Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ X «Тепер нам не доведеться ласувати свіжиною»

Заїзд «Донжон» був непоказний, але я полюбляю такі будиночки, де бантини та сволоки з роками почорніли від кіптяви, ці хисткі будівлі доби диліжансів, од яких невдовзі лишаться хіба спомини. Вони є тією часткою історії, яка пов’язує нас із минулим і продовжує його, видобувають з пам’яті старовинні казки, коли на мандрівника ще чатували небезпечні пригоди.

Я збагнув, що трактирові «Донжон» минуло вже добрих два століття. Тиньк подекуди пооблуплювавсь, оголивши ще міцну дерев’яну основу, яка відважно підтримувала ветхий дах. Самий же дах трохи зсунувся й нагадував кепку п’яниці, що з’їхала аж на очі. Залізна вивіска над дверима погрюкувала під поривами осіннього вітру. Місцевий художник зобразив на ній щось на кшталт башти, увінчаної гостроверхим дахом з ліхтарем, — подібний архітектурний витвір ми бачили в замку Гландьє. Під вивіскою на порозі стояв доволі неприємний чолов’яга, занурений у похмурі думки, судячи з його насумреного лоба та кошлатих брів.

Ми підійшли майже впритул, коли він нарешті зволив нас помітити й не дуже люб’язно запитав, чого нам треба. То був, поза всяким сумнівом, господар цього чарівного закладу. Й оскільки ми виявили бажання пообідати, він одказав, що не має жодної провізії, тож почастувати нас буде важко. При цьому в його очах проступала відверта недовіра, причину якої мені важко було пояснити.

— Ви можете нас не боятися, — сказав йому Рультабій, — ми не з поліції.

— А я не боюся поліції! Я взагалі нікого не боюсь! — одказав на те чолов’яга.

Я кивав своєму другові, мовляв, краще не наполягати, але Рультабій, якому, очевидячки, будь-що кортіло потрапити до заїзду, прошмигнув під рукою господаря й опинивсь у залі.

— Заходьте, — запросив він мене, — тут дуже гарно.

Справді, в каміні весело палахкотів вогонь. Ми підійшли ближче й простягли руки, бо того ранку вже відчувалося, що зима не за горами. Зал виявивсь досить просторий. Там стояли масивні дерев’яні столи, декілька лав та шинквас, на якому вишикувалися пляшки з сиропами та алкогольними напоями. Всі три вікна виходили на дорогу. На яскравому рекламному плакаті красувалася юна парижанка, що зухвало здіймала чарку, вихваляла високі якості нового вермуту, немовби викликаючи апетит. На камінній дошці трактирник розставив керамічні й фаянсові глечики та кухлі.

— Ось прекрасне вогнище, щоб засмажити курку! — мовив Рультабій.

— Немає в мене курей, навіть жалюгідного курчати! — відказав господар.

— Я знаю. — Голос Рультабія пролунав так глузливо, що це мене, признатися, здивувало. — Я знаю також, що нам не доведеться скуштувати й свіжини.

Мушу визнати, що я нічого не второпав зі слів Рультабія. Чому він каже цьому чоловікові: «Нам не доведеться скуштувати свіжини»? І чому трактирник, ледве почувши ті слова, грубо черкнувсь, але зараз же опанував себе й несподівано скорився необхідності виконувати нашу волю; так само повівся був і Робер Дарзак, що на все був згодний після того, як почув слова: «Будиночок священика не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє».

Безперечно, мій друг мав неабиякий хист до того, щоб за допомогою абсолютно незрозумілих слів підкоряти собі людей. Я натякнув йому на це, але він лише всміхнувся. Я б волів, щоб Рультабій зробив ласку й дав мені деякі пояснення, натомість він притулив пальця до вуст, що напевне означало: не лише собі забороняю розмовляти, а й тобі раджу правити мовчанку. Тим часом хазяїн штовхнув маленькі двері й гукнув, щоб принесли півдюжини яєць та шматок вирізки. Замовлене невдовзі принесла спритна молодиця з розкішним білявим волоссям і гарними великими очима.

Трактирник грубо кивнув їй:

— Забирайся звідси! І якщо з’явиться «зелений чоловік», щоб я тебе не бачив!

Вона зникла. Рультабій узяв миску з сирими яйцями й тацю з м’ясом, обережно поставив усе це перед собою, зняв із цвяха пательню, поставив на вогонь підвісну жаровню і, перш ніж засмажити біфштекси, заходився збивати яйця. Ще замовив дві пляшки добрячого сидру і після цього взагалі вже не звертав уваги на господаря, так само, як і господар, здавалося, не цікавився ним. Насправді чолов’яга то пас його очима, то кидав на мене погляд, сповнений тривоги, яку не міг приховати. Він не втручався, поки ми куховарили, а наші куверти поставив на стіл біля вікна.

Раптом трактирник пробурмотів:

— А-а, ось і він!

І, притуливши до шибки перекошене обличчя, яке не виказувало нічого, окрім лютої зненависті, він дивився на дорогу. Не встиг я і слово мовити, а Рультабій, залишивши свою яєчню, вже підскочив до вікна. Я зробив те саме.

Якийсь чоловік у зеленому оксамитовому костюмі і в круглому кашкеті такого ж кольору повагом простував шляхом, посмоктуючи люльку. Через плече в нього висіла рушниця, і в кожному його русі вгадувалася мало не аристократична свобода і невимушеність. Років йому можна було дати десь сорок п’ять: у вусах уже з’явилася сивизна. Чоловік цей, що носив пенсне, був навдивовижу гарний. Порівнявшись із трактиром, він мовби завагався, чи заходити, потім кинув погляд у наш бік, зробив кілька затяжок з люльки і так само розмірено покрокував своєю дорогою далі.

Ми з Рультабієм подивилися на господаря. Очі в нього горіли, кулаки стискалися, вуста сіпались.

— Добре, що не зайшов сьогодні, — просичав він.

— Що то за чоловік? — запитав Рультабій, який знову заходився збивати яйця.

— «Зелений чоловік»! — гарикнув трактирник. — Ви його не знаєте? Тим краще для вас. Це не те знайомство, яким можна пишатися. Так знай те: то лісничий пана Станжерсона.

— Здається, ви його не надто полюбляєте? — зауважив репортер, виливаючи збиті яйця на пательню.

— Його в окрузі ніхто не любить. Бо воно ж — гордун. Подейкують, колись мав статки, от і не може подарувати людям, що вони бачать, як він змушений працювати за шматок хліба. Що таке лісничий? Та сама лакиза, та й годі, — хіба ні? Слово честі, можна подумати, що це він власник Гландьє! Нібито всі ліси на землі належать йому самому. Він жодному сіромасі не дозволить кус хліба з’їсти, якщо той влаштується поснідати на «його моріжку»!

— То він до вас часом заходить?

— Він сюди вчащає! Але я йому втлумачу, він добре затямить, щоб надалі сюди й не потикався! Ще місяць тому мене і знати не знав. «Донжоном» він, бачте, гребував, немов мого трактиру й у природі не існувало! Часу йому бракло! Авжеж, тоді час йому був потрібний на те, щоб залицятися до хазяйки «Трьох лілей» у Сен-Мішелі. А тепер, як побив глек із своєю любаскою, йому заманулося гаяти час в іншому місці… Гульвіса, бабодур, пройдисвіт! Жодна путяща людина не годна терпіти цього типа. Ось і консьєржі з замку духу його не зносять…

— То консьєржі, на вашу думку, шановний, порядні люди?

— Називайте мене татусем Матьє, мене так усі кличуть. А то — люди порядні, це вам кажу я, татусь Матьє!

— Проте їх заарештували…

— Ну то й що? Втім, я не люблю втручатись у чужі справи…

— А що ви думаєте про замах?

— Про замах на бідолашну панну? Вона добра дівчина, її всі тутешні люблять. Що я думаю про замах на неї? Нічого… І багато дечого… Але це нікого не обходить.

— Навіть мене? — наполягав Рультабій.

— Навіть вас…

Яєчня була готова. Ми всілися за стіл і заходилися мовчки їсти. Аж раптом хтось штовхнув двері, й на порозі, спираючись на ціпок, з’явилася зодягнена в лахміття старезна жінка. Голова її трусилася, пасма сивого волосся спадали на брудне чоло.

— Ах, це ви, матінко Навколішнице! Давненько ми вас не бачили! — звернувся до неї господар.

— Я була дуже слаба, ледь не померла, — відповіла стара. — Чи не знайдеться у вас часом якихось недоїдків для Божої Тварючки?

І жінка увійшла до залу в супроводі велетенського кота — мені навіть на думку не спадало, що в природі існують коти таких розмірів! Це створіння подивилося на нас і почало нявчати так, що в мене мурахи побігли по спині. Я зроду не чув такого розпачливого крику!

Немов принаджений цим криком, слідом за старою до шинку ввійшов чоловік. Це був «зелений»! Він привітався, піднісши руку до кашкета, й сів за сусідній стіл.

— Налийте мені келих сидру, татусю Матьє.

У ту мить, коли «зелений чоловік» з’явився в залі, татусь Матьє в нападі люті ледве не кинувся на нього з кулаками, проте якось опанував себе й відбуркнувся:

— Сидру немає. Останні пляшки я подав цим добродіям.

— То принесіть келих білого вина, — попросив «зелений чоловік», не виказавши ані найменшого здивування.

— Білого вина теж немає. Нічого немає! — І хрипко повторив: — Більш нічого немає!

— Як ся має пані Матьє?

За цими словами «зеленого чоловіка» трактирник зціпив кулаки і обернувся до нього з таким загрозливим виразом обличчя, що в мене майнула думка: зараз ударить. Проте він лише відповів:

— Вона почувається добре, дякую.

Тож, виявляється, молодиця з великими лагідними очима, яку ми щойно бачили, була дружиною цього хамлуватого селюка, який ще й удався неймовірним ревнивцем.

Трактирник пішов із зали, грюкнувши дверима. Матінка Навколішниця так само стояла спираючись на ціпок, а кіт терся біля її спідниці.

— Чи не заслабли ви, матінко Навколішнице? — запитав її «зелений чоловік». — Бо ж вас не видно було мало не тиждень.

— Так, пане лісничий. Я зводилась на ноги лише тричі, щоб помолитися святій Женев’єві, нашій милосердній берегині, а решту часу крижем лежала на вбогій своїй постелі. Й нікому було доглянути мене, окрім Божої Тварючки!

— То вона від вас не відлучалася?

— Не відлучалася ні вдень, ані вночі.

— Ви цього певні?

— Присягаюся спасінням душі.

— То як же воно так сталося, матінко Навколішнице, що цілісіньку ніч, коли скоєно було злочин, усі чули крик Божої Тварючки?

Стара підійшла до лісничого й грюкнула ціпком об підлогу:

— Знати не знаю, відать не відаю! Але ось що я вам скажу: немає в світі іншого кота, щоб кричав так, як мій! А я теж чула знадвору крик Божої Тварючки, хоча кіт лежав у цей час у мене на колінах, пане лісничий, і жодного разу не нявкнув, клянусь. Повірте, я тоді навіть перехрестилася, немов почула голос нечистого!

Я пильно стежив за лісничим і не помилюсь, якщо скажу, що в той момент його вуста викривила лиха й глумлива посмішка.

У цю мить до нас долинули пронизливі крики, потім глухі удари, немов когось били, колошматили з усієї сили. «Зелений чоловік» підвівся й рішуче пішов до дверей біля каміна, але двері розчахнулися, і Матьє, з’явившись на порозі, сказав:

— Не турбуйтеся, пане лісничий, це в моєї жінки розболілися зуби! — І він криво посміхнувся. — Тримайте, матінко Навколішнице, ось трохи потруху для вашого кота. — Він простяг старій пакунок. Жінка жадібно схопила потрух і подалася геть. Кіт поплентав за нею.

«Зелений чоловік» спитав трактирника:

— Ви не хочете нічого мені подати?

Татусь Матьє більше не приховував своєї зненависті:

— Для вас тут нічого немає. Анічогісінько! Забирайтеся звідси!

«Зелений чоловік» спокійно натоптав люльку, розпалив її, вклонився нам і пішов. Ледве встиг він за поріг ступити, як Матьє люто хряснув дверима за ним і, повернувшись до нас, із налитими кров’ю очима, з піною на вустах просипів:

— Не знаю, що ви за один, хоч ви допіру заявили мені, мовляв, тепер нам не доведеться скуштувати свіжини, але, якщо вас це цікавить, то я скажу: ось він, убивця! — І, сказавши це, одразу пішов.

Рультабій наблизився до вогнища й мовив:

— А тепер ми підсмажимо по біфштексу. Як вам сидр? Трохи гіркуватий, саме такий мені смакує.

Ми більше не бачили Матьє. Цілковита тиша панувала в трактирі, ми залишили на столі п’ять франків і вийшли.

Рультабій негайно потяг мене в обхід маєтку Станжерсона, і ми пройшли з ним добре льє. Хвилин із десять Рультабій простояв на повороті чорної від сажі доріжки, що вела до хижок вуглярів у тій частині лісу святої Женев’єви, яка прилягала до шляху з Епіне до Корбея, й повідав мені, що «зважаючи на те, в якому стані були черевики вбивці, він достеменно проходив саме тут, перш ніж дістатися до маєтку й сховатись у кущах».

— То ви гадаєте, лісничий не причетний до справи? — спитав я.

— Поживемо — побачимо, — відповів репортер. — Те, що розповів про нього трактирник, мене не обходить. Це промовляла його зненависть. Я вас завів пообідати до заїзду «Донжон» зовсім не через «зеленого чоловіка».

Сказавши це, Рультабій надзвичайно обережно прокравсь, — а я за ним назирці, — під хату біля воріт, що належала заарештованим уранці консьєржам. Крізь заднє горішнє вікно, що лишилося відчиненим, він з притаманною йому акробатичною спритністю, яка завжди так захоплювала мене, майнув усередину, а за десять хвилин вигулькнув назовні зі словами, які завжди на його вустах набирали надзвичайної значущості, а саме: «Хай йому чорт!..»

У той момент, коли ми знов ступили на алею, що вела до замку, біля брами зчинився справжній шарварок. Під’їхало авто, люди із замку кинулися його зустрічати. Рультабій кивнув на людину, що виходила з машини:

— Сам начальник розшукової поліції. Тепер ми побачимо, на що здатний Фредерік Ларсан і чим він кращий за інших…

Слідом за машиною начальника поліції з’явилися ще три з журналістами, яким теж нетерпеливилося заїхати до парку. Але біля брами поставили двох жандармів, яким наказали нікого не впускати. Начальник поліції заспокоїв журналістів, пообіцявши сьогодні ж увечері сповістити пресі всі подробиці, які тільки зможе, — звичайно, за умови, якщо це не шкодитиме слідству.