Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ І, у якому ніхто нічого не розуміє

Визнаю, що не без хвилювання починаю розповідь про незвичайні пригоди Жозефа Рультабія. До сьогодні він так категорично проти цього опирався, що врешті я втратив був надію будь-коли опублікувати найцікавішу за останні п’ятнадцять років поліційну історію. Здається мені, читачі ніколи й не дізналися б усієї правди про цю дивовижну справу, відому під назвою «Жовта кімната», справу, яка викликала стільки жорстоких та сенсаційних драм і до якої мій друг був так близько причетний, коли б з нагоди недавнього вручення славетному Станжерсону ордена Почесного легіону одна вечірня газета в жалюгідній статейці, породженій чи то необізнаністю, чи то чиїмись зухвалими підступами, не воскресила б цей страшний злочин, що його Жозеф Рультабій, як він сам мені казав, волів би назавжди викреслити зі своєї пам’яті.

Чи пам’ятає хтось оту справу про Жовту кімнату, яка п’ятнадцять років тому змусила пролити стільки чорнила? В Парижі все забувається дуже швидко! Тепер уже ніхто не згадує ні процесу в Наї, ні трагічної смерті малого Менальдо… Свого ж часу громадська увага була так прикута до того судового процесу, що навіть урядова криза лишилася непоміченою. А справа про Жовту кімнату, що почалася за кілька років до процесу в Наї, була ще гучнішою. Ввесь світ упродовж місяців сушив собі мізки над найкарколомнішою за моєї пам’яті загадкою, що будь-коли поставала перед нашою поліцією та суддями. Кожен прагнув розкрити цю запаморочливу таємницю. То був свого роду драматичний ребус, над яким билися стара Європа й молода Америка. Бо насправді — можу собі дозволити це сказати, не ризикуючи образити авторське самолюбство, оскільки лише викладаю факти й неухильно слідую документам, ні реальне життя, ані уява, навіть якщо звернемося до автора «Вбивства на вулиці Морг», або до винахідливих наслідувачів Едгара По чи то до вигадливого Конан Дойла, не можуть підказати чогось подібного до справжньої таємниці Жовтої кімнати.

І уявіть собі, розгадку, яку ніхто не міг знайти, запропонував нам Жозеф Рультабій, тоді — скромний вісімнадцятирічний репортер однієї солідної газети. Однак, з’явившись у суд з ключем до цієї таємниці, Рультабій так і не розкрив усієї правди: сказав рівно стільки, скільки було потрібно, аби пояснити «незбагненне» й виправдати невинного. Тих причин, які змушували його тоді мовчати, вже немає. Мало того, тепер мій друг просто зобов’язаний говорити, і тому вам стане відомо геть усе. Отож, уникаючи детальних преамбул, я почну історію Жовтої кімнати такою, якою вона була постала перед усіма наступного дня після нещастя, що сталося в замку Гландьє.

25 жовтня 1892 року в останніх новинах газети «Тан» з’явилося повідомлення: «Страшний злочин скоївся в замку Гландьє, на узліссі Сен-Женев’євського лісу, поблизу Епіне на березі Оржу, в маєтку професора Станжерсона. Сьогодні вночі, коли професор працював у своїй лабораторії, хтось зробив спробу вбити панну Станжерсон, яка спала в кімнаті, суміжній з лабораторією. Лікарі не ручаться за життя панни Станжерсон».

Уявляєте собі, яке хвилювання охопило Париж! Уже тоді ввесь учений світ був страшенно зацікавлений роботами професора Станжерсона та його дочки. То були перші розробки в галузі радіографії, які пізніше наштовхнули подружжя Кюрі на відкриття радію. До того ж усі нетерпляче чекали виступу професора в Академії наук, де він мав зачитати сенсаційну доповідь про розпад матерії, — доповідь, яка загрожувала розхитати підвалини офіційної науки, що здавна грунтувалася на принципі: ніщо нікуди не зникає, ніщо з нічого не з’являється.

Всі ранкові газети рясніли повідомленнями про цю подію. «Матен», наприклад, видрукувала статтю під заголовком «неймовірний злочин». «Лише мізерні подробиці, — писав анонімний автор, — ми спромоглись отримати стосовно злочину в замку Гландьє. Зважаючи на пригнічений стан професора Станжерсона та на неможливість почути будь-які відомості з вуст жертви, усі наші пошуки, як і пошуки з боку властей, досі не дали змоги скласти уявлення про те, що ж таки скоїлося в Жовтій кімнаті, де на підлозі в самій нічній сорочці було знайдено панну Станжерсон. Однак нам пощастило поговорити з татусем Жаком — так кличуть сусіди старого служника родини Станжерсонів. Татусь Жак удерся до Жовтої кімнати, суміжної з лабораторією, разом із професором. І лабораторія, і Жовта кімната розташовані у флігелі в глибині парку, метрів за триста від замку.

«Було пів на першу, — розповів нам цей добродій, — і я товкся в лабораторії, де ще працював професор Станжерсон, коли все сталось. Цілий вечір я мив і ставив на місце приладдя і чекав тепер, що він піде, щоб і самому піти спати. Панна Матильда працювала з батьком до півночі. Коли зозуля лабораторного дзигаря прокувала дванадцяту, панна підвелася й поцілувала батька, бажаючи йому доброї ночі. Мені вона сказала: «На добраніч, татусю Жаку!»

— Й прочинила двері Жовтої кімнати. Ми добре чули, як вона замикає двері на ключ і на гак, я навіть не стримав сміху й сказав професорові: «Ото панночка позамикалася на всі замки. Не інакше, як боїться Божої Тварючки!» Професор навіть не озвався, такий був занурений у роботу. Але моторошне нявчання зараз же й відповіло мені знадвору, і я впізнав голос Божої Тварючки, від якого в людини мороз поза шкірою пробігає. «Чи ж воно нам усю ніч заважатиме спати?» — подумав я, бо ж треба вам сказати, шановний, що до кінця жовтня я сплю нагорі, у флігелі, саме над Жовтою кімнатою, виключно аби не лишати панну на самоті посеред парку. Це її ідея — поселятися на літо у флігелі, їй тут якось веселіше, й ось уже чотири роки, відколи його побудували, неодмінно навесні перебирається сюди. А на зиму повертається до замку, бо в Жовтій кімнаті немає каміна.

Тож ми з професором були в лабораторії й не зчиняли жодного шуму. Професор сидів за своїм письмовим столом, а я, скінчивши роботу, сів на стілець і, споглядаючи його, думав: «Що за людина! Що за розум! Яка світла голова!» Я ще раз кажу: було дуже тихо, тож убивця, напевно, подумав, що ми вже пішли, й раптом, коли зозуля прокувала пів на першу, почувся відчайдушний крик із Жовтої кімнати. То був голос панни, вона кричала: «Тримайте вбивцю! Тримайте вбивцю! Рятуйте!» Водночас ляснули постріли, чути було, як гучно грюкають, падаючи на підлогу, стільці та інші меблі, немов у кімнаті відбувалася бійка, і знову лунав крик: «Тримайте вбивцю! Допоможіть! Тату! Тату!»

Ми похопилися до дверей, та ба! Двері були замкнені, як я вам уже казав, ізсередини самою панночкою на ключ і на гак. Ми спробували їх вибити, але вони не піддавалися. Професор був як божевільний, та й було від чого збожеволіти, бо панна продовжувала кликати: «На поміч! На поміч!» І пан Станжерсон шалено бивсь у двері, й плакав від люті, і захлинався сльозами від розпачу й власної безпомічності.

Тоді мені сяйнуло: «Вбивця проник через вікно! Треба бігти до вікна!» І я вибіг із флігеля.

Але, на жаль, парковий мур заважав мені відразу ж дістатися до вікна Жовтої кімнати: довелося спершу вибігти з парку. Біжучи до брами, я зустрів подружжя Берньє — консьєржів, вони поспішали до нас, зачувши постріли й крики. Кількома словами я змалював їм ситуацію, наказав консьєржу мерщій бігти до пана Станжерсона, а жінці — слідувати за мною, щоб одчинити паркові ворота. За п’ять хвилин ми з консьєржкою були під вікном Жовтої кімнати. Сяяв місяць, тож я відразу ж побачив, що вікна ніхто не торкався. Не лише фати були неушкоджені, а й віконниці за гратами зачинені, бо я сам їх власноручно зачинив, як робив це щовечора, хоч панна, знаючи, як я втомився, сказала мені про них не клопотатися, мовляв, вона сама їх зачинить. Тож віконниці були замкнені зсередини на залізну засувку. Значить, убивця промкнувся до кімнати не через вікно і втекти звідси не міг. Але ж і я не міг потрапити до кімнати через вікно!

Яке лихо! Було від чого стерятися. Двері кімнати замкнені зсередини, віконниці єдиного вікна надійно захищені фатами, та такими рясними, що крізь них і руку не просунеш. А панна кричить — рятуйте! А тоді перестала кричати… Може, вже нежива?.. Тільки чую, як у глибині флігеля професор виламує двері.

Ми з консьєржкою знову побігли до флігеля. Двері трималися, незважаючи на шалені удари професора Станжерсона та Берньє. Нарешті вони піддалися нашим спільним зусиллям — і що ми побачили? А слід сказати, що за нашими спинами консьєржка тримала лабораторну лампу, дуже потужну, лампа яскраво освітлювала всю кімнату.

А ще, пане, щоб не забути: Жовта кімната зовсім маленька. Панна вмеблювала її залізним, досить широким ліжком, маленьким столом, туалетним столиком та двома стільцями. Отож у яскравому світлі лампи, що її тримала консьєржка, ми одразу все побачили. Панна у нічній сорочці лежала на підлозі, а навколо панував страшенний гармидер. Столи й стільці були перекинуті, що свідчило про серйозну баталію. Панну, безперечно, витягли з ліжка. Вся вона була заюшена кров’ю, а на шиї проступали жахливі сліди пазурів: шкіра звисала клаптями. На правій скроні зяяв отвір, з нього сочилася цівка крові. Коли професор побачив свою доньку, він кинувся до неї і в нього вихопився такий відчайдушний крик, аж слухати було моторошно. Пересвідчившись, що вона ще дихає, він трохи отямився. Ну, а ми шукали вбивцю, того бандюгу, що хотів убити нашу панночку, і, присягаюся вам: пане, якби ми його знайшли, було б йому непереливки. Але в кімнаті його не було! Як він устиг зникнути?! Таке не вкладається в голові. Нікого під ліжком, нікого за меблями, ніде анікогісінько! Лише криваві відбитки широкої чоловічої долоні на стінах та дверях, великий, червоний від крові носовик без монограми, старий берет і численні сліди на підлозі. У цього чоловіка були великі ступні, а підметки залишали відбитки якоїсь кіптяви. Як він сюди потрапив? І куди щез? Не забудьте, пане, що в Жовтій кімнаті немає каміна. Злодій не міг утекти через двері, які були дуже вузькі, бо на порозі стояла консьєржка з лампою, поки ми з її чоловіком, шукаючи вбивцю, никали у маленькому просторі кімнати, де просто неможливо було сховатися, де, врешті, ми нікого й не знайшли. Зірвані із завісів й обіперті на стіну двері нічого не могли приховати. Крізь зачинене вікно із замкненими віконницями і надійними гратами втекти було годі. То яким же чином він утік? Одне слово, я вже ладен був повірити в нечисту силу…

Але ось на підлозі ми знаходимо мій револьвер. Так, так, мій власний револьвер. І це, запевняю вас, повернуло мене до дійсності! Дияволу б не знадобилося в мене красти мій револьвер, щоб убити панну. А цей чоловік, перш ніж потрапити сюди, зайшов до мене на мансарду, взяв у шухляді револьвер і скористався ним у своїх злочинних цілях. Перевіривши набої, ми дійшли висновку, що вбивця стріляв двічі. Погодьтеся, що при такому лихові мені ще, можна сказати, пощастило: коли все почалося, професор Станжерсон був тут, у своїй лабораторії, і міг підтвердити, що я ввесь час перебував із ним, у нього на очах. Бо вся ця історія з револьвером… куди б вона нас привела? Адже я міг і за фатами опинитись. Нашим суддям і цього б вистачило, щоб людину послати на ешафот».

«Матен» видрукувала це інтерв’ю у супроводі такого коментаря: «Ми не уривали грубуватої розповіді татуся Жака, давши йому можливість викласти все, що він знав про злочин у Жовтій кімнаті. Ми навіть зберегли його вислови, але, зглянувшись на читачів, вилучили постійні лементування, що ним він увесь час пересипав свою оповідь. Згода, татусю Жаку, звичайно, ви дуже любите своїх господарів! Вам хотілося б, щоб усі про це знали, і ви постійно повторюєте це, надто після того, як було знайдено револьвер. Це ваше право, і ніхто вам не може нічого закинути!

Зрозуміло, в нас до татуся Жака — Жака Луї Мустьє — була сила-силенна запитань, але його саме покликали до слідчого, який провадив своє розслідування у головній залі замку. Нам не пощастило потрапити до замку Гландьє, бо навіть дубовий гай був повний поліції, яка пильно охороняла кожен слід поблизу флігеля, — то ж міг бути слід убивці!

Ми воліли б також розпитати подружжя консьєржів, але їх ніде не було. Тоді вирішили зачекати в заїзді поблизу маєтку, коли вийде пан де Марке, судовий слідчий з Корбея. О пів на шосту він справді з’явивсь у супроводі судового секретаря. Перш ніж устиг сісти в автомобіль, ми звернулися до нього із запитанням:

— Чи не могли б ви, пане де Марке, поділитися з нами деякими фактами про справу, якщо це не завадить подальшому ходові розслідування?

— На жаль, ми нічого не можемо сказати, — відповів слідчий. — Мабуть, це найдивніша історія з усіх мені відомих. Тільки-но нам здається, ніби ми про щось дізналися, як одразу ж стає зрозумілим, що анічогісінько не знаємо!

Ми попросили пана де Марке пояснити свої останні слова. Ось що він відповів, і, гадаємо, важливість його заяви важко переоцінити:

«Якщо нічого нового не долучиться до речових доказів, зібраних на сьогодні слідством, то, боюся, таємниця, що криється в злочинному замахові на життя панни Станжерсон, так і не розкриється. Однак в ім’я здорового глузду треба сподіватися, що зондування стін, стелі й підлоги Жовтої кімнати, до якого я маю намір удатися, залучивши підрядчика, який чотири роки тому будував той флігель, принесе нам переконливі докази того, що ніколи не слід зневірюватись у логіці речей. Скажімо, вбивця проникнув до кімнати через двері й заховався під ліжком, чекаючи на панну Станжерсон. Але яким шляхом зумів утекти? Якщо не знайдемо ні люка, ні потаємних дверей, ні сховища, ні взагалі жодного отвору, якщо обстеження стін — бо і я, й пан Станжерсон вирішили не відступати навіть перед руйнацією флігеля — не виявить отвору, яким могла б пройти хай навіть не людина, а будь-яка істота, якщо в стелі немає дірки, якщо під підлогою немає льоху, то тоді не лишається нічого іншого — треба увірувати в нечисту силу, як каже татусь Жак!»

Ця стаття видалась мені найцікавішою, адже й сам автор підкреслив, мовляв, судовий слідчий десь не без заміру проказав свою останню фразу: «Треба увірувати в нечисту силу, як каже татусь Жак!»

Стаття закінчувалась такими словами: «Ми поцікавилися, кого татусь Жак називав Божою Тварючкою… Як пояснив нам власник трактиру «Донжон», ідеться про кота матусі Навколішниці, як її називають тутешні мешканці. Ця стара побожна жінка мешкає в хижці серед лісу, поблизу гроту Святої Женев’єви. А її кіт часом просто моторошно кричить ночами.

Жовта кімната, Божа Тварючка, матуся Навколішниця, нечиста сила, свята Женев’єва, татусь Жак — серед усього цього сам чорт в’язи скрутить, а злочин завтра розкриється від удару кайлом по стіні, принаймні сподіваймося на це «в ім’я здорового глузду», як каже судовий слідчий. А поки що панна Станжерсон марить і розбірливо викрикує одне лише слово: «Вбивця! Вбивця! Вбивця!» Гадають, вона не доживе до ранку…»

Нарешті, та сама газета опублікувала термінове повідомлення: шеф розшукової поліції зателеграфував славетному інспекторові Фредеріку Ларсану, відрядженому до Лондона у справі викрадених акцій, щоб той негайно повертався до Парижа.