Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XVII Загадкова галерея Із записника Жозефа Рультабія (Продовження)

«На порозі передпокою з’явилася Матильда Станжерсон. Незбагненне явище сталося в галереї, майже під її дверима, де ми й товклися зараз. Випадають хвилини, коли розум залишає тебе або, ще гірше, мозок відмовляється зрозуміти побачене. Усе це, безперечно, було подібне до того відчуття, яке раптом навалилося на мене, загрожуючи моєму мислячому «я» і взагалі людській думці! Руйнація спорудженої розумом будівлі, та ще й знищення матеріалізованого в плоті бачення при тому, — нищівний удар!

На щастя, Матильда Станжерсон з’явилася на порозі свого передпокою. Я побачив її, і це врятувало мій мозок від хаосу, що вже його засмоктував… Я вдихав її пахощі… «Пахощі дами в чорному»… Люба, безцінна дамо в чорному, вже ніколи я тебе не побачу! Боже милий, я віддав би десять років, та що казати — половину свого життя за те, щоб побачити тебе знову. Але мені судилося лише вряди-годи вдихати парфуми… Тільки парфуми, схожі на ті, що їх зберегла моя пам’ять з тих далеких дитячих років. Ніщо інше, як пронизливий спомин про тебе, дорогоцінна моя дамо в чорному, і примусив мене наблизитися до тої, яка — уся в білому, така бліда й така гарна — стояла на вході у таємничу галерею[8]. Її чудове золотаве волосся, зібране вузлом на потилиці, дозволяло побачити червону позначку на скроні — рубець рани, яка мало не коштувала їй життя… Ще на початку розслідування, коли щойно вхопився за живу ниточку в справі Жовтої кімнати, я вважав, що в ніч нападу панна Станжерсон мусила бути гладенько зачесаною на прямий проділ. Та й хіба ж я міг думати інакше до того, як побував у Жовтій кімнаті?

А зараз, потому, що сталося в загадковій галереї, в голові моїй було зовсім порожньо, стою тут бовдур бовдуром, утупившись у панну Станжерсон, таку бліду й таку гарну… На ній казково білий пеньюар. Видіння, прекрасна мара. Батько схопив її в обійми, пригорнув, обсипав поцілунками — здавалося, він удруге віднайшов дочку, бо вдруге міг її втратити… Він не наважується розпитувати її. Повів до спальні, куди ми послідували теж, бо, врешті, треба було щось збагнути! Двері будуару відчинені. Покоївки обернули до нас перелякані обличчя… Матильда Станжерсон питає, що то був за гамір. Її запитання мене приголомшує, я питаю в неї те саме.

— Усе це дуже просто! — пояснює вона.

Ой, якби просто!.. Вона, бачте, вирішила цю ніч спати не в себе, а разом з обома покоївками в будуарі… Сама замкнула двері, коли вже влягалися. Після тієї страшної ночі на неї находять приступи страху, й це цілком природно, еге ж?.. Але як пояснити, чому саме тієї ночі вона замкнулася зі своїми служницями? Як пояснити, чому не дозволяє батькові ночувати поряд, у вітальні, коли вона так усього боїться? Куди раптом зник лист, який щойно лежав на письмовому столі?! Той, хто все зможе пояснити, скаже: панна Станжерсон наперед знала, що вбивця має її навідати… Вона не могла цьому перешкодити… Нікого не попередила, бо хотіла, щоб убивця лишався невпізнаним… Щоб його не впізнав ні її батько, ні хтось інший… ніхто, крім Робера Дарзака. Бо тепер пан Дарзак знає його… А може, знав і раніше? Досить згадати слова, мовлені ним у Єлисейському палаці: «Невже для того, щоб здобути вас, мені доведеться вчинити злочин?» Проти кого може бути спрямований цей злочин, як не проти злочинця? А ще згадаймо, що відповів Дарзак на моє запитання: «Чи вам до вподоби той факт, що я знайду вбивцю?» — «Ах, я волів би вбити його власноручно!» А я йому на те: «Ви не відповіли на моє запитання!» Бо таки ж не відповів. Бо ж справді пану Дар— закові вбивця відомий так добре, що він, хоч мріє його позбутись, а боїться, щоб я не довідався всієї правди. Власне Дарзак допоміг мені провадити слідство з двох причин: по-перше, я його до цього змусив, а по-друге, він сподівається в такий спосіб урятувати Матильду…

Йду за нею до спальні… до її спальні… Дивлюся на те місце, де щойно лежав лист… Він був адресований їй, звичайно ж, їй… Боже, як вона тремтить, сердешна… Тремтить, слухаючи розповідь батька про перебування злочинця в її кімнаті, про догоню… Але видно, видно, що остаточно заспокоюється лише тоді, коли їй сповіщають: злочинцеві з допомогою якогось неймовірного чаклунства пощастило вислизнути з наших рук…

Потому западає мовчанка. І яка мовчанка! Професор, Ларсан, татусь Жак і я — усі ми дивимося на Матильду. Які думки снують навколо неї в цій тиші?.. Після незбагненної появи злочинця в оцій спальні і після його таємничого зникнення в галереї всі думки, здавалося мені, починаючи від мізкувань татуся Жака, аж до підозр, що почали народжуватися в голові професора Станжерсона, можна було висловити одним реченням, зверненим до неї: «О ти, кому відома таємниця, розкажи її нам, і тоді ми, може, зуміємо врятувати тебе!» Ах, як би я хотів її врятувати… від неї самої й від того, іншого!.. Хотілося плакати… Так, я відчував, як очі мої наповняються сльозами від усвідомлення власної безсилі перед величезним нещастям, яке так старанно приховували…

Вона зараз переді мною, жінка, напахчена парфумами «дами в чорному»… Нарешті я бачу її в цій кімнаті, в спальні, куди вона відмовилася мене впустити після першого замаху… в кімнаті, де мовчала, де й далі справляє мовчанку… З того фатального моменту у Жовтій кімнаті ми всі впадаємо коло цієї мовчазної жінки, аби дізнатися те, що знає вона. Наша жадібна цікавість завдає їй, мабуть, ще більшої муки. І хто знає, може, розкриття таємниці спричинить іншу драму, ще жахливішу, аніж та, що тут уже відбулася? Хто гарантує, що це не призведе до її загибелі? Проте вона вже ледь не загинула… А ми й досі нічого не знаємо… Вірніше, серед нас є такі, хто нічого не знає. Але я… Коли я дізнаюся — хто, я знатиму все… А тим часом хто ж він? Хто?.. Не знаючи цього, мушу мовчати, мовчати, жаліючи її, бо жодного сумніву немає: вона знає, в який спосіб той вийшов з Жовтої кімнати, знає, але мовчить. Чи маю я право щось казати? От коли знатиму — хто, я побалакаю з ним, і тільки з ним!

Вона дивиться на нас, дивиться ніби здалеку, ніби нас немає в кімнаті… Нарешті професор порушує мовчанку. Заявляє, що відтепер не залишить дочку. Даремно Матильда намагається заперечувати проти цього категоричного рішення. Станжерсон і слухати нічого не бажає. Ні, сьогодні ж він переселиться до її апартаментів. Потім, занепокоєний станом доньчиного здоров’я, дорікає їй: навіщо підвелась?.. Раптом заговорює до неї, як до малої дитини, щось промовляє, посміхається їй… Він уже не тямить, що говорить, що робить… Славетний професор не може дати собі ради… Белькоче. Це свідчить про розумовий розлад… Врешті, всі ми зараз у такому ж стані… Та ось панна Станжерсон промовляє зовсім прості слова:

— Татусю! Татусю!

Але в її голосі звучить таке страждання, що професор вибухає риданням. Татусь Жак сякається, навіть Фредерік Ларсан і той змушений відвернутись, аби приховати розчулення… Та я й сам більше не можу… І вже ні про що не думаю, нічого не відчуваю, обернувся на якусь одноклітинну істоту… Я сам собі огидний…

З моменту замаху в Жовтій кімнаті Фредерік Ларсан теж уперше побачив панну Станжерсон. Як і я, настійливо домагався дозволу її допитати, але його так само, як і мене, відшивали. Йому, як і мені, відповідали одне: панна Станжерсон ще надто слабка, допит слідчого її перевтомив і таке інше… Очевидним було Матильдине небажання допомогти нам у розслідуванні. Щодо мене, то мене це не дивувало, а от у Фредеріка Ларсана викликало подив. Адже ми з ним дотримували протилежних поглядів на злочин…

Вони плачуть… І я ще раз ловлю себе на тому, що подумки повторюю: «Врятувати Матильду! Врятувати! Навіть проти її волі. Але, рятуючи, не скомпрометувати. Й при цьому не дати йому говорити. Кому — йому? Йому, вбивці! Схопити й заткати йому пельку…» Але ж казав Робер Дарзак: «Для того, щоб йому закрити рота, його треба вбити!» Такий логічний умовивід зі слів Робера Дарзака. Чи маю я право порішити людину, яка хоче вбити Матильду Станжерсон? Ні! Ну а якщо все-таки так станеться? Слід спробувати хоча б для того, аби впевнитися: чи справді він існує в плоті й крові! Хоча б для того, аби побачити його мертвим, якщо не пощастило схопити живцем…

Боже милий, як натякнути цій жінці, котра навіть не дивиться на нас, поглинута своїм страхом та батьковим горем, що я на все готовий, аби врятувати її?.. Авжеж, авжеж, я знову силкуюсь міркувати розсудливо й спробую цього разу почати не з хибного краю, я здійсню чудеса!..

Я підходжу до неї, намагаюся заговорити, хочу благати її довіритися мені… Сказати в кількох словах, які б вона одна зрозуміла, що знаю, в який спосіб злочинець вибрався із Жовтої кімнати, що я наполовину розкрив секрет, що співчуваю їй від щирого серця… Але вона вже киває нам дати їй спокій, цей безмовний порух виказує безмежну втому, жінці потрібен відпочинок… Професор Станжерсон просить нас повернутися до наших кімнат, дякує нам — одне слово, виряджає… Ми з Фредеріком Ларсаном кланяємось і в супроводі татуся Жака виходимо в галерею. Чую, як Ларсан мимрить собі під ніс:

— Диво… Диво…

Киває мені зайти до нього в кімнату. На порозі, обернувшись до татуся Жака, запитує:

— Ви його добре розгледіли?

— Кого?

— Злочинця.

— Ще б пак! Велика руда борода, руде волосся…

— Мені теж так здалося, — встряю я.

— І мені, — погоджується Ларсан.

Ось ми опиняємося вдвох із великим Фредом у його кімнаті, щоб обговорити подію. Балакаємо вже цілу годину, повертаємо справу то так, то сяк. З Фредових запитань, з його пояснень зрозуміло, що він — усупереч власним очам, і моїм, й очам усіх присутніх — переконаний: злочинець зник в одному з потаємних хідників замку, який добре знає.

— Він знає замок, — каже Фред, — дуже добре знає…

— Цей чоловік високий на зріст, має кремезну статуру…

— Саме таку статуру, як треба, — бурчить Фред.

— Розумію вас, — відповідаю. — А як ви поясните руду бороду й руду чуприну?

— Завелика борода, загуста чуприна… Все фальшиве, — робить висновок Фредерік Ларсан.

— Не поспішайте. На думці у вас Робер Дарзак… Чи ви коли дасте йому спокій? Я особисто певен, що він не винний.

— Тим краще! Бажав би в це вірити. Проте всі докази проти нього. Ви помітили сліди на килимовій доріжці? Підіть-но подивіться.

— Я їх бачив. Це «елегантні» сліди, ті самі, що з берега ставу.

— Сліди Робера Дарзака — невже ви це заперечуватимете?

— Тут можна помилитись.

— А чи помітили ви, що сліди не повертаються? Коли чоловік вибіг з кімнати, а ми кинулися навздогін, його черевики слідів не лишили.

— Ймовірно, чоловік перебував у кімнаті не одну годину, тож багнюка на підошвах встигла висохнути. До того ж він біг дуже швидко, торкаючись килима носками черевиків. Адже ми бачили, як він утікає, але не чули гупання… — Раптом я припинив цей уривчастий, непослідовний, недостойний нас обмін думок і знаком закликав Ларсана прислухатися: — Там, унизу… Хтось зачиняє двері…

Я підвівся, Ларсан теж. Ми спустились на перший поверх, вийшли з замку. Я повів Ларсана до однокімнатної прибудови під терасою, на яку виходило вікно наріжної галереї. Пальцем кивнув йому на щойно відкриті, а тепер зачинені двері, з-під яких сяяло світло.

— Лісничий! — сказав Фред.

— Зайдімо туди! — прошепотів я.

І, зважившись (на що, хіба я сам знав? Зважившись уважати винним лісничого? Хіба я був цього певен?), я ступив до дверей і різко постукав.

Дехто подумає, що ми загаялися з відвідинами лісничого, що, прогавивши злочинця, мали б найпершим обов’язком шукати його скрізь довкола замку, в парку, по всіх усюдах…

На такий закид нам лишається відповісти: злочинець зник із галереї у такий спосіб, що нам справді почало здаватися — його ніде не існує! Він утік у той момент, коли всі ми мало не руками його тримали, мало не торкалися його… Тож хіба могли собі уявити, що знайдемо його вночі в таємничій темряві парку? Адже я вам уже розповів, як мене приголомшило його зникнення!

На мій стукіт двері відразу ж одчинилися. Лісничий спокійно запитав, що нам треба. Він був у сорочці й, певно, намірявся лягати. Щоправда, ліжко ще не було розстелене.

Ми ввійшли.

— Ти ба, — подивувавсь уголос я, — ви ще не лягали?

— Ні! — грубо відказав лісничий. — Я обходив парк та ліс. Щойно повернувся. А зараз хочу спати. На добраніч!

— Послухайте-но, — сказав я, — під вашим вікном щойно стояла драбина…

— Яка драбина? Ніякої драбини я не бачив. Прощавайте!

І він нас спокійнісінько виставив за двері.

Надворі я кинув поглядом на Ларсана. Той здавався незворушним.

— Ну то що? — не вгавав я.

— А що? — перепитав Ларсан.

— Ви не завагались у своїй переконаності?

Ларсан, безсумнівно, був у поганому гуморі. Коли ми поверталися до замку, я почув, як він промимрив собі під ніс:

— Невже я міг так помилитися!..

Однак мені здалося, що ці слова були адресовані скоріше мені, ніж собі самому. І ще він докинув:

— У кожному разі невдовзі ми все знатимемо… Вранці усе проясниться».