Таємничий суперник

РОЗДІЛ 27 Звана вечеря в «Савої»

Звана вечеря, яку влаштував містер Гершайммер для кількох друзів ввечері 30-го, надовго запам’яталася в колах офіціантів. Вона відбувалася в приватному номері, і накази містера Гершайммера лунали коротко та владно. Він дав карт-бланш — а коли мільйонер дає карт-бланш, то зазвичай отримує бажане!

Кожен сезонний делікатес подавали як належить. Офіціанти з любов’ю та турботою підносили пляшки старих і королівських вінтажних вин. Квіткові прикраси кидали виклик порам року, а фрукти з усього світу, від травневих до листопадових, чарівним чином лежали один біля одного. Список гостей був маленький і добірний: американський посол; містер Картер, який взяв на себе вільність, як він казав, запросити свого старого друга, сера Вільяма Бересфорда; архідиякон Каулі; доктор Голл; ті двоє Молодих авантюристів — міс Пруденс Каулі й містер Томас Бересфорд; і остання за ліком, але не за значущістю, почесна гостя міс Джейн Фінн.

Джуліус не пошкодував зусиль, щоб поява Джейн спричинила фурор. Загадковий стукіт покликав Таппенс до дверей квартири, яку вона ділила з американською дівчиною. Це був Джуліус. У руці він тримав чек.

— Слухай, Таппенс, — почав він, — зробиш мені ласку? Візьми оце, і нехай Джейн добре причепуриться до цього вечора. Ви всі йдете вечеряти зі мною в «Савої». Бачиш? Витрачайте без жалю. Розумієш?

— Звісно, — зробила гримаску Таппенс. — Ми добре проведемо час! Буде задоволенням наряджати Джейн. Вона найгарніше створіння, яке я бачила.

— Це так, — гарячково погодився Гершайммер.

Він його гарячковості в очах Таппенс миттєво спалахнув вогник.

—До речі, Джуліусе, — скромно мовила вона, — я... я ще не дала тобі відповіді.

— Відповіді? — перепитав Джуліус. Його обличчя зблідло.

— Знаєш... коли ти попросив мене... вийти за тебе... — Таппенс запнулася, потупивши очі в манерах справжньої ранньовікторіанської героїні. — ...І не хотів приймати відмови. Я добряче все обміркувала...

— Так? — сказав Джуліус. На його чолі проступив піт.

Таппенс раптом розслабилася.

— Ти неймовірний телепень! — сказала вона. — Якого лиха ти це утнув? Видно ж було тоді, що я тобі ні на гріш не дорога!

— Зовсім ні. Я мав... і досі маю... почуття найвищої шани та поваги... і захоплення до тебе...

— Гм! — мовила Таппенс. — Усі ці почуття швиденько йдуть геть, коли з’являються інші почуття! Адже так, старий?

— Не знаю, про що ти, — напружено мовив він, але його обличчям розлився великий пекучий рум’янець.

— Чорт! — відпарирувала Таппенс. Розсміялася й зачинила двері, а тоді знов відчинила і з гідністю додала: — 3 морального погляду я завжди вважатиму себе відкинутою!

— Хто це був? — спитала Джейн, коли Таппенс повернулась до неї.

—Джуліус.

— Чого він хотів?

— Гадаю, насправді він хотів тебе бачити, але я йому не дозволила. Не раніше, ніж увечері, коли ти затьмариш усіх, мов цар Соломон у своїй славі! Ходімо! Ми йдемо по крамницях!

Для більшості людей 29-те, голосно проголошений День праці, минуло практично так само, як і будь-який інший день. У парку й на Трафальгарській площі виголошували промови. Розкидані процесії, співаючи «Червоний прапор», блукали вулицями більш-менш безцільно. Газети, які натякали на загальний страйк і встановлення режиму терору, змушені були ховати свої поріділі голови. Більш хоробрі й прозорливі серед них силкувалися довести, що миру вдалося досягти, дотримуючись їхніх порад. У недільних газетах з’явилося коротке повідомлення про раптову смерть сера Джеймса Піла Еджертона, знаменитого королівського адвоката. У понеділок вийшов схвальний огляд кар’єри покійного. Точну причину його раптової смерті так ніколи й не було оприлюднено.

Томмі мав рацію у своєму прогнозі ситуації. Це була вистава одного актора. Втративши свого вождя, організація розпалася. Краменін спішно повернувся до Росії, покинувши Англію в неділю вранці. Банда в паніці втекла з Естлі-Прайорз, у поспіху залишивши по собі нищівні документи, які безнадійно компрометували їх. Маючи на руках такі докази змови, надалі підкріплені маленьким коричневим щоденником, взятим з кишені мерця, який містив повне та розгромне резюме всього плану, уряд в останню хвилину скликав конференцію. Лідери профспілок були змушені визнати, що їх використали, як маріонеток. Уряд пішов на певні поступки, які були гаряче прийняті. Усе скінчилося миром, а не війною!

Але кабінет міністрів знав, яким тонким краєм вони пройшли, уникнувши відвертої катастрофи. І в мозку містера Картера закарбувалася дивна сцена, яка розігралася у будинку в Сохо минулої ночі.

Він увійшов тоді до жалюгідної кімнати, щоб знайти видатного чоловіка, свого одвічного друга, мертвим — зрадженим його ж власними одкровеннями. Із записника мерця він видобув зловісний проект договору, і одразу ж, у присутності трьох свідків, документ було обернено на попіл... Англію було врятовано!

І тепер, увечері 30-го, у приватному номері «Савою» містер Джуліус П. Гершайммер приймав гостей.

Містер Картер прибув першим. З ним був холеричного вигляду літній джентльмен, від появи якого Томмі спалахнув до коренів волосся. Він виступив уперед.

— Ха! — мовив літній джентльмен, нервово роздивляючись його. — То ти мій племінник, так? На вигляд не бозна-що, та, здається, ти непогано попрацював. Певне, зрештою, твоя мати добре тебе виховала. То залишмо минуле в минулому, еге ж? Знаєш, ти мій нащадок; у майбутньому я пропоную виділити тобі утримання — і можеш вважати Чалмерз-Парк своїм домом.

—Дякую, сер, це страшенно шляхетно з вашого боку.

— А де ця юна леді, про яку я так багато чув?

Томмі представив Таппенс.

— Ха! — мовив сер Вільям, роздивляючись її. — Дівчата вже не такі, як були в часи моєї юності.

— Зовсім ні, — сказала Таппенс. — Можливо, одяг інший, але самі вони такі ж, як були.

— Ну, може, і ваша правда. Розпусниці тоді — розпусниці й зараз!

— Це так, — погодилась Таппенс. — Я сама — страшенна розпусниця.

— Я вам вірю, — посміюючись, мовив літній джентльмен і в надзвичайно доброму гуморі вщипнув її за вухо. Більшість молодих жінок лякалися «старого ведмедя», як вони його називали. Проте зухвалість Таппенс викликала у старого жінконенависника захват.

Потім прибув сором’язливий архідиякон, трохи збентежений товариством, у якому опинився. Він радів, що його донька відзначилась, час від часу мимоволі поглядав на неї з нервовим побоюванням. Однак Таппенс поводилася пречудово. Слідкувала за тим, щоб не закидати ногу на ногу, стежила за язиком і стійко відмовлялася від цигарок.

Наступним прибув доктор Голл, а слідом за ним — американський посол.

— Ми вже можемо сідати, — сказав Джуліус, відрекомендувавши всіх гостей одне одному. — Таппенс, ти не могла б...

Він помахом руки вказав на почесне місце.

Але Таппенс похитала головою.

— Ні, це місце для Джейн! Зважаючи на те, як вона трималася всі ці роки, сьогодні вона має бути королевою свята.

Джуліус кинув на неї вдячний погляд, і Джейн боязко зайняла призначене місце. Якою б гарненькою вона не здавалась раніше, це було ніщо проти тієї вроди, яка тепер відзначала її сповна. Таппенс віддано виконала свою роль. Дизайнерська сукня від відомого кутюр’є мала назву «Тигрова лілія» — уся в золотих, червоних і коричневих кольорах, а з горловини чистою колоною здіймалася біла дівоча шия, і бронзові локони вінчали гарненьку голівку. У всіх в очах світився захват, коли Джейн сіла на своє місце.

Незабаром звана вечеря була в самому розпалі, і Томмі одностайно закликали до повного та вичерпного роз’яснення.

— Ти був до дідька мовчазний про всю цю справу, — звинуватив його Джуліус. — Навішав мені, що їдеш до Аргентини — хоча, гадаю, ти мав на те свої причини. Як подумаю, що ви з Таппенс записали мене в команду містера Брауна, то просто вмираю зо сміху!

— Ця думка народилася не в них, — похмуро мовив містер Картер. — Її навіяв і старанно прищепив отруту справжній митець своєї справи. Стаття в нью-йоркській газеті підказала йому план, і завдяки йому він зіткав павутиння, у якому мало не згинули ви обидва.

— Мені він ніколи не подобався, — сказав Джуліус. — Від самого початку відчував, що щось у ньому не те. Завжди підозрював, що це він так вчасно заткнув рота місіс Вандемеєр. Та лише як почув, що одразу після нашої з ним недільної розмови вийшов наказ про страту Томмі, став схилятись до того, що сам він — великий жук.

— Я взагалі цього не підозрювала, — поскаржилася Таппенс. — Завжди вважала себе набагато розумнішою за Томмі, але він, без сумніву, дуже красиво мене переграв.

Джуліус погодився.

— Томмі був окрасою цієї пригоди! І замість того, щоб сидіти тут німим як риба, нехай відкине свою сором’язливість і все нам розповість.

— Слухайте! Слухайте!

— Нема чого розповідати, — сказав Томмі, помітно ніяковіючи. — Я був жахливим телепнем — аж до тієї миті, коли знайшов світлину Аннетт і збагнув, що вона і є Джейн Фінн. Потім згадав, як наполегливо вона викрикувала слово «Маргарита», подумав про картини, і... ну, ось і все. Потім, звісно, я заново пригадав усю історію, щоб зрозуміти, де саме виставив себе ослом.

— Продовжуй, — мовив містер Картер, коли Томмі подав ознаки чергової втечі в мовчанку.

— Коли Джуліус розповів мені історію місіс Вандемеєр, я стривожився. На перший погляд здавалося, що це мав утнути або він, або сер Джеймс. Але я не знав, хто з них. Коли я знайшов у шухляді світлину, це навело підозру на Джуліуса, адже він розповідав, як її забрав у нього інспектор Бра-ун. Потім я згадав, що саме сер Джеймс відшукав підставну Джейн Фінн. Врешті-решт я не міг розібратись — і вирішив не ризикувати в жодному з варіантів. Залишив записку Джуліусу на випадок, якщо той виявиться містером Брауном, повідомив, що їду до Аргентини, і залишив на столі лист від сера Джеймса з пропозицією роботи — аби він бачив, що все чесно. Потім написав лист містерові Картеру й зателефонував серу Джеймсу. Хай там як, довіритись йому було найкращим варіантом, тож я розповів йому все — окрім того, де, на мою думку, заховані папери. Те, як він допоміг мені натрапити на слід Таппенс і Аннетт, майже роззброїло мене, але не до кінця. Я залишився з сумнівами щодо кожного з них. А потім отримав фальшиву записку від Таппенс — і тоді зрозумів!

—Але як?

Томмі дістав з кишені згадану записку й пустив її по колу.

— Це її почерк, так, але я знав, що це не від неї. Через підпис. Вона б ніколи не підписалася «Тапенс», але кожен, хто ніколи не бачив, як ім’я пишеться, легко міг це зробити. Джуліус бачив цей підпис — але сер Джеймс не бачив! Після того все пішло як по маслу. Я запізніло відіслав Альберта до містера Картера. Вдав, що їду, але повернувся знову. Коли увірвався Джуліус на авто, я відчув, що це не за планом містера Брауна — і, мабуть, буде лихо. Я знав, що містер Картер ніколи не повірить мені на слово, якщо тільки не впіймати сера Джеймса, так би мовити, на гарячому...

— І не повірив, — сумно визнав містер Картер.

— Ось тому я й відіслав дівчат до сера Джеймса. Я був упевнений, що рано чи пізно вони прийдуть до будинку в Сохо. Я погрожував Джуліусу револьвером — хотів, щоб Таппенс розповіла про це серу Джеймсу, аби він щодо нас не турбувався. Тільки-но дівчата пішли, я сказав Джуліусу щодуху гнати до Лондона й дорогою розповів усю історію. Ми приїхали до Сохо, маючи великий запас часу, і зустріли надворі містера Картера. Домовившись з ним про все, ми увійшли до будинку й сховалися в ніші за завісою. Полісмен отримав наказ казати, якщо спитають, що до будинку ніхто не входив. Ось і все.

І раптом Томмі зупинився.

На мить запала тиша.

—До речі, — раптом сказав Джуліус, — ти все неправильно зрозумів щодо світлини Джейн. Її справді в мене забрали, але я знайшов її знову.

—Де? — скрикнула Таппенс.

— У тому маленькому сейфі на стіні, у спальні місіс Вандемеєр.

— Я знала, що ти щось знайшов, — дорікнула Таппенс. — Правду кажучи, тому я й запідозрила тебе. Чому не сказав?

— Гадаю, я й сам був трохи підозріливий. Одного разу її вже виманили в мене, тож я вирішив не казати, що повернув її, доки фотограф не зробить дюжину копій!

— Ми всі приховували те чи те, — замислено сказала Таппенс. — Гадаю, це через роботу на секретній службі!

Коли знову настала тиша, містер Картер дістав з кишені маленьку потерту коричневу книжечку.

— Бересфорд щойно сказав, що я не повірив би у провину сера Джеймса Піла Еджертона, якби його не спіймали, так би мовити, на гарячому. Це так. Звісно, доки я не прочитав записів у цій маленькій книжечці, я не зважувався до кінця повірити в дивовижну правду. Ця книжка перейде у власність Скотленд-Ярду, але ніколи не буде оприлюднена. Тривале залучення сера Джеймса до правосуддя робить це небажаним. Але вам, тим, хто знає правду, я пропоную зачитати кілька фрагментів, які проллють світло на неординарну психологію цього видатного чоловіка.

Він розкрив книжечку й став гортати тонкі сторінки.

— «...Вести ці записи — божевілля. Знаю. Це документальний доказ проти мене. Та я ніколи не ухилявся від ризику. І відчуваю термінову потребу висловитися... Цю книжку заберуть лише з мого мертвого тіла...»

«...З раннього віку я усвідомлював, що маю виняткові здібності. Лише дурень применшує свій хист. Сила мого розуму надзвичайно перевищує середню. Я знаю, що народжений досягати успіху. Єдине, що грало проти мене, — моя зовнішність. Я був тихим і непоказним — відверто непримітним...»

«...У дитинстві я чув про знаменитий процес над убивцею. Мене глибоко вразила сила та красномовність адвоката захисту. Уперше я захопився ідеєю застосувати свої таланти саме на цій ниві... Потім став вивчати злочинця в доку... Той був дурень — неймовірно, незбагненно тупий. Навіть красномовство адвоката його навряд чи врятувало б... Я відчував безмежну зневагу до нього... А тоді мені спало на думку, що стандарти у злочинців низькі. Усі вони нікчеми, невдахи, звичайні покидьки цивілізації, які скотились у злочини... Дивно, що люди з інтелектом ніколи не усвідомлювали надзвичайних можливостей злочину... Я бавився цією ідеєю... Яке дивовижне поле, які безмежні перспективи! Від цього мій розум запаморочився...»

«...Я читаю стандартні праці зі злочинів і криміналістики. Усі вони підтверджують мою думку. Дегенерація, хвороби — тільки не свідомий кар’єрний вибір далекоглядної людини. Тоді я замислився. Припустімо, мої найбільш честолюбні плани справдяться — я буду прийнятий до колегії адвокатів і досягну вершин у своїй професії. Піду в політику — скажімо, навіть стану прем’єр-міністром Англії. Що тоді? Чи це і є влада? Обтяжений колегами на кожному кроці, зв’язаний демократичною системою, в якій буду лише номінальною фігурою! Ні, влада, про яку я мріяв, абсолютна! Автократія! Диктатура! І досягти такої влади можна, лише діючи поза законом. Грати на слабкостях людської натури, потім на слабкостях націй — щоб зібрати разом і утримувати величезну організацію й нарешті скинути наявний лад і закон! Ця думка п’янила мене...»

«...Я бачив, що мушу вести подвійне життя. Такий чоловік, як я, неодмінно привертатиме увагу. Я повинен мати успішну кар’єру, яка маскуватиме мою справжню діяльність... Також я повинен виховувати особистість. Я творив себе за зразком відомих королівських адвокатів. Відтворював їхні манери, їхній магнетизм. Якби я мав акторське покликання, то став би найвидатнішим актором у світі! Ніякого маскування, ніякої жирної фарби, ніяких накладних борід! Особистість! Я надягав її, мов рукавичку! А коли скидав її, то ставав собою — тихим, ненав’язливим, таким, як і будь-який інший чоловік. Я назвався містером Брауном. Існують сотні людей з прізвищем Браун — сотні людей, на вигляд зовсім як я...»

«...Я досягнув успіху у своїй фальшивій кар’єрі. Не міг не досягти. Досягну його і в іншому. Такий, як я, не може схибити...»

«...Читаю про життя Наполеона. У нас із ним багато спільного...»

«...Практикуюся в захисті злочинців. Треба піклуватися про своїх людей...»

«...Раз чи двічі я відчував страх. Уперше це було в Італії. Була звана вечеря. На ній був присутній доктор Д., видатний психіатр. Мова зайшла про божевілля. Він сказав: “Величезна кількість людей — божевільні, і ніхто цього не усвідомлює.

Вони й самі цього не усвідомлюють”. Не розумію, чому, кажучи це, він дивився на мене. Дивний у нього був погляд... Мені не сподобалось...»

«...Війна стурбувала мене... Я гадав, вона посприяє моїм планам. Німці такі ефективні. Їхня шпигунська система теж діяла відмінно. На вулицях повно цих хлопців у хакі. Пустоголові молоді бовдури... І все ж я не знаю... Вони виграли війну... Це турбує мене...»

«... Усе йде чудово за планами... Втрутилась одна дівчина — не думаю, що вона справді щось знала... Але ми повинні облишити Естляндію... Більше ніяких ризиків...»

«...Усе йде добре. Втрата пам’яті дратує. Це не може бути обманом. Жодне дівчисько не проведе МЕНЕ!..»

«...29-те... Дуже скоро...»

Містер Картер зупинився.

— Не буду читати подробиці запланованого перевороту. Але є лише два маленькі дописи, які стосуються трьох із вас. У світлі того, що сталося, вони цікаві.

«...Спонукавши дівчину прийти до мене з власної волі, я успішно роззброїв її. Та в неї траплялись інтуїтивні спалахи, які могли бути небезпечними... Її треба прибрати з дороги... Нічого не можу зробити з американцем. Він підозрює й недолюблює мене. Але він не може нічого знати. Я вважаю, що моя броня непробивна... Іноді боюся, що недооцінив іншого хлопця. Він не розумний, але важко відволікти його від фактів...»

Містер Картер згорнув книжечку.

— Видатна людина, — сказав він. — Геній, безумець, хто знає?

Запала тиша.

Потім містер Картер підвівся на ноги.

— Я виголошу для вас тост. За спільне підприємство, яке сповна увінчалося успіхом!

За це випили з радісними вигуками.

— Є ще одна річ, яку ми хочемо почути, — продовжив містер Картер. І подивився на американського посла. — Кажу це також для вас, я знаю. Ми попросимо міс Джейн Фінн розповісти нам історію, яку поки що чула лише міс Таппенс — але перед цим вип’ємо за її здоров’я. За здоров’я однієї з найхоробріших дочок Америки, якій належить вдячність двох великих країн!