Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XXIV Рультабій упізнає дві половини злочинця

Матильда Станжерсон була на волосині від смерті. Лихо полягало в тому, що цього разу вона почувалася набагато гірше. Ще б пак, три ножові рани в груди, й вона надовго опинилася між життям і смертю. Коли нарешті життя почало перемагати й з’явилася надія, що бідолашна жінка й цього разу обдурить свою жорстоку долю, виявилося, що хоч сили поступово поверталися до неї, але розум почав зраджувати. Щонайменший натяк на пережиту трагедію вкидав її у жахливий стан, вона починала марити, і гадаю, не буде перебільшенням сказати, що ув’язнення Робера Дарзака в замку Гландьє наступного дня після вбивства лісничого зіграло в цьому не останню роль.

Світлий розум потьмянів, мало того, вир душевних мук ось-ось міг погасити його взагалі.

Робер Дарзак прибув до Гландьє о пів на десяту. Я бачив, як він біг парком розхристаний, забрьоханий болотом, — одне слово, у жалюгідному вигляді. Обличчя його вкривала мертвотна блідість. Ми з Рультабієм стояли біля вікна галереї. Дарзак помітив нас і гукнув відчайдушно:

— Я запізнився!..

— Вона жива! — крикнув йому Рультабій.

За хвилину Робер Дарзак уже входив до кімнати Матильди Станжерсон, і ми почули за дверима його голосіння…

— Фатальний збіг! — застогнав поруч Рультабій. — Які пекельні божества насилають нещастя на цю родину! Якби мене не приспали, я б урятував панну Станжерсон від злочинця, знайшов би спосіб примусити його замовкнути назавжди… І лісничий не загинув би!..

Невдовзі підійшов Робер Дарзак. Обличчя його було залите сльозами. Рультабій усе йому розповів: і яких заходів ужив, аби врятувати їх — панну Станжерсон і його, і як би йому це вдалося, якби він зумів побачити обличчя злочинця, і як через оте мерзенне снодійне його план потопили в крові.

— Ах, якби ви відчули до мене справжню довіру й умовили панну Станжерсон мені довіритись! — ледь чутно промовив юнак. — Але тут ніхто нікому не вірить… Дочка не довіряє батькові… Наречена. не довіряє нареченому… Поки ви тут розповідали мені, як треба знешкодити злочинця, жертва робила все, щоб розв'язати йому руки! Я з’явився запізно… напівсонний, ледве ноги тягну, й приходжу до тями лише в кімнаті цієї нещасної, де вона спливає кров’ю…

На прохання Робера Дарзака Рультабій змалював усі подальші події. Поки ми переслідували злочинця у вестибюлі, а потім на центральному подвір’ї, Рультабій, чіпляючись за стіни, щоб не впасти, рушив до кімнати потерпілої… Двері передпокою були прочинені. Він увійшов. Матильда Станжерсон, схилившись на письмовий стіл, лежала із заплющеними очима бездиханна: їі пеньюар був увесь закривавлений — кров аж цебеніла з ран на грудях. Рультабій і досі не отямився від снодійного, він подумав, що йому сниться кошмарний сон. У напівсвідомому стані він виходить із спальні Матильди Станжерсон, відчиняє вікно в галереї й гукає нам — скоєно злочин, стріляйте! Потім повертається, проминає порожній будуар, уходить до вітальні, торсає професора, який спить там на канапі, будить його так само, як щойно будили його самого… Професор зводиться, погляд у нього блукає, Рультабій тягне його до доньчиної кімнати, й той бачить, у якому стані дочка, нестямно кричить… Тепер він прокинувся, тепер уже остаточно прокинувся! Напружуючи всі сили, вони удвох переносять потерпілу на ліжко…

Затим Рультабій рушає за нами, щоб дізнатися… нарешті про все дізнатись… але зупиняється біля письмового столу. Там, на підлозі, лежить згорток, здоровенний згорток… Як він тут опинився?.. Саржева обгортка розірвана. Рультабій нахиляється. Папери… папери… фотокартки… Він читає: «Новий електроскоп — диференційний конденсатор… Основні властивості проміжної субстанції між вагомою матерією та невагомим ефіром…» Яка кричуща іронія долі: в той момент, коли вбивають його дочку, професорові повертають усі ці непотрібні тепер папери, «які він таки завтра пожбурить у вогонь!.. У вогонь!.. Завтра ж у вогонь!..»

На ранок після цієї жахливої ночі до замку знову приїхали пан де Марке, його секретар, жандарми. Нас усіх допитали, крім, звичайно, Матильди, яка перебувала в стані близькому до коматозного. Ми з Рультабієм, домовившись заздалегідь, розповіли лише те, що вважали за потрібне. Я поостерігся згадувати про те, що ніс варту в темній кімнаті, про снодійне теж не прохопився й словом. Коротше кажучи, ми не поділилися ні Своїми підозрами, ні будь-якими натяками на те, що Матильда Станжерсон готувалася до зустрічі зі злочинцем. Бідолашна жінка, мабуть, мала намір накласти життям, аби лише не порушити таємницю, якою оточила свого вбивцю… Ми не мали права знецінити таку жертву… Артур Ренс розповів усім, і так безпосередньо, аж я здивувався, що востаннє він бачив лісничого близько одинадцятої вечора. «Лісничий, — говорив американець, — заходив до мене в кімнату за пакунком з моїми речами, щоб назавтра о першій годині дня доправити їх на вокзал Мен-Мішель». Чоловіки довгенько гомоніли про полювання, про браконьєрів. Артур Вільям Ренс і справді мав на ранок від’їжджати з Гландьє і, за звичкою, пішки дістатися до Сен-Мішеля. Тож вирішив скористатися з послуг лісничого й не тягти речі в руках. Якщо вірити його розповіді, то саме ці речі й виносив на моїх очах «зелений чоловік» із кімнати Артура Рейса.

Принаймні свідчення його підтвердив професор Станжерсон. Ще й додав, що вчора ввечері не мав приємності бачити свого друга Рейса в себе за столом, бо той залишив їх з дочкою близько п’ятої вечора. Артур Ренс попросив лише подати йому чай у кімнату, пояснивши, що трохи нездужає.

На прохання Рультабія консьєрж Берньє посвідчив, що тої ночі лісничий запропонував йому взяти участь у браконьєрських ловах (добре, що лісничий уже не міг спростувати його слова), призначив йому побачення поблизу діброви, але сам не з’явився, то консьєрж рушив йому назустріч… Увійшовши до центрального подвір’я, вже підходив до донжону, коли побачив якусь людину, що чимдуж бігла в напрямку правого крила замку. Цієї ж миті пролунали постріли, — певне, стріляли у втікача. З вікна галереї вигулькнув Рультабій. Він побачив Берньє з рушницею, впізнав його й наказав стріляти. Тоді Берньє вистрілив… Був певен, що поцілив злочинця, навіть гадав, що вбив його, і гадав так, аж поки Рультабій обстежив труп і сповістив, що людину вбито ножем. Він і досі нічого не второпав, що й не дивно в такій фантасмагорії, адже якщо знайдений труп не є трупом утікача, по якому всі стріляли, то це має означати, що втікач кудись подівся. «А в цьому глухому куті подвір’я, — казав Берньє, — де ми всі скупчилися над трупом, не вистачило б місця не лише для ще одного мертвого, а й для живого — ми б його неодмінно побачили!»

Але слідчий нагадав йому, що коли всі зібралися в тому кутку, стояла темна ніч і ніхто не зміг роздивитись обличчя лісничого й упізнати його, для цього довелося перенести труп до вестибюля…

На що татусь Берньє відказав, що хай ми не помітили нікого — ні живого, ані мертвого, — не роздивились у темряві, але якщо там усе-таки був хтось, то ми неодмінно наступили б на нього, так тісно в цьому закапелку двору… Адже ми вп’ятьох були там, і справді дивно, що хтось міг би шаснути поміж нас… Єдині двері, що туди виходили, це — двері кімнати лісничого, а вони були замкнені — ключа ми потім знайшли в кишені небіжчика…

І оскільки з міркувань Берньє, які на перший погляд здавалися логічними, виходило, ніби чоловіка, який, безперечно, помер від удару ножем, убито з вогнепальної зброї, слідчий не надав особливого значення його словам. І вже опівдні всім нам стало зрозуміло, що представник правосуддя переконаний: ми прогавили втікача, а натомість наштовхнулися на труп, який не має нічого спільного з нашою справою. Він негайно хотів це довести, і, ймовірно, нова справа відповідала думці, що склалася в слідчого з приводу морального обличчя лісничого, — його зв’язків, нової інтрижки з жінкою хазяїна трактиру «Донжон». Таку версію підкріпляли й свідоцтва про погрози, що їх трактирник висловлював на адресу лісничого. Тому о першій годині для татуся Матьє, незважаючи на протести дружини та його скарги на ревматичні болі, було заарештовано й відпроваджено під пильною вартою до Корбея. В його будинку не виявили нічого компрометуючого, але погрози, висловлені ним напередодні в товаристві биндюжників, які повідомили про це слідчому, скомпрометували його більше, ніж якби в нього в матраці знайшли ніж, яким було вбито «зеленого чоловіка».

Ми були приголомшені жахливими незбагненними подіями, а ще наче б для того, аби добити нас морально, до замку прибув Фредерік Ларсан, який щез був із Гландьє одразу після приїзду слідчого, а тепер повернувсь у супроводі працівника залізниці.

Ми з Артуром Рейсом саме обговорювали у вестибюлі питання, чи винний татусь Матьє. Дискутували тільки вдвох, бо Рультабій, здавалося, поринув у якісь далекі мрії, і його жодною мірою не цікавило, про що ми говоримо. Слідчий та його секретар перебували в маленькій зеленій вітальні, куди Робер Дарзак запросив був нас, коли ми вперше прибули в Гландьє. Татуся Жака покликав до вітальні слідчий. Робер Дарзак лишався нагорі, в кімнаті панни Станжерсон, разом із професором та лікарями.

Так ось, Фредерік Ларсан та чиновник залізниці увійшли до вестибюля. Ми з Рультабієм одразу ж упізнали службовця по його білявій борідці.

— Ти диви, залізничник з Епіне-сюр-Оржа! — скрикнув я і з подивом подивився на Фредеріка Ларсана.

— Так, так, ви маєте рацію, це справді залізничник з Епіне-сюр-Оржа, — посміхнувся поліцай.

Тоді наказав жандармові погукати слідчого. Татуся Жака було негайно виряджено з вітальні, а Фредеріка Ларсана та його супутника — запрошено. Минуло, мабуть, хвилин із десять. Рультабій не знаходив собі місця. Двері вітальні відчинилися, жандарм, якого викликав слідчий, увійшов до вітальні, потому вийщов, зійшов сходами нагору й невдовзі спустився й доповів:

— Пане слідчий, пан Робер Дарзак відмовляється йти сюди!

— Як це так «відмовляється»? — вигукнув Марке.

— Відмовляється! Каже, не може залишити панну Станжерсон у такому стані…

— Гаразд, — мовив де Марке. — Якщо він до нас не йде, то ходімо ми до нього!

Слідчий із жандармом почали підійматися нагору, де Марке знаком покликав Ларсана й залізничника за собою. Ми з Рультабієм замикали процесію.

У такий спосіб дісталися до апартаментів панни Станжерсон. Слідчий постукав. Відчинила покоївка Сільвія, маленька білявка, чиє блякле волосся безладно спадало на перелякане обличчя.

— Чи тут професор Станжерсон? — запитав слідчий.

— Так, добродію.

— Перекажіть, що я волів би з ним переговорити.

Сільвія пішла шукати професора.

Вчений вийшов до нас. Він плакав. На нього боляче було дивитися.

— Чого вам ще від мене треба? — запитав він слідчого. — Не могли б ви хоч у такий момент дати мені спокій?

— Професоре, — сказав слідчий, мені конче потрібно поговорити з Робером Дарзаком. Чи не могли б ви вмовити його покинути кімнату панни Станжерсон? Бо інакше я буду змушений сам переступити поріг її кімнати разом з представником правосудця.

Професор нічого не відповів, він лише подивився на слідчого, на жандарма, на всіх тих, хто супроводжував їх, — так дивиться жертва на своїх катів, — І мовчки повернувся до кімнати.

Звідти відразу ж вийшов Робер Дарзак. Він був дуже блідий, змарнілий, але коли вгледів за спиною Фредеріка Ларсана працівника залізниці, обличчя його спотворила гримаса, із застиглими від жаху очима він глухо застогнав.

Ми всі були зворушені трагічним виразом цього скорботного обличчя і не змогли стримати вигуку співчуття. Кожен з нас відчув: сподіялося щось непоправне, що призвело до погибелі Робера Дарзака. Лише Фредерік Ларсан мав сяючий вираз обличчя, він був подібний до мисливського собаки, який врешті схопив здобич.

Киваючи Дарзакові на юного залізничника з русявою борідкою, пан де Марке спитав:

— Ви пізнаєте цього добродія?

— Так, упізнаю, — одказав Робер Дарзак, марно силкуючись надати твердості своєму голосу.

— Це залізничник зі станції Епіне-сюр-Орж. Цей молодий чоловік твердить, — вів далі де Марке, — що бачив, як ви виходили з поїзда в Епіне…

— Сьогодні ввечері, — закінчив Робер Дарзак, — о пів на одинадцяту… Це правда…

Запала мовчанка.

— Пане Дарзак… — Слідчий спитав, і в тоні його вчувалося хвилювання:

— Що ви робили сьогодні вночі в Епіне-сюр-Оржі, за кілька кілометрів від того місця, де вбивали панну Станжерсон?

Дарзак — ані пари з вуст. Голови не опустив, але очі заплющив — чи то захотів приховати свій розпач, а чи боявся, аби хтось у погляді його не вичитав секрету.

— Пане Дарзак, — наполягав де Марке, — чи можете розповісти, як ви провели цю ніч?

— Ні, не можу, шановний.

— Подумайте, бо, якщо відмовлятиметесь, я змушений буду вас затримати…

— Я відмовляюся.

— Пане Дарзак! Ім’ям закону ви заарештовані!..

Тільки-но слідчий промовив ці слова, як Рультабій одразу ж кинувся на Дарзака. Він, певно, хотів щось сказати, але той жестом зупинив його… Врешті жандарм уже наблизився до свого в’язня… У цю хвилину пролунав розпачливий крик:…

— Робере!.. Робере!..

Ми впізнали голос панни Станжерсон, і всі як один здригнулися — в ньому бриніла туга. Навіть Ларсан пополотнів. Ну, а сам Робер Дарзак метнувся до її кімнати.

Слідчий, жандарм, Ларсан кинулися за ним, а ми з Рультабієм зупинились на порозі. Перед очима була жахлива сцена: бліда Матильда Станжерсон, відштовхнувши двох лікарів та батька, які намагалися її втримати, звелася на ліжку… Вона протягувала тремтячі руки до Робера Дарзака, якого вже тримали Ларсан із жандармом… Очі її були широко розплющені… вона бачила… вона все розуміла… вона силкувалася вимовити якесь слово… Це слово застигло на її знекровлених вустах… Його так ніхто й не почув… знепритомнівши, вона впала… Робера Дарзака швидко вивели із кімнати…

Очікуючи на екіпаж, по який послав Ларсан, ми зупинились у вестибюлі. Усі були вкрай збуджені. В пана де Марке на очах були сльози. Скориставшись із цієї хвилини загального розчулення, Рультабій звернувся до Дарзака:

— Ви не захищатиметесь?

— Ні! — відказав заарештований.

— Я захищатиму вас, добродію!

— Ви не зможете цього зробити, — мовив бідолаха з жалюгідною посмішкою. — Якщо ми з панною Станжерсон не змогли, то що вже ви…

— Я це зроблю. — Голос у Рультабія був навдивовижу спокійний та твердий. — Я дроблю це, пане Дарзак, бо знаю більше, ніж ви!

— Облиште! — прошепотів Дарзак майже сердито.

— Будьте певні, я не цікавитимусь нічим, окрім того, що допоможе мені вас урятувати!

— Нічим не треба цікавитися, юначе! Якщо хочете розраховувати на мою вдячність…

Струснувши головою, Рультабій підійшов мало не впритул до Дарзака:

— Слухайте, що я вам скажу, — мовив він пошепки, — і хай це потішить вас! Ви знаєте лише ім’я вбивці. Панна Станжерсон знає одну його половину, а я… я знаю обидві половини, знаю його повністю!

Робер Дарзак вирячив очі. Видно було — він не розуміє жодного слова з усього, що сказав Рультабій. Екіпаж тим часом прибув, там сидів Фредерік Ларсан. Туди посадовили Дарзака в супроводі жандарма. Заарештованого повезли до Корбея.