Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XVI Дивне явище розпаду матері! Із записника Жозефа Рультабія (Продовження)

«Ось я знову під вікном. І знову голова моя здіймається над рівнем кам’яного підвіконня. Тягнуся до шпарини між фіранками й з душевним тремом чекаю: в якій позі побачу вбивцю? Ой, якби спиною до мене! Якби сидів він так само за столиком і писав! А може… А може, його вже там немає? Та куди б він міг подітися? Хіба я не забрав од нього драбину? Збираю в кулак свою витримку, пнуся ще вище. Зазираю. Він там. Я знову бачу його велетенську спину. Свічка блимає, тіні спотворюють контури постаті. Тільки тепер він уже не пише, й свічка стоїть не на бюрку, а на підлозі. Чоловік нахилився над нею. Дивна поза, але вона мене влаштовує. Переводжу подих. Підіймаюся ще вище: це останні щаблі. Лівою рукою хапаюся за підвіконня. Серце ось-ось вискочить з грудей. Револьвер хапаю зубами, аби обіруч спертися на підвіконня. Один рвучкий рух — і я на підвіконні! Тільки б не впала драбина! Так воно й сталося… Не встигла нога моя відірватись од останнього щабля, як драбина, черкнувши по стіні, впала… У цей момент я вже сперся колінами на підвіконня… Та вбивця прудкіший за мене… Звуки за вікном його налякали, і я раптом побачив, що велетенська спина випросталася, чоловік підхопивсь і обернувся… Я побачив його… Та чи міг розгледіти?.. Свічка на підлозі, тому яскраво освітлені лише ноги. Усе, що було над столом, здавалося невиразною тінню, розпливалося в темряві… Я побачив кудлату голову, велику бороду, навіжені очі… Бліде обличчя з пишними бакенбардами, здається, рудими, наскільки зміг розглядіти в тих сутінках за одну мить… Обличчя мені незнайоме: таке було моє перше відчуття…

Тепер треба було швидко діяти! Бути як вітер, як блискавка! Та ба! — лишалося ще зробити необхідні рухи — напружитись, звестися з колін на рівні ноги… Угледівши мене, чолов’яга сахнувся і, як я й передбачив, кинувся до дверей передпокою. Він устиг їх відчинити й чкурнув навтіки. Але я вже гнав його по п’ятах з револьвером у руці.

— Сюди!.. Сюди!.. — горлав я щосили.

Як стріла, перетнув кімнату, проте все ж таки встиг помітити, що на столі лежить лист. У передпокої я мало не схопив убивцю, поки він одчиняв двері. Я мало не торкнувся до нього! Він устиг хряснути мені перед носом дверима, що ведуть до галереї… Але і в мене наче виросли крила, я опинився в галереї за три метри від нього… До мене приєднався професор Станжерсон, тепер ми переслідували злочинця вдвох. А той, як я й передбачав, кинувся до правої галереї, тобто шляхом, підготовленим для відступу.

— До мене, Жаку! До мене, Ларсан! — кричав я.

Тепер він не міг од нас утекти! Дикий, радісний, переможний крик вирвався з моїх грудей! Злочинець добіг до перехрестя галереї всього на мить раніше від нас, і зустріч, яку я підготував, ота фатальна зустріч, яка неодмінно мала відбутися, таки відбулась! Ми всі зіткнулися на перехресті: професор Станжерсон і я з одного кінця прямої галереї, татусь Жак — з протилежного кінця, а Фредерік Ларсан примчав з наріжної галереї. Ми мало не попадали, налетівши один на одного…

Але злочинця… не було!

Ми перезирнулися, ошелешені, в очах у кожного був жах перед таким неймовірним фактом: злочинець зник!

Де ж він? Де ж він? Де? Усім своїм єством ми питали: «Де він?!»

— Не може бути! Він не міг утекти! — обурився я, охоплений гнівом, який перевершував мій страх.

— Я торкнувся його! — вигукнув Фред Ларсан.

— Він був тут, я відчував на обличчі його віддих! — репетував татусь Жак.

— Ми його торкалися! — вторували ми з професором Станжерсоном.

Куди ж він подівся? Куди подівся? Куди подівся…

Як божевільні сновигали ми галереями, перевіряючи двері та вікна, — усі вони були зачинені, замкнені зсередини. А якщо їх зачинено, значить, їх ніхто не відчиняв… До того ж, якщо ця наполохана людина зуміла відчинити непомітно для нас вікно чи двері, хіба таке не є ще незбагненнішим, аніж саме по собі її зникнення?!

Де ж він? Де?.. Він не міг утекти ні дверима, ні вікном, ні в будь-який спосіб[7]. Не міг же він пройти крізь стіну!..

Визнаю, я впав у розпач. Адже галерея була освітлена, а в ній — ні люка, ані потаємних дверей, жодного місця, де можна було б сховатися. Ми пересували крісла й знімали картини. Нічого! Анічогісінько! Якби там стояла китайська ваза, ми б і в неї заглянули, але ніякої вази не було!»