Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XXVII, в якому Рультабій постає у всій своїй славі

У залі зчинився неймовірний шарварок, лементували жінки, деякі з них тут-таки непритомніли. На високий суд ніхто більше не зважав. Люди штовхали одне одного, марно намагаючись розгледіти Жозефа Рультабія. Головуючий кричав, що накаже спорожнити зал, але його ніхто не слухав. У цей час Рультабій перестрибнув через балюстраду, що відокремлювала його від сидячої публіки, працюючи ліктями, проторував собі шлях крізь натовп й опинився біля свого головного редактора, який гаряче його обняв. Узявши в нього свого листа, Рультабій поклав його до кишені й рушив до суддівського помосту. Його штовхали й він когось штовхав, аж урешті таки добувся до бар’єра, за яким давали свідчення свідки, — щасливий, розпашілий, з полум’яним обличчям, на якому яскріли його невеликі круглі розумні очі. На Рультабієві був той самий костюм, у котрому я його бачив у день від’їзду (але, Боже милий, у якому він стані!)… через руку перекинуте зимове пальто, а в руці — дорожній кашкет.

— Даруйте, пане голово, — сказав він. — Трансатлантичний пароплав прибув із запізненням. Я щойно повернувся з Америки. Я Жозеф Рультабій!

Зал розреготався. Усі були раді появі цього хлопця. В багатьох, здавалось, камінь із душі звалився. Люди зітхнули з полегкістю. Всі відразу повірили, що він дійсно знає правду…

Але голова був украй розлючений:

— А-а, то ви й є Жозеф Рультабій! Я вам покажу, юначе, як збиткувати з правосуддя! Поки суд ухвалить постанову щодо вас, я, користуючись своїми повноваженнями, затримаю вас у розпорядженні правосуддя…

— Але, пане голово, я лише цього й жадаю — віддати себе до рук правосуддя! Я для цього й приїхав! Якщо моя поява наробила багато галасу, прошу вибачення у високого зібрання. Повірте, ніхто не шанує правосуддя більш ніж я. Але що вдієш, увійшов сюди, як зумів…

І він засміявся. Зареготали й усі присутні.

— Виведіть його! — наказав головуючий.

Тут утрутився метр Анрі Робер. Він почав з того, що знайшов виправдання юнаксві, адже рушіями поведінки Рультабія були найкращі почуття, і нагадав, як важко обійтися без свідчень людини, яка провела у Гландьє ввесь той сповнений загадок тиждень: людини, яка до того ж обіцяє надати докази невинності обвинуваченого й назвати ім’я вбивці.

— Ви обіцяєте назвати нам ім’я вбивці? — завагався судця.

— Але ж, пане голово, я для цього й прийшов!

У залі пролунали оплески, енергійне шикання судових виконавців відновило тишу.

— Жозеф Рультабій, — сказав метр Анрі Робер, — не значиться у списку свідків, проте, я сподіваюся, пан головуючий скористається своїми повноваженнями і допитає його, але спочатку закінчимо…

— Чи не ліпше буде, — втрутився представник прокуратури, — якщо цей молодий чоловік одразу назве ім’я того, кого він вважає злочинцем?

— Якщо пан заступник прокурора надає такого великого значення свідченням пана Рультабія, то я не заперечую, хай свідок зараз же назве нам ім’я «свого» вбивці.

У залі було тихо, як у вусі…

Рультабій справляв мовчанку, приязно споглядаючи Робера Дарзака, в якого вперше від початку процесу на обличчі з’явився вираз глибокого відчаю.

— Ну то кажіть, пане Рультабій, — повторив суддя. — Ми чекаємо на ім’я злочинця.

Рультабій спокійно поліз до жилетної кишеньки, видобув звідти грубезного годинника на ланцюжку, подивився, котра година, і мовив:

— Пане судде! Я зможу назвати вбивцю не раніше як о пів на сьому. Тож ми з вами маємо ще чотири години з гаком.

Залом прокотився гомін подиву й розчарування.

— Він знущається з нас, — голосно обурився хтось із адвокатів.

Головуючий торжествував. Адвокати Анрі Робер та Андре Гесс пригнічено перезирнулися.

— Чи не досить блюзнірства? — вирік головуючий. — Можете пройти до кімнати свідків.

— Запевняю вас, пане судде, — протестував своїм високим, дзвінким голосом Рультабій, — запевняю вас, що коли я вимовлю ім’я злочинця, ви самі зрозумієте, чому я не зміг цього зробити раніш ніж о пів на сьому! Присягаю вам! Слово честі Рультабія! Але поки я можу викласти вам деякі подробиці вбивства лісничого… Фредерік Ларсан, який спостерігав мою роботу у Гландьє, посвідчить, як ретельно я вивчав цю справу від самісінького початку й до кінця. Нехай наші думки не збіглися, нехай я марно переконував, що арешт Дарзака — то є помилка, але, гадаю, в пана Ларсана немає жодного сумніву ні з приводу моєї доскіпливості, ні з приводу важливості знайдених мною доказів, які часто-густо підкріплювали його відкриття!

— Пане судде, — втрутився Фредерік Ларсан, — мені здається, було б цікаво вислухати Жозефа Рультабія, тим більш що він не поділяє моїх думок.

Ці слова поліцая були схвально зустрінуті публікою. Ларсан приймав виклик. Поєдинок між цими двома інтелектами, які билися над однією проблемою, але дійшли протилежних висновків, обіцяв бути цікавим.

Й оскільки головуючий мовчав, Фредерік Ларсан вів далі:

— Отже, ми дійшли згоди, що вбивця штрикнув лісничого ножем у серце, але щодо його втечі із закапелка на подвір’ї думки наші розходяться; то було б дуже цікаво довідатись, як Рультабій пояснює цю втечу.

— Авжеж, цікаво! — погодився мій друг.

Усі в залі знову зайшлися сміхом. Суддя оголосив, якщо це повторюватиметься, він таки не вагаючись накаже випорожнити зал.

— Щиро кажучи, я не бачу, що саме в цій справі може викликати бажання посміятися! — обурено сказав він.

— І я теж! — докинув Рультабій.

Люди, що сиділи переді мною, позакривали роти носовичками, щоб не розреготатися.

— Отож, юначе, — докинув головуючий, — ви чули, що запропонував щойно Фредерік Ларсан. Як, по-вашому, злочинець утік із того закапелка?

… Рультабій подивився на трактирницю, яка сумовито йому посміхнулася.

— Коли вже пані Матьє чесно визнала свої стосунки з лісничим…

— Хвойдо! — заволав татусь Матьє.

— Виведіть його! — наказав головуючий.

Татуся Матьє вивели.

— Коли вже вона зробила таке зізнання, — сказав Рультабій, — я можу вам сповістити, що часто вночі вона приходила погомоніти з лісничим на другому поверсі башти-донжону, в кімнаті, яка колись правила за капличку. Бесіди ці надто почастішали останнім часом, коли татуся Матьє прикував до ліжка ревматизм.

Зроблений учасно укол морфію забезпечував татусеві Матьє перепочинок і солодкий сон, а його дружині давав волю на кілька годин. Уночі пані Матьє вирушала до замку, загорнувшись у велику чорну шаль, що не лише приховувала її подобу, але й надавала схожості з чорним привидом, який тривожив нічний спокій татуся Жака. Щоб сповіщати другові про свій прихід, вона навчилась імітувати лемент кота матінки Навколішниці, старої чаклунки з лісу святої Женев’єви. Зачувши це зловісне нявчання, лісничий спускався зі свого донжону й відчиняв коханці потаємний хідничок. Коли нещодавно в донжоні почалися ремонтні роботи, місце побачень від цього не змінилося, бо ж нова кімната, яку тимчасово виділили цьому бідолашному челядникові в кінці правого крила замку, відокремлювалася від кімнат сімей дворецького та кухаря лише тоненькими перетинками…

Обговоривши всі свої справи, вони вийшли з башти-донжону удвох…

Пані Матьє щойно попрощалася з лісничим, як скоїлося лихо в тому самому закапелку двору. Про ці деталі, пане судде, я дізнався на ранок, ретельно вивчивши сліди на подвір’ї…

Консьєрж Берньє, якого я з рушницею поставив на варті за донжоном і який з мого дозволу розповість вам усе сам, не міг бачити того, що відбувалося на центральному подвір’ї. Він туди прибіг трохи пізніше, зачувши постріли, й, у свою чергу, вистрілив. Отже, коли на ще оповитому темрявою центральному подвір’ї панувала тиша, на ньому перебувало двоє — лісничий та пані Матьє. Вони попрощались одне з одним, потім пані Матьє кинулася до незачиненої хвіртки, а лісничий пішов спати до своєї кімнатки в прибудові, це в кінці правого крила замку.

Він уже підходив до дверей, коли раптом почув револьверні постріли. Схвильований, повернув назад. Коли підходив до рогу правого крила, на нього налетіла якась тінь. Один удар — і він мертвий. Його труп тут-таки відносять люди, які гадають, що то вбивця, а насправді то вбитий. Що робить у цей час пані Матьє? Заскочена зненацька стріляниною і криками, вона намагається стати якомога непомітнішою в глибині подвір’я. Подвір’я просторе, і, знаходячись уже біля хвіртки, могла вискочити непомітно. Але не вискочила. Вона бачила, як понесли вбитого. Зрозуміло, серце в неї краялося, її охопили передчуття трагедії. Жінка скралась аж до ганку, зазирнула до вестибюля, кинула погляд на сходи, освітлені ліхтарем татуся Жака. Там лежав труп її друга. Вона кинулася навтіки. Можливо, привернула до себе увагу татуся Жака. Так або так, але він пішов слідом за чорним привидом, який уже багато ночей не давав йому спати.

Тієї самої ночі, зачувши крик Божої Тварючки, татусь Жак виглянув у вікно й побачив чорного привида… Поспіхом одягнувся, чим і пояснюється той факт, що коли ми заносили до вестибюля жертву, він прибіг туди вже вдягнений. Поза всяким сумнівом, вирішив покінчити з привидом і зазирнути йому в обличчя. А зазирнувши, впізнав пані Матьє. Татусь Жак — давній друг пані Матьє. Напевно, вона зізналася йому в своїх нічних походеньках і попросила врятувати її у цю скрутну хвилину. Зрозуміло, вона, яка щойно побачила свого друга мертвим, була у жалюгідному стані. Розчулений, татусь Жак вивів її з парку й довів аж до Епінейського шосе. Звідти їй лишалося подолати лише кілька метрів, щоб дістатися додому. Татусь Жак повернувся до замку і, свідомий, якими прикрими фактами володіє, постарався в міру своїх сил зробити все можливе, аби приховати від нас цей надзвичайно значущий і драматичний епізод. Але мені аніскільки не потрібні свідчення татуся Жака або пані Матьє для підтвердження цієї розповіді. Я знаю, що події розгорталися саме так! І тому звертаюся до пана Фредеріка Ларсана, до його пам’яті. Він уже напевно зрозумів, яким чином я про це дізнався, адже бачив, як я вранці наступного дня вивчав подвійний слід татуся Жака та пані Матьє — відбитки підошов ішли поруч. — Тут Рультабій повернувся до трактирниці, яка стояла за бар’єром, і віддав їй гречний уклін. — Відбитки ваших черевиків, — пояснив він, — дивним чином подібні до відбитків «елегантних» слідів убивці.

Пані Матьє здригнулася і з цікавістю, до якої домішувавсь острах, уп’ялася очима в юного репортера. Що він таке каже? Що він хоче цим сказати?

— Пані має гарні ступні, хоча трохи завеликі як для жінки. Вони, навіть загострені носки черевиків, майже точно збігаються зі слідами вбивці…

Залом пройшла хвиля. Рультабій порухом заспокоїв присутніх. Воістину можна було подумати, немов то він веде судове засідання, командуючи всіма.

— Слід одразу застерегти, — сказав Рультабій, — це ще нічого не означає й поліцая, який надумає висунути обвинувачення тільки на зовнішніх доказах, не об’єднавши їх загальною ідеєю, це неминуче призведе до юридичної помилки. Відбитки ніг Робера Дарзака також тотожні відбиткам убивці. Проте вбивця не він.

Знову загомонів зал.

Головуючий звернувся до пані Матьє:

— Чи справді події тієї ночі розгорталися так, як каже свідок?

— Точнісінько так, пане голово. Можна подумати, що пан Рультабій ходив за нами назирці.

— Значить, ви бачили, як злочинець біг до правого крила замку?

— Бачила так само виразно, як і тих, хто за хвилину потому несли труп лісничого.

— А куди подівся злочинець? Ви були на центральному подвір’ї й могли помітити його… Він же не знав про вашу присутність, і йому треба було тікати…

— Я нічого не бачила, пане судде! — застогнала трактирниця. — В той момент зробилося так темно, хоч у вічі стрель!

— То, може, пан Рультабій пояснить нам, куди подівся вбивця?

— Звичайно, поясню! — відразу ж відгукнувся Рультабій з такою певністю, аж сам головуючий не зміг стримати посмішки. І знову залунав голос Рультабія: — Злочинець не міг утекти з такого закапелка двору — ми б його неодмінно побачили! А якби не побачили очима, то просто наштовхнулися б на нього! Бо то маленький закапелок, квадратний майданчик, оточений з одного боку ровом, а з другого височенними гратами. Якби ми не наразилися на вбивцю, то він би сам наразився на нас! Цей майданчик практично був так само замкнений ровом, гратами та нами, як свого часу Жовта кімната!

— То яким же чином людину, що потрапила до такого глухого кута, ви там не знайшли?! Поясніть-но нам це! Я вже півгодини хочу почути це від вас!

Рультабій удруге витяг годинника з жилетної кишені, спокійно подивився на нього і мовив:

— Пане голово суду! Ви можете допитуватись про це ще три години й тридцять хвилин, все одно я зможу відповісти на ваше запитання не раніше як о пів на сьому!

Цього разу в реакції залу не вчувалося ні осуду, ні розчарування. Рультабію виказували довіру. Присутніх уже тішила та настійливість, із якою цей юнак вказував судді визначену годину, немов призначав побачення комусь із своїх товаришів.

Суддя трохи повагався, чи не слід йому образитися на таке зухвальство, але зрештою вирішив за краще поділити загальну веселість. Рультабій викликав симпатію, і суддя перейнявся нею. Врешті юнак так точно визначив роль пані Матьє в цій справі й так до ладу пояснив кожен її рух тієї ночі, що пан де Року змушений був узяти його наповажне.

— Гаразд, пане Рультабій, як хочете! Але щоб до пів на сьому тут я вас не бачив!

Рультабій уклонився головуючому і, киваючи своєю великою круглою головою, рушив до дверей кімнати свідків.

Він шукав мене очима, але так і не побачив. Тоді я підвівся й почав помалу протовплюватися крізь юрбу до виходу. З залу засідань ми з Рультабієм вибралися майже водночас. Мій друг привітав мене зі щирою радістю. Він був щасливий і балакучий. Тріумфуючи, тряс мені руки.

— Мій любий друже, — сказав я йому, — я не розпитуватиму вас, навіщо ви їздили до Америки. Адже ви мені, безперечно, відповісте так само, як і судді, що зможете це пояснити лише о пів на сьому…

— Ні, зовсім ні, любий Сенклер! Я вам негайно поясню, навіщо туди їздив, тому що ви мій друг! А їздив, щоб дізнатися ім’я другої половини вбивці!

— Що ви кажете? Он як?! Ім’я другої половини…

— Саме так. Коли ми з вами востаннє залишали Гландьє, я вже знав обидві половини вбивці, а крім того, ім’я однієї з цих половин. І до Америки я їздив, щоб відшукати ім’я другої відомої мені половини…

Ми саме входили до кімнати свідків. Присутні оточили Рультабія, усіляко вказуючи йому свою прихильність. Репортер відповідав усім надзвичайно люб’язно, хіба що з Артуром Рейсом повівся підкреслено холодно. Коли до кімнати ввійшов Фредерік Ларсан, Рультабій підійшов до нього й нагородив одним з тих рукостискань, болючим секретом яких володів лише він і після яких відчуття було таке, немов у вас перебиті пальці. Рультабій, певно, не мав сумніву в тому, що він обійшов суперника, якщо вже виказав свою симпатію в такий спосіб. Ларсан усміхався, певний у собі, і розпитував Рультабія, навіщо той їздив до Америки. Сама люб’язність, Рультабій підхопив суперника під руку й почав розповідати якісь анекдоти про свої мандри. Коли відділились від гурту й заговорили про щось серйозніше, я з делікатності за ними не послідував, а вирішив повернутися до залу засідань, адже мені було дуже цікаво послухати, як допитуватимуть інших свідків. Зайнявши своє місце, я відчув, що публіка не надає особливого значення тому, що відбувається зараз, і з нетерпінням чекає пів на сьому.

Нарешті пробило пів на сьому, і Жозефа Рультабія знову запросили до зали. Неможливо змалювати хвилювання, яке охопило натовп, коли він ішов до майданчика для свідків. Усі погляди були спрямовані на нього, люди затамували подих. Робер Дарзак підхопився з лави підсудних. Обличчя його було бліде, як у мерця.

Суддя врочисто звернувся до свідка:

— Я не підводжу вас до присяги, шановний. Офіційно вас не викликали до суду. Однак, сподіваюся, немає потреби пояснювати вам важливість того, що ви збираєтеся сповістити тут. — І додав із погрозою в голосі: — Важливість того… принаймні для вас, якщо не для інших!..

— Я свідомий цього! — Рультабій спокійнісінько дивився на суддю.

— Ну то почнімо, — підохотив судця. — Ми з вами говорили про глухий закутень подвір’я, де опинився злочинець, і ви пообіцяли розповісти нам о пів на сьому, в який спосіб він утік звідти, а також назвати його ім’я. Час настав, пане Рультабій, а ми ще й досі нічого не знаємо!

— Так ось! — почав Рультабій посеред такої мертвої тиші, що я навіть не згадаю, чи доводилось мені коли переживати таке. — Я вже казав, що той закапелок був практично замкнутий з усіх сторін і що злочинець не мав жодної можливості втекти звідти непоміченим тими, хто переслідував його. Це чистісінька правда. Коли ми зібралися там, у цьому закапелку, вбивця ще перебував разом з нами!

— І ви його не бачили?.. Саме це обстоює звинувачення…

— Ні, пане судде, ми всі його бачили! — підвищив голос Рультабій.

— І не затримали?!

— Я один з-поміж усіх знав, що він злочинець. А в мої наміри тоді не входило, щоб він був негайно заарештований. На той час ніщо, крім мого розуму, не правило мені за доказ його вини. Так, добродію, лише мій власний розум доводив: ось він, убивця! Ми його бачимо! Мені довелося витратити чимало часу, щоб сьогодні подати на судове засідання безперечний доказ, який, клянусь вам, переконає всіх!

— Кажіть-но! Кажіть! Назвіть нам ім’я злочинця! — не втримався головуючий.

— Ви знайдете його поміж тих, хто тієї ночі перебував у закапелку, — сказав Рультабій, який, здавалося, і не думав квапитись…

Присутні почали виказувати нетерплячку, у залі почулося:

— Ім’я! Ім’я!..

У відповідь на це, тоном, за який йому слід було надавати ляпасів, Рультабій сказав:

— Я не надто поспішаю, пане головуючий, бо маю на це певні підстави.

— Ім’я! Ім’я! — гукав натовп.

— Тихо! — гаркнув судовий виконавець.

— Добродію, негайно назвіть нам ім’я! — суворо сказав головуючий. — Отже, в закапелку перебував лісничий — він помер. Чи це він?

— Ні.

— Татусь Жак?..

— Ні.

— Консьєрж Бернье?

— Ні.

— То виходить, це Артур Вільям Ренс? Адже залишається ще Ренс і… ви! Чи ж не ви вбивця?

— О ні, мій пане!

— То ви звинувачуєте Артура Ренса?

— Ні, добродію.

— Нічого не розумію!.. Куди ви хилите? У закапелку подвір’я більш нікого не було!

— Помиляєтесь, добродію!.. Нікого не було внизу, зате був хтось нагорі, той, хто звісився з вікна в тому закапелку…

— Фредерік Ларсан! — вигукнув суддя.

— Фредерік Ларсан! — дзвінко відгукнувся Рультабій. Повернувшись до публіки, де подекуди вже звучали голоси протесту, він із силою, на яку, здавалось, був неспроможний, прокричав:

— Фредерік Ларсан — ось хто вбивця!

Серед бурі, яка вирувала в залі, змішалося все — приголомшення, розгубленість, вигуки обурення, недовіри, а в декого — захвату перед сміливістю цього чоловічка, який наважився кинути таке звинувачення. Суддя вже навіть не робив спроб приборкати цю стихію. Вона вщухла сама собою, вгамована енергійними закликами тих, кому кортіло докладніше про все дізнатись.

У тиші, що знову запанувала, було чутно, як Робер Дарзак, впавши на свою лаву, повторює:

— Це неможливо! Це неможливо! Він божевільний!

— Як! — вигукнув голова. — Ви насмілюєтесь звинувачувати Фредеріка Ларсана?! Подивіться-но, яке враження викликало ваше твердження… Навіть Робер Дарзак має вас за божевільного! А якщо це. не так, ви повинні подати нам докази…

— Докази? Ви хочете доказів? Що ж, зараз ви одержите один доказ! — пролунав дзвінкий голос Рультабія. — Покличте сюди Фредеріка Ларсана!

— Секретарю, запросіть сюди Фредеріка Ларсана! — наказав голова.

Секретар поспішив до дверей кімнати свідків, одчинив їх і зник… Двері лишилися відчиненими… Всі погляди були прикуті до них. Знову з’явився секретар. Він вийшов на середину залу і оголосив:

— Пане голово, Фредеріка Ларсана там немає. Він пішов близько четвертої години і більше не повертався.

— Ось вам мій доказ! — з тріумфом вигукнув Рультабій.

— Поясніть, у чому ви вбачаєте доказ? — запитав суддя.

— Хіба ви не бачите, що мій незаперечний доказ полягає в тому, що Ларсан утік? Присягаюсь, він більше не повернеться. Ви ніколи більше не побачите Фредеріка Ларсана!

У залі здійнявся галас.

— Якщо ви не глузуєте з правосуддя, поясніть, чому ж ви не скористалися з його присутності тут, у залі, коли вдвох стояли біля цього бар’єра? Чому не кинули йому своїх звинувачень просто в обличчя? Принаймні він міг би вам відповісти!..

— Яка відповідь могла б бути красномовнішою за цю, пане голово… Він мені не відповідає! І ніколи не відповість! Я звинувачую Ларсана в убивстві, а він утікає! Хіба, по-вашому, це не доказ?..

— Ми не віримо, не хочемо вірити, що Ларсан, як ви висловилися, «втік»… Як це так — утік?! Адже він не знав, що ви збираєтесь пред’явити йому обвинувачення?

— У тому-то й річ, добродію: знав достеменно. — Я сам його щойно про це попередив…

— Що ви зробили?! Ви, хто вважає його злочинцем, самі надали йому можливість утекти!..

— Так, пане голово, я зробив це! — відказав Рультабій з гордістю. — Я не належу до представників правосуддя, я не служу в поліції. Я скромний журналіст, і заарештовувати людей — то не мій фах. Я служу істині, як вважаю за потрібне. Це нікого не обходить. А ви захищайте суспільство від правопорушень, як умієте: це ваш фах. Але з моїх рук кат нічиєї голови не одержить! Якщо ви людина справедлива, пане судде, а я в це вірю, то ви мусите визнати, що маю слушність! Хіба я не попередив, що я не можу назвати імені злочинця раніше ніж о пів на сьому? Бо я підрахував, скільки часу потрібно для того, щоб застерегти Ларсана й дати йому можливість сісти в поїзд, який вирушає о 16-й годині 17 хвилин, а в Парижі вже він дасть собі раду… Година для того, щоб дістатися до Парижа, година з чвертю, щоб замести свої сліди… Ось і маємо — пів на сьому… Ви не розшукаєте Фредеріка Ларсана, — заявив Рультабій, не зводячи очей з Робера Дарзака. — Він надто хитрий… Ця людина завжди прослизала у вас крізь пальці… Ви за ним ганялися довго, але безуспішно… Якщо він не такий хитрий, як я, — тут Рультабій щиро зареготався, але сміявся він один, бо всім іншим було не до сміху, — то він принаймні хитріший за всі поліції світу разом узяті. Ця людина, якій чотири роки тому пощастило пролізти до розшукової поліції і яка прославилася під іменем Фредеріка Ларсана, відома також під іншим іменем — вам воно прекрасно відоме… Бо ж Фредерік Ларсан, пане судде, це не хто інший, як Балльма є р!

— Балльмаєр! — жахнувся суддй.

— Балльмаєр! — підхопився Робер Дарзак. — Балльмаєр!.. То виходить, це правда?!

— Ого-о, пане Дарзак, тепер ви вже не маєте мене за божевільного?!

«Балльмаєр! Балльмаєр! Балльмаєр!» — це ім’я підхопили присутні. Головуючий оголосив перерву.

Можете собі уявити, яке пожвавлення панувало під час перерви. Балльмаєр! Ні, той хлопчисько таки всіх приголомшив. Подумати лишень — Балльмаєр! Чутка про його смерть поширилася ще кілька тижнів тому. Отже, Балльмаєр утік від смерті так само, як усе своє життя втікав од жандармів! Чи варто мені тут перераховувати всі «подвиги» Балльмаєра? Упродовж двадцяти років судова хроніка й рубрика пригод у газетах рясніла повідомленнями про його «звитяги»; якщо хтось із моїх читачів забув справу Жовтої кімнати, то ім’я Балльмаєра збереглося в пам’яті кожного.

Балльмаєр був утіленням великосвітського пройдисвіта, джентльмена із джентльменів, але ніхто не міг зрівнятися з цим бандитом спритністю рук, відчайдушністю та безжальністю. Його приймали в найвишуканішому товаристві, у найвузькіших колах, а проте він міг за виграшку позбавити когось честі або відібрати грубі гроші. Коли потрапляв у скруту, то не нехтував ударом ножа або баранячої кістки. Він взагалі нічим не гребував, і не було справи, яка б виявилася йому непосильною.

Потрапивши одного разу до рук правосуддя, він зумів утекти в день суду, кинувши жменю перцю в очі жандармів, які супроводжували його до залу засідань. Пізніше виявилося, що ввечері після втечі, коли найспритніші шпиги розшукової поліції з ніг збилися, він спокійнісінько, анітрохи не загримований, дивився прем’єру в «Комеді-Франсез». Потім переїхав до Америки, і коли одного чудового дня поліція штату Огайо накрила все ж таки цього видатного пройдисвіта, то він знову ж таки втік…

Балльмаєр! Цілого тому не вистачило б, щоб розповісти про нього! І ця людина стала Фредеріком Ларсаном!.. А якийсь хлопчисько Рультабій вивів його на чисту воду! І він же, цей шмаркач, знаючи минуле Балльмаєра, надав йому змогу знову Втерти носа громаді, забезпечивши шлях для втечі! По щирості, я міг лише захоплюватися Рультабієм, бо знав, що має він твердий намір вірою й правдою служити інтересам Робера Дарзака та панни Станжерсон: він хотів назавжди звільнити їх від цього негідника, але зробити так, щоб той не заговорив.

Публіка ще не оговталась від усього почутого, а до мене вже долинули слова найнетерплячіших:

— Припустімо, вбивця — Фредерік Ларсан, але це не пояснює, в який спосіб він утік із Жовтої кімнати…

У цю мить сповістили, що судове засідання розпочинається знов.

На майданчик для свідків знову викликали Рультабія, і розпочався допит, бо його швидше допитували, аніж брали в нього свідчення.

— Ви щойно сказали, — почав голова, — що з того закапелка на подвір’ї практично неможливо втекти. Я схильний погодитися з вами і визнати: якщо Фредерік Ларсан визирав з вікна, можна вважати, що він був присутній разом із вами в тому глухому куті. Але щоб опинитися на підвіконні, йому треба було вийти звідти. Значить, він таки звідти втік. У який же це спосіб?

— Я сказав, що звідти не можна вийти в звичайний спосіб, — відповів Рультабій. — А це означає, що він утік у незвичайний спосіб. Бо ж той закамарок — як я вже говорив — був майже замкнений, на відміну від Жовтої кімнати. З нього можна було видряпатися по стіні замку — а з Жовтої кімнати це було неможливо, потім пробратися на терасу і вже звідти, поки ми схилилися над трупом лісничого, легко потрапити до галереї крізь вікно, яке саме над терасою. Ларсану лишалося в один стрибок опинитись у своїй кімнаті, відчинити вікно й заговорити до нас. Це дитячі іграшки для акробата такої кваліфікації, як Балльмаєр. А ось перед вами, пане голово, підтвердження мого припущення. — Рультабій витяг з кишені піджака невеликий пакуночок, розгорнув його й видобув звідти кілка: — Подивіться: цей кілок ідеально входить в отвір, який залишився на правому виступі, що підтримує терасу. Ларсан, який передбачив геть усе й заздалегідь обмізкував усі можливі варіанти втечі — як і слід чинити, коли граєш свою гру, — завбачливо забив кілок в отвір. Ставиш одну ногу на кам’яну тумбу на розі замкової стіни, другу — на кілок у виступі тераси — й щезаєш у повітрі… Тим паче, що Ларсан дуже спритний і того вечора взагалі не був приспаний, хоча намагався нас у цьому переконати. Ми повечеряли з ним, пане голово, й під час десерту він прикинувся, немов сонний, валиться з ніг, удавши, наче його приспали, — це для того, аби наступного дня ніхто не здивувався тому, що я, Жозеф Рультабій, став чиєюсь жертвою, випивши снодійного за вечерею в Ларсана. Якщо ми обидва постраждали, підозрюватимуть не його, а когось іншого. А мене ж таки справді були приспали, пане судде, та ще й й як! І зробив це Фредерік Ларсан! Якби не той жалюгідний стан, у якому я перебував, ніколи б Ларсан не потрапив до кімнати панни Станжерсон — і не сталося б тоді лиха!..

Почувся тужливий стогін. Це Дарзак не втримав болісного докору…

— Самі розумієте, — вів далі Рультабій, — я мешкав у суміжній кімнаті, тож заважав йому надто тієї ночі, оскільки він знав, бодай здогадувався, що вночі я пильнуватиму. Звісне діло, йому й на думку не спадало, що я можу запідозрити його! Він боявся, як би я не почув, що він виходить зі своєї кімнати, йдучи до кімнати панни Станжерсон. Тієї ночі він дочекався, доки я засну, а мій друг Сенклер заходився мене будити в моїй кімнаті. За десять хвилин потому пролунав жахливий крик панни Станжерсон…

— Що змусило вас підозрювати Фредеріка Ларсана? — запитав суддя.

— Здоровий глузд, мій пане, коли я вхопився за потрібний кінець. Відтоді я очей не спускав з Ларсана, але це надзвичайно хитра людина, і я аж ніяк не міг передбачити цю його витівку зі снодійним. Так, так, саме здоровий глузд вказав мені на нього! Адже ж треба було одержати бодай якийсь доказ, відчутний на дотик, як то кажуть, збагнувши розумом, ще й накинути оком.

— Що ви маєте на увазі під здоровим глуздом і під потрібним кінцем?

— Бачте, пане голово, в здорового глузду є два кінці: один потрібний, а другий непотрібний. І тільки за один можна хапатися сміливо, знаючи, що він витримає, — тобто за потрібний. Його відразу впізнаєш, бо він не обдурить, цей потрібний кінець, і, хоч там що роби, хоч що кажи, він усе витримає. Наступного дня після подій у загадковій галереї я був найнещасливішою людиною й мав себе за останнього дурня, який не вміє думати, не знає, з якого кінця почати. Й ось я плазмом плазую по землі в пошуках слідів, аж раптом мені сяйнув здогад, я звівся на рівні ноги і вирішив пошукати потрібний кінець, поміркувати тверезо, тому й пішов до галереї. Там-таки й усвідомив, що цього разу вбивця не міг аніяким — ні звичайним, ані незвичайним шляхом — звідти зникнути. І тоді, керуючись здоровим глуздом, я почав з потрібного кінця і накреслив коло, яке охоплювало всю проблему загалом, а по колу подумки вогняними літерами написав: «Якщо злочинець не може бути поза колом, він повинен перебувати всередині кола. І кого ж бачимо всередині кола? Крім убивці, який неодмінно має там перебувати, мій здоровий глузд вказав мені татуся Жака, професора Станжерсона, Фредеріка Ларсана і мене самого. Отже, разом з убивцею нас повинно бути п’ятеро. Одначе, коли я почав шукати всередині цього кола, або, в нашому випадку, в галереї, я знайшов лише чотирьох. Причому було цілком очевидно, що п’ята особа не могла ні втекти, ні вийти за межі кола! Отже, всередині перебувала особа дволика, тобто така, що вособлювала в собі, крім відомого мені персонажа, ще й особу вбивці! Чому я раніше до цього не додумався? Просто через те, що це роздвоєння особи відбувалося не на моїх очах. Тож з ким із нас чотирьох міг здвоюватись убивця, та ще й так, щоб я цього не помітив? Зрозуміло, не з тими, кого в той чи той момент я спостерігав окремо від убивці. Наприклад, в один і той же час бачив у галереї професора Станжерсона і вбивцю, татуся Жака і вбивцю, самого себе і вбивцю. Звідси випливає, що ні професор, ні татусь Жак, і я сам убивцею бути не могли. Врешті ж, якби я був убивцею, то принаймні знав би про це, еге ж, пане головуючий?.. А чи бачив я водночас Фредеріка Ларсана і вбивцю? Ні, не бачив! Упродовж двох секунд, коли я випустив з ока вбивцю, — до речі, я відзначав це в своїх нотатках, — убивця добіг до рогу двох галерей на дві секунди раніше за нас трьох: пана Станжерсона, татуся Жака та мене. Цього часу вистачило Ларсанові, щоб зірвати свою фальшиву бороду, повернути й вибігти нам назустріч, удаючи, ніби він переслідує злочинця… Балльмаєр ще й не таке витівав! То пусте для нього — перед панною Станжерсон з’являвся рудобородим, а перед поштовим службовцем — з круглою каштановою борідкою Дарзака, якого поклявся занапастити! Так, здоровий глузд допоміг мені з’єднати воєдино двох осіб, чи, вірніше, дві половини однієї особи, яких я не бачив разом в один і той же час: Фредеріка Ларсана і незнайомця, за яким ми гналися… І тоді переді мною постала таємнича, незвичайна особа, яку я шукав: убивця.

Це відкриття приголомшило мене. Аби прийти до тями, я вирішив трохи зайнятися видимими, зовнішніми слідами, які досі мене пантеличили, а тепер мали природно вписатися в коло, накреслене моїм здоровим глуздом.

І передусім треба було ще й ще раз перевірити основні зовнішні докази, які тієї ночі збили мене з правильного шляху й завадили розпізнати у Фредеріку Ларсані вбивцю:

1. Я побачив у кімнаті панни Станжерсон незнайомого чоловіка, а, прибігши до кімнати Ларсана, знайшов його заспаного.

2. Драбина.

3. Я поставив Фредеріка Ларсана в кінці наріжної галереї, повідомивши йому, що збираюся залізти до кімнати Матильди Станжерсон через вікно, маючи намір затримати вбивцю. А коли вдруге глянув у це вікно, виявилося, що незнайомець, як і раніше, перебуває в кімнаті.

Перша з цих обставин мене анітрохи не здивувала. Цілком імовірно, що поки я спускався з драбини, після того, як побачив у спальні панни Станжерсон незнайомця, той уже зробив усе, що намірявся зробити. І, поки я повертавсь до замку, він шаснув до своєї кімнати, мерщій скинув одяг і, коли я постукав у двері, чудово розіграв заспану людину…

Друга обставина — драбина — здивувала мене не більше за попередню. Само собою зрозуміло, якщо Ларсан — убивця, то йому не потрібна драбина, щоб потрапити до замку, бо кімнати наші розташовані поряд. Але наявність драбини мала наштовхнути всіх на думку, буцімто злочинець з’явився знадвору, — деталь, необхідна в Ларсановій системі, зважаючи на відсутність тієї ночі в замку Робера Дарзака. До того ж у разі потреби драбина могла стати в пригоді для втечі.

Але третя обставина спершу загнала мене в глухий кут. Після того як я залишив Ларсана в кінці наріжної галереї, а сам побіг у ліве крило татуся Жака та професора, навіщо йому було повертатися до кімнати панни Станжерсон? Це ж було дуже небезпечно! Він ризикував, адже його могли заскочити!.. І він це чудово усвідомлював. І справді, ми його мало не схопили, бо він не встиг добігти, як, мабуть, сподівався, до свого посту. Поза всяким сумнівом, для того, щоб знову повернутися до кімнати панни Станжерсон, повинен був мати вагому причину, про яку раптом згадав, уже коли я пішов, інакше не позичив би мені свого револьвера. Щодо мене, то коли я посилав татуся Жака на місце, де він мав стояти, в кінці прямої галереї, звісна річ, я був певен, що Ларсан на варті. У свою чергу, татусь Жак, не знаючи достеменно всіх деталей мого плану, прагнув лише якомога швидше виконати мої вказівки, тому на перехресті галерей не звернув уваги, чи чатує Ларсан, а чи ні. Яка ж непередбачена причина погнала його вдруге до кімнати панни Станжерсон? Яка причина?..

Мені спало на думку, що, найвірогідніше, то якийсь дуже помітний слід його перебування в тій кімнаті, який міг би викрити його. Певне, він забув там щось дуже важливе? Що саме?.. І чи знайшов ту річ?.. Я згадав свічку на підлозі і похилену чоловічу постать… Попросив мадам Берньє, яка прибирала в кімнаті, пошукати… І вона знайшла пенсне… Ось воно, пане головуючий! — І Рультабій видобув зі свого пакуночка вже відоме нам з вами пенсне. — Побачивши це, я вжахнувся. Я ніколи не бачив, щоб Ларсан носив пенсне. А якщо не носив, значить в нього не було такої потреби… Тим неймовірніше, щоб він її відчув саме тоді, коли понад усе мусив радіти, що має розв’язані руки… До чого ж тут пенсне?.. Воно аж ніяк не вписується до накресленого мною кола. «Хіба що він далекозорий!» — раптом сяйнула мені думка. Справді, я ж ніколи не бачив, щоб Ларсан читав або писав. Значить, така ймовірність існує! У цьому випадку поліції це добре відомо, і якщо він справді далекозорий, то колеги, безперечно, повинні впізнати його пенсне… Уявіть собі: пенсне Ларсана, знайдене у спальні панни Станжерсон, та ще й після подій у загадковій галереї! Таке для Ларсана могло скінчитися плачевно… Ось чим пояснюється його повернення до кімнати! Виявилося, Ларсан-Балльмаєр насправді далекозорий, і пенсне, яке могли б упізнати в поліції, справді належало йому…

Тепер, шановні, ви знаєте, у чому полягає моя система, — провадив далі Рультабій. — Я не розраховую, що зовнішні обставини, тобто докази, можуть відкрити мені істину, хочу лише, щоб вони не йшли всупереч тій істині, яку підказує мені мій здоровий глузд, якщо, звичайно, почато з потрібного кінця!..

Що ж стосується Ларсана, то я, звичайно, припустився помилки, бажаючи будь-що побачити його обличчя, аби впевнитись у своїй правоті: мені здавалося, що Ларсан-убивця — то якийсь виняток з правил, який потребує додаткових гарантій та підтверджень. За це мене було жорстоко покарано. Неначе то мій здоровий глузд вирішив помститися за себе, обурившись тим, що після подій у загадковій галереї я все ніяк не зважувався довіритись йому, сприйнявши остаточно його доводи і відмовившись од спроб знайти інші докази вини Ларсана. Ось через що панна Станжерсон наразилася на новий удар…

Рультабію забракло слів… Хвилювання заважало йому говорити. Він дістав носовичок…

— Але навіщо Ларсан взагалі приходив у ту кімнату? — запитав суддя. — Чому він двічі намагався вбити Матильду Станжерсон?

— Бо він палко її кохав, пане головуючий…

— Ото вже підстава!..

— Так, добродію, ще й яка підстава! Причина вагома. Він був шалено закоханий — тому, та ще з ряду інших причин, здатен був на будь-який злочин.

— Панна Станжерсон про це знала?

— Так, добродію, але вона, звичайно, й гадки не мала, що чоловік, який її переслідував, був разом і Фредеріком Ларсаном, інакше кажучи, Фредерік Ларсан не зміг би оселитися в замку, а тим паче зайти з нами до панни Станжерсон тієї ночі, після подій у загадковій галереї. Між іншим, я ще тоді помітив, що він тримався в тіні й не підіймав голови… мабуть, шукав загублене пенсне. Ларсан атакував і переслідував Матильду Станжерсон під іншим ім’ям, перевдягнений, тобто вона його знала в іншій подобі…

— Пане Дарзак, — запитав суддя, — чи не робила вам панна Станжерсон якихось щиросердних зізнань?.. Адже не може бути, щоб вона нікому жодним словом не прохопилася про таке! Її повідомлення не тільки могло б навести правосуддя на слід злочинця, а й позбавило б вас, якщо на вас немає вини, неприємностей арешту й суду!

— Панна Станжерсон нічого мені не казала, — відповів Дарзак.

— Чи вважаєте ви за можливе те, про що нам розповів цей хлопець? — знову запитав суддя.

— Панна Станжерсон нічого мені не казала, — так само спокійно повторив Робер Дарзак.

— Як ви поясните мені той факт, — знову звернувся судця до Рультабія, — що в ніч убивства лісничого злочинець повернув украдені в професора Станжерсона папери? І в який спосіб злочинцеві вдалось пробратися до замкненої спальні Матильди Станжерсон?

— Ну, на це запитання, гадаю, я легко відповім. Такий чоловік, як Ларсан-Балльмаєр, повинен був десь дістати або замовити всі необхідні ключі. Що стосується викрадення документів, то, як на мене, Ларсанові таке не відразу прийшло на гадку. Вирішивши будь-що перешкодити одруженню Матильди Станжерсон з Робером Дарзаком і шпигуючи за нею скрізь, він одного разу потрапляє з ними до магазину «Лув» і чи то викрадає, чи то підбирає загублену Матильдою Станжерсон сумочку. В цьому ридикюлі був ключ із мідною головкою. Він не знав, яку вартість має цей ключ, поки в газетах з’явилось оголошення панни Станжерсон. Він послав листа «до запитання», як написано в оголошенні, і напевне вимагав побачення з жінкою, сповістивши, що ридикюль із ключем перебуває в руках у того, хто вже давно переслідує її своїм коханням. Відповіді не було. Він подався до поштового відділення № 40 і дізнався, що його листа забрано. Він навмисне імітує одяг і манери Робера Дарзака, бо здатний на все, аби тільки заволодіти панною Станжерсон. Заздалегідь підготував грунт для того, щоб за будь-яких обставин обранець Матильди Станжерсон, ненависний йому Дарзак, чиєї погибелі він жадав, залишився винний.

Я кажу «за будь-яких обставин», але мені здається, Ларсан ще не мав на думці вбивства. В кожному разі він ужив заходів, щоб скомпрометувати Дарзака, одягнувшись подібно до нього. Взагалі Ларсан із Дарзаком майже однакові на зріст, у них приблизно один і той самий розмір взуття. Отож при необхідності злочинцеві неважко зняти відбиток підошви Дарзака й замовити собі точно такі черевики, які він згодом і взув. Для Ларсана-Балльмаєра це дитячі забавки.

Отже, на лист його немає відповіді, побачення йому панна Станжерсон не призначила, а дорогоцінний ключик у нього в кишені, якщо Матильда Станжерсон не йде до нього, то він сам піде до неї! План давно визрів. Ларсан зібрав відомості про замок Гландьє, про флігель. Одного дня, коли професор із дочкою пішли на прогулянку, а татусь Жак кудись відлучився з флігеля, проник туди вікном передпокою. Якийсь час був там сам, пильно роздивлявся все довкола. Одна шафа привернула його увагу, вона нагадувала сейф, із невеличкою шпаринкою для ключа. Ти диви! Це вже цікаво. Ключик з мідною головкою при ньому. А що коли?… Він устромлює ключа у шпарину, і сейф відчиняється… Папери! Ці папери, напевно, дуже цінні, якщо їх зберігають у такому незвичайному сейфі, якщо так дорожать ключем… Еге, це завжди може придатися… Шантаж… Можливо, це чимось зарадить йому для здійснення його любовних намірів. Не вагаючись, він пакує стос паперів і через вестибюль відносить їх до туалетної кімнати. За період, що минув між його відвідинами флігеля та вбивством лісничого, Ларсан мав змогу ознайомитися з цими паперами. Що ж він з ними робить? Адже вони можуть скомпрометувати його… А тому він переносить їх уночі до замку… Мабуть, сподівається, що, повернувши документи, — а це двадцять років роботи! — заслужить подяку Матильди Станжерсон… Взагалі, хто може знати, які думки снують у такій голові, як Ларсанова? Але хоч хай чим це вмотивовано, головне, що він повернув папери, позбувшись їх у такий спосіб.

Рультабій прокашлявся, і я зрозумів, що означає цей кашель. Його гнітило те, що, дійшовши до цього місця своєї оповіді, він перекручує справжні мотиви злочину. В його поясненнях відчувались прогалини, його доводи навряд чи могли переконати всіх, і судця, безперечно, б це не помітив, якби Рультабій, хитра бестія, раптом не оголосив:

— А тепер ми дійшли до розгадки таємниці Жовтої кімнати!

У залі зарипіли стільці, заворушилася публіка. «Цитьте! Цитьте!» — пронеслося залом. Загальна цікавість досягла апогею.

— Але мені здавалося, — втрутився голова, — що згідно з вашою гіпотезою, пане Рультабій, таємниця Жовтої кімнати вже знайшла своє пояснення. І сам Ларсан нам її пояснив, коли постійно намагався прибрати подобу Робера Дарзака. Очевидно, двері Жовтої кімнати відчинились, коли професор лишився сам, і що професор випустив із доньчиної кімнати людину, яку добре знав, щоб уникнути скандалу. Можливо, навіть, він це зробив на прохання своєї дочки…

— Ні, ні, пане голово, — енергійно запротестував Рультабій. — Ви забуваєте, що панна Станжерсон була непритомна, тож не могла ні просити, ні знову зачинитися на ключ та ще й на защіпку… Ви також упускаєте з уваги, що професор поклявся головою своєї вмирущої доньки, що двері взагалі не відчинялися!

— І все ж таки, добродію, це єдине можливе пояснення! Адже Жовта кімната була замкнена не згірш за справжній сейф! Користуючись вашими ж словами, з неї неможливо було втекти ні в звичайний, ані в незвичайний спосіб! Коли до кімнати зайшли, його там не було! То мав же він кудись подітися!..

— Ні, такої потреби не виникало, пане судде!

— Як це так не виникало?!

— Він не мав жодної потреби втікати, бо його там взагалі не було!

Шум у залі…

— Як це так не було?

— Не було, та й годі. Якщо його там не могло бути, виходить, його там і не було! Ніколи не можна забувати про здоровий глузд, пане голово!

— Але ж численні сліди його перебування… — запротестував голова.

— Ви, добродію судде, починаєте не з того кінця!.. А здоровий глузд нам підказує: відтоді, як панна Станжерсон зачинилась у своїй кімнаті, аж до того самого моменту, коли вибили двері, вбивця з кімнати втекти не міг, а якщо його там не знайшли, значить, з моменту, коли кімнату зачинили, і до моменту, коли двері зламано, вбивці в кімнаті не було!

— Але ж сліди!..

— Ой, пане судде!.. То знову ж таки лише зовнішні ознаки… Ті самі зовнішні докази, через які скоєно стільки юридичних помилок, бо вони змушують вірити собі! Я знову повторюю, що не варто на них спиратись у своїх міркуваннях! Спочатку треба мізкувати! А вже потім перевірити, чи вписуються ці зовнішні докази до кола ваших умовиводів… Переді мною зовсім маленьке коло, яке вміщує в собі незаперечну істину: вбивці в Жовтій кімнаті не було! Чому всі гадали, що він там? Бо бачили сліди його перебування! Але ж він міг побувати там раніше! Що я кажу! Він мусив відвідати цю кімнату раніше. Здоровий глузд підказує: Ларсан неодмінно в ній побував раніше! Давайте зіставимо сліди з тим, що ми знаємо про справу, і подивимося, чи заперечують вони можливість його перебування там раніше… до того моменту, коли Матильда Станжерсон на очах у батька й татуся Жака зачинила за собою двері!

Прочитавши статтю в газеті «Матен» і побалакавши зі слідчим у поїзді на шляху з Парижа до Епіне-сюр-Оржа, я остаточно пересвідчився, що Жовта кімната буЛф наглухо замкнена, отже вбивця вийшов звідти до того, як панна Станжерсон увійшла до неї опівночі.

Тоді зовнішні докази чинили шалений опір моєму здоровому глуздові. Міркуйте самі. Усе свідчило за те, що про самогубство й мови не може бути, отже панна Станжерсон не сама себе вбивала. Виходить, убивця приходив до кімнати раніше! Але як так сталося, що вбивали Матильду Станжерсон тільки потім? Або, точніше, чому здавалось, ніби її вбивали пізніше? Мені, природно, довелося поділити всю справу на два етапи й чітко розмежувати їх часовим проміжком тривалістю в декілька годин: перший етап — це коли жінку справді намагалися вбити; цю спробу вона від усіх приховала. Другий — це коли внаслідок пережитого нею кошмару присутні в лабораторії особи подумали, що її вбивають. Тоді я ще не переступав порога Жовтої кімнати. Якого роду поранень завдано жертві? Сліди удушення й на скроні слід сильного удару… Сліди удушення легко вписувалися до кола. Вони могли бути нанесені раніше, і жінка могла прикривати їх високим коміром, шаллю тощо. Бо з моменту, коли я змушений був поділити справу на два етапи, мені довелося визнати той факт, що панна Стан ж ерсон збула мовчанкою всі події першого етапу. Звісна річ, у неї були для того якісь вагомі причини, бо вона жодного слова не сказала навіть батькові; слідчому, зрозуміло, розповіла про напад убивці, присутність якого не могла заперечувати, ніби замах цей стався вночі, під час другого етапу. Вона мусила так чинити, бо інакше батько б її запитав: «Чому ти про це нічого не сказала? Що означає твоє мовчання після такої події?»

Ось чому вона приховала сліди чоловічих пальців на шиї. Але ще була жахлива рана на скроні! Цього вже я не міг зрозуміти! Надто коли дізнався, що в кімнаті знайдено баранячу кістку — знаряддя вбивства! Адже жінка не могла приховати, що її поранено, й та рана могла бути нанесена тільки під час першого етапу; звичайно, тут без убивці обійтись не могло! Спершу я гадав, ніби поранення не таке-то й важке, — у цьому я глибоко помилявся, — що панна Станжерсон заховала рану на скроні під зачіскою, зробивши прямий проділ.

Щодо відбитків на стіні руки вбивці, якого вона поранила з револьвера, вони, звичайно, з’явилися раніше, тобто, коли злочинець ще перебував у кімнаті. Так само як і всі інші сліди його візиту: бараняча кістка, чорні відбитки підошов на підлозі, берет, хустка, кров на стіні, на дверях, на підлозі… Безперечно одне: наявність цих слідів свідчить про те, що в Матильда Станжерсон, яка не хотіла, щоб це стало відомо, і робила все можливе, щоб ніхто ні про що не довідався, не було часу знищити ті сліди. Саме це й наштовхнуло мене на думку, що перший етап відбувся незадовго до другого. Якби після першого етапу, тобто після того як злочинець утік, а сама вона поспіхом повернулась до лабораторії, де батько й застав її за роботою, так ось, якби після замаху в неї була можливість хоч на хвильку навідатись до своєї кімнати, вона відразу б сховала бодай баранячу кістку, берет та хусточку, що валялися долі. Проте вона навіть спроби такої не зробила, оскільки батько не залишав її ні на хвилину. Отож повернутися до себе в кімнату вона змогла лиш опівночі. І все ж таки була людина, яка входила туди о десятій, — татусь Жак виконував свої звичайні обов’язки: зачиняв віконниці, запалював нічник. У розпачі сидить жінка за своїм лабораторним столом і вдає, ніби працює, вона, безперечно, забула про щовечірні відвідини татуся Жака, коли ж згадує, то, схаменувшись, просить його не завдавати собі зайвого клопоту. Про це чорним по білому було написано в газеті «Матен». Незважаючи на це татусь Жак усе ж таки входить до Жовтої кімнати і… нічого не помічає — такі там панують сутінки. Зате Матильда Станжерсон пережила, напевне, кілька жахливих хвилин! Хоча, можливо, вона й сама не здогадувалася, яку силу-силенну слідів залишив злочинець. Адже після замаху жінці ледве вистачило часу, щоб закутати горло та зайняти своє місце в лабораторії. Якби вона знала, що на паркеті валяються бараняча кістка, берет та хустка, вона б, зрозуміло, прибрала їх бодай опівночі… Але вона їх не вгледіла і почала роздягатися при тьмяному світлі нічника. Потім упала на ліжко, розчавлена усім пережитим, відчуваючи острах, той самий острах, який змушував її відтягувати повернення до своєї кімнати…

У думках силкувався я відтворити другий етап трагедії. Отже, що відбувалося після того, як панна Станжерсон лишилась у своїй кімнаті на самоті? На самоті, оскільки злочинця там не знайшли… На цій стадії, природно, мені довелося включити до кола моїх міркувань речові докази, тобто сліди, які залишив убивця.

Однак, крім них, було ще багато такого, що треба було пояснити. Наприклад, два постріли під час другого етапу, крики, які пролунали: «Рятуйте! Вбивають! Тримайте вбивцю!» Що за таких обставин міг підказати мені здоровий глузд, із якого кінця слід почати, щоб не помилитися? Передусім крики. Якщо в кімнаті не було злочинця, отже неминуче був кошмар!

Виразно було чути грюкіт перекинутих меблів. Я спробував уявити собі, що ж там відбулося, і дійшов такого висновку: Матильда Станжерсон заснула, але їй не давала спокою пережита жахлива сцена. Їй сниться сон… Кривавий кошмар… Вона знову бачить, як убивця кидається на неї, і з криком «Рятуйте! Вбивають!» хапається за револьвер, який перед тим, як лягти, поклала на нічний столик. Але робить це так рвучко, що перекидає столик. Револьвер падає і, ударившись об підлогу, стріляє. Куля влучає в стелю… Від самого початку, побачивши кулю в стелі, я вирішив, що цей постріл — випадковий. Він підтверджував саму можливість випадковості й так прекрасно узгоджувався з моєю гіпотезою про нічний кошмар, що став одним з доводів, які переконали мене: злочин стався раніше, й Матильда Станжерсон, обдарована навдивовижу сильною вдачею, це приховала… Спочатку кошмар, потім револьверний постріл… Панна Матильда отямилась у надзвичайно важкому душевному стані, жінка силкується звестись на ноги, але, знесилена, падає долі, перекидаючи меблі. Хрипкі крики зриваються з її вуст: «Рятуйте! Вбивають!» І вона падає непритомна…

Тим часом треба пригадати, що йшлося про два револьверних постріли, які буцімто пролунали в ніч злочину. За моїми міркуваннями — це вже був не домисел, — їх теж повинно було бути два, але по одному на кожному етапі, не відразу один по одному… Один постріл, який поранив злочинця, пролунав раніше, під час першого етапу, а другий — під час кошмару, тобто вже після замаху… А чи є цілковита впевненість у тому, що вночі справді стріляли двічі? Звуки пострілів пролунали в той момент, коли з грюкотом падали меблі. На допиті професор Станжерсон говорив про перший, глухий звук і про другий, гучний. А що, коли глухий звук — був звук удару нічного столика об підлогу? Таке пояснення видається мені єдино правильним! Я переконався в його правильності, коли дізнався, що подружжя консьєржів Берньє, які перебували зовсім близько від флігеля, чули лише один постріл! Таке свідчення вони дали слідчому.

Отож я вже майже відтворив обидва етапи цієї трагедії, коли вперше входив до Жовтої кімнати. Проте надзвичайно важке поранення на скроні ніяк не вписувалося в коло моїх умовиводів. І значить, бараняча кістка не могла бути використана під час першого етапу, бо в Матильди Станжерсон не вистачило б сили приховати таку рану, та жінка й не робила такої спроби, бо не опускала пасма волосся на скроні. Напрошувався висновок, що ця травма одержана потерпілою у другій фазі, тобто під час нічного кошмару. Я поставив це питання Жовтій кімнаті, коли прийшов туди, і вона дала мені відповідь!

Рультабій знову поліз до свого пакунка, видобув згорнутий учетверо аркуш білого паперу, розгорнув його, витяг звідти якийсь невідомий предмет і, тримаючи його двома пальцями, підніс голові.

— Це, добродію, білява волосина, закривавлена білява волосина панни Станжерсон… Вона налипла на мармуровий ріжок перекинутого нічного столика… Ріжок був також заюшений кров’ю. Невеличкий закривавлений ріжок, але який же він важливий! Він розповів мені про те, як жінка, нетямлячись од жаху, схопилася з ліжка й з усього розмаху вдарилася об цей мармуровий ріжок. Мені роз’яснилося, чому в Матильди Станжерсон не було необхідності змінювати зачіску. Медики дійшли висновку, що панна була вражена тупим предметом, до того ж у кімнаті знайшли баранячу кістку, і це негайно навело слідчого на думку, що саме вона є знаряддям убивства. Проте ріжок мармурового нічного столика також є тупим предметом, про який не подумали ні медичні експерти, ні слідчий. Я й сам, мабуть, його б не помітив, якби не той самий здоровий глузд, що підказав мені цю ідею й допоміг передбачити цей ріжок.

Черговий раз зал готовий був вибухнути оплесками, але Рультабій одразу ж продовжив свої свідчення, і тиша мерщій відновилася. — Єдине, що мені ще треба було довідатись — окрім імені вбивці, яке я розкрив лише за кілька днів, — це час, у який розігрався перший етап драми. Істина відкрилась мені, коли я ознайомився зі свідченням Матильди Станжерсон, — дарма що вони мали на меті ввести в оману правосуддя, — та її батька. Панна правдиво виклала свій розпорядок дня. Ми встановили: злочинець з’явивсь у флігелі між п’ятою та шостою годинами; приблизно чверть по шостій професор із дочкою взялися до роботи. Отже, це могло статися між п’ятою й чвертю по шостій. Та що я кажу! О п’ятій професор ще був поряд із дочкою. А драма могла відбутися лише в його відсутність. Мені треба було в цьому короткому проміжку часу відшукати момент, коли професор розлучився з дочкою. Так ось! Цей момент я знайшов під час допиту потерпілої в присутності батька. Там занотовано, що професор та його дочка повернулися до лабораторії близько шостої. Професор каже: «У цей момент до мене підійшов лісничий і ненадовго затримав мене». Як бачимо, професор розмовляв із лісничим. Той розповів хазяїнові про порубку лісу і про браконьєрство; панна Станжерсон уже пішла; вона, певне, повернулася до лабораторії, бо професор свідчить: «Коли я ввійшов, вона вже сиділа за роботою».

Отже, драма відбулася за лічені хвилини! Інакше й бути не могло! Я виразно уявляю собі, як панна Станжерсон уходить до флігеля, ступає до себе в кімнату, щоб зняти капелюшка, й опиняється віч-на-віч із негідником, який її переслідує. Він уже якийсь час перебуває у флігелі. Певно, намірявся дочекатись ночі. Роззувши черевики татуся Жака, які йому муляли, — подробиці я виклав слідчому, — він учинив крадіжку паперів (про це я вам щойно розповів), потім сховався під ліжком. І тут саме повернувся татусь Жак і заходився мити підлогу в передпокої та в лабораторії. Час спливав повільно… Коли старий закінчив і пішов, злочинець знову виліз з-під ліжка, поникав лабораторією, вийшов у передпокій, визирнув звідти в садок — уже сутеніло, але було ще видно — й побачив, що панна Станжерсон іде до флігеля сама. Ніколи б він не наважився підступитись до неї о такій порі, якби не певність, що зараз вона, сама! А якщо йому здалося, що вона сама, виходить, розмова професора з лісничим відбувалася за поворотом стежки, де невеличка дібровка заступила співбесідників од очей злочинця. План у злочинця готовий. Йому спокійніше здійснити свій намір зараз, коли вони з Матильдою Станжерсон опинилися самі, аніж уночі, враховуючи, що татусь Жак спить на горищі. Напевно, саме вбивця зачинив вікно в передпокої! Цим і пояснюється, що ні професор Станжерсон, ні лісничий не чули пострілу.

Після цього злочинець повертається до Жовтої кімнати. Усе відбулося з блискавичною швидкістю!.. Мабуть, Матильда Станжерсон закричала… або хотіла закричати з переляку: ще б пак, її схопили за горло… Її можуть задушити… але жінка намацала в шухляді нічного столика револьвер. Убивця вже заніс над її головою свою зброю, яка в руках Ларсана-Балльмаєра стає небезпечною, — баранячу кістку. Але панна встигає вистрілити… Куля поцілила йому в руку. Він випустив свою зброю. Бараняча кістка, заюшена кров’ю з його простреленої руки, падає долі, вбивця, заточившись, хапається пораненою рукою за стіну, лишаючи на ній червоний відбиток і, боячись другої кулі, втікає…

Вона бачить, як він біжить лабораторією… Дослухається… Чого він бариться на підвіконні? Нарешті стрибає. Вона підбігає до вікна, зачиняє його. А тепер одне: чи чув щось батько? Чи, може, бачив? Зараз, коли небезпека минула, всі її думки були про батька… Зібравшись на силі, вона намагається приховати від нього все. Тільки б устигнути! І коли професор повертається, двері Жовтої кімнати вже зачинені, а дочка у лабораторії, схилившись над письмовим столом, зосереджена, і вже працює! — Рультабій звертається до Робера Дарзака:

— Вам відома істина! Скажіть нам, чи насправді так усе відбувалося?!

— Я нічого не знаю, — відповів пан Дарзак.

— Ви просто герой! — каже йому Рультабій і згортає на грудях руки. — Але якби панна Станжерсон — ой леле! — була при здоров’ї й знала, що вас обвинуватили, вона неодмінно повернула б вам ваше чесне слово… вона сама просила б вас розповісти все, що вам довірила… Та що казати, вона сама прийшла б сюди вас захищати!..

Робер Дарзак ані поворухнувсь, не вимовив ані слова… Лише сумно подивився на Рультабія…

— Утім, — знову заговорив журналіст, — панни Станжерсон, на жаль, тут немає, зате є я! І повірте мені, добродію Дарзак, єдиний спосіб повернути панні здоров’я та розум — це домогтися нашого виправдального вироку!

Останні слова потонули в громі оплесків. Головуючий навіть не намагався пригасити ентузіазм залу. Робер Дарзак був урятований. Досить було лише подивитись на присяжних, щоб у цьому переконатися: їхня поведінка свідчила, якої вони тепер дотримують думки.

— Але ж зрештою, — нагадав голова, — що за таємниця примусила Матильду Станжерсон, яку намірялися вбити, приховувати від батька злочин?

— Цього, добродію, я не знаю! — відказав Рультабій. — Та це мене й не обходить…

Суддя повторив спробу щось витягти з Дарзака:

— Ви й далі відмовляєтеся сповістити нам, шановний, що робили в той час, коли на панну Станжерсон було вчинено замах?

— Я нічого не можу вам сказати, пане голово.

Суддя поглядом просив у Рультабія пояснень.

— Є всі підстави гадати, пане судде, що відлучки Робера Дарзака безпосередньо пов’язані з таємницею панни Станжерсон… Тому пан Дарзак вважає своїм обов’язком зберігати мовчанку. Не виключено, що Ларсан, який тричі робив спроби доступитися до Матильди Станжерсон і робив усе можливе, аби звернути підозри на Дарзака, сам призначав йому усі три рази побачення в компрометуючих Дарзака місцях, начебто для переговорів про таємницю Матильди Станжерсон… Пан Дарзак радше дозволить себе засудити, аніж хоч словом прохопиться про довірені йому панною Станжерсон секрети. Ларсан — людина доволі хитромудра!..

Суддя був схильний задовольнитися цими поясненнями, але цікавість узяла гору, і він знову повторив своє запитання:

— І все ж таки, що це за таємниця?

— Мені важко відповісти вам, добродію, — відказав Рультабій, уклонившись судді. — Тільки мені здається, що ви тепер знаєте вже достатньо, аби виправдати Робера Дарзака!.. За умови, звичайно, що не з’явиться Ларсан! Але я в тому дуже сумніваюся! — І він зареготався весело й щиро.

Зал підхопив його сміх.

— Ще одне запитання, шановний, — звернувся до нього суддя. — Виходячи з вашої тези, Ларсан хотів звернути підозри на Дарзака. Але яку мету він ставив собі, звертаючи підозри й на татуся Жака?

— Я б сказав, мету поліцая, добродію! Хотів показати, який він метикований: спростовував докази, які сам же й підкидав. Непогана метода, еге ж? Такий трюк йому часто допомагав відвернути підозри, які могли б упасти на нього. Він доводив чиюсь невинність для того, щоб зараз же звинуватити когось іншого. Погодьтеся, пане голово, таку справу, як ця, він, мабуть, обмізковував не день і не два. Кажу ж вам, він усе вивчив до тонкощів і знав геть усе й геть усіх. Якщо вам цікаво знати, пане судде, в який спосіб він здобув усі ці відомості, скажу: впродовж деякого часу Ларсан був посередником між кримінальною лабораторією та професором Станжерсоном, який робив тоді досліди на замовлення поліції. Отож він мав змогу неодноразово відвідувати флігель. Загримований він був так, що навіть татусь Жак його потім не признав, зате Ларсан вибрав час і поцупив у старого пару зношених шкарбунів та потертий берет, загорнуті в хустку, — вірний челядник професора Станжерсона намірявся, певно, віднести цей дарунок комусь із своїх друзів-вуглярів з хутора край епінейського шляху. Коли ж стався злочин, татусь Жак не наважився впізнати свої речі — надто вже вони були компрометуючі! Цим і пояснюється його замішання під час наших перших бесід. Усе це дуже просто, і я таки притис Ларсана до стіни й змусив зізнатися. До речі, зробив він це охоче, бо коли він і бандит — а це, сподіваюся, тепер ні в кого не викликає сумніву, — то все-таки ще й артист! Такої він уже вдачі, такий у нього почерк! У такий самий спосіб він діяв і в справі пограбування банку «Універсального кредиту», і у справі із золотими зливками. До речі, ці справи, пане суд де, необхідно переглянути: сподіваюсь, ви розумієте, що відтоді, як Балльмаєр-Ларсан затесався до поліції, по тюрмах гибіють невинні люди!