новину в компанію.

— Може, то та чічька буде, та Ларіса, ци як вони на неї кажут?

— А шо, тобі не всьо єдно хто? Баба та й баба! Бо я ше нікого голого не виґів, крім сусідскої баби Гаськи, яка шовечьора миєси при відкритих вікнах.

— Бо їй вже всьо одно, — загиготав інший.

— Най Бог милує від такого видовища, — реготнув ще один.

— Йо! — погодились інші, гидливо морщачи носи.

Чекати підліткам довелося довгенько. «Кіношники» прийшли десь годині о четвертій ночі. Їх було небагато, значно менше, ніж зазвичай.

— Подивітси, вона розбираєси! — мало не вголос гукнув один із тих, хто ховався в кущах.

— Та ціхо, бо зара як вперіщат нам по крижах! — цитьнув інший.

А тим часом Тетяна Бестаєва скинула одяг і зблиснула своїми пишними формами. Її почали гримувати цілу, зверху донизу, бо під світлом тон тіла мав бути рівномірно однаковим.

— Матінко рідна! Аби я так жив! — присвиснув один із кущів.

— Голісінька! — прошипів інший.

Інші затамували подих і, не кліпаючи, втупились очима у, здавалося, неземні принади московської світської левиці. А вона, ніби на замовлення, походжала туди-сюди, похитуючи грудьми, налитими столичними соками-винами та розкішним життям, у якому не бракувало уваги чоловіків і захоплення театральних прихильників. Але такої публіки, як 10-12-річні гуцули, Бестаєва ще, певно, не мала зроду-віку. Колись усе буває вперше!

Оголену сцену зняли буквально з кількох дублів, адже швидко світало і треба було встигнути в напівсутінках.

А от фрагмент фатального падання Марічки в Черемош знімали тридцять із гаком разів!

Змерзла, скоцюблена Лариса Кадочникова вкотре падала у крижану воду — там, де Черемош круто повертав у Верховині. Топила свою героїню Марічку, вилізала і чула: «Ще раз!» Поверталася на початкову точку, знову падала, топилася, вилізала — «ще раз». Поверталася на початкову точку, падала, топилася — «ще раз»...

І коли вона вкотре вскочила у бурхливу річку, то відчула, що сил уже не залишилось і що течія потужним струменем тягне її геть. Замерзлими руками спробувала вхопитися за камінь, але руки її не слухалися. Лариса почала борсатись у воді, кричати, але ті, хто був на березі, сприйняли це як добру акторську гру, тому не кинулися рятувати. А вона тим часом уже ковтала крижану воду й відчувала, що от-от боротьба зі стихією скінчиться, причому не на її користь. І тоді раптом почула, як чиїсь сильні руки виштовхують її з води, а у вухах заклекотіло:

— Втікай звідси, залиш Марічку, не воруши минулого, не повертай її!!!

Кадочникова хапнула повітря й різко озирнулася, щоби побачити того, хто одночасно й урятував, і погрожував їй. Але навколо нікого не було.

Тим часом Юрій Іллєнко та решта знімальної групи вже зрозуміли, що відбувається щось недобре, й підбігали до неї.

— Що сталося, мила? Тебе затягнула вода? — закричав Іллєнко.

— Спочатку — так, а потому хтось ніби виштовхнув мене звідти.

— Нікого біля тебе не було. То, певно, через брак кисню в тебе були галюцинації.

— Ні, я відчувала чиїсь руки і виразно чула голос, — налякано промовила актриса.

— Тобі здалося. Ходімо, ти мусиш зігрітися.

— Усі до моєї хати, — запропонував Праджанов. — Я живу найближче з усіх вас.

За якихось кільканадцять кроків ціла знімальна група, тобто разом із масовкою понад тридцять осіб, опинилась у невеличкій дерев'яній хаті Петра та Євдокії Сорюків, де квартирував Параджанов. Господарі вже звикли, що в режисера завжди була купа гостей. Він ніколи не бував сам, — ну таку вже мав натуру! Та Сорюки щоразу дивувалися, як у їхню хатину влазить стільки люду.

Отак і цього разу: сиділи одне на одному, на підлозі, на лавах, на печі, мало не на стелі. Параджанов запарив карпатський чай із лісових трав, зібраних власноруч, подіставав усі запаси їжі, не переймаючись, чим завтра снідатиме. Петро Сорюк поставив на стіл своє домашнє вино з вишень.

— Давай свою туфельку! — гукнув Параджанов Ларисі Кадочниковій, яка вже встигла перевдягнутись і загорнутись у вовняний ліжник.

— Для чого?

— Давай туфельку, кажу!

Акторка подала своє взуття.

Параджанов узяв туфельку в руки, налив у неї вина і виголосив тост:

— П'ю з твоєї туфельки на знак поваги та величезного захоплення твоєю мужністю, яку ти нині продемонструвала цілому світу! Ти моя богиня!!!

І під шквал овацій режисер випив із Ларисиного взуття.

Забава тривала мало не до ранку. Звідкілясь узялися троїсті музики й ушкварили коломийки та аркан! Здавалося, що в хаті не те що сидячи — стоячи не мало би поміститися стільки людей, — а коли вони ще й почали там танцювати, то всі закони фізики гірко заридали над своєю немічністю.

Розділ 2

— А ти чого не танцюєш, красуне? — у сам розпал забави Параджанов підійшов до місцевої дівчини.

— Та чогось не маю охоти, — усміхнулась у відповідь чорнезними очима.

— Ходи!

— Ви такого не втнете. То ж наш танець «Гуцулка». Звідки вам, чужому, таке вміти? — реготнула дівчина.

— А ото зараз побачиш, що вмію. Ходімо! — режисер узяв гуцулку за руку і повів до танцю.

Присутні розступилися, бо ж на «сцену» виходив сам Параджанов, та й цікаво було, чи втне вірменин місцевого танцю.

Параджанов зробив театральне натхненне обличчя, підняв брови, широко розставив руки, наче хотів починати грузинську лезгинку, потому підійшов до дівчини, поклав руки на її стан, вона йому свої — на рамена, і як закрутилися, притупуючи на одну ногу, як дали волю емоціям! Музики все пришвидшували і пришвидшували темп, а Параджанов усе так само вправно рухав тілом.

Публіка плескала в долоні від неабиякого видовища.

Тим часом Параджанов і його партнерка віддихувалися після руханки.

— Ну все, тепер як порядний чоловік я просто зобов'язаний одружитися з тобою, — на цілу хату вигукнув Сергій. — Як тебе звати?

— Аничка! — зніяковіла молода гуцулка.

— Ну от, Аничко, виходь за мене заміж!

— Що ви таке кажете? То жарти? — зашарілася вона.

— Цілком серйозно!

— Та припиніть!

— Добре! Я тебе розумію: чужий бородатий дядько, старший за тебе, певно, років на п'ятнадцять-вісімнадцять, бозна-чого хоче. Та ти не бійся, я нічого дурного не мав на думці. Просто дуже ти мені сподобалась, а танцюєш як! Домовмося так: після забави я тебе відпроваджу додому! Ну як?

— Добре, — несподівано легко і швидко погодилась Аничка.

Місцеві затягнули свої пісні, й Параджанов, на диво, підхопив і вже за хвильку співав нарівні з ними. Він із хором не одну країну об'їздив, тому добре відчував гармонію навіть невідомих творів. Вірменська кров із додатком грузинського колориту, бо ж довго мешкав у Тбілісі, легко вливалася в українське багатоголосся.

За якісь кілька місяців Параджанов був поміж гуцулами як свій, уже непогано говорив місцевим діалектом, знав народні пісні. То чи міг не подобатися місцевим дівчатам і молодицям?!

Щойно вони побачили, як хвацько режисер витанцьовував із Аничкою, відразу мало не табунами побігли за ним. Кожній кортіло, щоб і її запросив до танцю такий поважний і екзотичний кавалер. А Параджанов і не відмовляв нікому, бо й сам любив танці. Аничка ж почала зиркати на інших жінок навіть із заздрощами: вже й вона хотіла би перейняти на себе всю увагу екзотичного «кіношника».

Уже над ранком Параджанов таки відпровадив Аничку до її хати. 40-річний чоловік відчував, що його кров і справді нуртує пришвидшено, коли дивився на цю чорняву гуцулку з бешкетними очима та з чорнезним, наче крук, волоссям, котрій на вигляд було років 20-22.

— Я є у вашій масовці, — дорогою додому сказала Аничка.

— А я тебе пам'ятаю. Сам же ж записував усіх місцевих, котрі хотіли зніматись у фільмі. А хіба можна забути твої очі? Вони — як дві зіроньки! Знаєш що? Зроблю з тебе княгиню!

— Як то?

— Ну, як у вас називають наречену? Княгинею. Незабаром ми зніматимемо сцену, де хочу показати гуцульський обряд вінчання: на конях, у повних строях — усе, як насправді. І ти виконаєш роль нареченої! — захоплено вигукнув Параджанов.

У його голові вже вимальовувалися картини та розкадрування такої сцени: навколо різнобарв'я вишиванок, дружби несуть заквітчані деревця, а на коні — вона, Аничка.

— Ого, було би цікаво, — загорілись очі й у дівчини. — От тільки не знаю, чи зумію я? Я ж не артистка!

— Там не треба грати роль — там треба цим жити, розумієш?

— Спробую. Вас не так і легко зрозуміти, — пустила бісиків очима.

— То я готовий привідкрити тобі всі свої таємниці, якщо тільки захочеш, — підхопив у тому самому тоні Параджанов.

У наступні дні Аничка таки стала княгинею в фільмі. Режисер покликав Марію Ігнатюк, відому на всі села як та, що вдягає наречених і достеменно знає лад і порядок: що за чим треба одягати і яку співанку в той час виконувати. І борони, Боже, щось сплутати: стид і ганьба на такий рід!

Параджанов це знав, тому беззаперечно дотримувався традиції.

Весілля на знімальному майданчику було таким святом і для «кіношників», і для місцевих, начебто і справді хтось із них ішов до шлюбу. Дзвеніли дзвоники, почеплені на голови коней, майоріли помаранчево-жовто-червоно-чорні строї, грали музики, а камера встигала вихоплювати з цього моря кольорів і звуків найкраще.

Іллєнко знімав із плеча, як і майже цілий фільм, бігав поміж барвистими вишиванками, ще і ще раз проганяв цю сцену заради нових і все кращих ракурсів. Параджанов, ніби птах, літав у своєму природному середовищі, пританцьовував, час від часу бив рукою в бубон, у такт музикам, при цьому ні на мить не випускаючи з ока того, що робилося на майданчику, контролюючи кожен рух кожного зі сорока людей з масовки. Він був справжній диригент, устигав простежувати партію кожного оркестранта і так легко та невимушено кивав, коли кому вступати у гру, стільки енергії віддавав іншим, що хтозна, з яких запасів залишав іще й для себе.

— Усе, засилаю сватів! — Параджанов забіг після зйомок до хати.

На майданчику так заохотився цим обрядом і так замилувався Аничкою, що твердо вирішив діяти вже і негайно.

— Підете просити руки Анички для мене, — звернувся до Петра Сорюка.

Вірменин уже встиг вивчити українські звичаї так добре, що достоту все знав про сватання. А Сорюк лише скоса поглянув на Параджанова після такої пропозиції:

— А вона хоч про то знає? — недовірливо запитав Петро, бо добре знав запальну натуру режисера, котрий міг собі щось вигадати, а цілий світ про те попередити забував.

— Думаю, що ні. Або сприймає наразі як жарт, — навіть не знітився Сергій.

— То вона мене пожене під три чорти! — сказав Петро Сорюк.

— Пожене — то будемо хоч знати, що ні. А як не заслати сватів, то й не дізнаємось!

— Ет, дивак ти, режисере, дивак! Добре, піду!

Петро Сорюк одягнув свою святкову вишиванку, в якій виходив хіба у неділю до церкви, а ще на Великдень і на Різдво сідав за стіл, узяв свою знану на цілу Верховину наливку, за черес запхав топірця, бо гуцул без топірця — нікуди та й на обряд треба йти в повній амуніції. Отак вирушив на той бік Черемошу до Аниччиних батьків.

Параджанов залишився вдома і міряв хату кроками, аж поки Петро повернувся додому. Було вже далеко за північ.

— Ну що? — підбіг до Сорюка, щойно той переступив через поріг.

— Та шо, шо? Любит, каже, тебе, але не піде заміж, бо, каже, ти не тутешній, бозна-де її повезеш, в які чужі краї. Ото вона й боїтси.

Петро чекав на вибух розчарування, гніву чи принаймні суму від режисера. Але той — на те й Параджанов, аби завжди дивувати — вигукнув:

— Любить? Так і сказала?

— А ше казала, шо не піде за тебе!

— Але ж любить!

— Ну і шо з того? Ти шо, не чув, шо я тобі мінуту тому казав? — не міг надивуватися з дивака Петро.

— То вже дрібниці, другорядне. Головне — що любить. А за женячку ще передумає сто разів, — задоволено розтягнув усмішку на обличчі Параджанов.

— Ну ти й мішіґіний! — бовкнув по-своєму Петро, знаючи, що вірменин усе одно не зрозуміє того слова. — Так, як той зі сусіднього села, що дивитси в одну пору.