Прадавні часи

Він ішов навмання. Темінь ночі його ні не лякала, ні не підтримувала, ні не заважала, ні не помагала. Йому було байдуже до всього, а надто до себе. Гук утратив лік часу, не міг навіть приблизно сказати, коли він половинив світ, коли загинув батько, коли він вийшов із дому назавжди. Він утратив відчуття існування. Усупереч людській природі він не хотів їсти, він не усвідомлював, коли падав і засинав, а коли прокидався, було то вдень чи вночі.

Гук сам так вирішив і цілковито змирився з тим, що мусить умерти, бо таким, як він, місця на землі нема. Його тіло без їжі зовсім знесилилося, ноги та руки кривавили через подерту шкіру, бо він брів навмання, падав у глибокі яруги, зривався зі скелі.

Та хоч яке сильне було бажання, щоби це існування припинилося, тваринний інстинкт виживання гнав його вперед, змушував вилазити з прірви, дертися нагору й іти, йти, йти...

Бували ночі, коли він лягав горілиць і вдивлявся в зорі. На мить це його заспокоювало, здавалося, що все так, як у давні часи, а те, що сталося, було тільки його уявою. А потому він ворушив руками і ногами, до мозку від побитого тіла надходив сигнал болю, відтак Гук починав усвідомлювати реальність. Вона була страшна...

Скільки минуло днів, тижнів чи місяців, Гук не знав, бо втратив лік часу. Одного дня він подивився на своє відображення в річці й не впізнав його. На нього дивилося висохле почорніле обличчя, заросле бородою. Лише очі подавали ознаки життя, проте були похмурі й зацьковані. Обмінник щосили зацідив кулаком у синє плесо. З-під його руки навсібіч розбіглися малі рибини. Він помітив їх і обережно опустив руку в річку. Кілька хвилин не відбувалося нічого, а далі риби, які почали звикати до людської присутності, оточили його руку і плавали навколо неї, зачіпаючи шкіру хвостами.

— То я не суперечу життю?!! Ви не жахаєтеся монстра?

Свого голосу він теж не впізнав. То був глухий захриплий звук, який не мав нічого спільного з його власним, принаймні тим, який він чув іще вдома.

Гук довго сидів, опустивши руки в гірську воду, та не відчував ані холоду, ні тепла. Усі відчуття відмерли...

Ночами хлопець не розпалював багаття, не шукав тимчасового прихистку, як те робив би будь-хто, усвідомлюючи небезпеку від диких звірів. Але він сам був для себе диким звіром, і дичина, на диво, його не зачіпала.

Обмінник міг користуватися своїми дарами напівдуха, та не робив цього. Вважав, що і тих дарів він не вартий, бо то був подарунок від рідних, котрі покладали на нього сподівання і котрих він зрадив.

А далі настали дні, коли він без їжі та води, знесилений, просто лежав на одному місці, під купиною з мохом: то непритомнів, то отямлювався.

Гук марив...

Йому ввижалися Марічка й Іванко, які трималися за руки і бігли кудись у далечінь. Поруч стояв батько Чугайстир із тіткою Нічницею та з обома вуйками. Ніхто Гука не звинувачував, усі приязно усміхалися, особливо тато. У його очах були безмежні любов і доброта.

— Тату! — витиснув зі себе з останніх сил Гук. — Тату, не йди! Забери мене до себе... Забери...

Хлопець востаннє знепритомнів...

Загрузка...