Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XI, де Фредерік Ларсан пояснює, в який спосіб нападник зміг вийти з Жовтої кімнати

Серед сили-силенної паперів, документів, спогадів, газетних вирізок, судових протоколів, пов’язаних із таємницею Жовтої кімнати, існує один надзвичайно цікавий документ. Це своєрідний протокол допиту всіх причетних до цієї справи, проведеного того дня в лабораторії професора Станжерсона в присутності начальника розшукової поліції. Даний звіт вийшов з-під пера пана Малена, судового секретаря, котрий так само як і слідчий у часи дозвілля бавивсь літературою. Він мріяв зробити цей запис одним із розділів своєї, книжки «Мої допити», але її так і не було написано. Текст мені передав сам судовий секретар через деякий час після фантастичної розв’язки цього унікального в анналах юриспруденції процесу.

Ось він перед вами. Це вже не сухий виклад запитань і відповідей, бо секретар вряди-годи вставляв і свої власні думки.

Розповідь судового секретаря

«Цілу годину ми зі слідчим провели в Жовтій кімнаті в товаристві підрядчика, який збудував професорові Станжерсону флігель. Майстер з’явивсь у супроводі робітника. Пан де Марке наказав очистити всі стіни, тобто поздирати з них шпалери. Простукавши їх заступом та молотком, ми пересвідчились, що ніякого отвору в них немає. Підлогу та стелю ми теж тривалий час вивчали, але нічого не виявили. Там не можна було щось виявити. Пан де Марке, здавалося, був у захваті й увесь час повторював:

— Яка справа! Подумайте лишень, яка справа, пане підрядчику! Ось побачите: ми ніколи не збагнемо, в який спосіб убивця зумів вийти з цієї кімнати!

Раптом пан Марке, чиє обличчя сяяло від радості, що він нічого не розуміє, зволив пригадати: в його обов’язок входить саме збагнути таємницю. Тож він покликав бригадира жандармів.

— Бригадире, — сказав він, — підіть до замку й попросіть професора Станжерсона та пана Робера Дарзака, а також татуся Жака прийти сюди, до лабораторії. А також пошліть ваших людей, нехай приведуть сюди обох консьєржів.

За п’ять хвилин усі вказані особи зібралися в лабораторії. У ту ж мить увійшов щойно прибулий начальник розшукової поліції. Я сидів за письмовим столом професора Станжерсона й був готовий до роботи, аж раптом пан де Марке звернувся до нас із промовою, такою ж оригінальною, як і несподіваною.

— Шановні, — розпочав він, — оскільки допити не дають жодних результатів, я пропоную цього разу облишити стару систему допитів. Я не викликатиму вас поодинці, ні. Ми всі залишимося тут: професор Станжерсон, пан Робер Дарзак, татусь Жак, подружжя консьєржів, пан начальник розшукової поліції, пан секретар і я. І всі будемо рівноправні, а пан та пані консьєржі хай на певний час забудуть, що вони заарештовані. Ми просто побалакаємо. Я запросив вас просто погомоніти! Ми перебуваємо на місці, де було скоєно злочин, то про що ж нам іще балакати, як не про злочин? Тож побесідуймо про нього! Нумо! Поговорімо вільно, а там — як вийде, розумно чи не дуже. Казатимемо все, що на думку навернеться. Не дотримуватимемо жодного методу, бо це нам досі нічим не зарадило. Я покладаюся на божественний випадок. Тож розпочнімо!

По закінченні цієї промови слідчий, проходячи повз мене, прошепотів:

— Подумайте лишень, яка сцена! Ні, ви тільки уявіть собі! Я зроблю з цього коротенький акт для водевілю! — І він, тріумфуючи, потер руки.

Я перевів погляд на професора Станжерсона. Надія, яка зажевріла в серці батька завдяки висновкам лікарів, — вони оголосили, що панна Станжерсон може вижити, — не стерла з його шляхетного обличчя сліди скорботи.

Ця людина, яка вже попрощалася було навіки з донькою, й досі не могла отямитись. У лагідних блакитних очах професора застиг глибокий сум. Я мав нагоду не раз бачити пана Станжерсона під час публічних церемоній, і мене щоразу вражав його погляд, такий чистий, немов у дитини: мрійливий, далекий від земних суєт, повний високої думки, погляд винахідника або божевільного.

Під час усіх офіційних урочистостей позад нього або поруч завжди стояла його дочка, казали, що вони ніколи не розлучаються, працюють разом упродовж довгих років. Це непорочне створіння, жінка, якій годі було дати навіть тридцять, хоча вона мала тридцять п’ять років, усю себе присвятила науці. Але це не заважало їй викликати захоплення своєю гордовитою нев’янучою красою, яка брала гору над зморшками й над самим коханням. Хто б міг подумати тоді, що я опинюся біля її узголів’я зі своїми папірцями і панна Станжерсон, майже вмируща, буде через силу розповідати нам подробиці найжахливішого й найтаємничішого замаху, про який я будь-коли чув?! Хто б міг подумати, що я опинюся, як ото сьогодні, перед лицем зневіреного батька, який безуспішно силкувався дізнатись, у який спосіб убивця його дочки зміг від нього втекти?! Тож чого варті смиренна праця на самоті серед лісів, якщо навіть такий триб життя не може вберегти від жахливих катастроф, що ставлять людину на межу життя та смерті, хоча таке, здавалося б, мало б загрожувати здебільшого людям, схильним до пристрастей великого міста?![5]

— Отже, пане Станжерсон, — мовив, прибравши поважного вигляду, пан Марке, — займіть саме те місце, де ви перебували на той момент, коли ваша дочка пішла до своєї кімнати.

Професор підвівся й, зупинившись на відстані півметра від дверей Жовтої кімнати, заговорив таким безбарвним голосом, що я б його назвав мертвим.

— Я сидів отут. Близько одинадцятої вечора, закінчивши коротенький хімічний дослід, підсунув свій письмовий стіл сюди, щоб не заважати татусеві Жаку, який увесь вечір чистив апаратуру. Дочка працювала зі мною за одним столом. Коли підвелася, поцілувала мене й попрощалася з татусем Жаком, то, щоб пройти до своєї кімнати, мусила не без деяких зусиль протиснутися між дверима й моїм письмовим столом. Самі бачите: я перебував дуже близько від місця, де невдовзі скоївся злочин.

— А письмовий стіл? — утрутився я, слухняно виконуючи настанови мого шефа. — Зачувши крики «Тримайте вбивцю!» та револьверні постріли, що ви зробили з цим столом, пане Станжерсон?

Мені відповів татусь Жак:

— Ми його відсунули сюди, до стіни, туди, де він зараз стоїть, щоб нам зручніше було виламувати двері, пане секретарю…

Я розвинув ланцюг своїх міркувань уголос, хоча, врешті, усвідомлював, що пропоную лише хистку гіпотезу:

— Отже, письмовий стіл був так близько до дверей, що, ймовірно, людина, вискочивши із Жовтої кімнати, могла залізти під нього й лишитися непоміченою?

— Ви весь час забуваєте, — втомлено мовив професор Станжерсон, — що дочка замкнула двері на ключ і на гак, що двері лишалися замкненими, що ми ввесь час були біля цих дверей, силкуючись зламати їх, у той час як моя бідолашна дитина чинила опір убивці, і звуки їхньої сутички долинали до нас. Ми чули, як сердешна моя донечка стогнала, коли її шию стискали пальці нападника, залишивши на ній криваві сліди. Хоч який блискавичний був напад, але й ми мерщій опинилися по той бік дверей, які відокремлювали нас від місця, де відбувалася драма.

Я підвівся й попрямував до дверей, ще раз доскіпливо їх оглянув. Потому в розпачі розвів руками й сказав:

— Я подумав, чи не мають двері внизу фрамуги, якою можна пролізти, не відчиняючи дверей повністю. Та, на превеликий жаль, така версія неприйнятна. Ці масивні дубові двері виготовлені з суцільних дощок. Це добре видно, незважаючи на ушкодження, яких їм завдали ті, хто їх виламував.

— Гай-гай! — відгукнувся татусь Жак. — Це старі надійні двері, їх перенесли сюди із замку… Зараз таких не роблять. Попокрекгали ми, поки перетягли сюди. А перетягали вчотирьох, бо консьєржка, ота смілива жінка, теж нам допомагала… Слово честі, це справжнє лихо, пане слідчий, що консьєржів заарештовано.

За цими словами татуся Жака консьєржі знову заходилися плакати й бідкатися. Зроду-віку не бачив таких тонкосльозих арештантів! Я відчув до них глибоку огиду[6]. Навіть якщо припустити, що вони не винні, хіба водиться так пасувати перед нещастям? Розважливість коштує дорожче за всі оці вдавані лементи та рюмсання.

— Цитьте! — нагримав на них пан де Марке. — Годі верещати! Скажіть краще — це ж у ваших інтересах! — що ви робили під вікнами флігеля в той час, як убивали вашу хазяйку? Ви ж бо були зовсім поряд, коли татусь Жак перестрів вас…

— Ми бігли на допомогу! — заволали вони разом.

А жінка почала гикати, зарепетувала:

— Та ми б… якби схопили того злодюгу… дали б йому понюхати смаленого вовка!..

Отож ми й цього разу не змогли витягти з них двох доладних слів. Консьєржі й далі затято все заперечували, прикликаючи в свідки Бога й усіх святих, і твердили, буцімто лежали в ліжку, коли почули револьверний постріл.

— Постріл був не один: стріляли двічі. Ви забрехалися. Якщо почули один постріл, то почули б і другий.

— Боже милий, пане слідчий, то ми, напевно, почули лише другий, бо коли стріляли вперше, ми ще міцно спали!

— Пострілів справді було два, — втрутився татусь Жак. — У мого револьвера барабан був повний, ми чули, як за дверима ляснуло два постріли, а тоді знайшли в Жовтій кімнаті дві обсмалені гільзи, виколупали дві кулі. Хіба не так, пане професоре?

— Так, — підтвердив професор. — Два револьверні постріли, один приглушений, потому другий — дуже гучний.

— Чому ви й далі викручуєтеся? — вигукнув пан де Марке до консьєржів. — Думаєте, поліція дурніша за вас? Усе свідчить про те, що на момент трагедії ви були надворі, поблизу флігеля! Що ви там робили? Не хочете казати? Ваша мовчанка видає вашу причетність! А щодо мене, то я особисто не можу пояснити втечу вбивці нічим, окрім того, що йому подала допомогу ця парочка, яка була з ним у змові. Одразу ж після того як двері було виламано, а ви, пане Станжерсон, кинулися до своєї бідолашної дочки, консьєрж та його дружина влаштували втечу злочинцеві, який прослизнув до вікна передпокою й вистрибнув у парк. Консьєрж зачинив за ним вікно й віконниці. Бо, врешті, не зачинилися ж вони самі собою! Така моя думка. Якщо хтось може уявити собі цю картину інакше, то нехай висловиться.

Заговорив професор Станжерсон:

— Це неможливо! Я не вірю в те, що мої консьєржі брали участь у змові, хоча мені важко збагнути, що саме вони робили в парку глупої ночі. Але я стверджую: це неможливо, по-перше, тому, що консьєржка тримала лампу й не зрушила з порога кімнати; по-друге, тому, що я сам, коли двері було виламано, впав навколішки біля доньки, і ніхто не міг вийти або ввійти в цю кімнату цими дверима, не переступивши через мою дочку й не відтрутивши мене самого! Це неможливо, повторюю, бо коли татусь Жак та консьєрж зазирнули в кімнату і під ліжко, як зробив це я, ввійшовши туди, їм одразу стало ясно: в кімнаті нікого, крім мене та моєї вмирущої дитини, немає.

— Що думаєте з цього приводу ви, пане Дарзак, адже ви ще й словом не обмовились? — запитав слідчий.

Пан Дарзак відповів, що він нічого не думає.

— А ви, пане начальнику поліції?

Пан Дакс, начальник розшукової поліції, який досі лише слухав та вивчав місце події, нарешті зволив розтулити вуста:

— Поки злочинця не знайдено, годилося б з’ясувати спонуку злочину. Це б нас дещо посунуло вперед.

— Пане начальнику поліції, на нашу думку, злочин скоєно під спонукою ницих пристрастей, — доповів пан Марке. — Речові докази, що їх залишив убивця, а саме — вульгарного смаку хустка та берет, який звичайно носять простолюдини, наводять на думку про приналежність злочинця аж ніяк не до високих верств суспільства. Гадаю, консьєржі могли б докладніше нам про все розповісти…

Начальник поліції, обернувшись до професора Станжерсона, знову заговорив тим холодним тоном, який завжди здавався мені ознакою високого розуму й сильного, загартованого характеру:

— Як я розумію, панна Станжерсон найближчим часом мала взяти шлюб?

Професор кинув на Робера Дарзака сповнений болю погляд.

— Так, вона збиралась побратися з моїм другом, якого я радий був би назвати сином… з паном Робером Дарзаком.

— Панна Станжерсон почувається набагато краще, вона швидко одужає. Їхнє весілля лише відкладене, чи не так, професоре?

— Сподіваюся…

— Як! Хіба ви цього не певні?

Професор Станжерсон мовчав. Робер Дарзак хвилювався, я, людина від якої нічого не можна приховати, бачив, як його тремтячі пальці смикали ланцюжок кишенькового годинника. Пан Дакс кахикнув так, як це робив завжди пан де Марке, коли почувався ніяково.

— Зрозумійте мене, професоре, — заговорив він, — у такій заплутаній справі ми не можемо нехтувати жодною дрібничкою. Ми мусимо знати все, що стосується потерпілої, щонайменшу подробицю, навіть якщо вони ввижаються нам незначущими… Що саме змушує вас зараз, коли ми майже певні, що панна Станжерсон виживає, сумніватися в можливості цього весілля? Ви сказали: «Сподіваюсь». Мені здається, ваше сподівання більш нагадує сумнів. У чому ж причина вашого сумніву?

Професор зробив над собою видиме зусилля.

— Так, добродію, маєте рацію, — нарешті визнав він. — Є одна річ, яку нехай ви краще знатимете, бо інакше, якщо я її приховаю, вона здаватиметься вам важливою. Пан Дарзак, зрештою, теж пристане на мою думку.

Робер Дарзак пополотнів, але покивав головою, мовляв, поділяє думку професора. Як на мене, то коли Дарзак відповів у такий спосіб, це значило, що він неспроможний вичавити з себе й слова.

— То знайте, пане начальнику поліції, — вів далі професор, — що моя дочка заприсяглася ніколи мене не покинути і була вірна своїй клятві, незважаючи на всі мої благання, бо я неодноразово намагався її одружити. Ми знайомі з паном Робером Дарзаком уже багато років. Пан Дарзак кохає мою дочку. Я мав підстави гадати, що вона його також любить, бо нещодавно з великою втіхою почув з її вуст, що вона погодилася на цей шлюб, якого я бажав усім серцем. Я людина вже похилого віку і признаюсь: то була благословенна мить, коли я нарешті дізнався, що після моєї смерті дочка матиме поруч люблячого чоловіка, разом з яким завершить нашу спільну працю, бо я не тільки люблю цього чоловіка за його щире серце, а й поважаю як науковця. Проте, пане начальнику поліції, за два дні до злочину її настрій бозна-чому змінився й вона сповістила мені, що не одружиться з паном Дарзаком.

Запала гнітюча тиша. Це була важка хвилина. Пан Дакс поцікавився:

— І панна Станжерсон не дала вам жодних пояснень? Не сказала, що її спонукало до такого рішення?

— Сказала, що вона вже надто стара, щоб брати шлюб… що надто довго чекала… що все зважила і дійшла висновку; вона поважає, навіть любить Робера Дарзака, але краще нехай усе залишиться як було, по-старому. Сказала, що була б щасливою, якби дружні узи, що зв’язували нас із Робером Дарзаком, стали ще тривкішими, але відтепер і мови не може бути про шлюб.

— Оце-то штука! — стиха мовив пан Дакс.

— Таки штука, — потвердив пан де Марке.

— Шановні, запевняю вас, ви шукаєте спонуку злочину зовсім не там, — проказав професор Станжерсон, і нерішуча посмішка застигла на його вустах.

— У кожному разі причиною є аж ніяк не пограбування, — рішуче заявив пан Дакс.

— Ну, це зрозуміло! — вигукнув слідчий.

У цю мить двері лабораторії розчинилися, й бригадир жандармів подав йому візитну картку. Слідчий її прочитав, і знову з його вуст зірвався приглушений вигук:

— Ну, це вже занадто!

— Що то таке? — запитав начальник поліції.

— Візитна картка репортера з газети «Епок» — якогось Жозефа Руль— табія… На ній написано: «Одним з рушіїв злочину було пограбування!»

Начальник поліції посміхнувся:

— Це юний Рультабій! Чув про нього! Він зажив репутації спритника. Нехай увійде, пане слідчий!

І Жозефа Рультабія запросили ввійти.

Я познайомився з ним у поїзді, який привіз нас сьогодні вранці до Епіне-сюр-Оржа. Він нахабно вдерся до нашого купе, і, краще сказати про це відразу, його невимушеність та претензії на розуміння сутності справи, в якій правосуддя нічого не може второпати, викликали в мене неприязнь. Я взагалі не полюбляю журналістів. Усі вони баламути, паливоди, тож остерігатися їх треба, як чуми. Люди такого штибу Бога в животі не мають, гадають, ніби їм усе дозволено. Якщо ви мали необачність підпустити їх до себе і їм щось довірити, начувайтеся — нема такої капості, якої б вони вам не вчинили. Цьому репортерчикові, здавалося, ще й двадцятий не минув, проте апломб, із яким він мав зухвалість нас розпитувати й дискутувати з нами, робив його, як на мене, ще осоружнішим за інших. До того ж його манера висловлюватися свідчила, що цей нахаба бере тебе на кпини. Я прекрасно знаю, що «Епок» — газета доволі впливова, з нею слід знаходити спільну мову, але ж краще б було, якби редактор не наймав на роботу подібних шмаркачів.

Жозеф Рультабій увійшов до лабораторії, привітався й зачекав, поки пан де Марке зажадає його пояснень.

— Ви твердите, шановний, — почав той, — нібито знаєте причину скоєного злочину й цією причиною, всупереч очевидному, є пограбування?

— Ні, пане слідчий, я такого ніколи не стверджував. Я не казав, що мотивом злочину було пограбування, і я в це не вірю.

— То що тоді означає ваша записка?

— Вона означає, що одним з рушіїв злочину було пограбування.

— Що вас навело на це припущення?

— Я покажу, якщо ви зробите ласку й послідуєте за мною.

І юнак покликав нас до передпокою, куди ми й рушили за ним. Звідти він попрямував до туалетної кімнати й запропонував панові слідчому опуститися навколішки поруч із собою. Денне світло в цю кімнату сочилося крізь засклені двері, й коли вони були прочинені, можна було все розгледіти. Жозеф Рультабій та пан де Марке стояли навколішках на порозі, і юнак, киваючи на одну з плит підлоги, сказав:

— Татусь Жак упродовж певного часу не протирав кахлі в туалетній кімнаті. Про це свідчить шар пилу на них. Однак ось у цьому місці ви бачите відбитки двох великих підошов, а також тут натрушено сажі, яка скрізь супроводжує сліди вбивці. Насправді це не сажа, а вугільний пил з тієї доріжки, яку треба перейти, щоб лісом навпростець потрапити з Епіне-сюр-Оржа до Гландьє. Ви знаєте, що на тій ділянці стоїть невеличкий «хутір» вуглярів — там виготовляють велику кількість деревного вугілля. Ось що робив убивця: вдень проник до флігеля, коли тут живої душі не було, й здійснив пограбування.

— Яке пограбування? У чому ви вбачаєте пограбування? Що свідчить про крадіжку? — хором закричали ми.

— На думку про крадіжку, — вів далі журналіст, — мене наштовхнуло…

— Ось це! — урвав його пан де Марке, який і досі стояв навколішках.

— Ну звичайно, — погодився Рультабій.

І пан де Марке пояснив нам, що на припалій пилом плиті поряд зі слідами підошов справді є свіжий відбиток од важкого прямокутного пакунка. Чітко вирізнявся навіть слід мотузки, що нею пакунок був перев’язаний.

— Ви сюди вже заходили, пане Рультабій, проте я наказав татусеві Жаку нікого не впускати, охорону виставив біля флігеля.

— Не картайте татуся Жака. Мене ввів сюди Робер Дарзак.

— Ах, ось воно що! — вигукнув невдоволено пан де Марке й скосував на Робера Дарзака, котрий, як і досі, справляв мовчанку.

— Коли я побачив відбиток пакунка поряд зі слідами шкарбунів, то більш не сумнівався, що вчинено крадіжку. Злодій прийшов сюди без пакунка… Він щось загорнув тут, напевне, щось крадене, і лишив згорток у кутку з наміром прихопити його, коли втікатиме. А поряд із пакунком поставив свої шкарбуни, адже відбитки підошов розташовані паралельно й жодні інші сліди до них не ведуть. Значить, черевики були зняті з ноги. Тепер зрозуміло, чому вбивця, тікаючи з Жовтої кімнати, не наслідив ні в лабораторії, ні в передпокої. Увійшовши до Жовтої кімнати у своїх шкарбунах, він їх там зняв, мабуть, тому, що вони йому заважали, або через те, що намагався робити якомога менше шуму. Сліди його проходу туди в передпокої та в лабораторії були потім змиті татусем Жаком — це свідчить про те, що вбивця вліз у відчинене вікно флігеля під час першої відлучки татуся Жака, перед тим, як старий о пів на шосту заходився прибирати!

Знявши шкарбуни, які, безперечно, йому заважали, убивця відніс їх до туалетної кімнати й поставив у куток, не переступаючи порога, бо на підлозі не лишилося слідів ні босих ніг, ні будь-якого взуття. Тож він поставив шкарбуни поряд із пакетом. На той час пограбування вже відбулося. Потому чоловік повертається до Жовтої кімнати, залазить під ліжко, де добре видно його сліди на підлозі й навіть на підтягнутій та дуже пожмаканій рогожі. Та й висмикнуті соломини теж свідчать, що вбивця залізав під ліжко.

— Так-так, це нам відомо, — потвердив пан де Марке.

— Те, що нападник повернувся й сховавсь під ліжком, свідчить: пограбування не було єдиним мотивом злочину. Чоловік спинився тут не лише для того, щоб украсти. Не треба мені казати, ніби він забився під ліжко, побачивши крізь вікно передпокою, як татусь Жак або професор із дочкою повертаються до флігеля. Бо в такому випадку йому було б набагато вигідніше залізти на горище, там сховатися й чекати слушної нагоди для втечі, якщо його єдиною метою була втеча. Ні, й ще раз ні! Злодієві неодмінно треба було потрапити до Жовтої кімнати!

В цьому місці втрутився начальник поліції:

— Непогано, непогано, юначе! Прийміть мої вітання! Хоч ми досі не знаємо, в якій спосіб злодій утік звідси, але нам відомий кожен його крок на шляху сюди, і ми бачимо, що він тут робив: учинив крадіжку. Але що ж він украв?

— Речі, надзвичайно цінні, — відповів репортер.

У цю мить ми почули крик в лабораторії. Ми кинулися туди й побачили професора Станжерсона. З блукаючим поглядом, тремтячими руками він кивав на шафу, яку щойно відчинив: вона була порожня.

Професор упав у глибоке крісло, присунуте до письмового столу, й застогнав:

— Знову, знову мене обікрали… — І велика сльоза скотилася по його щоці. — Головне, щоб перед моєю донькою ніхто про це не прохопився жодним словом… Це може вплинути на неї фатально… І, глибоко зітхнувши, він мовив голосом, сповненим такої муки, що я ніколи цього не забуду. — Врешті, яке все це має значення… Тільки б вона вижила…

— Вона виживе! — вигукнув Робер Дарзак, і слова його зворушили всіх присутніх.

— А ми обов’язково знайдемо викрадені речі, — докинув пан Дакс. — Що було в цій шафі?

— Двадцять років мого життя, — видихнув уславлений професор. — А точніше — нашого життя: мого та моєї доньки. Так, найцінніша документація, найсекретніші описи наших дослідів та праць були замкнені тут. Тут були найважливіші документи. Повірте, це непоправна втрата не тільки для нас, а й, насмілюся сказати, для науки. Всі етапи, які мені довелося подолати, щоб одержати переконливі докази розпаду матерії, були нами ретельно описані, класифіковані, анотовані, проілюстровані малюнками та фотографіями. І все це було складено тут!.. Креслення трьох нових приладів, один з яких фіксував зменшення обсягу попередньо наелектризованих тіл під впливом ультрафіолетових променів; другий мав засвідчити втрати електрозаряду під дією часток дисоційованої матерії, що міститься в газах, утворених при горінні; третій — дуже хитромудрий, новий диференційний електроскоп. До того ж там були зібрані документи, які відтворюють криву наших пошуків основних особливостей проміжної стадії між вагомою матерією та невагомим ефіром субстанції; двадцять років дослідів у галузі внутрішньоатомної хімії й маловивченого закону збереження ваги речовини, а також рукопис, який я збиравсь опублікувати під назвою «Метали, що страждають». Хіба я все згадаю?.. Хіба згадаю?!.. Людина, яка сюди проникла, відібрала в мене геть усе: і мою дочку, і мою працю… Мою душу й моє серце…

І великий Станжерсон заплакав, як дитина.

Ми мовчки з’юрмилися навколо нього, зворушені картиною такого глибокого розпачу. Робер Дарзак, зіпершись ліктем на бильце крісла, в яке впав професор, марно силкувався приховати сльози. На якусь хвильку я мало не відчув до нього симпатію, незважаючи на інстинктивне неприйняття, яке викликали в мене дивна поведінка й часто незрозуміле замішання цієї загадкової особи.

Лише Жозеф Рультабій, свідомий свого призначення й на усе цінуючи свій дорогоцінний час, не міг пасивно співчувати людській печалі. Спокійнісінько підійшовши до порожньої шафи, він кивнув начальникові поліції й порушив мовчанку, якою ми вшанували горе великого Станжерсона. Невідомо навіщо репортер заходився пояснювати нам, що підштовхнуло його до думки про крадіжку: по-перше, він виявив сліди в туалетній кімнаті, а по-друге, порожня шафа в лабораторії. Він, мовляв, зайшов до лабораторії, й перше, що впало в очі, була ця обшита бляхою шафа. І на превеликий його подив, у замку шафи, призначеної для зберігання найцінніших речей, стирчав ключ! Люди звичайно не заводять собі сейфа для того, щоб тримати його відчиненим. Тож цей невеличкий ключик із вигадливою мідною головкою, мовляв, привернув увагу пана Жозефа Рультабія, натомість нашу пильність приспав. Бо в нас, хоча ми й не діти, наявність у замку ключа викликає почуття заспокоєння, тоді як пана Рультабія, безперечно, людину геніальну (як пише Жозе Дюпуї в своїх «П’ятистах мільйонах гладіаторів»: «Ну що за геній! Що за данжист!») наявність ключа в замку навела на думку про пограбування. Й невдовзі ми дізналися чому.

Проте перш ніж вам про це розповісти, мушу зауважити, що пан де Марке, як мені здалося, був досить спантеличений, — очевидно, не знав, чи радіти йому з того, що репортерчик просунув слідство на крок уперед, чи тужити, що цей крок зробив не він сам. У нашій професії такі прикрі помилки — не рідкісні, але ми не маємо права бути легкодухими й мусимо переступити через власне самолюбство, коли йдеться про суспільну користь. Тож пан де Марке зумів подолати себе й долучив свої слова до компліментів, у яких розсипався перед Жозефом Рультабієм пан Дакс. Хлопчина лише стенув плечима:

— Облиште!

Я б залюбки влупив його по пиці, особливо, коли він додав:

— Ви краще, шановний, поцікавтеся в професора, хто звичайно зберігає цей ключ.

— Моя дочка, — відповів професор Станжерсон. — Вона ніколи з ним не розлучається.

— Але ж це багато чого міняє й не в’яжеться з концепцією пана Рультабія! — вигукнув слідчий. — Якщо панна Станжерсон ніколи з ним не розлучалася, то вбивця підстерігав панну в її кімнаті, щоб заволодіти ключем, і викрав документи вже після замаху. А після замаху в лабораторії перебувало четверо! Ні, я нічого не розумію!.. — І де Марке повторив з радісним притиском, що, напевно, свідчило про велике захоплення, бо не пам’ятаю, чи я вже про це казав, але щасливий він бував лише тоді, коли нічого не міг утямити. — Геть нічого не розумію!

— Пограбування, — наполягав репортер, — могло статися лише перед замахом. Це незаперечно, виходячи з ваших аргументів, а також із тих, що є в мене. Коли вбивця проник до флігеля, він уже володів ключем із мідною головкою!

— Це неможливо! — тихо промовив професор Станжерсон.

— Цілком можливо, добродію, й ось вам підтвердження…

І цей бісів журналіст видобув з кишені номер «Епок» за 21 жовтня (нагадую: злочин стався в ніч з 24-го на 25-е) і, показавши нам оголошення, зачитав його:

— «Вчора в універмазі «Лув» було загублено ридикюль з чорного оксамиту. В ньому було багато речей, зокрема ключик з мідною головкою. Особі, що його знайшла, пропонується велика винагорода. Писати «до запитання» на поштове відділення № 40, ініціали М. А. Т. С. Т. Н.». Хіба це оголошення не вказує на панну Станжерсон? — вів далі юний репортер. — Хіба йдеться не про цей ключ із мідною головкою? Я завжди читаю оголошення. Для мого фаху, як і для вашого, пане слідчий, завжди корисно читати невеличкі приватні оголошення. Скільки інтриг знаходиш у цій рубриці! Й скільки ключиків для їхнього розкриття! Не всі ключики мають мідну головку, але від того вони не стають менш цікавими! Зокрема це оголошення вразило мене тим, що було оповите таємницею. Нехай жінка загубила ключа, річ, яка рідко кого може скомпрометувати. Але як же вона ним дорожила! Яку велику нагороду обіцяла. Я замислився над цими шістьма літерами. Перші три мені одразу ж нагадали ім’я. «Мат… мат…» — повторював я. — Це ж напевне Матильда. Матильдою звуть особу, яка загубила ключ з мідною головкою в оксамитовому ридикюлі. Але я ніяк не міг розгадати останні три літери. Тому, відклавши газету, зайнявсь іншими справами.;. Та коли за чотири дні вечірні газети зарясніли повідомленнями про вбивство Матильди Станжерсон, мені без будь-якого зусилля пригадалися перші три ініціали з оголошення. Трохи заінтригований, я попросив у редакції цей номер газети: забувся, які були три останні літери. Отже, С. Т. Н. Побачивши їх, я не міг стриматися й вигукнув: «Станжерсон!» Ускочивши до фіакра, погнав до поштового відділення № 40, запитав: «Чи не маєте листа на ім’я М. А. Т. С. Т. Н.? Службовець відповів: «Не маємо». І оскільки я наполягав, просив, благав його пошукати, він сказав: «Що за жарти, шановний!.. Так, я мав листа з ініціалами М. А. Т. С. Т. Н., але три дні тому вручив його якійсь дамі. Сьогодні приходите ви і, в свою чергу, вимагаєте цей лист. А позавчора ще один чоловік з такою самою настирливістю вимагав його в мене! Що за жарти?..» Я хотів розпитати поштового службовця про тих двох осіб, які вже приходили, але він одмовився відповідати, покликаючись на професійну таємницю, — чи то він у глибині душі вважав, що бовкнув зайвого, чи справді розлютився від побоювання розиграшу.

Рультабій замовк. Ми всі теж мовчали. Кожен подумки робив свої висновки з цієї дивної історії про листа до запитання. Справді, тепер, здавалося, було зрозуміло: ми тримали в руках міцний ланцюг, який міг витягти на світ Божий цю таємницю.

Нарешті заговорив професор Станжерсон:

— Отож більш-менш очевидно, що моя дочка загубила ключа, мені про це й словом Не прохопилася, щоб мене не хвилювати, а того, хто знайшов сумочку, просила написати їй до запитання. Зрозуміло, вона не хотіла давати нашу адресу, побоюючись, щоб я не дізнався про загублений ключ. Це цілком логічно і природно. Бо мене вже було одного разу пограбовано, мій пане!

— Де це сталося? І коли? — запитав начальник поліції.

— Та, це було багато років тому, в Америці, у Філадельфії. З моєї лабораторії викрадено секрети двох винаходів, які могли б забезпечити добробут цілого народу… Я так ніколи й не дізнався, хто був злодій, мало того: ніколи не чув ніяких розмов про об’єкт покражі, — певно, через те, що, бажаючи зірвати плани крадія, сам опублікував ті матеріали. Відтоді зробився дуже підозріливим, почав замикатись. Усі ці грати на вікнах, флігель, розташований віддалік житла, сейф, який я замовив за власним проектом, цей спеціальний замок, цей єдиний ключ — усе то наслідки моїх побоювань, гіркого досвіду.

— Дуже цікаво! — заявив пан Дакс, а Жозеф Рультабій поцікавився, чи відомо щось професорові й татусеві Жаку про загублений ридикюль.

З’ясувалося — ніхто з них уже кілька днів не бачив сумочки панни Станжерсон. Через кілька годин ми почули з вуст самої потерпілої, що сумочку в неї вкрали чи то вона її загубила, а далі події розгорталися так, як нам пояснив батько: 23 жовтня панна Станжерсон ходила до поштового відділення № 40, де їй вручили листа, який, так твердила вона, був витівкою якогось дурного жартівника. Лист вона відразу ж спалила.

Повертаючись до нашого допиту, чи то пак — бесіди, мушу сказати, що начальник розшукової поліції поцікавився подробицями того перебування панни Станжерсон у Парижі. Професор відповів: доньку супроводжував Робер Дарзак, якого відтоді не бачили в замку, де він з’явився лише наступного дня після злочину. Той факт, що Робер Дарзак був разом з панною Станжерсон в універмазі, коли зник ридикюль, не міг лишитися непоміченим і, треба визнати, всіх зацікавив.

Ця бесіда між представниками правосуддя, підозрюваними, свідками та журналістом близилась до завершення, коли сталося щось надзвичайне, схоже на якийсь трюк, що не могло не сподобатися панові де Марке. З’явився бригадир жандармів й сповістив, що Фредерік Ларсан просить дозволу ввійти, що й було йому негайно дозволено. В руці він тримав пару вкритих мулом шкарбунів, які він і кинув на підлогу лабораторії:

— Ось вони, черевики, який мав на ногах убивця! Чи ви їх впізнаєте, татусю Жаку?

Татусь Жак нахилився над просякнутими болотним духом черевиками й отетерів: він упізнав свою стару взувачку, яку давно закинув на горище. Старий був такий збентежений, що йому довелося висякатись, аби приховати хвилювання.

Тоді, кивнувши пальцем на хусточку в руках татуся Жака, Фредерік Ларсан сказав:

— Оця хусточка навдивовижу схожа на ту, яку було знайдено в Жовтій кімнаті.

— Так-так, я це добре знаю, — одказав, тремтячи, татусь Жак. — Вони, можна сказати, однакові.

— І нарешті, — вів далі Фредерік Ларсан, — старий баскський берет, що його також було знайдено в Жовтій кімнаті, теж міг належати татусеві Жаку. Все це, пане начальнику поліції та пане слідчий, як на мене, свідчить… Не нервуйте, добродію, — звернувся він до татуся Жака, який ледь тримався на ногах. — Усе це свідчить, що вбивця намагався збити слідство на манівці, та й годі. І зробив він це досить грубо, принаймні нам так здається, бо ми свідомі того, що вбивця аж ніяк не татусь Жак, адже той увесь час перебував у товаристві професора Станжерсона. Але уявіть собі, що було б, якби професор не засидівся допізна, якби, сказавши дочці «на добраніч», повернувся до замку, якби замах на панну Станжерсон учинили в той час, коли в лабораторії не було ні душі, а татусь Жак уже хропів би в себе на горищі. За цих умов ні в кого не викликало б жодного сумніву, що татусь Жак — убивця! Своїм порятунком старий завдячує лише тому факту, що трагедія сталась раніше, ніж мала статися: судячи з тиші, яка панувала за стіною, вбивця, напевне, вирішив, що там давно нікого немає й настав час діяти. Той, хто зумів так непомітно ввійти до будинку, все старанно підготувавши, щоб навести підозру на татуся Жака, — безперечно, був своєю людиною в домі. О котрій годині він сюди заліз? По обіді? Ввечері? Цього не можу точно сказати. Людина, яка так добре знайома з тутешніми мешканцями та їхніми звичаями, повинна була опинитися в Жовтій кімнаті в потрібний їй час.

— Не міг же він усе-таки ввійти, коли в лабораторії хтось був! — обурився пан де Марке.

— А що ми про це знаємо? — відказав Ларсан. — У лабораторії накривали стіл до вечері, туди-сюди шастали служниці. До того ж ви забуваєте про хімічний дослід, який проводили між десятою й одинадцятою годинами; пан Станжерсон з дочкою та татусь Жак перебували тоді коло газових пальників, он у тому кутку, біля каміна. Хто знає, може, вбивця… своя людина в домі… скористався цим моментом, щоб, лишивши в туалеті свої черевики, прослизнути до Жовтої кімнати?

— Це малоймовірно! — зауважив професор Станжерсон.

— Авжеж, проте не неможливо. Тому я нічого й не стверджую категорично. Інша річ — утеча. Питаєте, в який спосіб він утік? Та найприроднішим шляхом у світі!

На якусь хвильку Фредерік Ларсан змовк. Ця мить видалася нам дуже довгою. Ми зі зрозумілим хвилюванням чекали, коли він знову заговорить.

— Я не заходив до Жовтої кімнати, — вів далі Фредерік Ларсан, — але, сподіваюсь, ви впевнилися, що вийти звідти можна лише дверима. То вбивця й вийшов дверима. Так воно й було хоча б тому, що інакше не могло бути! Він здійснив злочин і вийшов дверима! Коли? Та тоді, коли це було найлегше зробити: у той момент, коли це найприродніше, так природно, що природніше бути не може! Тож розгляньмо моменти після злочину, коли йому могла випасти нагода втекти. Перший момент, коли, зачувши крики, перед дверима опинилися професор Станжерсон та татусь Жак, ладні заступити йому шлях. Момент другий, коли татусь Жак ненадовго вибіг, а професор лишився під дверима сам. Третій момент, коли до професора долучився консьєрж. Четвертий — коли біля дверей з’юрмилися професор, подружжя консьєржів і татусь Жак. П’ятий момент, коли двері виламали й усі вдерлися до Жовтої кімнати. Найвірогідніший момент утечі — це той, коли під дверима було найменше людей. І такий момент трапився, коли перед дверима зостався лише професор Станжерсон. Якщо, звичайно, не брати до уваги можливість мовчазної співучасті татуся Жака. Хоча особисто я в це не вірю, бо якби старий побачив, що двері відчинилися й вийшов злочинець, то не побіг би перевіряти, чи зачинені вікна. Виходить, двері розчинилися і злодій вийшов тоді, коли професор лишався перед ними сам. І тут нам доведеться визнати, що професор мав дуже вагомі підстави не тільки не схопити вбивцю й не звеліти іншим це зробити, а дозволити йому дійти до вікна передпокою, а потім самому зачинити за ним вікно! А оскільки татусь Жак ось-ось мав повернутися й треба було, щоб у кімнаті все лишилося так, як і було, важко поранена панна Станжерсон ще знайшла в собі сили, напевне, виконуючи прохання батька, знову замкнутися зсередини в Жовтій кімнаті на ключ та на гак, перш ніж знепритомніти й упасти на підлогу… Ми не знаємо, хто вчинив злочин, ми не знаємо, жертвами якого негідника стали професор Станжерсон та його дочка, але немає жодного сумніву в тому, що вони це знають! Тут якась жахлива таємниця, якщо батько, не вагаючись, кидає доньку в агонії за цими дверима, які вона власноручно замикає зсередини… Жахлива таємниця, якщо він випускає вбивцю на волю… Але іншої можливості пояснити втечу злочинця із Жовтої кімнати просто не існує.

У тиші, яка запанувала після такого несподіваного й простого пояснення, було щось моторошне. Всі ми страшенно переживали за уславленого професора, якого невблаганна логіка Фредеріка Ларсана загнала в безвихідь і який мусив або признатися й розповісти нам про свої муки, або мовчати, що було б ще страшнішим зісланням. Ми були свідками тоді, як цей чоловік, справжнє вособлення скорботи, звівся на рівні ноги й підняв угору руки з таким урочим виглядом, що ми схилили голови, немов перед святинею. Він заговорив, і його розкотистий голос, здавалося, вичерпав усі його сили:

— Присягаюся головою своєї вмирущої доньки, що відтоді, як почув відчайдушний крик моєї дитини, ні на мить не відходив від цих дверей. Клянусь, що ці двері не розчинялися ні на хвильку, поки я лишався сам у своїй лабораторії. Клянусь, що коли ми з моїми трьома челядниками вдерлися до Жовтої кімнати, вбивці там не було. Присягаюся вам, що я не знаю злочинця.

Чи варто казати, що, незважаючи на таку врочисту клятву, ми не повірили професору Станжерсону?! Фредерік Ларсан щойно відкрив істину, і ми не збиралися так швидко розлучатися з нею.

Коли пан де Марке оголосив, що бесіду закінчено й ми вже намірялися виходити з лабораторії, юний репортер, цей хлопчисько Рультабій, підійшов до професора Станжерсона, надзвичайно поштиво взяв його руку й мовив:

— Я вірю вам, пане професоре!»

На цьому я закінчую цитування звіту пана Малена, судового секретаря з Корбея. Читач, певно, зрозумів: усе, про що говорилося в лабораторії, сам Рультабій не гаючись переповів мені слово в слово.