Тіні

Розділ 1

Вечоріло. На гори спадали прозорі сутінки, а помаранчевий серпанок, який забарвлювали останні промені сонця, поволі темнішав, кидаючи відблиск на хати Верховини.

Петро Сорюк уже попорався з господаркою і тепер виносив їжу собаці. Чоловік ішов поволі після важкої денної роботи. Ґаздівським поглядом обвів навколишні гори, своє подвір'я і вулицю, що вела від центру містечка, понад Чорним Черемошем аж ген до пагорба. За ворітьми раптом побачив незнайомого чоловіка, котрий не поспішаючи, нога за ногою, прогулювався. Він привернув увагу Петра незвичною зовнішністю: невисокий, трохи в тілі, присадкуватий, віком до сорока років, не більше, з розкішними чорними бородою та вусами, а на голові мав крислатого капелюха. Поверх картатої сорочки в незнайомця вільно звисала жилетка від костюма, а на ногах мав два розпаровані черевики різного кольору. Чоловік стояв, схрестивши руки за спиною і задоволено розглядався навколо. Його погляд упав на Петра. На обличчі у прибульця розтягнулася широка усмішка, так ніби він побачив старого знайомого:

— Добрий день! — із дивним акцентом гукнув бородань ґазді Сорюкові.

— Слава навіки Богу, — по-місцевому відповів Петро.

— Ви тут живете?

— Йо! Ту жиєм. А ви хто будете? — запитав і собі Петро.

— Я приїхав подивитися на Карпати, познайомитися ближче з вашими людьми, з вашою культурою. Ото ходжу Верховиною, розглядаюсь, і ну дуже мені все подобається. Мене звати Сергій.

— А я Петро. Ви, певно, з дороги змучені, голодні? — Петрові чужинець здався приємною людиною, і Сорюк пошкодував подорожнього, котрий ходив у їхніх краях голодний.

— Та трохи, але то не біда. От де справжня пожива, — Сергій показав рукою на гори.

— Але йно горами ситий не будеш, — віджартував ґазда. — А зайдіт-но д'хаті, троха погостимоси!

— Не відмовлюся, дякую!

Сергій із дороги крізь браму зайшов на подвір'я. Хата Сорюків стояла набагато нижче від рівня дороги, й від воріт до порога вела звивиста стежка вниз.

— Ґаздине, приймай гостей! — гукнув Петро у бік дверей.

За хвильку з хати визирнула молодиця, Петрова дружина.

— То моя ґаздині Євдокія, — відрекомендував Петро.

— Дуже приємно, я Сергій, — ламаною мовою з російсько-українсько-вірменсько-грузинським акцентом відповів чоловік.

— Та заходьте д'хаті, — запросила Євдокія.

— Та якось незручно чужих людей турбувати, — засоромився Сергій.

— Нічьо-нічьо, приїхали до нас, то будете нашим гостем, — наполіг Петро.

Чужинець зайшов у дерев'яну хату, яку відразу помітив на цій вулиці, бо вона виглядала автентичною гуцульською, а саме це зараз найбільше приваблювало чоловіка. З вхідних дверей гість потрапив у невеликі сіни, звідки — традиційно для такої народної архітектури — вели двері праворуч і ліворуч. Його запросили до кімнати ліворуч від сіней. Піч, лави, ліжко, стіл, образи на стіні, намисник — усе було саме так, як уявляв собі Сергій. Хата наче промовляла до нього: це те, що шукав.

Ґаздиня метнулася в іншу кімнату, й уже за півгодини на столі пашіла заманливими ароматами тепла страва.

— Банош із бриндзою, — припросила ґаздиня. — Ану лиш спробуйте, пану сю!

Сергій узяв ложку й уперше скуштував цієї гуцульської страви:

— Ммм, фантастика! — емоційно вигукнув бородань, аж підскочивши на лаві. — Нічого смачнішого я не їв! — його рука злетіла вгору на вірменсько-грузинський манір, так наче виголошував тост.

— Йому подобаєсі, — втішилася ґаздиня.

— Мені тут усе подобається, — прицмокуючи, зізнався Сергій. — Але я хотів би глибше пізнати ваш спосіб життя, ваші вірування, ваш світ, ваші пісні, легенди. Мені то все дуже цікаво!

— Та йой, то ми вам вповімо всьо, шо знаємо! Хто-хто, а гуцули вміют баїти, — мовив Петро.

— А що то означає «баїти»? — зацікавився говіркою Сергій.

— То значит говорити. Молоді вже тепер не хотє баїти нашоу балачкоу, кажут: не модно, — то вона й занепадає.

— Так не можна! — скочив із місця Сергій, — ви мусите боронити своє хай там що.

— Та так, бороним! — погодився Петро. — Отак, як видите, і жиєм собі: молимоси Богови, маєм маржинку, пораємси на землі. Головне — прожити так, аби не образити і не нашкодити людині.

— Така проста і мудра у вас філософія, звідки вона? — чужинцеві ставало дедалі цікавіше з цими людьми.

— Від діда-прадіда. Ми так від предвіку жиєм.

— А ви звідки будете? — зацікавилася незвичним гостем Євдокія. — І що робите в нашому Жєб'ю?

Чоловік хвильку вагався, чи відкритися, хто він, адже тоді ґазди можуть захотіти здатися ще привітнішими, ніж є, і замкнуть у собі весь колорит, а Сергій саме за ним полював. Та він був чесний чоловік і за хліб-сіль звик платити правдою.

— Я режисер Сергій Параджанов, приїхав знімати кіно.

— Овва, які в нас люди, Євдосю, — Петро аж ударив руками по колінах.

— Та ні, я такий самий звичайний чоловік, як і ви, — відповів Параджанов, хоча за плечима вже мав вісім знятих фільмів. — У вас будемо знімати стрічку за твором Коцюбинського «Тіні забутих предків». То про ваш край, про ваших людей, тому мені конче треба відчути гуцулів зсередини, добре вас пізнати, щоби потому не брехати на екрані.

— Та то не тєжко, лишайтеси в нас та й будете всьо виґіти, — запропонував Петро.

— Дякую, я вже забронював готель у Верховині, чи — як ви кажете — в Жєб'ю. Та й вас турбувати незручно.

— Йой, та в тотій гостинници ніц гуцульского не зобачите, панусю, — наполягала Євдокія.

— Жийте у нас, кілько хочете, — просив Петро.

— Ви серйозно? Можна? О, то був би найкращий подарунок долі! — вигукнув Параджанов і кинувся обіймати майже не знайомих гуцулів. — Які ж ви добрі люди!

Подякувавши за почастунок і за неймовірну пропозицію, Сергій Параджанов хутко побіг до готелю забирати свої речі, а ще дав знати своїй команді, що переїжджає:

— Друзі мої, я вас кидаю заради краси. А ви ж знаєте, що я хворий на любов до краси! Ариведерчі!!!

І 39-річний бородань, підстрибуючи, наче мала дитина, побіг мостом через Черемош.

Починався травень 1963 року.

Розділ 2

За якихось два-три тижні знімальна група кіностудії імені Олександра Довженка вже пофотографувала і затвердила більшість локацій, де мали відбуватися зйомки. Бракувало тільки загальних планів гір.

— Хочу, щоб аж дух захоплювало від картинки, — безапеляційно оголосив Параджанов на імпровізованих зборах у місцевому ресторані.

Він сидів на чолі двох зсунутих столів у компанії оператора Юрія Іллєнка, художника-постановника Георгія Якутовича, освітлювачів, звукорежисерів, технічних працівників і, звісно ж, кагебіста, котрий офіційно фігурував як бутафорник, але ж усі знали його місію. Без нього в той час було ніяк. Актори, гримери та костюмери мали приїхати днями.

— Мусимо шукати, Сергію Йосиповичу. Часу не так і багато, можна сказати: взагалі нема, — озвався художник.

— А зйомки мають початися вчасно. Як зірвемо план, усім нам капець, — сумно нагадав молодий непоказний хлопчина Тарас, чия посада поміж «кіношниками» звучала як «принеси-подай».

— Капець, Тарасику, капець, — прогугнявив Параджанов. — То які в кого ідеї, друзі мої?

— Я би казав точно дотримуватися тексту Коцюбинського. Він описує Криворівню — мусить бути Криворівня, — мовив Юрій Іллєнко.

— Категорично ні! — буркнув Параджанов. — Ми знімаємо геніальну стрічку, не забуваймо про це. Нам не можна сліпо ілюструвати Коцюбинського. Хочу, щоби то було не кіно, а поезія, — розумієш, Юрку?!! Воно має іскрити звуками, звичаями, віруваннями, ритуалами, заклинаннями. Має горіти!

— У Коцюбинського того ціла купа, — заперечив Іллєнко.

— А я кажу: мало!

Оператор скоса глянув на Параджанова, проте змовчав: усе-таки шеф тут — режисер.

— Я вам іще раз кажу, — уже роздратовано вибухнув Параджанов, — ми знімаємо геніальний фільм. Ви думаєте, я не тямлю, чого мені доручили цю постановку? Га? Мовляв, цей куций вірменчик усе одно завалить Коцюбинського! Ось я їм завалю! — режисер зігнув руку в лікті. — Я їм таке зроблю кіно, яке жодною мовою не перекладуть, бо не зможуть! Але й перекладати не буде потреби — все і так зрозуміло буде. Отаку я їм Україну зроблю!

— Друзі, тепер ближче до наших баранів, — голос розуму долинув од художника-постановника Георгія Якутовича. — Я вже кілька років їжджу в дивовижне село Дземброню, яке загублене у високих горах, забуте Богом і людьми. Нам треба його оглянути.

— Поїхали, — не дослухавши, зірвався з місця Параджанов.

— Можна і мені? — спитав непоказний Тарас.

— А чого ж ні! — погодився режисер.

— А я поїду днями разом із освітлювачами, — відмовився від шефової компанії оператор Юрій Іллєнко, який, очевидячки, мав інше бачення цієї стрічки, та вважав за найкраще спробувати толерантно вести дискусію зі запальним режисером.

Наступного ранку товариство у складі трьох чоловіків, «озброєне» фотоапаратом, роздрукованим сценарним планом із попередньою розкадровкою і торбиною з «тормозком», рушило до автобусної зупинки.

За Верховиною, яка щойно перший рік носила це ймення, бо до того називалася Жаб'є, в Ільцях уліво вела дорога на Буркут, у бік найвищих гір — Чорногірського хребта. Щоправда, автобус туди їздив катастрофічно рідко: лише вранці й увечері. Параджанов розпитав Петра Сорюка, коли треба бути на зупинці, щоби не проґавити єдиного ранкового транспорту.

Рівно о 7:00 кіномитці вже чатували на чотириколісного. Параджанов і Якутович навіть тут обговорювали творчі моменти, а юному Тарасові ще марились останні сни й він раз у раз гучно позіхав на повну пельку, спершись спиною до електричного стовпа. Нарешті гірський спокій порушило неймовірне гудіння. Ревучи, до зупинки підкотився запилючений автобус із написом «Косів — Берестечко».

— Ой, то, певно, не наш автобус, — припустив Тарас. — Тут не вказано ніякої Дземброні.

— Вам на Дземброню? — гукнув водій. — То сідайте! Дземброня по війні стала Берестечком. У народі нова назва не прижилась, але офіційна є офіційна — мусим писати. Всьо добре, сідайте.

Тарас зазирнув усередину. У неароматному спекотному салоні консервувалося кілька десятків пасажирів із курятами, поросятами, великими клунками, торбами. Усе лежало абиде, а при русі автобуса, певно, літало з боку в бік.

— Нема ради, сідаємо в переповнений, — інакшого ж не буде, — підбадьорив хлопця режисер.

Параджанов без будь-яких викаблучувань заліз у гущавину спітнілих тіл, усівся ззаду на бамбетлі й одразу почав розмову з пишною жіночкою, котра сиділа праворуч. Георгій Якутович теж якось притулився на останньому вільному місці, а от Тарасові нічого не залишалося, як стоячи повиснути на ручці зачиненого люка й підстрибувати на кожній ямі.

Назвати шлях на Дземброню дорогою язик би не повернувся. Ямами ці гігантські вибоїни теж охрестити було годі, — просто довільні горби з каменюк і землі, які дивним чином уклались у щось схоже на шлях. І нічим, окрім цього дива техніки з височенним підйомом, двоногому Божому створінню сюди не добратися. Поки пасажири у дружному пориві гоцали на ямеґах, Параджанов спокійнісінько бесідував із гуцулкою і лише час від часу витирав мокрою хустинкою рясний піт з чола.

— Онде тутво вийґіт, і зара направо стежкоу, — то буде та гора, за яку я вам повідала, — підсумувала розмову гуцулка і вийшла на найближчій зупинці.

— Дєкувати красно! — гукнув їй услід Параджанов, який уже потрохи вчився гуцульських словечок.

Кінотовариство доїхало до кінцевої зупинки і вийшло із задушливого автобуса. Дземброня розтягнулася на кілька кілометрів уздовж річки, та в долині тулилася тільки невелика частина хатин, а решту людська рука порозкидала по горах, невеличких і височезних, пологих і стрімких, — словом, навіть там, де ніколи не сподіваєшся натрапити на помешкання.

Першим, що побачили в Дземброні кияни, була фігура Матері Божої, підв'язана шаляновою хусткою, а з плечей звисав вишитий рушник. Такої «костюмованої» Богородиці чужинці ніколи не бачили, тому їхньому здивуванню не було меж:

— Диви, Сергію, яка краса! Це ж треба до такого додуматися: зробити зі святої свою землячку! — вигукнув Георгій Якутович.

— Я ж казав, що то унікальний народ! Такі побожні, а водночас затяті язичники, і це так органічно поєдналося, як у жодному іншому етносі, — мовив Параджанов. — Вони моляться Богові й тут же ж задобрюють сонце, б'ють поклони в церкві й ідуть розганяти руками хмари чи замовляти змій, приймають хрещення і бояться арідника чи щезника. Унікальний народ!

— А може, вони і справді бачать більше, ніж ми, міські, — озвався Тарас.

— Нявок, Мару і Блуд? — підморгнув Параджанов.

— Не знаю, як їх там називають. А що, як те все справді існує?

— Ну, мені, хлопче, було б ой як цікаво зустіти таку істоту. Може, погодилася би знятись у нашому фільмі? — усміхнувся Параджанов.— Уявляєш собі на афіші: вперше на великому екрані Чугайстир і Той, що в скалі сидить! Ех, я цілком серйозно хотів би щось таке зустріти. Чого смієшся, студенте?

— Бо ви кумедний, — гигикнув Тарас.

— А думаєте, тотих непрустих у горах нема?..

Параджанов, Якутович і Тарас обернулись у той бік, звідки долинув хрипкий старечий голос. Позаду них стояв дідок у капелюсі, у потертому піджаку, у темних льняних штанах і в постолах.

— Вони є, тілько рідко хто їх видит, — дідок заворожливим голосом поволі вів далі. — Ти станеш знаним паном по тій гуцульскій роботі, — поглянув на Параджанова. — Але за то мусиш дорого заплатити, бо ти влазиш у страшну таїну. І ше. Бійси Обмінника: він буде недалеко від тебе, бо ти вже вліз.

— Куди я, кажете, вліз? — перепитав Парджанов, який дуже серйозно вислухав діда.

Режисер, як усі творчі люди, таки вірив у містику.

Та незнайомець не відповів, лише подивився на нього довгим поглядом, повернувся і пошкандибав геть.

— Ого, який персонаж, — присвиснув Якутович. — Треба накинути ескіз, — і миттю витягнув папку з білими листочками, олівець і швиденько, то поглядаючи на дідугана, то опускаючи погляд на праву руку, почав зарисовувати типаж гуцула.

— Так, незвичний. А знаєш, Георгію, — в очах Параджанова зблиснув вогник, — отакий має бути на екрані наш мольфар Юра. Я це вже бачу.

— Але як описати цього діда Спартакові Багашвілі, який бачив театр і камеру, але ніколи в житті — справжнього мольфара? Та і звідки грузинові знатися з українськими чаклунами!

— А ми їх познайомимо. Приведем актора до діда!

— А якщо він не мольфар, а такий собі дідок із птахом у голові?

— І такий підійде, — Параджанов уже намалював для себе фільмового чаклуна. — А що дід казав про якогось Обмінника чи Замінника?

— Обмінника, здається, — підказав Тарас. — Казав стерегтися його.

— А хто то?

— Поняття не маю, — знизав плечима Тарас.

— І я вперше чую, — докинув художник.

— Так, ходімо в гори, щоби не витрачати часу на порожні балачки, — скомандував Сергій і повернув праворуч на бічну дорогу.

Він уже наслухався про цю місцину від Якутовича. Художник тут набувся, бо вже кілька років приїздив до Дземброні, навіть мав хату, де постійно зупинявся. Ґазди Іллюки радо зустрічали Якутовича, бо той щоразу привозив зі собою то художників, то артистів. І тоді їхня господа перетворювалася на місце богемних посиденьок. На вечір сюди збігались і місцеві гуцули, щоби послухати бесіди «диваків». А потому так убувалися, що розмови перетікали у вечорниці з гучними сороміцькими коломийками, наливками, танцями та реготом. Закінчувалось усе пізно поночі, коли вмовкали пісні й хтось зі старших гуцулів запалював люльку і поволі починав проціджувати крізь зуби та густий дим містичні оповідки про тих, хто мешкає в лісі й «людім не показуєси». Такі монологи обов'язково починалися з фрази:

— Єк мій дід ше був молодий, то казау, жи виґів Арідника! Єк він брехау, то і я вам збрешу. Але справа була така...

Далі всі заворожено прислухалися до пригод вуйкового діда. І хоча ніхто оповідачеві не вірив, особливо столичні гості, проте десь у закапелках первісних інстинктів закрадалася надія: а може, і справді в карпатських лісах живе щось дивовижно-моторошне.

Чи варто сумніватися, що саме в таку Дземброню Якутович привіз і Параджанова, бо «Тіні забутих предків» аж ніяк не змогли б обійтися без цього села, без його людей і краєвидів.

Параджанов, Тарас і Якутович перейшли місток через однойменну річку Дземброню, що впадає в Чорний Черемош, і поволі посунули вгору польовою дорогою. Підіймались усе вище і вище, раз у раз озираючись на гори, які, здавалося, росли в тому самому темпі, в якому йшло трійко людей. Шлях різко повернув праворуч, поміж різнокольорового пейзажу, зітканого з квітів. Фіолетові, жовті, білі, помаранчеві цятки нагадали Параджанову килим над його ліжком у батьківській хаті у Тбілісі. Ще малим він вдивлявся в народні візерунки і не міг надивуватися, як людина може творити таку красу, а тепер зачаровано споглядав польові квіти й уже знав, од кого люди перейняли майстерність. Але далеко куцому до зайця: людина і на десяту частину не здатна передати Божий килим.

— Вах! — тільки й видихнув Параджанов.

— Сергію, глянь сюди, — Якутович повернув Параджанова обличчям до дороги, якою вони йшли, і показав у небо навпроти.

— Ва-а-а-ах! — іще більш приголомшено протягнув Параджанов.

Перед ними вздовж цілого горизонту тягнулися найвищі гори України — Чорногірський хребет. У правому куточку визирала синя Говерла, ліворуч від неї височів Брескул, а далі, з'єднані перемичками, видніли Пожижевська, Данціж, Туркул, Ребра, Гутин-Томнатик, Бребенескул, Менчул, Дземброня і, нарешті, Чорна Гора, або, як кажуть у народі, Піп Іван. На останній маленькою цяткою крізь хмари проглядалася довоєнна кам'яна обсерваторія, що вже два десятки років не діяла, та чомусь незбагненною силою вабила до себе туристів.

Час від часу на якийсь із двотисячників налітали білі хмари, та вже за мить розсіювались або перекочовували на сусідню вершину і так вервечкою котилися з гори на гору. За такою небесною сценографією можна спостерігати годинами, то більше, що навколо вирувало ще одне театральне дійство — оркестр цвіркунів, підзвучений віддаленим передзвоном двіночків, які гойдалися на шиях корів.

Неймовірне видовище: хоч куди сягни оком, усюди небо підпирають гори. Життя тут вирує, але тихо й поволі.

Трійко подорожніх добру годину сиділи зачаровано, не мовлячи ні слова. Та й навіщо псувати тишу якоюсь балаканиною?

Параджанов був вражений до глибини душі, він не міг натішитися, що доля закинула його в цей фантастичний край, де людина ще не втратила зв'язку з первісним, — у гори, які не знають фальші, чи гніву, чи кагебістських доносів, чи принизливих поклонінь тупим недоумкам. Тут усе справжнє і таке живе!

— Ну що, Жорику, здається, ми знайшли бажану локацію! — нарешті вимовив Параджанов.

Розділ З

У наступні дні поголос про те, що приїхали «кіношники», облетів усі навколишні села, містечка та присілки. Люд натовпом біг подивитися на диво сучасної техніки: кінокамери, прожектори — і на живих акторів. Особливого ажіотажу додавало гуцулам те, що режисер Параджанов захотів, аби в масових сценах знялися місцеві мешканці, бо ж хто краще може відтворити звички та побут цього етносу, як не самі автохтони?

— Я вам добре плататиму — так, як платив би справжнім статистам, — звернувся Сергій Параджанов до громади Криворівні, щойно навколо нього утворилося тісне коло гуцулів.

Сивочолі ґазди, хвацькі легіні з вусами, опецькуваті вуйки, пишногруді розпашілі молодиці, беззубі бабці, босонога малеча — усі кидали свої граблі, відра, корови, трактори, коси, ляльки і гнали наввипередки до місця, де дивакуватий бородань зніматиме справжнісіньке кіно. Що більше, коли пощастить — то ще й когось із них, може, покажуть у телевізорі й навіть — поможи, Господи! — на великому екрані в кінотеатрі Верховини. Але то не кожному всміхнеться доля, а тільки тим, хто серед перших добіжить до режисера.

Параджанова старашенно втішив такий ентузіазм місцевих:

— З цього буде діло, якщо гуцули так рвуться помагати, бо це ж кіно про них, — усміхався вірменин. — Дорогі мої, — звернувся до людей. — У нас усім знайдеться робота: хтось буде в кадрі, хтось зможе щось порадити, хтось — принести-віднести декорації. Доброї волі та щирих бажань бути корисним я не проігнорую — обіцяю вам! А ви за це прийміть нас, як рідних.

Ви вже нам, як рідні, вуйку, — озвався вусатий молодий гуцул.

Громада схвально загула. Петро та Євдокія Сорюки вже встигли нахвалити свого гостя по всіх усюдах, і за Параджановим закріпився образ чоловіка, котрий страшенно закохався в Гуцульщину, — «файного вуйка».

— То домовилися! — підсумував режисер. — Але я проситиму, щоби ви повитягали з бабусиних скринь старий гуцульський одяг і приходили на зйомки в ньому. Хочу, щоб у кіно ми не відступали від справжнього, автентичного.

Тим часом у Криворівні для зйомок облаштували хату-ґражду місцевої гуцулки Параски Харук. Старенькій на той час уже було 93 роки, але вона мала феноменальну пам'ять. Як кажуть, дай, Боже, кожному молодому. Вона зналася ще з Іваном Франком, коли той приїжджав у їхнє село на відпочинок, і могла годинами розказувати про ті розмови. Бабуся була вельми активна.

Чи варто дивуватися, що коли Параджанов почав шукати місце, де міг би зняти певні сцени фільму, баба Параска перша запропонувала свою хату.

— Мені не жєль кавалка хати, йо! Але єк будете зґімати то-то своє кіно, абисте віслухали мене, бо я всьо знаю про гуцулів і ше від баби-діда памнітаю, єк то було колис.

— Добре, бабцю, будете моя радниця-консультантка у справах дотримання правдивості в гуцульському побуті, — підморгнув старенькій Параджанов.

— Ади, сину, абис не вігадав чогось пустого, бо потім від Жєб'є до самого Косова будут реготатиси з тебе.

— Як скажете, так зроблю, шефе, — настрій режисера від таких бабусиних виховних хвилинок стрімко покращувався.

І нарешті, коли хату-ґражду баби Параски нафарширували технікою та облаштували для зйомок, до Криворівні добралися й артисти. Вони щойно приїхали з Києва, встигли тільки поселитись у верховинському готелі, кинути речі, й одразу їх повезли на знімальний майданчик.

— Любі мої, ви тут! — щиро привітав Сергій Параджанов Івана Миколайчука, а Ларису Кадочникову обняв і розцілував в обидві щоки. — Моя Марічко! — жартома назвав Ларису, на той час відому артистку московського театру «Современник», яка мала за плечима ролі вже у п'ятьох фільмах.

Лариса була дружиною оператора Юрія Іллєнка.

— Вітаю вас, мій дорогий Сергію Йосиповичу! Ну, от ми і зустрілися, — привіталася Лариса Кадочникова.

— А як же інакше? Нікого, крім тебе, в цій ролі я не бачив. А от тебе, хлопче, мало не проґавив, — Параджанов поплескав по плечі Івана Миколайчука.

Артист і справді ще був хлопчиною, наймолодшим із цілої знімальної групи, лише 22 роки, — та його очі вже палали таким вогнем, якого не зможе забути жоден глядач. Щодо цього Параджанов не мав ані найменшого сумніву, хоча режисер і справді мало не пропустив цей скарб.

Коли рік тому на кіностудії закінчувалися проби артистів на головні ролі в «Тінях забутих предків», а Івана Палійчука вже обрали, прийшло ще кілька акторів. Сергій Параджанов не очікував нічого особливого, тому доручив провести кінопроби операторові Юрію Іллєнкові, а сам пішов із павільйону. Та за якихось кілька хвилин його наздогнав збуджений Юрко:

— Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття! Він справжній Іван Палійчук.

Уже тепер, у Криворівні, Параджанов пригадав собі цей випадок:

— А що, Іване, ти нас тоді звалив із ніг своєї харизмою!

— Та я так злякався, що ви вийшли з проб, — знітився артист. — Мені здалося, що я вам не сподобався. Пам'ятаю, що мало не знепритомнів.

— Та тому тебе і прорвало перед камерою. Ти просто зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, ти світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність виливалися з хлопчини, що ми були приголомшені, забули про все — навіть про те, що вже було затверджено іншого актора.

— Ще наразі нема за що хвалити, Сергію Йосиповичу, — Миколайчук дивував вродженою шляхетністю і справді якимось внутрішнім світлом. — Я ж лише другокурсник театрального інституту, — ще вчитися і вчитися.

— Вчитися можна роками, а головне — мати отут, — Параджанов тицьнув пальцем у груди Миколайчука. — А цього не дають жодні інститути.

Режисер оглянув знімальний майданчик і наказав костюмерам одягати акторів:

— Ну що? До роботи! Зараз зробимо репетицію епізоду розмови Марічки й Івана. Прошу, в костюмах.

Лариса Кадочникова зайшла до імпровізованої гримерки (звісно, повноцінної тут не могло бути, бо ж працювали на природі). Перукар заплів їй волосся в косу, гримери нафарбували. Артистка одягла сорочку, плахту, постоли, коралі й одразу почала вживатись у роль — уперше відчула себе Марічкою. Лариса вийшла на знімальний майданчик, де її ще мали оперезати крайкою. Та щойно почали обв'язувати, артистка рвучко озирнулася. Їй здалося, ніби за нею хтось пильно спостерігає — так, що аж проймає холодом. Вона розглянулася, та навколо були всі свої: режисер, помічники, актори, освітлювачі, гримери, оператор — і ніхто особливої уваги на неї не звертав. То звідки ж у неї такі дивні враження? Вона вміла добре ловити погляди навіть у спину, тому точно знала, що не помилилася. Чиїсь очі стежили за нею...

Урешті-решт, Лариса вирішила, що то хтось із місцевих заглядав крізь шпари в дерев'яному паркані хати-ґражди. Вона відігнала від себе недобрі думки і з головою пірнула в нову роботу.

Розділ 4

Перші дні були доволі напружені. Усі відчували натягнуті, наче струни, стосунки між Іллєнком і Параджановим через їхні розбіжності у баченні фільму. Та вірменин не надто переймався дрібними конфліктами, які він як творча натура навіть не вважав конфліктами. Для нього то було просто емоційне спілкування, такі собі робочі моменти.

За тиждень шеф оголосив знімальній групі про вихідний день — один-однісінький. Тому кожен ламав голову, як найкорисніше його провести. Хтось мав намір цілий день вилежувати боки на берегах Чорного Черемошу; хтось, як-от Іван Миколайчук, надумав податися на полонину до вівчарів; хтось хотів устигнути до Косова на базар прикупити всякої місцевої всячини; ще іншим було байдуже до Карпат і до їхніх принад, тому на вихідний постановили залишитись у готелі й відіспатись.

А от Сергій Параджанов мав особливі плани на неділю. Кілька днів тому він випадково почув, що в Замагорі, гірському селі недалеко від Верховини, мала йти до вінця місцева пара. Режисер аж сплеснув руками, коли уявив, що матиме нагоду спостерігати за колоритним народним весіллям із усіма обрядами, співанками й у строях. Довго не думаючи, бородань подався на автобусну зупинку і без жодного супроводу, сам, поїхав у незнайоме село.

«Весілля будуть гуляти у присілку Під Магора села Замагора, що розкинулося за горою Магора», — так написав на клаптику паперу сусід Петра Сорюка. Від того сусіда режисер і дізнався про таку оказію. Каламбур назв помітно розвеселив Параджанова, він раз у раз перечитував записку, прицмокуючи:

— Ох і народ, ох і мова колоритна!

Знайти присілок і весілля було нескладно: кожен місцевий знав, хто і за кого віддається. Сергій Параджанов пішов на звук і, коли виразно почув весільний бубон, цимбали та скрипку троїстих музик, став під брамою.

На подвір'ї молодята саме просили благословення. Вірменин іще ніколи не бачив такого карнавалу ритуалів і символів, коли кожен рух мав глибоке значення, а сам обряд починався ще у вівторок і тривав аж до початку наступного тижня. Також очі режисера розбігалися від розмаїття вишиванок, здебільшого помаранчевого кольору. Наречені з ніг до голови були вбрані у традиційний весільний гуцульський одяг. Дівчина мала на собі постоли та шкарпетки-капчурі, сорочку, дві запаски (передню і заднюю), підперезані крайкою, розшитий кептар, а голову прикрашало розкішне чільце. У нареченого стрій був простіший, але в тому самому неповторно колоритному стилі, що і в його обраниці. Ритуал одягання дівчини до шлюбу тривав щонайменше три години і супроводжувався піснями неймовірної краси.

Ціле подвір'я майоріло червоно-помаранчевими кольорами, жодна вишивка у гостей не повторювала сусідньої.

Наречені зайшли до хати просити благословення у батьків. Такого Параджанов не міг пропустити, тому протиснувся крізь натовп і таки потрапив до господи. Староста виголосив:

— Стали молоді перед вами, як свічі перед образами. І просє уперед Бога милосердного, а потім і вас, неньо та неня солоденькі, і вас, братчіки й сестричьки рідненькі, і вас, діди, вуї і тетічьки, і вас, чюжі чюжиночьки, усю ближшу й дальшу родину, і найменшу дитину. Просимо всіх, аби-сте простили і в далеку дорогу благословили!

— Благословляємо, — загула весільна громада.

Батьки сиділи, молоді тричі кланялися їм, а жіноцтво у той час виспівувало ритуальні пісні. Було щось магічне в тій мелодиці, наче звучали мантри чи замовляння.

До церкви весілля їхало на конях, а ті, хто йшов пішки, підтюпцем поспішав, аби нічого не пропустити. Звісно, серед них був і Параджанов.

Після вінчання режисер вирішив, що побачив уже досить і тепер може з чистою совістю повертатися до Верховини, та раптом до нього підійшов сам наречений:

— То правда, шо ви, прошу пана, той режисер, шо здоймає кіно в Криворівни?

— Так несподівано, що мене тут упізнали, — зніяковів вірменин.

— Йо, про вас ту всі знают. Будьте нашим гостем, просимо на забаву, — запросив молодий гуцул.

— Дякую, та якось незручно!

— То мус, від запрошення не віднєкуютси, — і наречений потягнув його за рукав до гурту. — Людоньки, подивітси, хто у нас буде на весілю! Сам режисер з Києва!!!

На Параджанова витріщилися десятки зацікавлених очей. Утекти не було жодного шансу, та режисер і не особливо цього прагнув: йому було цікаво набутися на цьому колоритному весіллі.

Година-дві — й вірменин уже поводився, як справжній гуцул. Його навчили пити «по-гуцулски», танцювати «гуцулку» і «голубку» — танець, що триває годину-дві, співати сороміцькі коломийки. Параджанов почувався як удома, та так розтанцювався, що запрошував чи не кожну молодицю. І так хвацько та вправно вибрикував у такт ногами, що не одна ґаздиня і навіть молода дівчина заглядалася на нього й усе чекала, що саме її запальний бородань покличе до танцю.

Коли вже нарешті Параджанов притулився до хати, щоби відхекатися, його обсіли чоловіки:

— То про шо кіно здоймаєте, вуйку?

— Про вас, про «Тіні забутих предків», про Марічку Гутенюкову й Івана Палійчукового.

— Я чув від діда про тих Марічку і Йвана, — по-змовницьки сказав один старший гуцул. — Дідо казали, шо вони такой жили колись давно. Але там якась нечисть була замішана!

— Що ви маєте на увазі? — слова незнайомця зацікавили Параджанова.

— Не все було так, як ми нині знаєм.

— Розкажіть що знаєте, — мені то дуже цікаво і потрібно, — запалився режисер.

— Тілько знаю, шо там була і якась темна історія, а яка — того не відаю.

Хоч як силкувався Параджанов викрутити з гуцула якісь подробиці, той нічого нового не казав, а потім узагалі встав і розчинився в натовпі.

Уже за два дні, коли Параджанов продовжив роботу на знімальному майданчику, він розповів своїй команді про почуте на весіллі:

— Можливо, нам і справді вдасться дізнатися про те, про що не відав, може, й сам Коцюбинський... — роздумував уголос Параджанов.

Уночі він довго не міг заснути. Його бурхлива уява малювала картини з далекого минулого. Коли засинав, йому марились Іван і Марічка, їхнє нещасливе кохання, дзюркотів Черемош...

Аж раптом він почув кроки позаду себе. Обернувся і наштовхнувся поглядом на чоловічу постать у темному плащі. Обличчя в темряві не було видно. Чоловік мовчав... Не запитував нічого і Параджанов, лише не відривав очей від з'яви...

Першим заговорив незнайомець. Його голос був рівний, не загрозливий, навіть спокійний:

— Не влазь у чуже! Не розкручуй цієї історії й не намагайся дізнатися більше!

— Ти про що?

— Про те, як усе було насправді.

— А як було насправді?

— Для тебе буде ліпше, якщо не знатимеш...

— Хто ти?

— Обмінник...

Постать щезла, а Параджанов рвучко сів. Оглянувся. Він був у хаті Сорюків, на ліжку. Чи він спав, чи це йому наснилося, чи було насправді, сказати не міг. Серце калатало, а мозок пульсував, але страху не було. Пригадав голос видива. Він був, здалося Параджанову, вельми сумний, наче у відчаї. Ні, то не була погроза. То було попередження, а може, навіть благання: кинути все і не влазити в цю історію.

Режисер віддихався, ще раз роззирнувся довкола, та нічого, а тим паче нікого дивного, не помітив.

— Певно, наснилося...

Розділ 5

Дивні випадки під час зйомок параджанівським сном не обмежилися...

Навколо коїлося чимало незрозумілого: то комусь із киян здалося, що він побачив у лісі дивну істоту, якої не зміг навіть описати, то відмовляла техніка. Проте вершиною дивовиж стала приголомшлива новина.

Тиждень тому Параджанов вислав на студію Довженка невеликий шмат плівки з пробними кадрами панорами гір. Там її мали проявити та переслати назад знімальній групі.

Від сільської ради, де був один із двох стаціонарних телефонів у селі, до знімального майданчика стрімголов гнав освітлювач Толик:

— Сергію Йосиповичу! — кричав Толик, — Сергію Йосиповичу, де ви?!

— Та тут я. Чого репетуєш на ціле село? Що там?

— Щойно телефонували наші зі студії. Вони такі спантеличені: проявили плівку — а там, уявляєте, нічого нема.

— Як то нічого? Не говори дурниць! Ми ж зняли кілька десятків планів, — упевнено заперечив Параджанов.

— Такого не може бути, — втрутився в розмову Юрій Іллєнко, — це знімав я особисто. Я що, по-їхньому, повний ідіот, аби висилати порожню плівку?

— Я переказую тільки те, що вони сказали, — виправдовувався спантеличений Толик. — Я перепитав, але відповідь отримав ту саму.

— Якась містика, — мовив Параджанов. — Інакше пояснити цього я не можу.

Режисер і оператор із недовірою поглянули один на одного. Кожен тієї миті в думках грішив на другого, підозрюючи Параджанов Іллєнка, а Іллєнко — Параджанова у тому, що підклав свиню знімальному процесу і надіслав порожню плівку. Від того стосунки між цими чоловіками ще більше загострилися.

Та факт залишався фактом: плівка була порожня...

У Криворівні минали дні, тижні... Літо набирало своїх спекотних обертів, Чорний Черемош поволі мілів, гуцули сумлінно відвідували масовки на зйомках, за що отримували море задоволення та непоганий заробіток. З гір час від часу долинали тужливі звуки трембіт, а це означало, що десь іде похоронна процесія. А тим часом в іншому кутку гриміли троїсті музики: там гуділо весілля чи хрестини. Життя вирувало, і люди гір приймали все як належне, бо щороку бачили зблизька народження природи, а потому її повільне прощання з юністю-весною, з молодістю-літом, зі зрілістю-осінню і засинання під зиму. Не смерть, а засинання, успіння, бо потому буде вічність із її порами року, сонцем і дощами...

Усього цього — простої філософії — Параджанов устиг наслухатися від мудрого народу. Кожного вихідного дня він сідав в автобус і їхав у якийсь закапелок Гуцульщини — туди, де відбувалося весілля, похорон, празник чи хрестини. Як кажуть гуцули, «аби набутиси». Набутися в тій філософії, у тих розмовах і у ще живих традиціях горян.

Наслухавшись одного разу, як гуцули голосили на похороні, Сергій Параджанов відчув, що готовий братися знімати сцену похорону Івана Палійчука.

Художник і освітлювачі повернулися до дерев'яного настилу, який змайстрували під дахом хати-ґражди. На тому місці вже зняли фрагмент, де Івана миють перед шлюбом. Там само Палагна, вдова Івана Палійчука, мала ходити і голосити за чоловіком. Тим часом посеред хати поставили лаву, на якій мав би лежати артист-«покійник», а під стінами — лавки для плакальниць.

Параджанов розробляв цю сцену особливо ретельно. Він скликав із навколишніх сіл найкращих жінок-плакальниць, котрі вміли фахово приповідати і цим розжалоблювати всіх присутніх. То була мало не окрема професія у горян: не кожен мав дар так вправно голосити. А після похорону в селі була неабияка розвага: обговорювати, «хто файно голосив, а хто йно легонько підвивав».

— Гафійки не бери, — намовляла Параджанова баба Параска, його тіньова радниця з питань дотримання гуцульських традицій, — вона ніц не вміє, йно їнчєти буде. Візьміт Василину з присілка Завоєли: вона вам віплачеси, як вівце нецеркана. А ше її сестра голосит так, жи потім півсела тиждень з червоними вочима ходит.

— Як скажете, бабцю, — усміхнувся режисер.

Ну хіба він міг не послухатися таких щиросердечних порад?

— Кличте свою Василину.

Коли ґаздині в народних строях посходилися на знімальний майданчик, Параджанов мовив:

— Дорогі мої гуцулки, поможіть нам зняти сцену оплакування головного героя. Самого артиста зараз не буде, ми будемо знімати тільки вас. На лаву поставимо порожній гріб, аби ви дивилися всі в одну точку. Прошу налаштуватись, і, коли ми скажемо, починайте плакати.

— Увага! Мотор! Знімаємо!

Запала тиша.

Параджанов та Іллєнко знаками показують жінкам, що треба починати плакати.

Тиша. Гуцулки переглядаються і навіть не думають голосити.

— Стоп! Що сталося? — гукнув режисер. — Чому ви не плачете?

— Та як ми можемо плакати, вуйку, якшо гріб порожній? — зізналася одна з ґаздинь.

— А ви собі уявіть, що він не порожній, а там лежить Іван Палійчук. Пробуємо ще раз! Увага! Мотор! Поїхали!

Тиша. Ніхто ані пари з уст.

— Сто-о-оп! Ну що таке?

— Не можемо, панусю, він порожній, — заламали руки жінки.

— Ясно! — Параджанов повернувся до своєї групи. — Покличте мені Тараса, мого асистента.

— Тарасе! — загукали всі, боячись гніву запального режисера. — Тарасе!

— Біжу, — з-за дверей показався студент. — Кликали мене, Сергію Йосиповичу?

— Кликав, кликав. Лягай!

— Куди?

— У домовину! — гаркнув Параджанов.

— Я ще не хочу, — спробував віджартуватися Тарас.

— А доведеться!

— Ви мене до гробу заженете своїми ідеями, — бурмотів під ніс Тарас, влягаючись на лаву.

— О, тепер маєте покійника. Тепер знімаємо. Готові?

— Спробуємо, вуйку, — пообіцяли жінки.

— Світло! Мотор! Знімаємо! — гукнув режисер.

Кілька очей втупились у плакальниць в очікуванні, що от-от це станеться. Та за кілька хвилин зрозуміли, що цієї тиші не зрушити жодними волами. Не плачуть — і все!

— Дорогі мої жіночки, я вас благаю, не мовчіть. Хочете — стану перед вами навколішки і попрошу, тільки не мовчіть! — молив Параджанов.

— Та йой, нам вас так жєль, та де будете клінчєти перед нами, та нє, — заперечили жінки.

— То що вам не так?

Розумієте, вуйку, він задуже молодий, рум'єний і здоровий, аби голосити за ним, — ну не віримо йому.

З цих слів зрадів тільки Тарас:

— Слава Богу, тепер мені можна буде встати з гробу?

— Воскресай, — не змигнувши оком, махнув Параджанов.

— Амінь, — хлопець підвівся, обтрусився і чимдуж гайнув за двері, поки шеф не вигадав для нього нової ролі.

— Що я маю зробити? — втомлено присів біля гуцулок режисер.

— Нам би єкого старого, — порадили плакальниці. — То нам було би легше уявити, шо він мрец.

— Добре, буде вам старий. Кличте нашого водія Григорія Павловича.

— Павловичу, Павловичу! — знову загукали всі небайдужі, й Тарас тепер був серед них.

За якихось десять хвилин Павловича таки знайшли. Він саме додивлявся третій сон на траві поблизу свого автобуса, яким привіз із Києва кінотехніку, а тепер щодня завозив і відвозив групу на зйомки.

— Чого розкричалися? — Павлович не знав жодних авторитетів чи шефів, він сам собі був шеф і міг вліпити в очі будь-кому все, що думає.

— Павловичу, виручайте, — підійшов Параджанов. — Тут така делікатна справа. Ми покликали плакальниць, а вони не плачуть. Бачите, старшого їм подавай у домовині.

— Хочете мене, діда, туди покласти? — заревів Павлович.

На водія з острахом дивилася ціла знімальна группа. Усі-бо добре знали, якими неперебірливими міцнющими словами може сипонути межи очі Павлович. Притихнув навіть режисер, бо і йому не раз діставалося на горіхи від діда.

— Та воно можна. Хіба мені не все одно, де спати: чи на траві під сонцем, чи тут у вас у прохолоді? — мовив нарешті Павлович.

Усі аж видихнули з полегшенням.

— То де лягати? — перепитав Павлович.

— Просимо сюди, — припросили разом режисер, оператор, освітлювачі, художники, асистенти, бутафори, сценарист, візажисти, перукарі, статисти і навіть жіночки-плакальниці.

Поклали діда.

— Увага! Мотор!

Запала мовчанка. Оператор, заглядаючи у видошукач камери, вперто чекав. От-от гуцулки мали почати голосити. І раптом на цілу хату розкотився перший звук. Минула частка секунди — й «кіношники» зрозуміли, що це зовсім не плач і не приповідання гуцулок, а хропіння. Розлоге, гучне, ревуче хропіння Павловича. Дід так зручно вмостився у гробі, що преспокійно заснув і мав у носі режисера та його сцену плачу.

На майданчику аж загуділо від реготу. Де там було плакальницям пускати сльозу!

Павловича розтермосили, помогли встати.

— Що, вже зняли? Ну то й добре, піду назад на траву. Там м'якше, — і Павлович із почуттям виконаного обов'язку посунув надвір.

— Як мені вас змусити плакати, дорогі мої? — мало вже сам не плакав Параджанов.

— Той дід, єкого ви нам привели, — чужий, ми його не знаємо. Нам не шкода його, розумієте?

— Привести їхнього діда! — гукнув Параджанов, якого ця ситуація вже починала веселити. Такий собі феєричний балаган, якого навмисно не вигадаєш.

— Я знаю, кого, — втрутилася баба Параска. — Зара вам приведу діда.

Старенька з неймовірною спритністю метнулася з хати і хутко, напівзігнута, подибала мостом через річку на другий край села. Минуло добрих півгодини, Іллєнко вже встиг кілька разів перекурити, Параджанов — перезнайомитися з усіма молодицями-плакальницями, Якутович — переставити декорації. Аж раптом у дверях показалася баба Параска з вусатим згорбленим дідком. Років йому було 90, а може, й більше. Вона підвела його до лави і вклала туди.

— Йой, та то мій вуйко Василь! — закричала одна з плакальниць.

— А мій стрийко! — заплакала інша.

— Діду, та ви мене вибавили з маленької, та де вам ще до гробу-у-у-у-у? — заголосила ще одна.

— Знімай, — махнув Параджанов Іллєнкові.

Такий зчинився гамір, жіноцтво наввипередки голосило і примовляло, плакало і ридало:

— Нема нашого діда, нема, пішов наш дідо, пішов!

— Йой, на кого ж ти нас покинув, Василечку дорогий!

— Та хто буде сокотити твоїх овечок!

— Та хто мі так забаїт, як наш вуйко вмів!

— Аби то си земля на два роздала, аби вуйка не забрала!

— На кого ти нас лишєєш, йо-о-ой?

Уже давно оператор зняв усе, що було треба за сценарієм, розкадрував плакальниць, вимкнув камеру, а жінки все ще ридали і примовляли. Параджанову довелося їх заспокоювати і просити діда Василя продемонструвати, що він ніякий не мертвий, а живісінький.

Ледве-ледве вдалося вгамувати розчулені жіночі серця, які так перейнялися видовищем, що сплакалися «наніц».

— За такі файні голосіння я пригощаю вас добрим вином і шоколадними цукерками, — радісно гукнув Параджанов, — і ви того варті, й ми, що так довго на це чекали!

Він обіймав жінок, а вони втирали сльози і пригублювали вино від самого Параджанова.

Містерія плачу вмить переросла у сміх і жарти, як, зрештою, колись і закінчувалися похорони в гуцулів і як відтворив це у своєму фільмі Сергій Параджанов: ритуальними танцями, музикою та виспівуваннями оди життю. Було в цьому щось старообрядове, щось на межі двох світів.

Розділ 6

— Юро, ти бачив це барахло? — ввечері у хаті, де квартирували Іллєнко та Кадочникова, Лариса підійшла до чоловіка.

Знімальна група переглянула в будинку культури перші зняті кадри фільму, які ще не клеїлися між собою, стосувалися різних епізодів стрічки і нагадували хаос, який складався докупи лише в уяві Параджанова. На обговоренні панувала цілковита мовчанка, лиш у Миколайчука горіли очі, й він перший висловив сподівання, що стрічка таки буде чимось новим і сильним. Параджанов лише сопів і вже витав у своїх ідеях. Здавалося, йому начхати на незручну мовчанку, яку режисерові влаштували його колеги. А тому, що сказати було нічого... Кожному здавалося, що ця робота стане провалом. Або Параджанов — цілковитий нездара, або незбагненний геній, котрого не зрозуміти простим смертним. Таке крутилось у головах «кіношників». Товариство розійшлося, так і не висловившись.

— Та то повна маячня, — Іллєнко підтвердив Ларисині думки.

— Нічого не зрозуміло, просто набір гарних картинок... Я у відчаї... Навіщо погодилася?..

— А йому здається, що це — геніально. Усе, я йду з проекту! — випалив Іллєнко.

— Я — теж. Не можу так знеславитися через нього. Я ж уже не якась там студентка. Не можу собі дозволити впасти так низько, особливо після «Современника» і головних ролей. Що скажуть критики?

— Він на мене керівництву кіностудії Довженка накатав уже дві «тєлєги», уявляєш? — гаркнув Юрій. — Ну от, остання виглядала так.

Він показав дружині клаптик паперу, — вочевидь, йому переслали копію телеграми Параджанова. Лариса пробігла очима по тексту: «Вимагаю забрати зі знімальної групи цю сволоту оператора-яничара Іллєнка Ю. Г. Його ввели у групу спеціально, щоб убити мене».

Кадочникова на це лише усміхнулася:

— Так ніби ти на нього не писав... Натрапила коса на камінь, дорогий!

— Якщо лише я не можу знайти з ним спільної мови, то чого ж тоді й ти хочеш звідси змитися?

— Не через нього, — заперечила Лариса. — Його характер мене нітрохи не дратує. Просто не хочу впасти після того, як так тяжко гарувала, щоби мати ім'я. Думаєш, так просто вибитись у люди?

— А я йду через Параджанова. Дійняли його нервові спалахи.

— Скажемо йому завтра?

— Так...

Ранок видався похмурий. З неба важкі хмари падали на голови малесеньким людям, цяпало мжичкою...

Параджанов був не в настрої, його дратувало геть усе, що хоч трохи не виходило. Уповні проявлявся його запальний норов: режисер міг спалахнути від найменшої іскорки. Такими вже є творчі люди, і нема на те жодної ради.

— Сергію Йосиповичу, ну що ви вигадали? Знімати прогулянку Миколайчука в таку погоду — це суцільна гидота. У кадрі будуть бруд і огида, погодьтесь, — Іллєнко з останніх сил намагався відрадити Параджанова знімати зовнішні плани в таку погоду: занадто сіра картинка, яка не в'яжеться зі сценарієм.

— Не вказуй мені! — спалахнув режисер.

— Не «тикайте» мені, шановний! — засичав Іллєнко.

— Геть звідси! — зарепетував Параджанов.

— З величезною радістю! Уже давно хотів кинути це до чортової матері! — заволав Іллєнко. — Я не можу з вами працювати!

— Я з тобою не можу! Ти скажений! І знаєш, що тобі скажу? Ти яничар, якого світ не знав. Який ти, до бісової мами, українець, га? Який, питаю? Ні рідної мови, ні звичаїв, ні фіга не знаєш, — усе Москва з тебе витягла! Яничар!!!

— А ти божевільний і некерований! Принесіть пістоля: я його застрелю! — заревів Іллєнко.

— Прекрасно! Несіть пістолі, — будемо стрілятися.

— Викликаю тебе на дуель! З'ясуємо стосунки як справжні чоловіки!

— Згода. Завтра вранці у Верховині, біля базару, — гаркнув режисер.

— Чудово! До ранку!

Знімальна група цілий той час боялась і пари з уст пустити. Якби хто озвався, ці двоє спопелили би на місці.

Дуелянти розійшлись у різні боки села, попросивши перед тим Тараса, студента, знайти їм пістолі.

Хлопчина пішов розвідувати поміж гуцулів, де би то його знайти серед сучасних гір зброю. Ну, топірці та рушниці — то ясна річ, у горян водяться, а от пістолі — це ж цілковита нісенітниця. Проте, на превеликий подив хлопчини, гуцули — народ непередбачуваний, тому пістолі знайшлись у першого-ліпшого ґазди.

— Йой, малий, та того в нас поуно, — підморгував гуцул середніх років.

— Як то повно? Навіщо вам?

— Та ше з діда-прадіда тримаєм. Най буде, воно їсти не просит, а при нагоді пригодитси. То хто подивитси на мою любаску, може і пороху понюхати. Пальну межи вочи — та й по всім!

— А я думав, то тільки в давні часи так було, — знітився Тарас.

— Е, та де! Ніц нового нема під сонцем! Бери обидва, най стрілєютси! — гуцул поблагословив на кримінал. — Ото за моєї молодости, памітаю, як ми си били!!! Так мастили писки одне другому під клубом, шо мамо рідна!!! Йно кричєли: впусти сорочку, впусти сорочку! Ну, бо тоді була бідося, мали йно по єдній сорочині, — єкби подерли, то лишили би си голі.

Тарас покірно робив вигляд, ніби уважно слухає спогади гуцула, а потому якось неохоче запакував непросту ношу собі в наплечник. Думки плуталися між двома варіантами: віддати зброю запальним дуелянтам чи збрехати, що не знайшов.

А може, вийняти з обох пістолів набої? Тоді ті шаленці самі перевірять пістолі й спробують іще раз. І так зле, і так недобре. Та бачити смерть у цих краях він не хотів...

Щойно зблиснули перші промені, Іллєнко покинув готель і рушив у бік до Черемошу, де на правому боці річки на нього вже мав чекати Параджанов, адже йому досить було тільки перейти повз кілька хат від Сорюків.

Мжичка неприємно спадала на обличчя оператора і ще більше його роздратовувала.

— Я його застрелю. Навіть не намагатимуся поцілити в руку чи в ногу. Як стрілятися, то стрілятися, — бурмотів собі під ніс.

Секундантом Іллєнка мав бути директор кіностудії Василь Цвіркунов. Параджанова — ціла купа людей, котрі до останнього намагалися відмовити гарячоголових від дурного задуму.

Оператор підійшов до моста і зупинився. На тому боці у мряці бовваніла невисока постать Параджанова. Режисер заклав руки за спину і нервово міряв кроками дорогу в очікуванні свого суперника. Нарешті теж став на місці й кинув поглядом через Черемош. Погляди оператора та режисера зустрілися...

Проте жоден із них не помітив іще й третього погляду, який із-за кущів пильно стежив за двома безумцями. Він спостерігав за кожним рухом дуелянтів і розмірковував: якщо вони стрілятимуться, то все буде скінчено: «кіношники» заберуться звідси, буде гучний публічний скандал через убивство, й уже ніхто ніколи не наважиться влазити в цю історію. Її забудуть, а тому не згадають і про його гріх...

З іншого боку, кров не може бути пролита на цих землях іще раз... Такого він не може дозволити, навіть якщо сам до того має дуже віддалений стосунок. Душа розривалася між незручним вибором. Він має силу зупинити цих двох, але чи хоче...

А тим часом Іллєнко першим зробив крок на міст через замулений Черемош. Від дощу річка була брудна, жовто-коричнева, мчала бурхливою течією, стихія вимивала береги на очах, і здавалося, що людська рука їй не конкурент. Юрко поволі наближався до Параджанова. Той нервово тупцював, стискаючи в руках один із пістолів, які таки приніс увечері Тарас. Наближалася точка кипіння в душі у кожного з дуелянтів, мозок вистрілював хаотичними думками, можливо, останніми в житті. Перед очима в обох промайнуло все: від дитинства дотепер, — а горло стискав жаль, що стільки ще залишилося невимовленим і незробленим, недоцілованим, недолюбленим, недотвореним і непережитим...

— Стріляємося зі шістьох кроків, — загукав Іллєнко.

— Зі скількох скажеш, придурку! — відгиркнув Параджанов.

Іллєнко зробив уже добрий десяток кроків. Ураз до гуркоту річки додався ще один. Перед Юрком раптом почала провалюватися під ногами земля — і не фігурально, а буквально. Старий міст від довгих дощів розмок, вода в річці помітно піднялась і, зносячи береги, зачепила й підпору під мостом. На очах в Іллєнка й у Параджанова просто під Юрковими ногами стихія вирвала з нутрощами центральну секцію моста, крутонула нею, а потому розтрощила вщент і понесла бозна-куди стрімкою течією.

Ставши учасниками такого несподіваного випадку, Параджанов та Іллєнко вражено дивились один на одного. Хоч які були люті до того, тепер розуміли, що в їхню дуель утрутилися вищі сили, які точно мають щось проти їхньої дітвацької витівки й узялись оберігати їхні життя. Чоловіки розійшлися кожен у свій бік, не перекинувшись і словом. Слів просто забракло...

А ввечері того самого дня з Києва передали частину вже проявленого матеріалу. Група знову всілась у тому ж залі верховинського будинку культури — з таємним острахом, що цей перегляд розчарує ще більше, ніж попередній.

То був фрагмент, де Марічка проводжає Івана на полонину. Вони піднімаються у променях сонця поміж дерев, і їх рясно поливає літній дощ. Іван палко притуляє дівчину до себе і захищає від небесної води своєю крисанею. Їх благословляють небеса та сонце...

Кінець епізоду...

Знову тиша...

Юрій Іллєенко поволі підводиться зі стільця і прямує до Параджанова. Режисер іде йому назустріч. Усі завмирають у страсі, що зараз якщо не почнеться нова дуель, то пики один одному битимуть точно.

Вороги зупиняються за крок один від одного — і... Юрій обіймає режисера, а той окрилено плескає візаві по плечі.

— Сергію Йосиповичу, це — геніально, — тільки і вимовив Іллєнко.

— Ходи вип'ємо Сорюкової самогонки з бриндзою, — підморгнув Парджанов.

— Ну, ти і дуримар, але достобіса талановитий!

— Сам такий!

Обніматись і пити самогонку в той момент захотілося кожному в залі.

Іван Миколайчук зірвався з місця, пообіймав усіх, хто був поруч.

Його очі палали, як у день проб. Лариса Кадочникова подумки тричі перехрестилася, що не зробила найбільшої помилки і таки залишилась у проекті.

— Гей, розумники! — гукнув зі залу другий режисер Володимир Луговський. — Тут із Києва, крім проявленої плівки, прийшли дві догани: Параджанову й Іллєнкові!

— Можеш їх з'їсти, а тоді запити тою ж самогонкою! — реготнув Параджанов.

Знімальна група і собі зареготала, а потому на радощах вибухнула оплесками. І не тільки через те, що на їхніх очах ворога перетворилися на справжніх побратимів, а й тому, що всі вперше усвідомили: разом причетні до чогось геніального — того, що майбутні покоління назвуть поетичним українським кіно.

Тішився іще дехто... Обмінник. Він чи не вперше після того, що з ним трапилось, обрав бік світла...