Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ V, у якому Жозеф Рультабій каже панові Роберові Дарзаку кілька слів, які викликають певний ефект

Кілька хвилин ми з Рультабієм ішли вздовж муру, що оточував розлогі володіння професора Станжерсона, і вже побачили вхідні ворота маєтку, аж раптом нашу увагу привернув чоловік, який, нахилившись до землі, щось так пильно видивлявся, що навіть не помітив нас. Він то скоцюрблювався, мало не лягаючи на землю, то випростовувався й уважно вивчав мур, потім розглядав щось у себе на долоні, робив кілька широких кроків, потому зривався й біг і знову втуплювавсь у свою праву долоню. Рультабій застеріг мене:

— Тихо! Сам Фредерік Ларсан працює! Не заважаймо йому.

Жозеф Рультабій із великим захопленням ставився до славетного поліцая. Я особисто ніколи не бачив Фредеріка Ларсана, але багато про нього чув.

Справа про золоті зливки з Монетного двору, до якої ніхто не брався й у якій лише він доскіпавсь до істини, та арешт «ведмежатників» в «Універсальному кредиті» зробили його ім’я загальновідомим. Він зажив — за часів, коли Жозеф Рультабій ще не продемонстрував свідчень свого унікального хисту, — слави людини, яка, як ніхто інший, здатна розплутати клубок його найтаємнішого й найвигадливішого злочину. Слава Фредеріка Ларсана гриміла в усьому світі, його часто запрошували до Лондона, до Берліна, а часом і до Америки, коли тамтешня поліція за браком уяви й сил заходила в глухий кут. Тож не дивно, що на другий день після скоєного злочину в Жовтій кімнаті начальник розшукової поліції згадав про свого досвідченого співробітника й телеграфував до Лондона, де той саме розплутував справу про крадіжку цінних паперів. Фредерік, якого англійські колеги прозвали «великим Фредом», поквапився приїхати, бо, гадаємо, знав на досвіді: якщо його кличуть, то справді потребують його послуг. Таким чином уже на ранок ми з Рультабієм мали змогу переконатись, що Фред узявся до діла. В чому юно полягало, ми невдовзі збагнули.

Отож, заклопотано поглядаючи на годинник, якого стискав у правій долоні, Фредерік Ларсан лічив хвилини. Потім він повернувсь назад, знов пройшов тим самим шляхом і зупинився біля брами, ще раз кинув погляд на годинник, сховав його до кишені, безпорадно здвигнув плечима, прочинив ворота, зайшов до парку, замкнув ворота на ключ, підвів голову і тільки тоді побачив нас крізь фати. Рультабій метнувся до нього, я побіг слідом. Ларсан чекав.

— Пане Фреде… — почав був юний репортер і скинув капелюха, виказуючи найглибшу пошану, яку щиро відчував до уславленого поліцая. — Не могли б ви сказати нам, чи є зараз у замку пан Робер Дарзак? Перед вами один з його друзів, адвокат із Парижа, який волів би з ним побалакати.

— Я нічого не знаю, пане Рультабій, — одказав Фред, потиснувши руку мого друга, з яким він неодноразово мав нагоду зустрічатися під час найважчих розслідувань. — Я його не бачив.

— Консьєрж, безперечно, знає, — мовив Рультабій, киваючи на цегляний будиночок із зачиненими вікнами та дверима, в якому, судячи з усього, й мешкали ці вірні вартівники маєтку.

— Консьєржі нічого не зможуть вам сказати, пане Рультабій.

— Чому б то?

— Бо півгодини тому їх заарештовано!

— Заарештовано! — вигукнув Рультабій. — То це вони — вбивці?

Фредерік Ларсан стенув плечима.

— Коли не можеш заарештувати вбивцю, — проказав він з найдошкульнішою іронією, — завжди можеш дозволити собі розкіш заарештувати спільників.

— Це ви наказали їх ув’язнити, пане Фреде?

— З якої б то речі? Я не наказував їх заарештовувати, по-перше, тому, шо майже певен — вони в цьому не замішані, а по-друге…

— Що по-друге? — стривожено перепитав Рультабій.

— По-друге… нічого. — Ларсан похитав головою.

— По-друге, тому, що спільників не було! — видихнув Рультабій.

Фредерік Ларсан став як стій і з цікавістю подивився на репортера.

— Ти ба! Виявляється, ви маєте власну думку з приводу цієї справи? Втім, ви ж нічого не бачили, юначе. Ви ж не переступали порога маєтку…

— Я його переступлю.

— Навряд… Вхід категорично заборонено.

— Я ввійду, якщо ви мені допоможете зустрітися з Робером Дарзаком. Зробіть мені цю ласку! Ми ж з вами давні друзі. Пане Фреде, благаю вас… Згадайте-но, яку блискучу статтю я вам присвятив з приводу золотих зливків… Шепніть йому лише кілька слів!..

Смішно було дивитися на Рультабія в цей момент. Обличчя його виказувало завзяте бажання промкнутись туди, де ховалася ця незбагненна таємниця; воно так одверто благало, причому не тільки вустами й очима, а кожною своєю рисочкою, що я не міг стриматися й зареготав. Фредерік Ларсан по той бік фат так само, як і я, не зміг лишитися серйозним. Проте це не завадило йому спокійнісінько сховати ключ від воріт до власної кишені. Я розглядав пана Ларсана.

То був чоловік років на п’ятдесят. Гарна голова, сивіюче волосся, матовий колір обличчя, чіткий профіль, опукле чоло, підборіддя й шоки старанно поголені. Вусів не носив, уста мав гарно окреслені, його невеликі очі дивилися вам просто в обличчя, їхній допитливий погляд викликав подив і тривогу. Пан Фредерік Ларсан був середнього зросту, але справляв враження людини елегантної та симпатичної. Нічого спільного з вульгарним поліцаєм. Він став великим артистом своєї справи і сам був цього свідомий. Відчувалося, що високої думки про свою особу. У розмові дотримував тону людини скептичної, позбавленої ілюзій. Фах змусив пана Фредеріка Ларсана побачити стільки злочинів, стільки людської скверни, що лишалося незбагненним, як робота не «притупила його почуттів», за оригінальним висловом Рультабія.

Ларсан повернув голову на звук екіпажа, що наближався. То був кабріолет, у який на вокзалі в Епіне сіли слідчий із секретарем.

— А ось вам і пан Робер Дарзак! — проговорив Фредерік Ларсан. — Адже ви хотіли з ним побалакати.

Кабріолет уже наблизився до брами, і Робер Дарзак попросив Фредеріка Ларсана відчинити ворота, бо, як пояснив, дуже поспішає до Епіне, щоб устигнути на найближчий паризький поїзд. Аж раптом упізнав мене. Поки Ларсан відчиняв ворота, пан Дарзак устиг запитати, що привело мене до замку Гландьє в таку трагічну хвилину. Тільки тоді я помітив, що обличчя його вкриває смертельна блідість і на ньому відбивається невимовний біль.

— Чи краще почувається панна Станжерсон? — одразу ж запитав я.

— Так, — відказав він. — Її, мабуть, урятують. Необхідно, щоб урятували.

Він не додав: «Інакше я помру», але такий кінець фрази прочитувався на його знекровлених вустах.

Тут утрутився Рультабій.

— Пане, я знаю, що ви поспішаєте. Проте мені необхідно з вами поговорити. Я маю вам сказати дещо надзвичайно важливе.

Фредерік Ларсан урвав його мову.

— Чи можна мені вас покинути? — запитав він у Робера Дарзака. — Ви взяли ключа чи дати вам мій?

— Ні, дякую, ключ при мені. Я сам замкну ворота.

Швидким кроком Ларсан рушив до замку, чий величний абрис височів на відстані кількасот метрів.

Робер Дарзак насупився, виказуючи нетерплячість. Я відрекомендував йому Рультабія як свого близького друга, але довідавшись, що юнак — журналіст, Дарзак кинув мені докірливий погляд і, посилаючись на необхідність за двадцять хвилин бути в Епіне, попрощався й устьобнув коня. Та Рультабій, на мій превеликий подив, уже схопив вуздечку, різким порухом зупинив коня й проказав кілька слів, як на мене, позбавлених будь-якого сенсу:

— Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє.

Досить було цим словам злетіти з вуст Рультабія, як Робер Дарзак заточився.

І без того блідий, він зовсім пополотнів. Утупивши в юнака погляд, сповнений жаху, він поквапно виліз з екіпажа.

— Ходімо, ходімо! — пробелькотів він. І раптом у нападі несподіваної люті кинув: — То заходьте ж, пане, заходьте!

І, більш не кажучи ні слова, попрямував доріжкою, що вела до замку. Рультабій подався слідом, ведучи за вуздечку коня. Я звернувся до пана Дарзака з якимись словами, але він не відповідав. Я кинув запитливий погляд на Рультабія, та той мене навіть не помітив.