Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XII Ціпок Фредеріка Ларсана

Я намірявся виїхати із замку не раніше шостої вечора, прихопивши з собою статтю, яку мій друг поспіхом написав у невеличкій вітальні, що її Робер Дарзак наказав віддати в наше розпорядження. Репортер збирався переночувати в замку, скориставшись загадковою гостинністю Робера Дарзака, на якого професор Станжерсон переклав у тяжкі хвилини всі домашні клопоти. Проте Рультабій виявив бажання провести мене на вокзал до Епіне-сюр-Оржа. Коли ми простували парком, він сказав мені:

— Фредерік Ларсан справді дуже сильний шукач і виправдовує свою репутацію. Знаєте, як він знайшов шкарбуни татуся Жака? Поблизу того місця, де ми помітили відбитки елегантних черевиків, а сліди шкарбунів зникли, на вологій землі була прямокутної форми ямка, в цьому місці нещодавно лежала цеглина. Ларсан її пошукав, а коли не знайшов, одразу ж здогадався, що вбивця скористався нею як грузилом, щоб потопити в озері небезпечні черевики. Розрахунок Фреда виявився точним, про що й свідчить його знахідка. Я це прогавив, щоправда, моя увага вже тоді була зайнята іншим, бо надмірна кількість обманних слідів, які лишив убивця, а також розмір чорних відбитків, які відповідали розмірові ноги татуся Жака, — я їх порівняв непомітно для старого на підлозі Жовтої кімнати, — усе це переконувало мене в тому, що злочинець хотів звернути вину на старого. Це й спонукало мене, якщо пам’ятаєте, сказати татусеві Жаку, що берет, знайдений у цій фатальній кімнаті, має скидатися на його берет, а також вказати на повну схожість підкинутої хусточки з тою, якою, як я помітив, він користується. В цьому ми з Ларсаном цілком одностайні, але далі розходимося в поглядах, і ЦЕ ЖАХЛИВО, оскільки він щиросердо збирається зробити помилку, а мені доведеться вести боротьбу з ним… але як?

Мене здивувало, яким серйозним тоном мій юний друг вимовив останні слова. А він ще раз повторив:

— ЦЕ ЖАХЛИВО, ЖАХЛИВО!..

У цей час ми обминали задній фасад замку, вже споночіло. На другому поверсі одне вікно було напіврозчинене. З нього сіялося слабке світло й чулися звуки, які привернули нашу увагу. Ми підійшли ближче і заховались під самими вікнами. Рультабій прошепотів, що це вікно кімнати панни Станжерсон. Звуки, що мусили нас зупинитися, змовкли, але невдовзі ми знову їх почули. То було тамоване голосіння… Щось розібрати було важко, до нас виразно долинули лише три слова: «Бідолашний мій Робере!..» Рультабій поклав мені руку на плече і нахилився до мого вуха:

— Якби ми могли дізнатись, про що говорять у цій кімнаті, моє розслідування швидко було б завершене…

Він роззирнувся. Нас огортали вечірні сутінки, й ми не бачили нічого, крім вузенької левади, оточеної деревами за замком. Голосіння знову затихли.

— Якщо не можемо почути, — прошепотів Рультабій, — спробуймо бодай побачити…

І він потяг мене кудись, киваючи, щоб я притишив кроки. Перейшовши леваду, ми опинилися біля стовбура могутньої берези, біле верховіття якої губилося десь у мороці. Ця береза росла саме навпроти вікна, яке нас цікавило, а нижні її гілки простягалися на рівні другого поверху замку. З цих гілок, поза всяким сумнівом, можна було побачити, що відбувається в кімнаті панни Станжерсон. На це й сподівався Рультабій, бо, наказавши мені принишкнути, охопив стовбур міцними молодими руками й подряпався нагору. Незабаром він зник у кроні, запала цілковита тиша.

Там, навпроти мене, вікно лишалось так само освітленим. На ясному тлі я не бачив жодної тіні. Дерево наді мною німувало, я чекав і раптом почув:

— Лише після вас…

— Ні, після вас, прошу…

Вгорі, в мене над головою, розмовляли, змагаючись у чемності… Яке ж було моє здивування, коли на гладенькому стовбурі я справді побачив дві постаті! Рультабій поліз на березу один, а спускалися їх двоє!

— Моє шанування, пане Сенклер!

То був Фредерік Ларсан. Поліцай уже зайняв свій дозорний пост у той час, як репортер лише залазив туди, гадаючи, що він там буде сам… Врешті, ні той, ні той не звернули уваги на моє здивування. Я зрозумів це так, що з висоти свого поста вони стали свідками сцени, наповненої ніжності та відчаю між панною Станжерсон, що лежала в ліжку, та Робером Дарзаком, який стояв навколішках біля її узголів’я. І кожен з детективів уже, здавалося, робив певні висновки, причому зовсім протилежні. Неважко було здогадатися, що побачена сцена справила на Рультабія сильне враження, яке було на користь Робера Дарзака. На думку Ларсана, ця сцена зайвий раз підтверджувала майстерне лицемірство, в мистецтві якого з нареченим панни Станжерсон ніхто не міг змагатися.

Коли ми дійшли до брами, Ларсан зупинив нас.

— Мій ціпок! — вигукнув він.

— Ви загубили ваш ціпок? — запитав Рультабій.

— Так, — відповів поліцай. — Забув його там, під деревом…

І він пішов, пообіцявши, що швидко наздожене.

— Ви звернули увагу на ціпок Фредеріка Ларсана? — запитав мене репортер, коли ми залишилися самі. — Зовсім новий ціпок, я його раніше в нього ніколи не бачив. Здається, він ним дуже дорожить. Можна подумати, боїться, щоб не потрапив до чужих рук… Проте до сьогодні я ніколи не помічав, щоб Фредерік Ларсан ходив з ціпком. Де він його взяв? Погодьтеся, це неприродно: людина, яка ніколи раніше не носила ціпка, наступного дня після злочину в Г ландьє й кроку не може ступити без ціпка… Згадайте, коли ми прибули до замку, він, помітивши нас, одразу ж сховав годинника до кишені й підхопив із землі свій ціпок — жест таки дивний, і, мабуть, я схибив, не надавши цьому значення.

Ми вже вийшли з парку. Рультабій замовк. Але думки його, певно, снували навколо ціпка Фредеріка Ларсана. І справді, коли ми вже спускалися з пагорка до Епіне-сюр-Оржа, він раптом сказав:

— Фредерік Ларсан приїхав до Гландьє раніше за мене. Він розпочав слідство раніше за мене. В нього було більше часу, щоб дізнатися те, чого я поки не знаю. І щоб знайти дещо невідоме мені. Де він роздобув цей ціпок?..

— Потім, помовчавши, додав: — Імовірно, його підозри — а це навіть не просто упередженість, а впевненість, — спрямовані проти Робера Дарзака, підкріплені чимось реальним, відчутним, таким, що він приймає на дотик, а я — ні. Невже це ціпок?.. Де він у біса міг його знайти?..

В Епіне нам довелося чекати поїзда двадцять хвилин, і ми зайшли до привокзального буфета. Майже одночасно з нами на порозі виріс Фредерік Ларсан, помахуючи своїм славнозвісним ціпком.

— Я знайшов його! — зареготав він.

Утрьох ми всілися за стіл. Рультабій не відривав погляду від ціпка, він був такий занурений у свої думки, що навіть не помітив, як Фредерік Ларсан нишком подав знак одному службовцю залізниці, зовсім юному хлопчині з розкуйовдженою білявою борідкою. Службовець підвівся, розрахувавсь, відкланявся й вийшов. Я і сам не звернув би на цю сцену уваги, якби вона не зринула в моїй пам’яті через кілька днів, коли в одну з найтрагічніших хвилин цієї історії знову побачив власника білявої борідки. Ось тоді й дізнався, що то агент Ларсана, якому було доручено слідкувати за тими, хто приїздить на вокзал Епіне-сюр-Орж та від’їжджає з нього. Адже Ларсан ніколи не нехтував тим, що, як на його гадку, могло йому придатися.

Я перевів погляд на Рультабія.

— Послухайте, пане Фреде, — завів той розмову, — відколи ви обзавелися ціпком? Я завжди бачив, як ви прогулюєтесь, заклавши руки в кишені!

— Мені його подарували, — відповів поліцай.

— І подарували нещодавно? — не вгавав репортер.

— Так, цей подарунок я одержав у Лондоні…

— Справді, адже ви щойно повернулися з Лондона, пане Фреде. А можна мені роздивитися ваш ціпок?

— Чом би й ні?

І Фред передав ціпок Рультабію. То був масивний ціпок з жовтого бамбука з гачкуватим руків’ям, оздобленим золотим обідком.

Рультабій доскіпливо оглянув ціпок.

— Що ж воно виходить, пане Фреде, вам у Лондоні піднесли французького ціпка!

— Цілком можливо, — відповів так само незворушно Фред.

— Прочитайте, отут маленькими літерами вказана торгова марка: «Кассет, площа Опери, 6-біс…»

— Є люди, які посилають білизну прати в Лондон, — одказав Фред. — Тож англійці мають повне право купувати собі ціпки в Парижі.

Рультабій повернув ціпок. Коли зайшов зі мною до купе, він сказав:

— Ви запам’ятали адресу?

— Так. Кассет, площа Опери, 6-біс. Можете на мене покластися, завтра вранці ви одержите мою записку.

І справді, того ж вечора в Парижі я побачився з паном Кассетом, продавцем ціпків та парасольок, і написав своєму другові:

«Покупець — людина навдивовижу схожа на Робера Дарзака: такого ж зросту, трохи сутулуватий, така сама кругла борідка, пальто світло-бежевого кольору, носить котелок. Він купив ціпок, який нас цікавить, у день, коли стався злочин, близько восьмої вечора.

Пан Кассет не продавав схожих ціпків майже два роки. Ціпок Фреда був новий. Тобто йшлося саме про той ціпок, який у нього в руках. Сам він не міг купити, оскільки перебував тоді в Лондоні. Як і ви, я гадаю, що Ларсан його знайшов і що ціпок якось пов’язаний з Робером Дарзаком… Але в такому випадку, виходячи з ваших тверджень, нібито вбивця ховавсь у Жовтій кімнаті з п’ятої чи навіть шостої години аж до півночі, коли сталася драма, покупка цього ціпка забезпечує панові Роберу Дарзаку незаперечне алібі».