Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ III, «Чоловік, мов тінь, пройшов крізь грати»

За півгодини ми з Рультабієм уже стояли на платформі Орлеанського вокзалу, чекаючи відходу поїзда, який мав одвезти нас до Епіне-сюр-Орж. Ми побачили там прокуратуру Корбея в особі слідчого пана де Марке та його секретаря. Вони провели ніч у Парижі, щоб бути присутніми в театрі на генеральній репетиції ревю, автором якого був сам пан де Марке, замаскувавшись скромним псевдонімом Кастігат Рідендо[2]. Пан де Марке зовні скидавсь на поважного старця. Він відзначався чемністю та галантністю, єдина його пристрасть у житті була драматургія. У суді його цікавили лише справи, які обіцяли сюжет бодай на один акт п’єси. Незважаючи на свої солідні зв’язки, що давали йому можливість претендувати на найвищі юридичні посади, він, щиро кажучи, ніколи по-справжньому не працював, головним клопотом пана де Марке був театр, його надив романтичний «Пор-Сен— Мартен» і задумливий «Одеон». Такий ідеал призвів до того, що він до похилого віку не просунувся далі слідчого, та ще в Корбеї, підписувавсь ім’ям Кастігат Рідендо під непристойно маленькою п’єскою для «Ла-Скали».

Справа Жовтої кімнати, що містила в собі незбагненні загадки, не могла привабити людину такої… літературної вдачі. Справа, звичайно зацікавила його, і пан де Марке ладен був накинутися на неї не стільки як слідчий, що жадає істини, скільки як ангор гостросюжетних п’єс, усі розумові здібності якого націлені на пошук таємничої інтриги і який більш за все боїться останнього акту, де все з’ясовується.

Тож коли ми його зустріли на вокзалі, я почув, як пан де Марке, зітхнувши, звернувся до свого секретаря:

— Сподіваймося, любий пане Мален, що підрядчик своїм кайлом не зруйнує таку прекрасну таємницю!

— Не бійтеся, — відповів Мален, — можливо, кайлом він розтрощить флігель на друзки, але наша справа йому не до снаги. Я простукав усі стіни, оглянув підлогу й стелю, а це я вмію робити. Мене не обдуриш. Можете не нервуватись — ми нічого не дізнаємося.

Заспокоївши у такий спосіб свого патрона, Мален кивнув йому головою на нас із Рультабієм. Той спохмурнів і, вгледівши, що мій друг, знявши капелюха, вже наближається до нього, — поспішив до вагона, встигнувши півголосом кинути секретареві:

— Ніяких журналістів, у жодному разі!

— Зрозумів! — одказав пан Мален і перепинив Рультабія, який зробив спробу вскочити до купе слідчого. — Вибачайте, купе зарезервовано!

— Я журналіст, співробітник газети «Епок», — промовив мій юний друг дуже привітно і ввічливо. — Мені треба сказати кілька слів панові де Марке.

— Пан де Марке дуже зайнятий розслідуванням однієї справи.

— О, його розслідування мене анітрохи не цікавить, запевняю вас. Я не той репортер, що рахує, скільки собак задавили на вулицях, — заявив Рультабій, закопиливши губи і виказуючи тим безмежну зневагу до такої літератури, як «хроніка дня». — Я — театральний оглядач і маю сьогодні зробити звіт про ревю в «Ла-Скалі»…

— Заходьте, пане, прошу… — запросив секретар, відступивши.

Рультабій ускочив до купе. Я подався за ним і сів поруч. Увійшов секретар й зачинив двері.

Слідчий де Марке з подивом глянув на свого секретаря.

— Ой, пане, — розпочав Рультабій, — не дорікайте цьому добродієві за те, що я знехтував правилами пристойності. Але я прагну мати честь поговорити не з паном де Марке, а з Кастігатом Рідендо! Дозвольте мені як театральному оглядачеві «Епок» висловити вам своє захоплення!..

Тут Рультабій спершу назвав мене, потому відрекомендувався сам.

Нервово смикаючи свою гостру борідку, пан де Марке намагався пояснити, що він дуже скромний автор і взагалі проти того, щоб його псевдонім викрили публічно, сподівається, що захоплення його драматургічним витвором не переступить межі, що театральний оглядач не сповіщатиме широкому загалу про те, що Кастігат Рідендо є не хто інший, як слідчий з Корбея.

— Репутація митця, — додав він, повагавшись, — може зашкодити репутації слідчого… Надто в провінції, де трохи відсталі…

— О, можете покластися на мене! — гаряче запевнив Рультабій, звівши догори руки, немов закликав Бога у свідки.

Поїзд рушив…

— Від’їжджаємо! — гукнув слідчий, здивувавшись, що ми їдемо разом з ним.

— Так, пане, істина рушає до замку Гландьє, — люб’язно всміхаючись, мовив репортер. — Чудова справа, пане де Марке, чудова справа!

— Темна справа! Неймовірна, немислима, незбагненна справа… Нічого я так не боюся, пане Рультабій, як того, що журналісти, прагнучи її пояснити, почнуть утручатися…

Мій друг оцінив цей прямий випад.

— Так, — просто погодився він, — цього слід побоюватись… Вони всюди встромляють свого носа… Що ж до мене, пане слідчий, то я заговорив до вас лише тому, що випадок поставив мене на вашому шляху, привів просто до вашого купе…

— То куди ж ви ідете? — запитав пан де Марке.

— До замку Гландьє, — не змигнувши оком, відповів Рультабій.

Де Марке аж підскочив.

— Ви туди не потрапите!

— Ви цьому перешкодите? — ринувся в бій мій друг.

— У жодному разі! Я надто люблю пресу та журналістів, щоб завдавати їм будь-які прикрощі. Але професор Станжерсон перед усіма замкнув двері. Їх тепер стережуть. Учора жоден журналіст не зміг промкнутися за браму замку Гландьє.

— Тим краще, — відказав Рультабій, — зате я зможу.

Де Марке закопилив губу і, здавалося, збиравсь надалі справляти затяту мовчанку. Одначе він трохи відтанув після того, як Рультабій повідомив йому, що ми їдемо до замку, аби потиснути руку «давньому щирому другові» — так він одрекомендував Робера Дарзака, якого бачив, мабуть, щонайбільше раз у житті.

— Сердега Робер! — співав своєї юний журналіст. — Сердега Робер! Він може не пережити цього… Він так кохав панну Станжерсон!..

— Справді, пан Дарзак так побивається, що шкода дивитись, — знехотя зронив слідчий.

— Проте не треба втрачати надії, що панна Станжерсон виживе…

— Дай Боже… Її батько сказав мені вчора: якщо вона помре, то він піде за нею в могилу. Яка незмірна втрата для науки!

— Рана на скроні серйозна?

— Авжеж! На щастя, не смертельна. Панну вдарили з величезною силою!

— Отже, панну Станжерсон поранили не з пістолета! — вигукнув Рультабій і спрямував на мене переможний погляд.

Пан де Марке здавався дуже збентеженим. Він обернувся до свого секретаря, демонструючи, що нас більш і знати не знає.

Але Рультабія не так просто було здихатись. Він нахилився до слідчого і розгорнув перед ним газету «Матен», яку видобув з кишені.

— Є одна річ, пане слідчий, про яку я можу вас запитати, не боячись виставити себе нетактовною людиною. Ви прочитали звіт у «Матен»? Цілковита нісенітниця, чи не так?

— Зовсім ні, пане Рультабій…

— Ну що ви! У Жовтій кімнаті лише одне вікно, фати якого лишилися неушкодженими, й одні двері, що їх виламали професор і татусь Жак. Проте в ній не знайшли вбивці!

— Саме так, мій пане! Цілком слушно! В тому-то й річ!

Рультабій нічого більш не сказав, поринувши в роздуми. Так тривало хвилин із п’ятнадцять.

Нарешті, прийшовши до тями, він знов звернувся до слідчого:

— А яка зачіска була того вечора в панни Станжерсон?

— Я щось не зовсім розумію вас, — здивувався пан де Марке.

— Але це дуже важливо! — вирвалося у Рультабія. — В неї волосся було гладко зачесане на прямий проділ, чи не так? Я певен, що того вечора вона була так само зачесана.

— Ну то й помиляєтесь! — одказав слідчий. — Того вечора волосся в неї було зібране догори й скручене у вузол. І то була її звичайна зачіска… Чоло цілком відкрите… За це я ручуся, бо ми ретельно оглянули рану. Волосся не було заюшене кров’ю. А після замаху його ніхто не торкався.

— Ви певні цього? Ви певні, що того вечора волосся панни Станжерсон було не на проділ?

— Цілком, — посміхнувся слідчий. — Як зараз пам’ятаю: коли ми оглядали рану, лікар сказав мені: «Як шкода, що вона мала звичку піднімати волосся догори. Якби розділяла проділом, волосся пом’якшило б удар». Мушу вам сказати, мене дивує, що ви надаєте цьому такого значення…

— Еге-е, якщо вона не була зачесана на прямий проділ… — болісно простогнав Рультабій, — куди ж ми тоді зайдемо? Ні, треба ще вточнити… — І він скрушно махнув рукою, аж по паузі запитав: — А рана на скроні глибока?

— Жахлива.

— То якою зброєю її завдано?

— Це таємниця слідства.

— Чи знайшли ви цю зброю?

Слідчий змовчав.

— А рана на горлі? — доскіпувався Рультабій.

У відповідь на це запитання слідчий зволив нам повідати, що, як на одностайну думку лікарів, «якби вбивця ще кілька секунд стискав їй горлянку, жінка померла б від задушення».

— Ця справа, принаймні у викладі газети «Матен», здається цілком незбагненною, — завзято вів далі Рультабій. — Чи не могли б ви мені сказати, добродію, скільки дверей і вікон у флігелі?

— П’ять, — одказав, прокашлявшись, слідчий, який далі не міг утриматися від спокуси продемонструвати всю неймовірність і таємничість справи, яку розслідував. — Усього виходів п’ять, зокрема і двері передпокою, єдині двері флігеля, які замикаються автоматично, а відмикаються ізсередини й ззовні лише двома спеціальними ключами, один з яких завжди носить із собою професор Станжерсон, другий — татусь Жак. Панні Станжерсон такий ключ не потрібен, бо татусь Жак і ночує у флігелі, а вдень вона ніколи не залишає батька. Коли ті четверо, нарешті зламавши двері, вдерлися до Жовтої кімнати, вхідні двері, як завжди, були замкнені, обидва ж ключі від них лежали один — у кишені професора Станжерсона, другий — у кишені татуся Жака. Вікон у флігелі четверо: єдине вікно Жовтої кімнати, два вікна в лабораторії і одне в передпокої. Вікна Жовтої кімнати та лабораторії дивляться у бік села, єдине вікно передпокою — у парк.

— Саме крізь це вікно він і втік із флігеля! — вигукнув Рультабій.

— Як ви знаєте? — здивувався пан де Марке, змірявши мого друга недовірливим поглядом.

— Пізніше ми дізнаємося, яким шляхом убивця вийшов із Жовтої кімнати, але із флігеля він вийшов крізь вікно передпокою…

— Вдруге питаю: звідки вам це відомо?

— Боже милий, це дуже просто! Якщо він не міг утекти вхідними дверима флігеля, виходить, мусив шукати вікна, а для цього необхідно було знайти бодай одне незагратоване. Вікно Жовтої кімнати загратоване, бо виходить на село, обидва лабораторні вікна — також із гратами. Вбивця таки втік, і, як я собі уявляю, він знайшов незагратоване вікно, це — вікно передпокою, що виходить у парк, тобто всередину маєтку. Як бачите, не дуже складно здогадатися!

— Так, — погодився пан де Марке. — Але існує факт, про який ви не могли здогадатись: єдине незагратоване вікно передпокою забране міцними залізними віконницями. І ці віконниці лишалися зачиненими зсередини на залізний гак. Хоча ми маємо докази того, що вбивця справді втік крізь це вікно! Криваві відбитки у передпокої на стіні й на віконницях та сліди на землі під вікном, цілком ідентичні за розміром тим, які я сам виміряв у Жовтій кімнаті, переконливо свідчать про те, що вбивця втік саме цим шляхом! Але в такому випадку — яким же побитом він спромігся це вчинити? Адже віконниці були замкнені зсередини? Він, як тінь, пройшов крізь грати. І все ж найжахливіше не в тому. Так, ми справді знайшли сліди вбивці, але як йому пощастило вийти із Жовтої кімнати, перетнути лабораторію, щоб потрапити до передпокою, — це непідвладне розумові! Еге, пане Рультабій, ця історія схожа на маячню! Гарна справа, нічого не скажеш! Сподіваюся, до неї ще довго ніхто не добере ключа!..

— На що ви сподіваєтесь, пане слідчий?..

— Не сподіваюсь, а побоююсь, — виправився пан де Марке.

— Виходить, вікно зачинили зсередини після того, як убивця втік? — запитав Рультабій.

— На даний момент це видається мені цілком імовірним, хоча пояснити важко… Бо ж потрібен спільник або ж спільники… А їх я не бачу… — І, помовчавши, де Марке додав: — Ах, коли б панні Станжерсон покращало, можна було б її розпитати…

Рультабій, слідуючи плинові власних думок, запитав:

— А горище? Адже й на горищі має бути якийсь отвір?

— Так, справді, я його не врахував… Отже, отворів — шість: на даху — маленьке слухове вікно. Професор Станжерсон теж наказав його загратувати, бо воно дивиться не всередину маєтку, а за мури. На цьому віконечку, як і на першому поверсі, фати цілі, а віконниця, що, звісна річ, зачиняється зсередини, була зачинена як годиться. Отож ми не знайшли ніяких свідчень, що вбивця проходив саме через горище.

— То ви не сумніваєтесь, пане слідчий, що вбивця — хай невідомо у який спосіб — урятувався через вікно передпокою?

— Усе свідчить про це…

— І я так гадаю, — з поважним виглядом погодився Рультабій.

Після короткої мовчанки він докинув:

— Якщо на горищі ви не знайшли жодних слідів убивці, таких, приміром, як на паркеті Жовтої кімнати, це мало б привести вас до висновку, що не він викрав револьвер татуся Жака…

— На горищі не виявлено інших слідів, окрім слідів татуся Жака, — відказав слідчий і значуще покивав головою. Потому вирішив розвинути свою думку: — Татусь Жак не відлучався від професора Станжерсона. На своє щастя…

— То яку роль у драмі грає револьвер татуся Жака? Адже очевидно, що з цієї зброї поранили не панну, а злочинця…

Обійшовши мовчанкою це запитання, яке його видимо збентежило, пан де Марке повідомив нам, що в Жовтій кімнаті знайдено дві кулі — одну в цій самій стіні, де видніли криваві відбитки долоні, другу — в стелі.

— Ого, в стелі! — стиха повторив Рультабій. — Ти ба — в стелі! Справді дуже цікаво — в стелі!..

Усю подальшу дорогу він мовчки палив люльку. Коли ми прибули до Епіне-сюр-Орж, мені довелося поплескати Рультабія по плечі, щоб вивести із задуми і змусити спуститися з неба на землю, а точніше… на перон.

Там слідчий і секретар поважно відкланялись, даючи нам зрозуміти, шо нашого товариства їм уже досить, потім усілися в кабріолет, який чекав на них.

— Скільки до замку Гландьє пішки? — запитав Рультабій залізничника.

— Півтори години, а якщо непоспіхом — то годину сорок п’ять, — відказав той.

Рультабій звів погляд у небеса і, певно, вирішив, шо погода влаштовує його, та й мене також, бо взяв під руку й проказав:

— Ходімо! Мені необхідно пройтись.

— Ну то що, — запитав я його, — справа прояснюється?

— Ох, — зітхнув Рультабій, — навпаки, все стало ще заплутанішим! Щоправда, виникла одна ідея…

— Яка?

— Ні, поки не можу сказати… Бо ідея моя — питання життя й смерті принаймні для двох осіб.

— Гадаєте, вбивця має спільників?

— Ні, не думаю…

Якусь хвильку ми мовчали, потому він мовив:

— Ото нам поталанило — зустріли слідчого з секретарем! Пригадуєте, шо я вам казав з приводу револьвера?

Стромивши руки в кишені, він ішов, понуривши голову, й тихенько щось насвистував. Раптом прошепотів:

— Бідолашна жінка!..

— Вам шкода панну Станжерсон?

— Так, ця шляхетна жінка цілком гідна співчуття!.. В неї мужній, надзвичайно мужній характер… Уявляю собі… Уявляю…

— Ви знайомі з панною Станжерсон?

— Зовсім ні. Я бачив її лише раз.

— То чому твердите, нібито в неї мужній характер?

— Бо вона вчинила опір нападникові. Так сміливо захищалась, а головне… Головне — куля в стелі.

Я витріщився на Рультабія, подумки питаючи себе, чи не збиткує він з мене. А може, сам ізсунувся з глузду? Але юнак був серйозний як ніколи, а думка, що світилася в розумних круглих очах, свідчила про неабиякі розумові здібності. До того ж я вже починав потроху звикати до його безладної мови… безладної для мене, незрозумілої й безглуздої лише до тої хвилини, поки він чітко й швидко, кількома реченнями відкривав мені хід своєї думки. Тоді все відразу ставало ясним: кинуті ним слова, що здавалися нісенітницею, набирали сенсу, аж я сам вже не розумів, як це мені раніше не спало на думку.