Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ IX Репортер та поліцай

Утрьох ми поверталися до флігеля. За сто метрів од будівлі репортер зупинив нас і, киваючи на купку дерев праворуч, сказав:

— Оно звідти вийшов убивця, коли прокрадався до флігеля.

Навкруги росли старі дуби, й тому я запитав, чому вбивця обрав саме ці дерева. Рультабій відповів, кивнувши на стежку, що вели з-попід заростей до ганку флігеля.

— Як бачите, ця стёжка посипана гравієм. Тож чоловік неодмінно скористався саме нею, щоб зайти до флігеля: на м’якій землі не знайдено жодних слідів, а крил ця людина не має. Він таки йшов пішки, але по гравію, на якому не залишаються сліди. Гравій топтало багато ніг, бо ця стежка — найкоротша між флігелем і замком. Щодо заростей, то це були вічнозелені кущі лавру та бересклету, в яких убивця знайшов прихисток і дочекався слушної хвилини, щоб улізти до флігеля. Він побачив, як вийшли спочатку професор Станжерсон з дочкою, а потім і татусь Жак. Гравій на стежці доходив аж до вікна. Сліди, які ми щойно бачили, йшли паралельно муру; вони свідчили про те, що він міг в один стрибок опинитися під вікном передпокою, яке татусь Жак лишив одчиненим. Тоді підтягся на руках і опинивсь у передпокої.

— Врешті, цілком можливо… — погодився я.

— Як це так «врешті»! Чому це «врешті»? — розлютився раптом Рультабій. — Чому це ви кажете «врешті, цілком можливо»?

Я благав його не гніватись, але він був надто розлючений, щоб дослухатися, мовляв, його тішить ота обережність, із якою деякі люди, такі, як я, звичайно з підхідцем розглядають найпростіші питання й ніколи не наважуються твердо сказати «так» або «ні». Зрештою всі їхні міркування призводять до жалюгідного результату, досягти якого було б нескладно і в тому випадку, якби природа забулася вкласти до їхньої черепної коробки дещицю сірої речовини.

Я навіть образився, тоді мій юний друг узяв мене під руку і примирливо запевнив, що мав на увазі аж ніяк не мене і що не слід забувати про ту велику повагу, яку він до мене почуває.

— Все ж погодьтеся, — провадив Рультабій, — це ж справжнісінький злочин — не робити логічних висновків, якщо можеш їх зробити! Якщо я не зважатиму на гравій, мені доведеться придумувати якусь повітряну кулю! А наука керованого повітроплавання ще не сягнула так далеко, щоб я міг уявити вбивцю, який спустився з неба! Тож ніколи не кажіть «можливо» у випадку, коли інакше й бути не може. Тепер ми знаємо, що чоловік уліз у вікно, і знаємо, в який час це сталося. Він уліз між п’ятою й шостою годинами, коли професор із дочкою пішли на прогулянку. О пів на другу, коли покоївка прибрала Жовту кімнату, а професор із донькою повернулися з пообідньої прогулянки, вбивці під ліжком ще не було (звичайно, якщо не вважати покоївку спільницею). Що на це скажете, пане Дарзак?

Робер Дарзак похитав головою й запевнив, що ручається за покоївку, то вельми порядна й вірна служниця.

— До того ж о п’ятій годині професор Станжерсон заходив до кімнати взяти капелюшок своєї доньки, — додав він.

— Так, ще й це, — мовив Рультабій.

— Той чоловік заліз до флігеля під час вечірньої прогулянки Станжер— сонів, це я припускаю, — втрутився я. — Але для чого він зачинив вікно, адже це мусило привернути увагу того, хто його відчиняв?

— Можливо, вікно було зачинене не відразу, — роздумував уголос молодий журналіст. — І якщо той справді зачинив вікно, то зробив це через вигин стежки, посипаної гравієм, за двадцять п'ять метрів од флігеля, а також тому, що в тому місці височать три дуби.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Робер Дарзак, який ішов за ним слідом і слухав з якоюсь майже пожадливою цікавістю.

— Я вам поясню це пізніше, шановний, коли визнаю, що настав слушний момент. Але, гадаю, це найважливіше з того, що я сказав досі, якщо, звичайно, моя гіпотеза підтвердиться.

— А в чому полягає ваша гіпотеза?

— Ви ніколи цього не знатимете, якщо вона не підтвердиться. Бачте, справа надто серйозна, щоб я міг висловлювати свої здогади вголос.

— Чи маєте ви бодай якісь підозри, хто ж убивця?

— Ні, я не знаю, хто вбивця, але не сумнівайтеся, пане Дарзак, я про це неодмінно дізнаюся.

Мушу констатувати, що Робер Дарзак був дуже схвильований. І я мав підозру, що твердження Рультабія аж ніяк йому не сподобалося. «Тоді, якщо він справді побоювався, що вбивцю знайдуть, — подумки запитував я себе, — чому ж він допомагав репортерові шукати його?» Мабуть, у мого юного друга склалося таке саме враження, бо він раптом запитав:

— Сподіваюсь, ви не проти того, щоб я знайшов убивцю, пане Дарзак?

— Ну. що ви! Я ладен убити його власноручно! — вигукнув наречений панни Станжерсон з таким запалом, що я аж отетерів.

— Вірю вам, — серйозно відгукнувся Рультабій. — Але ви не відповіли на моє запитання.

Ми якраз проходили повз ті дерева, про які нам щойно говорив юний репортер; я зайшов у зарості й виявив виразні сліди: якась людина там справді ховалася. Рультабій знову мав рацію.

— Авжеж! Авжеж! — мовив він. — Ми маємо справу із особою з плоті й крові, яка послуговується тими самими засобами, що й ми, тому все повинно стати на місце.

Промовляючи це, він попросив у мене паперову викрійку ступні, яку віддав був на зберігання, і приклав її до одного дуже чіткого сліду під деревом. Потім випростався зі словами:

— Хай йому чорт!..

Я гадав, що він тепер візьметься вивчати сліди, які залишив убивця на всьому шляху втечі, — від самого вікна передпокою, але Рультабій потяг нас ліворуч, мовляв, нема чого брьохатись у тій багнюці, він і так знає, як убивця втікав.

— Він дійшов до кінця муру, за п’ятдесят метрів звідси, перестрибнув через огорожу й рів. Дивіться, онде прямо стежка, що веде до озера. Це найкоротша дорога, якою можна вийти з маєтку до озера.

— Звідки ви знаєте, що він пішов до озера?

— Бо Фредерік Ларсан із самісінького ранку товчеться круг озера. Певно, знайшов там вельми цікаві сліди.

За кілька хвилин ми були біля озера.

Це було невеличке мулисте водоймище, береги якого поросли очеретом. На плесі де-не-де плавало пожухле латаття. Великий Фред, імовірно, побачив нас, але, судячи з усього, ми його мало цікавили, бо й далі кінчиком свого ціпка ворушив на землі щось, чого ми не бачили.

— Дивіться, — мовив Рультабій, — ось іще сліди втечі. Вони йдуть понад берегом, вертаються, знову з’являються і врешті остаточно зникають за поворотом стежки, що виходить на дорогу до Епіне. Ну а далі — Париж.

— Чому ви так думаєте? — втрутився я. — Адже на стежці слідів не видно!

— Чому? Подивіться-но сюди! Саме цих слідів я й чекав! — вигукнув Рультабій, вказуючи на дуже виразні відбитки елегантних черевиків.

Він звернувся до Фредеріка Ларсана:

— Пане Фреде, ці «елегантні» сліди залишились на дорозі з того часу, як було скоєно злочин?

— Так, хлопче, так. Їх було ретельно вивчено, — озвався Фред, не підводячи голови. — Ось бачите, тут є сліди, що ведуть сюди, і є інші, які ведуть звідси…

— Отже, цей чоловік мав велосипед! — скрикнув репортер.

Побачивши сліди велосипедних шин, які йшли паралельно слідам елегантних черевиків, я вирішив і собі втрутитися:

— Наявність велосипеда пояснює зникнення грубих черевиків убивці, — сказав я. — Убивця в грубих черевиках сів на велосипед. Його спільник, чоловік в елегантному взутті, чекав на березі з велосипедом. Чи можемо ми припустити, що вбивця діяв за настановами чоловіка в елегантних черевиках?

— Ні! Ні! — заперечив Рультабій, загадково посміхаючись. — Я чекав на ці сліди від самого початку. Тепер я їх знайшов і вам їх не лишу. Це сліди вбивці!

— Як же бути з тими іншими, від грубих шкарбунів?

— Це теж сліди вбивці!

— Виходить, їх було двоє?

— Ні! Він був один і спільника не мав.

— Вітаю! Вітаю! — гукнув здалеку Фредерік Ларсан.

— Дивіться, — вів далі юний репортер, киваючи на сліди грубих черевиків. — Чоловік сів тут і зняв шкарбуни, які він взував, щоб завести слідство в оману, поза всяким сумнівом, прихопивши їх із собою, перевзувся й спокійнісінько діставсь пішки до шосе, ведучи велосипед рукою. Він не наважився їхати велосипедом по цій розмитій дощем стежці. Врешті, про це свідчить легкий і непевний слід шин на стежці, хоч земля там досить м’яка. Якби на велосипеді сиділа людина, колеса б глибоко вгрузли В фунт. Ні, ні, тут діяв лише один злочинець. І він ішов пішки!

— Браво! Браво! — знову вигукнув великий Фред.

І раптом, підійшовши до нас, він зупинився перед Робером Дарзаком і кинув йому:

— Якби ми мали тут велосипед, то могли б переконатися, чи правильні висновки цього молодика, пане Дарзак. Ви не знаєте часом, чиє в замку велосипед?

— Ні, — відповів Робер Дарзак, — велосипеда немає. Свій я чотири дні тому відвіз до Парижа, коли приїжджав сюди востаннє.

— Шкода, — крижаним тоном відказав Фред і, обернувшись до Рультабія, зауважив: — Якщо так триватиме й далі, ви побачите, що ми дійдемо однакових висновків. Чи є у вас думка, в який спосіб нападник вийшов із Жовтої кімнати?

— Так, думка є…

— В мене теж є, — вів далі Фред, — мабуть, така ж сама, як і в вас. У цій справі інших міркувань і бути не може. Я чекаю приїзду свого шефа, щоб викласти свою думку перед слідчим.

— А що, шеф поліції має прибути?

— Так, сьогодні пообіді: хоче влаштувати в лабораторії ставку віч-на-віч усіх, хто грав або міг грати якусь роль у цій драмі. Це обіцяє бути цікавим. Шкода, що ви не зможете бути при цьому.

— Я буду, — запевнив його Рультабій.

— Достеменно ви, як на ваш вік, людина непересічна! — відказав на те поліцай тоном, у якому бриніли іронічні нотки. — 3 часом могли б стати чудовим поліцаєм, якби керувалися певним методом і менше покладались на вроджену інтуїцію та на звивини свого мозку. Я вже не раз помічав, пане Рультабій: ви забагато мудруєте й цим гальмуєте власну спостережливість. Яка, наприклад, ваша думка про закривавлену хусточку й червону п’ятірню на стіні? Ви ж бо на власні очі бачили кривавий відбиток. А я, на відміну од вас, бачив лише хусточку. Кажіть-но!

— Ото маєш! — вихопилося в дещо спантеличеного Рультабія. — Вбивця був поранений панною Станжерсон пострілом у руку!

— Ось він, грубий, інстинктивний висновок! Начувайтеся, пане Рультабій, ваше логічне мислення надто прямолінійне, і логіка може підкласти вам велику свиню, якщо ви й надалі так грубо користуватиметеся нею. Існує безліч обставин, за яких її треба вживати обережненько, заходячи, так би мовити, з тилу. Ви мали слушність, пане Рультабій, коли згадали про револьвер панни Станжерсон. Жертва, поза всяким сумнівом, стріляла. Але ви помиляєтесь, коли твердите, буцімто вона поранила вбивцю в руку…

— Я цього певен! — не вгавав Рультабій.

Фред, так само незворушний, урвав репортера:

— Вам забракло спостережливості. Вивчення хусточки, численні круглі яскраво-червоні цяточки — краплі крові, які я знайшов біля слідів, — я з’ясував, що вони падали в той самий час, коли невідомий ступав на землю, свідчать, що вбивця не був поранений. У вбивці, пане Рультабій, кров юшила з носа!

Великий Фред промовляв це повагом. Щодо мене, то я не зміг опанувати себе й ахнув.

Репортер пас очима Фреда, який, зберігаючи цілковиту серйозність, теж пильно на нього дивився, аж поки перейшов до висновків:

— Невідомий притискав до роз’юшеного носа і хусточку, й руку, яку потім витер об стіну. Це дуже важлива деталь, — вів він далі, — бо в такому випадку вбивця, щоб бути вбивцею, зовсім не обов’язково повинен бути поранений у руку!

Рультабій глибоко зануривсь у роздуми. Потім одказав:

— Існує дещо важливіше, пане Фредеріку Ларсан, ніж грубе поводження з логікою: пане, я маю на увазі ту настанову, притаманну деяким поліцаям, яка змушує їх наївно й непомітно припасовувати цю саму логіку до потреб своєї концепції. Гадаю, ви не будете заперечувати, що у вас уже склалася певна думка про особу вбивці? Внаслідок цього упередження вам не підходить, щоб вбивця був поранений у руку, бо інакше ваша версія відпаде сама собою. Тож ви шукали і знайшли інше пояснення. Це дуже небезпечний метод, пане Фреде, дуже небезпечний, коли на підтвердження власної ідеї, тим паче в такій справі, де йдеться про вбивство, знаходяться потрібні докази! Це може далеко вас завести! Бійтеся судової помилки, пане Фреде, вона чатує на вас!..

І, стиха посміхаючись, устромивши руки до кишень, Рультабій втупив у великого Фреда погляд своїх хитрющих очиць.

Якусь хвилину Фредерік Ларсан мовчки споглядав цього хлопчиська, який мав зухвальство вважати себе сильнішим за нього. Потому стенув плечима, відкланявся й широким кроком рушив геть, постукуючи по придорожніх камінцях своїм довгим ціпком.

Рультабій дивився йому вслід, а коли обернувся до нас, обличчя в нього так і сяяло від передчуття тріумфу.

— Я здолаю його! — кинув він нам. — Я здолаю великого Фреда, хоч який він дужий! Я їх усіх переможу! Рультабій сильніший за них усіх! А великий Фред, славетний, незрівнянний, неповторний Фред, міркує, як стара пантофля!.. Як стара пантофля!.. Як стара пантофля!..

І він клацнув закаблуком, але зараз же, урвавши свої хореографічні вправи, завмер. Я прослідкував за його поглядом: очі Рультабія були прикуті до Робера Дарзака; з перекошеним обличчям той дивився на стежку, порівнюючи свої власні сліди з «елегантними» відбитками вбивці. Між цими слідами не було ЖОДНОЇ РІЗНИЦІ!

Нам здалося, він зараз зомліє, його очі, вирячені від невимовного жаху, на мить утупилися кудись убік, тимчасом як правицею він конвульсивно смикав свою круглу борідку, яка так пасувала до його звичайно благородного, лагідного, а зараз спотвореного розпачем обличчя. Нарешті, опанувавши себе, він уклонився нам, голосом, який важко було впізнати, сказав, що йому необхідно повернутися до замку, й пішов.

— Хай йому чорт! — вихопилося в Рультабія.

Репортер теж мав приголомшений вигляд. Він видобув із гаманця аркуш паперу і, як попереднього разу, вирізав ножицями контур елегантного черевика вбивці, відбиток якого лишився тут на землі. Потому приклав вирізку до сліду ноги пана Дарзака. Збіг був ідеальний. Рультабій випроставсь і знову черкнувся.

Я не насмілювався й слово сказати, бо ж чудово уявляв собі, наскільки важливе те, що відбувається зараз у черепних звивинах Рультабія.

— Я все ж таки вірю, що пан Робер Дарзак — порядна людина, — мовив він і потяг мене до заїзду «Донжон», який виднів за кілометр од нас, на дорозі біля гайка.