Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XXV Рультабій вирушає в мандри

Того ж вечора ми з Рультабієм залишили замок Гландьє. Це тішило: ніщо в цьому домі вже не тримало нас. Я заявив, що відмовляюся розгадувати таємницю, тим більше що, як з’ясувалось, таємниця тут не одна, а Рультабій, подружньому поплескавши мене по плечі, сповістив: йому нема чого більше стовбичити в Гландьє, бо знає тепер усе, що йому треба. Близько восьмої вечора ми вже були в Парижі. Повечерявши на швидку руку, стомлені, розійшлися по домівках, домовившись зустрітися наступного ранку в мене вдома.

У призначений час Рультабій уходив до моєї кімнати. На ньому був картатий костюм з англійського драпу, через руку перекинуте довге зимове пальто, на голові — каскетка. Він тримав саквояж. Повідомив, що вирушає в подорож.

— Надовго? — запитав я.

— На місяць або два, ще не знаю.

Я не насмілився розпитувати далі.

— Чи знаєте ви, — звернувся він до мене, — яке слово вимовила панна Станжерсон, перш ніж зомліти?

— Ні, цього ніхто не чув.

— Помиляєтеся! — заперечив Рультабій. — Я чув! Вона сказала: «Говори!»

— І Робер Дарзак заговорить?

— Нізащо в світі!

Я хотів продовжити нашу розмову, але мій друг міцно потиснув мені руку й побажав доброго здоров’я. Я встиг лише запитати:

— Чи не боїтеся ви, що протягом вашої відсутності стануться ще нові напади?

— Відтоді як Робер Дарзак сидить у в’язниці, нічого подібного я не передбачаю.

Після цієї дивної заяви він попрощався й пішов. Зустрітися з ним знову мені довелося вже лише під час судового засідання у справі Робера Дарзака, коли Рультабій став перед присяжними для того, щоб пояснити незбагненне.