Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XIV «Сьогодні ввечері прийде вбивця»

— Слід показати вам місце дії, — почав Рультабій, — аби ви змогли зрозуміти чи, скоріше, аби самі пересвідчилися, що зрозуміти нічого неможливо. Мені здається, я виявив те, над чим усі інші сушать собі мізки: в який спосіб злочинцеві пощастило вийти із Жовтої кімнати без допомоги спільника і без участі професора Станжерсона. Не маючи ще цілковитої певності щодо особи вбивці, я не насмілююся викласти свою гіпотезу, хоча вважаю її слушною. У кожному разі в ній немає нічого неприродного, вона дуже проста. Що ж до того, що відбулося три ночі тому тут, у замку, то протягом цілої доби це здавалося мені надприродним, таким, що перевершує будь-яку уяву. І навіть тепер, коли в глибині моєї свідомості зажевріла якась гіпотеза, вона видається мені такою абсурдною, що краще віддам перевагу темряві невідомого.

Промовивши це, юний репортер запропонував мені прогулянку. Ми обійшли замок довкола. Опале листя шаруділо в нас під ногами, і то були єдині звуки, що порушували тишу. Замок здавався пусткою. І сиве каміння, й мертвотна вода у баюрах попід баштою, й тужлива земля, вкрита залишками літньої пишноти, і чорні кістяки дерев — усе це надавало місцині, над якою кружляла кривава таємниця, вкрай сумовитого вигляду. Обминувши донжон, ми зустріли «зеленого чоловіка» — який і не подумав з нами привітатися, пройшов повз нас так, начебто ми були порожнім місцем. Він здавався таким самим, як і тоді, коли я побачив його вперше з вікна трактиру татуся Матьє: мав на плечі рушницю, в зубах — люльку, на носі — пенсне.

— Цікава пташка! — пошепки кинув мені Рультабій.

— Ви з ним балакали?

— Балакати балакав, але нічого з нього не витяг. Він або щось буркоче, або стенає плечима та йде геть. Мешкає на другому поверсі донжону, в просторій кімнаті, колишній капличці. Живе, як той відлюдько, з дому без рушниці не виходить. Запопадливий лише з дівчатами. Під приводом боротьби з браконьєрами часто виходить із дому вночі, але я маю підозру, що ходить він на побачення. Покоївка панни Станжерсон Сільвія — його коханка. Нині він страшенно закоханий у трактирницю, але татусь Матьє пильнує свою жінку, здається мені, майже неможливо дістатися до пані Матьє, а це робить «зеленого чоловіка» ще похмурішим та мовчазнішим. Нічого не скажеш. Чоловік він показний, випещений, навіть елегантний. Жінки в радіусі чотирьох льє упадають за ним.

Ми проминули донжон, що височів на лівому крилі замку, і опинилися позаду будівлі. Вказуючи на одне з вікон, у якому я впізнав вікно спальні Матильди Станжерсон, Рультабій мовив:

— Якби ви проходили тут о першій годині позаминулої ночі, то побачили б вашого покірного слугу на драбині, готового проникнути до замку крізь це вікно.

Коли я здивувався з приводу такої нічної гімнастики, Рультабій попросив мене запам’ятати зовнішню конструкцію замку, після чого ми ввійшли досередини.

— А тепер, друже, час мені ознайомити вас із другим поверхом у правому крилі замку, де мене поселили.

Для того, щоб дати читачеві повне уявлення про розташування приміщень, де відбулися дивні дива, про які я зараз розповім з усіма подробицями, пропоную план другого поверху правого крила замку, накреслений Рультабієм наступного дня після подій.

Рультабій поманив мене піднятися слідом за ним розлогими подвійними сходами, які на другому поверсі утворювали простору сходову клітку. З цієї клітки можна було пройти як у праве, так і в ліве крило замку високою та широкою галереєю, що тяглася вздовж усієї будівлі, освітлена вікнами північного фасаду. В галерею виходили двері тих кімнат, вікна яких дивилися на південь. Професор Станжерсон мешкав у лівому крилі замку, апартаменти його дочки були в правому. Ми ввійшли до правого крила галереї. Килимова доріжка на натертій підлозі, що блищала, немов дзеркало, поглинала наші кроки. Рультабій, стишивши голос, попросив мене рухатися безгучно, бо ми проходили повз кімнату Матильди Станжерсон. Він пояснив, що апартаменти професорової дочки складаються зі спальні, передпокою, невеличкої ванної кімнати, будуару та вітальні. Звісна річ, усі ці приміщення були сполучені між собою. Лише двері вітальні та передпокою виходили в галерею. Далі галерея тяглася до східної частини будівлі, закінчуючись високим вікном (на плані вікно 2). На відстані двох третин довжини у цю галерею під прямим кутом входила інша, яка вела в праве крило замку.

Для того щоб моя розповідь стала зрозумілішою, надалі називатимемо галерею, що йде від сходів східного вікна, прямою галереєю, а той відтинок, що під прямим кутом тягнеться в праве крило, — галереєю наріжною. Тож на перехресті цих двох галерей — кімната Рультабія й суміжна з нею — Фредеріка Ларсана. Двері цих двох помешкань виходили в наріжну галерею, тоді як двері панни Станжерсон — у пряму галерею (див. план).

Рультабій упустив мене до своєї кімнати й замкнув двері на засув. Я ще не встиг осягнути зором помешкання, як з його вуст зірвався вигук здивування: Рультабій тицяв пальцем на пенсне, що лежало посеред круглого столика.

— А це що таке?! Звідки взялося на моєму столику це пенсне?! — обурився він.

Мені важко було йому відповісти.

— Якщо тільки… — почав він. — Якщо тільки… якщо тільки це не те пенсне, яке я шукаю… А тоді… а тоді… це має бути пенсне далекозорої людини…

І Рультабій схопив пенсне й заходився обмацувати опуклі скельця… Потому втупився в мене, і в його очах я прочитав жах.

— Оце так!.. — І знову: — Оце так!.. — немов од своїх думок раптом ізсунувся з глузду.

Він схопивсь на ноги, поклав мені руку на плече й, посміхаючись, як навіжений, мовив:

— Це пенсне зведе мене з розуму, бо таке цілком можливе… Так, так, можливе, якщо міркувати з погляду математичного… Хоча з погляду гуманістичного таке взагалі неможливе. Хіба що… хіба що… хіба що…

У двері двічі коротко постукали. Рультабій трохи прочинив двері, й до кімнати встромилася чиясь голова. Я впізнав консьєржку, яку бачив на допиті в лабораторії, і дуже здивувався, бо гадав, що жінка й досі сидить під арештом. Консьєржка тихо прошепотіла:

— У щілині між паркетинами…

— Дякую, — сказав у відповідь Рультабій, і голова зникла.

Він старанно зачинив двері, обернувся до мене й розгублено промовив зовсім незрозумілі слова:

— Якщо воно можливе математично, чому б йому не бути можливим й гуманістично?! Але якщо воно можливе гуманістично, то справа просто приголомшлива!

Я урвав цей монолог Рультабія:

— То консьєржів уже випустили на волю?

— Так, — відповів Рультабій. — Я наполягав, і їх відпустили. Мені потрібні надійні люди. Жінка цілком віддана мені, а її чоловік ладен офірувати за мене життя. А якщо це — пенсне далекозорої людини, мені напевне знадобляться вірні люди, ладні мені офірувати життя.

— Отакої! — вигукнув я. — То ви не жартуєте, друже… І коли саме доведеться його офірувати?

— Та сьогодні ввечері! Бо хочу, щоб ви це знали, друже: сьогодні ввечері прийде вбивця!

— Боже милий, то ви чекаєте на нього сьогодні? Невже ви знаєте, хто вбивця?!

— Ну гаразд… Тепер я, можливо, й знаю його. Але з мого боку було б божевіллям категорично твердити. Щоправда, я визначив його з математичною точністю, однак моя математика дає такі страхітливі результати, що мені хотілося б плекати надію на можливість помилки! О, я щиро сподіваюся на це!

— П’ять хвилин тому ви ще не знали особи злочинця, а тепер кажете, що чекаєте на нього сьогодні ввечері. Чому?

— Бо я знаю, що він має прийти!

Рультабій поволі набив люльку й запалив її.

То була ознака того, що зараз я почую надзвичайно захоплюючу історію. У цю хвилину в коридорі почулися кроки, хтось пройшов повз наші двері. Рультабій прислухався. Кроки віддалились.

— А Фредерік Ларсан зараз у себе в кімнаті? — запитав я, кивнувши на стіну.

— Ні, його немає. Вранці поїхав до Парижа: як і раніше, стежить за Робером Дарзаком! Дарзак також уранці поїхав до Парижа. Усе це може погано скінчитися! Передбачаю, не пізніше як за тиждень пана Дарзака заарештують. Найгірше полягає в тому, що проти бідолахи ополчилося геть усе: події, люди, речі… Й години не проходить без того, щоб проти Робера Дарзака не виникло нового обвинувачення… Слідчого це приголомшує й засліплює. Втім, я його розумію: авжеж, є від чого осліпнути…

— Але Фредерік Ларсан, здається, не новачок…

— Я гадав, він набагато сильніший, — із зневажливою гримасою проказав Рультабій. — Звісна річ, Фред людина непересічна. Я навіть дуже захоплювався ним, поки познайомився з його методами роботи. А вони виявилися жалюгідними… Він зажив репутації завдяки спритності, а от філософського підходу йому бракує, а вбогість його математичних концепцій взагалі не витримує ніякої критики…

Я дивився на Рультабія й не міг стримати посмішки: цей вісімнадцятирічний юнак давав малоприємну оцінку п’ятдесятирічному чоловікові, який зажив слави найпроникливішого детектива Європи… © http://kompas.co.ua

— Ось ви посміхаєтеся, — помітив Рультабій, — а даремно!.. Присягаюсь вам, що я його пошию в дурні… І гучна це буде справа! Але треба поспішати, поки що він має наді мною колосальну фору. Перевагою цією Фред завдячує Роберові Дарзаку, а сьогодні ввечері пан Дарзак напевне йому допоможе… Самі подумайте: щоразу, коли злочинець навідується до замку, Робер Дарзак за дивним збігом обставин відсутній і до того ж відмовляється щось пояснити — це якась лиха година!

— Щоразу, коли злочинець навідується до замку!.. — вигукнув я. — То він, виходить, повертався?!

— Так, преславної ночі, коли сталася та незвичайна подія…

Отже, я зараз дізнаюся про цю дивну подію, на яку уже півгодини натякає Рультабій, так нічого до ладу не пояснивши. Але я виховав у себе звичку ніколи не квапити Рультабія… Зазвичай він починав розповідати, коли йому заманеться. І переважно коли бачив у цьому користь. Причому робив це не заради того, аби вдовольнити мою збуджену цікавість, а скорше, бажаючи зробити висновки для себе, виклавши докладно подію, яка його цікавила.

Ось і цього разу він уривчастими фразами повідомив мені речі, від яких я мало не зомлів, бо, правду кажучи, явище такої маловивченої науки, як, приміром, гіпнотизм, не менш таємниче, ніж зникнення злочинця саме в той момент, коли його тримають учотирьох. Я згадав про гіпнотизм, але міг би з таким самим успіхом навести приклад з електричним струмом, природа якого нам була невідома й закони якого ми так мало знаємо, а все тому, що на той час ключ до цієї справи можна було шукати хіба що в невідомому й збагнути її можна лише за допомогою незбагненного, того, що лежить за межами відомих нам законів природи. А проте, якби мав розум такий, як Рультабій, я б так само дав природне пояснення всім подіям, бо найцікавіше в усіх таємницях замку Гландьє — це, безперечно, та природність, з якою Рультабій усе пояснив. Але хто б міг тоді похвалитися, та й нині також, що має розум Рультабія? Його опуклі лобні долі були оригінальні й асиметричні, рівних ним я зроду не зустрічав, хіба щось подібне, але набагато менш виразне у Фредеріка Ларсана — треба було добре придивлятися, щоб угадати їхню наявність на чолі славетного поліцая. Тоді як долі Рультабія впадали у вічі — даруйте мені такий сильний вислів.

Серед паперів, що їх передав мені юний репортер по завершенні справи, був записник, у якому я знайшов детальний звіт про «явище зникнення матеріальної сутності злочинця» і запис тих міркувань, які з’явилися з цього приводу. Гадаю, краще запропонувати вам цей звіт, аніж продовжувати виклад нашої з ним бесіди, бо в такій справі можна припуститися помилки.