Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ VI У нетрях діброви

Ми дісталися до замку. Старий донжон зв’язував між собою цілком перероблену за доби Людовіка XIV будівлю і модерне крило в стилі Віолле-ле-Дюка, де був парадний вхід. Ніколи ще мені не доводилося бачити нічого оригінальнішого і, можливо, нічого потворнішого. Це було досить дивне нагромадження дуже різних, несумісних архітектурних стилів. Одне слово, все це здавалося потворним і водночас чарівливим. Підійшовши ближче, ми помітили двох жандармів, які прогулювалися біля дверцят, що вели на перший поверх башти. Невдовзі ми дізналися, що в давнину донжон правив за в’язницю, а нині був коморою, куди замкнули консьєржів — подружжя Берньє.

Пан Робер Дарзак увів нас до модерної частини замку широкими дверима, затіненими маркізою. Рультабій, полишивши коня та кабріолет челядникові, пас очима Робера Дарзака. Прослідкувавши його поглядом, я помітив, що він дивиться на обтягнені рукавичками руки викладача Сорбонни. Коли ми опинилися в невеличкій вітальні, обставленій старими меблями, Дарзак раптом обернувся до Рультабія й запитав руба:

— Кажіть, чого ви хочете від мене?

Репортер одказав так само рішуче:

— Хочу потиснути вам руку.

— Що це означає?

Звісна річ, він так само, як і я, відразу зрозумів, про що йдеться: мій юний друг підозрював його в тому мерзенному злочині. Йому напевно згадалися криваві відбитки долоні на стінах Жовтої кімнати… Я зі страхом дивився на цього чоловіка. В нього завжди був гордовитий вираз обличчя, і він ніколи не відводив очей, але зараз я помітив, що пан Дарзак здригнувся. Потім, розгублено подивившись на мене, він простяг Рультабію правицю:

— Ви друг пана Сенклера, який колись подав мені неоціниму підтримку, коли правда була на моєму боці. Тож не бачу причини, чому б нам не потиснути один одному руку, добродію…

Але Рультабій не прийняв простягненої руки. З дивовижною зухвалістю він почав брехати:

— Я прожив кілька років у Росії, звідки й вивіз звичку ніколи не тискати руки людині, якщо вона не зніме рукавичок.

Я чекав, що викладач Сорбонни вибухне шаленим гнівом, який кипів у ньому всередині, але він, на мій подив, опанував себе і, знявши рукавички, показав свої руки. На них не було жодної подряпини.

— Ви задоволені?

— Ні, — відказав Рультабій. — Любий друже, — звернувся він до мене, — змушений попросити вас залишити нас на хвильку віч-на-віч.

Я вклонився й вийшов, приголомшений усім, що побачив і почув, дивуючись, чому Робер Дарзак не виставив за двері мого безцеремонного, зухвалого, навіженого друга… Бо в цю хвилину я тримав серце на Рультабія за його підозри, що призвели до нечуваного конфузу з рукавичками…

Хвилин із двадцять я прогулювався перед замком, намагаючись пов’язати між собою події цього ранку. В чому полягала ідея Рультабія? Чи можливо, щоб Робер Дарзак видався йому вбивцею? Хіба можна собі уявити, ніби цей чоловік, який за кілька днів мав одружитися з панною Станжерсон, удерся до Жовтої кімнати, аби вколошкати свою наречену? Врешті, ніхто так і не з’ясував, яким чином убивця втік із Жовтої кімнати. Отже, поки цю таємницю не буде розгадано, ніхто, я вважав, не мав права нікого підозрювати. Нарешті, що означали оті слова, які зараз ще бриніли мені у вухах: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє»? Мені кортіло щонайшвидше опинитися сам-на-сам з Рультабієм, щоб його про це запитати.

У цю мить молодий журналіст і Робер Дарзак вийшли із замку. Дивна річ, з першого погляду я побачив, що вони так заприятелювали — водою не розіллєш.

— Ми йдемо до Жовтої кімнати, — сказав мені Рультабій. — Ходімо з нами! Я знаю, любий друже, що відібрав у вас цілий день, тож бодай пообідаємо разом десь поблизу.

— Запрошую вас пообідати зі мною…

— Ні, дякую, — одказав юнак. — Ми пообідаємо в трактирі «Донжон».

— Там препаскудно готують. Навряд чи ви знайдете щось пристойне.

— Ви гадаєте? А я сподіваюся саме там дещо знайти, — заперечив Рультабій.

— Пообіді ми знову візьмемося до роботи, я напишу статтю, а ви, Сенклере, будьте ласкаві, передайте її в редакцію.

— А ви? Хіба ви не поїдете зі мною?

— Ні, я ночуватиму тут.

Я глянув на Рультабія. Він говорив серйозно, а Робер Дарзак, здавалося, зовсім не був здивований такою заявою.

Проходячи повз донжон, ми почули жалібні стогони. Рультабій запитав:

— Чому заарештували цих людей?

— Я до цього теж приклав руку, — пояснив Дарзак. — Учора прохопився перед слідчим своїми підозрами: консьєржі, почувши постріли, встигли вдягтися й пробігти значну відстань од свого будиночка до флігеля, і все це за дві хвилини.

— Звісна річ, це викликає підозру, — погодився Рультабій. — А як вони були вбрані?

— Саме це і вразило мене… Вони були вбрані, так би мовити, певністю, ретельно і тепло… Поспіхом так не вдягнешся. Щоправда, жінка була взута в сабо, але чоловік був у зашнурованих черевиках. А вони стверджують, нібито лягли спати о дев’ятій вечора, як і щодня. Сьогодні вранці слідчий привіз із Парижа револьвер такого ж самого калібру, як і той, Жаків, з якого стріляли в панну. Він не хотів торкатися до речового доказу, наказав секретареві двічі вистрілити з привезеного револьвера в Жовтій кімнаті, попередньо зачинивши в ній двері та вікна. Ми в цей час були разом із слідчим у будиночку консьєржів і геть нічого не почули… Звідти неможливо будь-що почути… Тож консьєржі збрехали, це не викликає жодного сумніву. Вони вже були зодягнені. Перебували поблизу флігеля, — видимо, на щось чекали. Зрозуміло, їх ніхто не звинувачує в замаху, але вони могли бути спільниками злочинця, й від цього не можна відмахнутись. Пан де Марке одразу ж наказав їх заарештувати.

— Якби були спільниками, — зауважив Рультабій, — вони з’явилися б напівроздягнені або, вірніше, й зовсім не з’явилися б. Коли люди самі поспішають в обійми правосуддя, та ще з такими доказами своєї причетності до злочину, це означає, що вони зовсім не є спільниками. Я взагалі не вірю, що в цій справі були спільники.

— То чому ж вони опівночі виявились надворі? Хай пояснять!

— Вони, певна річ, мають підстави мовчати. Питання в тому, які саме? Навіть якщо вони не причетні до злочину, з’ясувати це важливо. Важливо все, що відбувалося тої ночі.

Перейшовши мостом через річку Дув, ми опинилися в тій частині парку, яка носила назву Діброва. Там росли столітні дуби. Під подихом осені пожовкле листя вже поскручувалось, а вузлувате чорне віття нагадувало гігантських рептилій, схожих на гадюччя, яке античні скульптори зображували на голові медузи Горгони. Ця місцина, де панна Станжерсон мешкала влітку, бо вважала її веселою, осінньої пори видавалася сумною й похмурою. Розмита недавніми дощами чорна земля, опале листя у багнюці, чорні дерева. Навіть небо над нами, оповите жалобою, з натугою тримало важезні хмари. І посеред цього гнітючого безлюддя ми раптом побачили білі стіни флігеля. То була дивна будівля без жодного вікна з того боку, звідки ми прийшли. Лише маленькі двері вказували на те, що в дім можна ввійти, хоча він швидше нагадував гробницю, просторий мавзолей у нетрях занедбаного парку… Тільки наблизившись, ми оглянули будівлю краще. Світло потрапляло до будиночка з півдня, тобто крізь вікна, що дивились не в парк, а на село. Невеличкі вхідні двері виходили в парк, отож батько й дочка Станжерсони знайшли тут, певне, ідеальну в’язницю для себе, яка давала їм можливість повністю зосередитись на своїй роботі і мріях.

А втім, я познайомлю вас із планом цього флігеля. То була одноповерхова будівля, куди вели три сходинки, з досить високим горищем, яке нас не цікавить. Тому я пропоную читачеві найпростіший план першого поверху.

1. Жовта кімната зі своїм єдиним загратованим вікном і єдиними дверима, що ведуть до лабораторії.

2. Лабораторія з двома великими загратованими вікнами і єдиними дверима, одні з яких ведуть у передпокій, другі — до Жовтої кімнати.

3. Передпокій з єдиним незагратованим вікном і вхідними дверима, що виходять у парк.

4. Туалетна кімната.

5. Сходи, що ведуть на горище.

6. Єдиний у флігелі великий камін, призначений для лабораторних дослідів.

План накреслено самим Рультабієм, і я констатував, що на ньому не пропущено жодного штриха, не бракує жодної деталі, яка могла б придатися для розв’язання задачі, що стояла тоді перед правосуддям. Познайомившись з планом і пояснювальним текстом до нього, читачі знатимуть рівно стільки ж, скільки знав Рультабій, коли вперше опинивсь у флігелі з твердим наміром дійти до істини, тобто, відповісти на запитання, яке в той час ставив перед собою кожен: яким чином убивця зміг утекти із Жовтої кімнати.

Перш ніж подолати три сходинки, що вели до входу, Рультабій зупинився й ні сіло ні впало запитав у Дарзака:

— Гаразд, а який же рушій злочину?

— Щодо мене, шановний, то я не маю з цього приводу анінайменшого сумніву, — скрушно відповів той. — Сліди пальців, глибокі подряпини на шиї та на грудях панни Станжерсон свідчать про жахливі наміри злочинця. Медичні експерти вчора вивчали тілесні ушкодження й твердять, що їх нанесено тією ж самою рукою, чиї криваві відбитки лишилися на стінах. Рука величезна, мій пане, вона б не влізла в мою рукавичку, — додав він з гіркою посмішкою.

— Щодо слідів, — втрутився я, — то це могли бути відбитки закривавленої руки панни Станжерсон, яка, падаючи, ковзнула нею по стіні, розмазуючи кров, що й дало збільшений відбиток долоні.

— Коли панну Станжерсон знайшли, на її руках не було жодної краплини крові, — відповів Робер Дарзак.

— Тепер уже можна бути певним, що панна Станжерсон сама озброїлася револьвером татуся Жака, адже це вона поранила вбивцю у руку, — сказав я. — Отже, вона боялася когось або чогось!

— Це вірогідно…

— Ви нікого не підозрюєте?

— Ні, — одказав Дарзак і зиркнув на Рультабія.

Той звернувся до мене:

— Треба вам сказати, любий друже, що слідство просунулося набагато далі, ніж нам про це повідомив потайний пан де Марке. Нині слідство знає, що саме панна у цілях самооборони використала револьвер, виявляється, від початку стало відомо, якою зброєю поранили жертву. Це була, як сповістив мене пан Дарзак, бараняча ніжка. Чому пан де Марке тримає це в таємниці? Безперечно, щоб полегшити пошук агентам розшукової поліції. Мабуть, сподівається, що злочинця серед тих, хто уславився пристрастю до цієї зброї, найстрашнішої з усіх, придуманих природою… Та хіба хто довідається, що відбувається в голові слідчого? — додав Рультабій з презирливою іронією.

— То в Жовтій кімнаті знайшли баранячу ніжку? — запитав я.

— Так, мій пане, — відповів Робер Дарзак. — Біля ліжка. Але прошу вас: нікому ні слова. Пан де Марке просив зберігати це в секреті. Це добряча бараняча кістка, кінець якої, вірніше, суглобове потовщення, було червоне від крові панни Станжерсон. Стара бараняча кістка, яка, судячи з усього, правила зброєю не для одного злочину. Так гадає де Марке, який наказав відвезти її до Паризької муніципальної лабораторії на аналіз. Він сподівається виявити на кістці не лише свіжу кров останньої потерпілої, а й старі плями висохлої крові, які засвідчать про давніші злочини.

— В руках досвідченого злочинця бараняча кістка — страшна зброя, — докинув Рультабій, — причому надійніша й зручніша за важкий молоток.

— Власне, злочинець це й довів, — болісно скривився Робер Дарзак. — Панні Станжерсон було завдано страшного удару по голові. Суглобове потовщення баранячої кістки точно відповідає конфігурації рани. По-моєму, рана могла б бути смертельною, якби постріл не ослабив занесеної руки. Поранений злочинець упустив кістку й кинувся навтіки. На жаль, руку було занесено й удар втрапив у ціль… А перед тим панну Станжерсон мало не задушили. Якби їй пощастило влучити того негідника першим пострілом, вона уникнула б удару баранячою кісткою… Та запізно схопила револьвер, до того ж, стріляючи вперше, схибила: куля застрягла у стелі, і лише другий постріл влучив…

Оповідаючи це, Робер Дарзак постукав у двері флігеля.

Чи зумію я вам змалювати, як мені кортіло потрапити на місце злочину? Мене аж тіпало від нетерплячки, й, хоч яка цікава була розповідь про баранячу кістку, я ввесь кипів, бо ми переливали з пустого в порожнє, стовбичачи під дверима.

Нарешті нам відчинили.

На порозі стояв чоловік, у якому я впізнав татуся Жака.

Мені здалося, що йому вже давно за шістдесят. У нього була довга біла борода, на сивій голові — баскський берет, зодягнений татусь Жак був у потертий костюм з брунатного оксамиту, на ногах — сабо. Вигляд мав досить непривітний, обличчя — набурмосене, проте воно одразу проясніло, досить йому було помітити пана Дарзака.

— Це мої друзі, — тільки й сказав наш поводир. — У флігелі нікого немає, татусю Жаку?

— Мені наказано нікого не впускати, пане Робере. Звісна річ, на вас заборона не поширюється. Та й кому сюди заходити? Вони вже геть усе тут обдивилися, ці добродії з поліції. А вже скільки планів понакреслювали, скільки протоколів написали…

— Даруйте, пане Жаку, перш за все я хотів би з’ясувати одне питання, — мовив Рультабій.

— Кажіть, юначе, якщо зможу, відповім…

— Чи ваша хазяйка того вечора була зачесана на прямий проділ? Тобто чи прикривало їй волосся скроні?

— Ні, добродію. Хазяйка ніколи не зачісувалася в такий спосіб, ні того вечора, ні будь-коли. Вона завжди підіймала волосся догори, аби видко було її гарне чоло, чисте, як у немовляти.

Рультабій щось пробурмотів й одразу ж заходивсь оглядати двері. На власні очі він переконався, що вони замикаються автоматично, а щоб їх відчинити, необхідно мати ключа. Потому ми зайшли до передпокою, невеличкого, досить світлого приміщення з червоною кахляною підлогою.

— Еге ж, ось і вікно, крізь яке втік убивця, — мовив Рультабій.

— Нехай собі плещуть язиками, нехай собі плещуть! Та якби ж він ліз крізь це вікно, ми б його неодмінно побачили, як же інакше! Адже в нас ще очі не повилазили — ні в пана Станжерсона, ні в мене, ні в консьєржів, що зараз сидять у холодній! Дивуюсь, чому й мене не потягли через мій револьвер?..

Рультабій уже відчинив вікно і роздивлявся віконниці.

— Чи були вони зачинені на момент злочину?

— Так, на шпінгалет ізсередини, — відповів татусь Жак. — Отже, він пройшов крізь них…

— Тут є криваві плями?

— Атож, погляньте-но на камені знадвору… Але чия то кров?

— Чи ба, там видно сліди ніг! — гукнув Рультабій. — Я бачу сліди… оно, на доріжці… Адже земля розмокла. Пізніше роздивимося їх…

— Дурниці! — урвав його татусь Жак. — Сюдою вбивця не проходив!

— То кудою ж, на вашу думку?

— Звідки мені знати?!.

Рультабій усюди заглядав, скрізь устромляв носа.

Раптом він став навколішки й почав вивчати кольорові кахлі підлоги. Татусь Жак співав своєї:

— Гай-гай, ви ж нічого не знайдете, юначе. Інші ж тут нічого не знайшли. Та й підлога вже надто брудна. Сила людей тут швендяла! І змити підлогу мені не дозволяли… Але в день злочину я мив кахлі й води не пошкодував, це вам кажу я, татусь Жак… І якби вбивця лише ступив сюди своїми шкарбунами, одразу було б видко! Адже у кімнаті панни він добряче наслідив!

Рультабій звівся на рівні й перепитав:

— То коли ви востаннє мили ці плити? — І втупився у старого очима, від яких нічого не можна було приховати.

— Та кажу ж вам, саме в день злочину! Десь о пів на шосту, коли панна з батьком прогулювалися перед вечерею, а вечеряли вони тут-таки, в лабораторії. Наступного дня, коли заявився слідчий, він відразу побачив сліди на землі, немов вони зроблені чорнилом на білому папері. Проте ні в лабораторії, ні в передпокої, де підлога блищала од чистоти, жодного сліду чоловічої ноги не виявлено! Сліди помічені надворі! Тож злодій мав би проламати стелю Жовтої кімнати, видряпатися на горище, пробити дах, спуститися точнісінько під вікном передпокою, точніше, впасти… Але ж у стелі Жовтої кімнати немає отвору і, звісна річ, на моєму горищі теж! Самі бачите: ніхто нічого не знає, геть нічого! І ніхто ніколи й нічого не збагне, слово честі! Бо це диявольська таємниця!

Рультабій несподівано знову вкляк біля дверцят маленької туалетної кімнати, які теж виходили до передпокою. У цій позі він лишався добру хвилину.

— Ну, що там? — запитав я, коли він підвівся.

— О, нічого важливого: крапелька крові. — Потім повернувся до татуся Жака і запитав: — Коли ви мили підлогу в лабораторії та передпокої, вікно передпокою було відчинене?

— Я сам відчинив його, бо запалював у лабораторному каміні деревне вугілля для професора, а оскільки запалював я його газетами, пішов дим, тож я розчахнув вікна в лабораторії та в передпокої, щоб провітрити. Потім зачинив вікна лабораторії, а залишив відчиненим тільки вікно в передпокої й пішов на хвилинку до замку взяти щітку. Повернувся, як вам уже сказав, десь о пів на шосту і взявся до миття підлоги. Закінчивши роботу, знову пішов, залишивши вікно відчиненим. А коли востаннє повернувся, вікно було зачинене, а пан та панна вже працювали в лабораторії.

— Отже, професор і його дочка, повернувшись, самі зачинили вікно?

— Авжеж!

— Ви їх про це питали?

— Ні.

Ретельно оглянувши туалетну кімнату й сходи, що вели на горище, Рультабій, для якого всі ми наче перестали існувати, ввійшов до лабораторії. Признаюсь, я подався за ним з особливим хвилюванням. Робер Дарзак ловив кожен рух мого друга. Щодо мене, то я відразу прикипів очима до дверей Жовтої кімнати. Вони були притулені до стіни лабораторії, я помітив, що вони вже ні на що не придадуться, геть понівечені.

Мій юний друг почав мовчки роздивлятися кімнату. Вона була простора й добре освітлена. Два широких зафатованих вікна дивилися на сільські обшири. Крізь лісову просіку відкривався чудовий краєвид на всю долину — аж до великого міста, яке у сонячні дні, певно, видніло там, за долиною. Але сьогодні — жодних видінь, нічого-нічого, тільки чорна земля й кіптява в небі, а тут, у цій кімнаті, — сліди крові.

Одну стіну лабораторії повністю займали камін, різні горни, печі для проведення всіляких хімічних дослідів. І скрізь реторти, колби, прилади, столи, захаращені паперами, теками, електроверстат… гальванічні елементи… дивний пристрій, як пояснив мені Робер Дарзак; його застосував професор Станжерсон «для доказу розпаду матерії під дією сонячної енергії»…

І скрізь, уздовж стін, шафи — закриті й засклені, крізь дверцята яких видно було мікроскопи, спеціальні фотографічні апарати, величезну кількість кристалів.

Рультабій уткнувся носом у камін. Кінчиками пальців він нишпорив між тиглями… Раптом рвучко випростався, тримаючи в руці клаптик напівобгорілого паперу, й підійшов до вікна, де ми балакали з Робером Дарзаком.

— Збережіть це для нас, пане Дарзак, — Попросив він.

Я нахилився над поруділим аркушиком, який щойно перейшов з рук Рультабія до рук Робера Дарзака, й прочитав на ньому слова, єдині, які ще можна було розібрати: «Будинок священика… не втратив… принади… а са… так само духмяніє».

Внизу стояла дата: «23 жовтня».

Я був уражений: ті самі безглузді слова, причому вдруге протягом одного ранку. І вдруге я встиг помітити, який приголомшливий ефект вони справляли на викладача Сорбонни. Наречений панни Станжерсон витяг гаманця, тремтячою рукою сховав туди цидулочку й простогнав:

— Боже милий!

Тим часом Рультабій, залізши до каміна, уважно вивчав димохід, що за півметра над головою був перекритий чавунними плитами, вмурованими в цегляну кладку: у плитах було лише три отвори діаметром п’ятнадцять сантиметрів.

— Тут пройти неможливо, — оголосив юнак, вилазячи з каміна. — Ні, ні! Шукати треба не тут…

Потім він оглянув меблі, повідчиняв дверцята шаф. Нарешті черга дійшла до вікон, про які він сповістив: «Їх не візьмеш приступом, та ніхто їх приступом і не брав». Біля другого вікна він наразився на татуся Жака, захопленого спогляданням чогось, що відбувалося надворі.

— На що ви так задивилися, татусю Жаку?

— Та на одного поліцая: усе нишпорить, усе винюхує навколо ставка… Ще один хитрун знайшовся, тільки побачить він не більше за інших!

— Ви не знаєте Фредеріка Ларсана, татусю Жаку! — сумно похитав головою Рультабій. — Якби знали, ви б так не казали. Якщо тут і є хтось, хто знайде вбивцю, то це достеменно він!

І Рультабій скрушно зітхнув.

— Перш ніж знайти, слід дізнатися, яким чином ми його випустили з рук, — уперто буркнув старий.

Нарешті ми підійшли до дверей Жовтої кімнати.

— Ось вони, двері, за якими усе відбулося! — мовив Рультабій так урочисто, що за будь-яких інших обставин це могло б видатися комічним.