Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XXVIII, з якого випливає, що ніколи неможливо передбачити все

У залі метушня, шепіт, вигуки «браво». Метр Анрі Робер уносить пропозицію відкласти розгляд справи у зв’язку з новими відомостями, і прокурор погодився з цим. Справу відклали. Наступного дня Робер Дарзак був умовно звільнений з-під арешту, а татуся Матьє тут-таки у залі відпустили «за відсутністю складу злочину». Пошуки Фредеріка Ларсана не увінчались успіхом. Отож Дарзака було виправдано. Він був урятований від страшної долі, яка вже загрожувала йому, а після відвідин панни Станжерсон у нього з’явилася надія, що, оточена постійним піклуванням близьких людей, вона одужає і рано чи пізно до неї повернеться розум.

Що ж стосується цього хлопчиська, то він, звичайно ж, став героєм дня. Натовп з тріумфом виніс його із залу засідань Версальського суду. Газети всього світу вмістили фотографії та репортажі про звитяги Рультабія. І він, який узяв стільки інтерв’ю у різних знаменитостей, сам став славнозвісною особою, яку тепер журналісти розривали на частини. Але мушу сказати, пихи йому від цього не додалося.

З Версалю ми повертались удвох, відвідавши перед тим веселий ресторан «Собака з цигаркою». Й тільки в поїзді я накинувся на нього із запитаннями, які цілий вечір крутилися в мене на язиці: мені коштувало великих зусиль мовчати за вечерею, бо знав: за столом Рультабій працювати не любить.

— Друже, — почав я, — ця справа Ларсана бездоганна й гідна вашого звитяжного розуму.

Тут він мене урвав і попросив уникати пишномовності — мовляв, він ніколи собі не пробачить, якщо такий могутній інтелект, як мій, порине коли-небудь в огидну прірву тупоумства виключно через моє надмірне захоплення його особою.

— Переходжу до діла, — сказав я, трохи ображений. — Після всього що ви розповіли, я й досі не можу второпати, навіщо ви їздили до Америки. Якщо я вас правильно зрозумів, ви й так усе знали про Фредеріка Ларсана, коли востаннє виїжджали з Гландьє… Знали, що Ларсан — злочинець, і для вас уже не було таємницею, в який спосіб він намагався вчинити злочин?

— Саме так. А ви? — перевів він розмову. — Хіба ви ні про що не здогадувались?

— Геть ні про що!

— Неймовірно!

— Але ж, друже, ви так старанно приховували від мене свої думки, як же я міг їх розгадати! Скажіть, коли я привіз до Гландьє револьвери, на той момент ви вже підозрювали Ларсана?

— Звичайно! Я вже зробив висновки після подій у загадковій галереї, але повернення Ларсана до кімнати Матильди Станжерсон лишалося мені незрозумілим (пенсне ще не було знайдене…). До того ж моя підозра грунтувалася тільки на математичних розрахунках, а думка про Ларсана-вбивцю видавалася такою неймовірною, що я вирішив дочекатися речових доказів, а потім розвивати її далі. І все-таки ця версія не давала мені спокою, тому часом я розмовляв з вами про поліцая, казав таке, що могло вас насторожити. По-перше, більш не згадував про його сумлінність, не казав вам, що він помиляється. Обговорюючи з вами його методи роботи, я вже засуджував їх і не приховував свого презирства до Ларсана; вам здавалося, що в цьому я виказував своє ставлення до нього як до поліцая. Нічого подібного! Я підозрював у ньому бандита. Пригадайте-но, перераховуючи зібрані ним проти Дарзака докази, я казав: «Усе це начебто підтверджує гіпотезу великого Фреда, яку я вважаю хибною. Саме вона зіб’є його на манівці». Й додав тоном, який мав вас здивувати: «А зараз лишається з’ясувати, чи справді ця гіпотеза спантеличує великого Фреда? В тому, лише в тому заковика!» Саме ці слова повинні були змусити вас замислитись: у них укладено всі мої сумніви. А запитання «чи справді ця гіпотеза його спантеличує?»? Що воно означало? Якщо воно не пантеличить його, значить, його гіпотеза покликана спантеличувати нас! Я стежив тоді за вами, а ви навіть не кліпнули й так нічого й не зрозуміли… Мене це потішило, бо, перш ніж пенсне було знайдено, вина Ларсана й мені здавалася абсурдною гіпотезою… Зате після того, коли знайшли пенсне, я одержав пояснення, чому той повернувся до спальні Матильди Станжерсон… Пам’ятаєте мою радість, моє захоплення!.. Я гасав як навіжений і гукав: «Великий Фред! Присягаюся вам, я таки пошию його в дурні! Ох і гучна буде справа!» Ці слова стосувалися бандита. І згадайте, що того вечора, виконуючи доручення Дарзака пильнувати Матильду, я до десятої вечора спокійно вечеряв у товаристві Ларсана, не вживши жодних запобіжних заходів: поки він сидів поруч, я міг не хвилюватися! В той момент ви теж, друже, могли здогадатися, що я боюся лише цього чоловіка!.. А коли ми з вами говорили про швидку появу злочинця — я сказав: «Певен, що Фредерік Ларсан сьогодні ночуватиме в замку».

Але існувала одна вагома деталь, яка могла б, яка повинна була б одразу ж виказати злочинця, деталь, якою ми з вами обидва знехтували!.. Невже ви забули історію з ціпком?

Так, крім логічних висновків, які викривали Ларсана в очах кожної розсудливої людини, була ще пригода з ціпком, яка компрометувала його в очах кожного спостережливого.

Так, я був дуже здивований, коли у ході слідства: Ларсан не використав ціпка для звинувачення Дарзака. Адже ціпок придбав увечері, напередодні злочину, чоловік, чий словесний портрет збігається із зовнішністю Дарзака? Ну, а я запитав про це в самого Ларсана, перш ніж відпустити його на поїзд, — запитав, чому він не використав ціпок як доказ. Він мені відповів, що взагалі не мав такого наміру, що ніколи й у думці не тримав подати ціпок як аргумент для звинувачення Дарзака, і що того вечора в привокзальному буфеті в Епіне-сюр-Оржі ми з вами загнали його на слизьке, впіймавши на брехні. Пам’ятаєте, він твердив, що ціпок йому подарували в Лондоні, а фірмовий знак свідчив, що ту річ куплено в Парижі! Чому в той момент, замість того щоб думати: «Фред бреше! Він був у Лондоні, а значить, не міг придбати цього паризького ціпка», ми з вами не зробили правильного висновку: «Фред бреше! Він не був у Лондоні, бо придбав цього ціпка в Парижі»?! Фред — брехун, Фред, який під час злочину перебуває в Парижі! Це вже була відправна точка для підозри! Після вашого візиту до Кассета ви довідалися: ціпок купив чоловік, зодягнений як пан Дарзак. Але ж сам Дарзак нам сказав, що він не купував ніякого ціпка! Вже після відвідин поштового відділення № 40 ми знали: хтось, замаскований під Дарзака, ходить Парижем. То чом же ми з вами не запитали: що воно за одне, цей псевдодарзак, який увечері, напередодні злочину, завітав до Кассета й придбав ціпка, якого ми бачимо в руках у Фреда? А якщо… А якщо це Фред власною персоною? Звісна річ, та обставина, що він служив агентом розшукової поліції, аж ніяк не сприяла народженню такої гіпотези. Проте, якби ми звернули увагу на те, з яким озлобленням він накопичує докази проти Робера Дарзака, з яким завзяттям переслідує неборака, нас повинна була б уразити Фредова брехня: у нього в руках з’явився ціпок, який він не міг купити в Лондоні. Навіть якби визнав, що купив його в Парижі, обман з Лондоном вже мав місце. Геть усі, навіть його начальство, гадали, що він у Лондоні, а він у цей час у Парижі купує ціпок! Далі, чому ж він і не подумав обернути на речовий доказ слідства цей ціпок, що нібито належить Дарзаку? Це пояснюється дуже просто! Так просто, що ми пропустили факт повз увагу!.. Ларсан придбав ціпок виключно тому, що куля з револьвера панни Станжерсон поранила йому руку. Тож треба було чимось її зайняти, щоб не видно було долоні. Розумієте?.. Пригадуєте, як часто я повторював: «Мене дивує, що він його з рук не випускає, цього ціпка». За столом під час вечері відклав лише для того, щоб взяти правицею ніж, який не випустив до кінця. На жаль, усі ці деталі спливали у пам’яті уже після того, як я зробив останній висновок щодо Ларсана, і тому нічим не могли мені зарадити… Того вечора, коли він удавав перед нами непритомного, я тишком-нишком кинув погляд на його долоню. На той час на ній лишився тільки пластир, який приховував рану, легку подряпину. Я зрозумів, що тепер він може твердити, начебто поранив руку будь-чим іншим, а не кулею. Проте тоді то був ще один слід, який легко ввійшов до кола моїх міркувань. Як сказав мені Ларсан, куля лише черкнула по руці, втім, викликавши досить сильну кровотечу.

Якби тоді ми з вами були проникливіші і якби він відчув загрозу, то неодмінно витяг би на світ Божий історію, на яку ми від нього чекали, — історію ціпка Робера Дарзака. Але події розгорталися так швидко, що ми ціпок випустили з голови. Проте ми добряче попсували кров Балльмаєрові-Ларсану, хоч самі про це й не здогадувалися…

— Але, — урвав я, — якщо він не мав наміру занапастити Дарзака, навіщо ж тоді маскарад з перевдяганням під Дарзака: світло-бежеве пальто, котелок тощо?..

— Бо, скоївши злочин, він одразу прибрав подоби Дарзака. Але поранена рука дошкуляла. Йому спало на думку купити ціпок, і він тут-таки, на вулиці Опери, здійснив свій задум. Людина, подібна до Дарзака, купує ціпок, який я бачу в руках Ларсана!.. А я, здогадавшись, що на той час трагедія вже відбулася, що вона щойно відбулася, і бувши майже певний у невинності Дарзака, не запідозрив тоді Ларсана!.. Далебі, випадають такі хвилини…

— Випадають хвилини, — підхопив я, — коли й наймогутніший інтелект…

Рультабій затулив мені рота. Я хотів ще дещо запитати, але помітив, що він не слухає… Рультабій спав. З превеликими труднощами мені пощастило його розбуркати, коли ми прибули до Парижа.