Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ VII, у якому Рультабій вирушає в розвідку під ліжко

Відчинивши двері Жовтої кімнати, Рультабій застиг на порозі й з хвилюванням зронив слова, які мені судилося зрозуміти лише згодом:

— О! Парфуми дами в чорному!

В кімнаті панували сутінки. Татусь Жак хотів одхилити віконниці, але Рультабій зупинив його:

— Хіба драма відбулася в цілковитій темряві?

— Ні, не думаю, хлопче. Панна завжди наполягала, щоб на столі горів нічник, тож я його й засвічував щовечора перед тим, як вона лягала спати. Взагалі, коли надходив вечір, я, можна сказати, виконував роль її покоївки. Адже справжня покоївка приходила лише зранку. А панна працювала аж до глупої ночі!

— На якому столі стояв нічник? Віддалік од ліжка?

— Еге ж, далеко.

— Чи можете ви зараз його засвітити?

— Нічник розбивсь, а олива розлилася, коли перекинули стіл. До речі, все тут лишилося, як і було. Давайте я прочиню віконниці, й ви самі побачите…

— Зачекайте!

Рультабій повернувся в лабораторію, зачинив віконниці обох вікон і двері до передпокою. Ми опинилися в цілковитій темряві; тоді він запалив воскового сірника, вручив його татусеві Жаку й попросив одійти досеред Жовтої кімнати, туди, де горів тої ночі нічник.

Старий, узутий у повстяні капці, бо, як завжди, свої сабо лишив у передпокої, зайшов до Жовтої кімнати, тримаючи воскового сірника, й ми при світлі блимавого вогника розгледіли розкидані по підлозі речі, ліжко в кутку, а навпроти нас, ліворуч, люстро, яке висіло на стіні біля ліжка. Огляд тривав недовго.

— Досить, — сказав Рультабій. — Можете прочинити віконниці.

— Але не заходьте, — попросив татусь Жак, — бо ви ризикуєте своїми черевиками. Слідчий наказував нічого не чіпати, дарма що він тут уже все оглянув.

Старий одхилив віконниці. Мертвотно-блідувате світло освітило шафранового кольору стіни й лиховісний розгардіяш, що панував у кімнаті. Лабораторія та передпокій були вистелені кахлями, тим часом Жовта кімната мала дерев’яну підлогу, — майже всуціль укриту жовтою рогожею, що сягала й під ліжко, й під туалетний столик, — то були єдині меблі, які лишилися на місцях. Круглий стіл посеред кімнати, нічний столик та обидва стільці були перекинуті. Проте це не заважало розгледіти на рогожі велику пляму крові, що натекла, як пояснив наш татусь Жак, з рани на скроні панни Станжерсон. До того ж краплі крові були помітні скрізь, де ступав злочинець, лишаючи по собі виразні чорні відбитки здоровенних підошов. Усе свідчило про те, що кров юшила з рани того чоловіка, який лишив на стіні, обіпершись об неї на якусь хвилину, відбиток закривавленої долоні. На стіні можна було розгледіти й інші відбитки тої ж руки, але вже не такі чіткі.

Я не зміг стриматися й гукнув:

— Гляньте-но! Бачите цю кров на стіні? Людина, яка так міцно притисла сюди руку, нічого не бачила в темряві і, поза всяким сумнівом, гадала, що штовхає двері. Злочинець сподівався їх відчинити! Ось чому з такою силою натискав, лишаючи на жовтих шпалерах свій автограф. Не думаю, щоб на світі було багато рук, схожих на цю! Вона велика, широка, всі пальці майже однакові завдовжки. А великого пальця бракує! Ось перед нами відбиток долоні. Прослідкуймо, куди веде слід, — вів я далі, — і переконаємось, що, зіпершись на стіну, він її обмацав і, думаючи, ніби знайшов двері, потягся до замка…

— Так-то воно так, — вишкірив зуби Рультабій, — проте ні на з амку, ні на защіпці немає слідів крові!

— Ну то й що? — відказав я, пишаючись власною проникливістю. — Він міг би одчинити замок і защіпку лівою рукою — це цілком імовірно, якщо права поранена…

— Та нічого він не відчиняв! — заволав татусь Жак. — Ми ще з глузду не зсунулися! Й були аж учотирьох, коли висаджували двері.

— Що за дивна рука! Ви лишень подивіться, що за-дивна рука! — не вгавав я.

— Рука як рука, — озвався Рультабій, — просто її малюнок деформований внаслідок того, що вона ковзала по стіні. Чоловік витирав поранену руку об стіну! А на зріст він має бути близько метра вісімдесяти.

— З чого ви робите такий висновок?

— З висоти, на якій лишився відбиток.

Потому мій друг заходивсь оглядати дірочку від кулі на стіні.

— Куля була випущена прямо, — заявив Рультабій. — Не знизу й не згори.

І ще він звернув увагу на те, що дірка на кілька сантиметрів нижче од відбитка закривавленої руки.

Рультабій повернувся до дверей і почав вивчати замок та защіпку. Він підтвердив, що двері справді були висаджені ззовні, бо замок і защіпка так і лишилися замкненими на виламаних дверях, а завіси були майже вирвані й ледве трималися.

Юний репортер газети «Епок» уважно вивчив їх, потім узявся до дверей: оглянув їх з обох боків, переконався, що ззовні замок не можна ні відімкнути, ні замкнути, а також перевірив ключа, який стирчав у замковій щілині зсередини кімнати. Ще раз переконався: коли ключа встромлено зсередини, ззовні двері неможливо відчинити іншим ключем. Нарешті, пересвідчившись, що в дверях немає жодного автоматичного замка і що, коротше кажучи, вони являють собою найзвичайнісінькі двері з надійним замком та защіпкою, які лишилися зачиненими, Рультабій зронив слова:

— Оце вже краще!

Після цього сів на підлогу, поспішливо скинув черевики й у самих шкарпетках увійшов до кімнати. Перш за все нахилився над перекинутими меблями й надзвичайно доскіпливо їх оглянув. Ми мовчки спостерігали. Татусь Жак повторював час од часу з усе більшою іронією:

— Гай-гай, юначе! Гай-гай! Навіщо ви так мордуєтесь?!

Та Рультабій раптом підвів голову:

— Ви сказали чисту правду, татусю Жаку. Ваша господиня й справді не була зачесана на прямий проділ, як я, старий телепень, попередньо припускав. — І, гнучкий, як змія, він ковзнув під ліжко.

— Ви тільки подумайте, — не вгавав татусь Жак, — адже вбивця ховався під ліжком! О десятій годині, коли я ввійшов зачинити віконниці й запалити світло, він уже там причаївся, бо ні пан Станжерсон, ні панна Матильда, ні я сам більше не виходили з флігеля.

З-під ліжка почувся голос Рультабія:

— Татусю Жаку, о котрій годині професор та його дочка повернулися до лабораторії, щоб більше її не залишати?

— О шостій годині.

— Так, звичайно, він був тут… Це точно… До того ж це єдине місце, де він міг сховатися. Коли ви всі вчотирьох удерлися до кімнати, то чи зазирнули сюди? — пролунало запитання з-під ліжка.

— Ще б пак, зараз же! Ми навіть спершу повністю його відсунули, а потім вже поставили на місце.

— А між матрацами дивились?

— На ліжку був лише один матрац. На нього й поклали панну Станжерсон. Професор із консьєржем мерщій винесли його до лабораторії. А під матрацом була лише металева сітка, яка нічого й нікого приховати не могла. До того ж нас було четверо, й мови бути не може, щоб ми щось прогавили — адже кімнатка маленька, меблів мало, а надвірні двері флігеля — замкнені.

Я насмілився запропонувати гіпотезу:

— Можливо, він зник разом із матрацом! Приміром, сховавшись у матрац! Будь-що можливо в такій загадковій історії! Професор Станжерсон був у розпачі так само, як і консьєрж, тож вони могли незчутися, що несуть подвійний вантаж. А якщо при тому консьєрж був спільником — і поготів! Це не більш як гіпотеза, але вона багато чого пояснила б, зокрема — відсутність у лабораторії та передпокої слідів підошов, наявних у Жовтій кімнаті. Коли панну транспортували до замку, матрац могли на хвильку лишити поблизу вікна, що й дало злочинцеві можливість утекти…

— Ну а далі, що далі? — зареготав з-під ліжка Рультабій.

Трохи ображений, я відповів:

— А що далі — невідомо… Можливо все, що завгодно…

Татусь Жак докинув:

— Таке саме спало на думку й слідчому, й він наказав уважно оглянути матрац. Потім змушений був посміятися зі свого припущення, мій пане, як оце ваш приятель сміється, бо в матраці аж ніяк не виявили подвійного дна. До того ж, якби в матраці ховалася людина, її було б видно!

Тоді я теж вирішив із себе посміятися, хоча тільки згодом зрозумів, яку нісенітницю бовкнув. Але ж де починається й де закінчується нісенітниця в такій справі?!

Мабуть, лише мій друг здатний був відповісти на це запитання, й ніхто, окрім нього!..

— Скажіть-но, — гукнув він, і досі плазуючи під ліжком. — А хто зсунув цей килимок?

— Ми й ізсунули, — відказав татусь Жак. — Коли не побачили вбивці, то подумали, чи немає якоїсь дірки в підлозі…

— Дірки тут немає. А льох у вас є?

— Ні, льоху також немає. Адже це не зупинило пана слідчого, а надто його секретаря; вони обнишпорили одну по одній кожну мостину підлоги, немов під нею розташовано цілу пивницю.

В цю хвилину репортер виліз із-під ліжка й на мить застиг. Очі його блищали, ніздрі роздувалися, як у молодого звіра, що причаївсь у засідці й вислідив здобич. Я не міг знайти кращого порівняння ні з чим іншим, як з молодим хижаком, що полює на дичину… А він і справді немов узяв слід тієї людини, яку заприсягнувся вполювати для свого хазяїна, головного редактора газети «Епок», бо не треба забувати, що наш Жозеф Рультабій був журналістом! Та само плазом він обнишпорив усі чотири кутки кімнати, лазив скрізь, обнюхав геть усе, що бачили й ми і вважали незначущим.

Туалетний столик являв собою звичайнісіньку дошку на чотирьох ніжках і не міг правити навіть за тимчасову схованку. Одежної шафи зовсім не було — гардероб панни Станжерсон містивсь у замку.

Рультабій пройшовся руками й мало не носом по всіх стінах, усуціль змурованих із доброї цегли. Потому його спритні пальці взялись обмацувати жовті шпалери, він видряпався під самісіньку стелю: щоб дістати до неї, йому довелося встановити стільця на туалетний столик; отак на цій хитромудрій драбині він обстежив усю стелю. Покінчивши зі стелею, де уважно вивчив слід другої кулі, Рультабій узявся до вікна — тепер черга дійшла до віконниць та грат, міцних і неушкоджених. Врешті полегшено зітхнув — чи не від задоволення! — й сповістив, що «тепер він спокійний».

— Ви тільки уявіть собі, нашу бідолашну панну вбивали, а вона була замкнена! — простогнав татусь Жак. — І кликала нас на допомогу?!

— Так, — проказав юний репортер, витираючи зрошене потом чоло. — Жовта кімната, ї й-Богу, була замкнена, мов банківський сейф!

— Ось чому, — підхопив я, — ця таємниця найзагадковіша з усіх відомих, які я знаю, навіть породжених письменницькою уявою. Сам Едгар По в «Убивстві на вулиці Морг» не додумався до чогось подібного! Щоправда, місце злочину теж було замкнене, але принаймні лишалося вікно, крізь яке міг проникнути вбивця, в тому випадку — горила…[4] А тут не йдеться про жоден, нехай який завгодно вузький отвір! За умови, що двері й вікно були зачинені, в чому ми пересвідчились, до приміщення й муха не влетіла б і з нього не вилетіла б!

— Свята правда! Свята правда! — підтакнув Рультабій, увесь час витираючи піт з чола, який котився, видимо, не так від нещодавніх фізичних зусиль, як від сильного розумового напруження. — Свята правда! Це велика й чудова й надзвичайно цікава таємниця!

— Навіть Божа Тварючка, — белькотів татусь Жак, — сама Божа Тварючка, й та, якби вчинила цей злочин, не змогла б утекти… Цитьте, слухайте-но!.. Чуєте?

Татусь Жак, удивляючись крізь вікно в сусідній ліс, дослухався до чогось.

— Вона пішла геть, — нарешті вимовив він. — Доведеться її порішити… Надто воно зловісне, це створіння… Хоча й Божа Тварючка… Щоночі приходить на могилку святої Женев’єви, й ніхто не насмілюється її зачепити, бо всі бояться, щоб мати Навколішниця не прокляла…

— А який він завбільшки, той кіт Божа Тварючка?

— Не менший за собаку, за гладкого басета. Справжня потороча, мушу вам сказати! Я ж, лишенько моє, не раз себе питав, чи це не той котюга своїми пазурами вп’явся панночці в горло!.. Але Божа Тварючка не носить шкарбунів, не бабахкає з револьвера, не має таких ручиськ! — заволав татусь Жак, покивуючи на червоні відбитки на стіні. — До того ж, якби вона перебувала в кімнаті або ж у флігелі, ми б її побачили, так само побачили б, як і людину!

— Авжеж, — докинув я. — Ще до того, як приїхав і подивився на Жовту кімнату, я теж питав себе, чи це не котяра матінки Навколішниці…

— І ви теж?! — вигукнув Рультабій.

— А ви хіба ні?

— Я — ні, жодного разу… Прочитавши статтю в «Матен», я збагнув, що про тварину не може бути й мови. А тепер можу заприсягтись: тут відбулася жахлива трагедія… Але чому ви й слова не кажете про берет та носовичок, татусю Жаку?

— А що казати? Слідчий їх забрав, — не без вагання відповів старий.

Зберігаючи дуже серйозний вираз обличчя, репортер мовив:

— Щодо мене, то я не бачив ні того носовичка, ні берета. Проте можу описати вам, які вони на вигляд.

— Ет, у такому разі ви добрячий проноза. — Й татусь Жак кахикнув, щоб приховати своє зніяковіння.

— Це був великий синій носовичок із червоними смугами, а берет — старий, баскський, такий, як оце ваш. — Рультабій кивнув на голову старого слуги.

— І справді так! То ви чаклун!

Татусь Жак спробував засміятись, але це йому не вдалося.

— Як ви здогадалися, що носовичок був саме синій із червоними смугами?

— Бо якби він не був синій із червоними смугами, ви б його просто не знайшли!

Не звертаючи більше уваги на татуся Жака, мій друг витяг з кишені аркуш паперу та ножиці, нахилився над відбитками ніг на підлозі, приклав аркуш до одного із слідів і заходився вирізувати. В такий спосіб він одержав чітку паперову викрійку підошви, яку передав мені й попросив не загубити.

Потому повернувся до вікна і, вказавши татусеві Жаку на Фредеріка Ларсана, який і далі ходив берегом ставка, поцікавився, чи не приходив поліцай сюди, «попрацювати в Жовтій кімнаті».

— Ні! — відповів Робер Дарзак, який не зронив жодного слова відтоді, як Рультабій віддав йому обгорілий клаптик паперу. — Він твердить, буцімто йому немає потреби оглядати Жовту кімнату, мовляв, убивця вийшов у найзвичайнісінький спосіб, і сьогодні ввечері він пообіцяв нам усе розтлумачити.

Почувши ці слова, Рультабій — небачена річ! — пополотнів.

— Невже Фредерік Ларсан уже розгадав таємницю, яку я лише передчуваю?! — прошепотів він. — Фредерік Ларсан знає свою справу… добре знає… І я захоплююся ним… Але сьогодні йдеться не тільки про це… Діло ділом, а тут потрібно перевершити самого себе… перевершити те, чого вчить досвід. Передусім необхідно бути логічним, і не просто логічним, а вподібнитися самому Всевишньому, щоб можна було розкласти все по полицях, щоб усе стало зрозумілим, як двічі два — чотири! Йдеться про те, щоб міркувати розумно, а головне — почати з потрібного кінця!

І репортер побіг до виходу, знавіснівши від самої думки про те, що великий, славетний Фред може раніше за нього розгадати таємницю Жовтої кімнати.

Мені пощастило його наздогнати лише на порозі флігеля.

— Та заспокойтеся, — сказав я. — Чим ви невдоволені?

— Навпаки, — зізнався він і глибоко зітхнув, — я дуже задоволений. Я багато дечого знайшов…

— Щось морального плану чи матеріального?

— І морального, й матеріального. Подивіться хоча б на це…

І він витяг з кишені жилета згорнутий аркушик паперу, який поклав туди, либонь, під час своєї мандрівки під ліжко. У згортку лежала білява жіноча волосина.