Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XIII «Будинок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє»

За тиждень після описаних мною подій, а саме 2 листопада, вдома, в Парижі, я одержав телеграму з таким текстом: «Приїздіть до Гландьє найближчим поїздом. Привезіть револьвери. Вітання. Рультабій».

Здається, я вам уже казав, що на той час був адвокатом-початківцем, самостійних справ мені ще не доручали, а до Палацу правосуддя вчащав швидше, аби призвичаїтися до своїх професійних обов’язків, аніж для захисту принижених та знедолених. Тож мене не здивувало, що Рультабій так вільно розпоряджається моїм часом. Врешті, він знав, як я цікавлюся його журналістськими пригодами взагалі, а надто подіями в замку Гландьє. Упродовж восьми днів я не мав звідти докладної інформації, окрім численних побрехеньок у газетах та стислих дописів Рультабія в «Епок». З його повідомлень стало відомо, що удар таки нанесено баранячою кісткою, на якій після аналізу виявлено людську кров — свіжі сліди крові панни Станжерсон і старі сліди крові жертв попередніх злочинів…

Можете собі уявити, який галас ізчинила світова преса! Ніколи ще злочин не набував такого розголосу й не викликав такого замішання в головах! У той же час, мені здавалося, слідство тупцює на місці, тому я дуже зрадів, одержавши запрошення мого друга приїхати до нього в Гландьє. Щоправда, мене трохи збентежили слова: «Привезіть револьвери».

Збентежили й дуже заінтригували. Якщо Рультабій телеграфує, щоб я привіз револьвери, це означає, що він передбачає таку ситуацію, за якої ними доведеться скористатись. А я, мушу визнати, далеко не герой. Проте сьогодні йшлося про долю друга, який, очевидячки, потрапив у скруту. І він викликав мене на допомогу. Тож геть усілякі сумніви. Пересвідчившись, що мій єдиний револьвер заряджений як годиться, я поспішив на Орлеанський вокзал. Дорогою зметикував, що одним револьвером можна озброїти лише одну особу, а Рультабій у своїй депеші просив не один. Тоді я заскочив до зброяра й придбав відмінної якості револьверчик, аби зробити приємність другові.

Я сподівався побачити Рультабія на вокзалі в Епіне, але його там не було. Зате на мене чекав кабріолет, і невдовзі я опинився в Гландьє. Біля брами не було ні душі. І тільки на порозі замку я побачив свого друга. Він зраділо замахав мені рукою, скочив в обійми й почав розпитувати, як я себе маю.

У маленькій старовинній вітальні, про яку я вже згадував, Рультабій заявив:

— Справи йдуть кепсько.

— Які саме справи?

— Геть усі. — І, присунувшись до мене, зашепотів на вухо: — Фредерік Ларсан все глибше копає під Робера Дарзака.

Ця звістка мене зовсім не здивувала, адже я бачив, як пополотнів наречений панни Станжерсон, помітивши сліди своїх підошов.

Проте я запитав:

— А як же тоді ціпок?

— Ціпок! Він і досі у Фредеріка Ларсана, який не випускає його з рук!

— Але ж… він забезпечує алібі Роберу Дарзаку, чи не так?

— Аж ніяк не забезпечує. Бо пан Дарзак, якого я сам делікатно допитав, заперечує, що купував у Кассета ціпок. Хоч хай там як, але я ні за що не можу ручитися. Часом на пана Дарзака находять такі дивні напади мовчання, що не знаєш, чи йняти віри досі ним сказаному…

— Певно, в очах Фредеріка Ларсана цей ціпок видається дорогоцінним, він вважає його речовим доказом… Але ж чому? Адже, зважаючи на годину, о котрій його придбано, цей ціпок не міг опинитися в руках злочинця!

— Ларсан нехтує час! На відміну від моєї, з його концепції зовсім не випливає, що вбивця неодмінно проник до Жовтої кімнати між п’ятою й шостою годиною вечора. Що йому може перешкодити утелющити туди злодія між десятою й одинадцятою?! Саме в цей час професор з дочкою проводили цікавий хімічний дослід біля пальників, а татусь Жак їм асистував… Ларсан скаже, що вбивця прослизнув у них поза спинами, хоч би яким невірогідним це видавалося… Він уже натякав на таке слідчому… А якщо вдуматися, твердження цілком абсурдне! Зважаючи на той факт, що своя людина — якщо йдеться справді про близьку людину — неодмінно мала знати, що професор невдовзі піде із флігеля, і задля власної безпеки відклала б свою операцію на той час, коли професора вже не буде… Навіщо ризикувати й приходити, коли в лабораторії професор? До того ж, коли б ця «своя» людина могла зайти у флігель… Багато чого треба пояснити, перш ніж погодитися з припущенням Ларсана. А я на це часу не гайнуватиму, бо сам володію бездоганною системою, яка мені не дозволяє займатися фантазіями! А оскільки зараз я змушений тримати язика на припоні, а Ларсан інколи висловлюється… можливо, все й обернулося б проти Робера Дарзака… якби мене тут не було! — з гордістю запевнив юнак. — Адже проти Дарзака свідчать ще й інші зовнішні докази, набагато жахливіші, ніж уся ця історія з ціпком, яка лишається поки що незрозумілою. Тим більше, що Ларсан безсоромно розгулює з ним під носом у пана Дарзака. Уявляєте, з тим самим ціпком, який начебто належить Дарзакові. Я багато дечого зрозумів у Ларсановій системі, але ціпок поки що лишається для мене загадкою.

— Фредерік Ларсан так само замешкав у замку?

— Еге ж, безвиїзно. Як і я, ночує там. Його запросив пожити професор Станжерсон, як ото мене — Робер Дарзак. Звинувачений Ларсаном у тому, що знає вбивцю й відпустив того на волю, професор уперто створює своєму обвинувачеві всі умови для пошуку істини, Робер Дарзак так само чинить щодо мене.

— Але ви самі певні, що Робер Дарзак не винний?

— Якийсь час я припускав протилежне. Це було тоді, коли ми сюди щойно прибули. А тепер я розповім вам, що відбулося тут між мною та паном Дарзаком.

На цьому Рультабій урвав сам себе й запитав, чи я привіз зброю. Я показав йому обидва револьвери. Оглянувши їх, він сказав: «Чудово!» — і повернув їх мені.

— Вони нам знадобляться? — запитав я.

— Безперечно, сьогодні ж увечері. Ми переночуємо тут, якщо ви не проти.

— Аж ніяк не проти, — поспішив я завірити його з таким виглядом, що Рультабій зареготався.

— Годі, годі, зараз не час сміятися, — опанував він себе. — Поговорімо серйозно. Чи пам’ятаєте ви слова, які, немов чарівне заклятгя «Сезаме, відчинись!», відчинили нам двері цього таємничого замку?

— Чудово пам’ятаю: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє». Ці самі слова ви знайшли й на обгорілому папірці в лабораторному каміні.

— Так, а внизу папірчини полум’я пощадило дату: 23 жовтня. Добре її запам’ятайте, це дуже важливо. Зараз я поясню вам, звідки взялися ці нісенітні слова. Не знаю, чи вам відомо, що за два дні до злочину, двадцять третього жовтня, професор Станжерсон з дочкою були на прийомі в Єлисейському палаці? Гадаю, вони навіть обідали там. У кожному разі на прийомі точно були присутні, бо я сам їх там бачив. А потрапив я туди у журналістських справах: мав узяти інтерв’ю в одного вченого з Філадельфійської академії наук, якого того вечора вшанували. До того дня я ніколи не бачив ні професора Станжерсона, ні його дочки. Я сидів у вітальні перед залою послів, бо втомився, донесхочу наштовхавшись у юрбі видатних людей. Так собі сидів, поринувши у мрії, аж раптом до мене долинули пахощі парфумів дами в чорному. Ви запитаєте мене, що воно таке, «парфуми дами в чорному»?.. Скажу лишень, що цей аромат я дуже любив, бо такими парфумами користувалася жінка, завжди вбрана в чорне, яка виявляла до мене справді материнську ніжність, коли я був іще дитиною. Жінка, яка того дня була злегка напахчена «парфумами дами в чорному», була в усьому білому. Надзвичайно гарна. Я не міг подолати спокуси, підвівся й рушив за нею слідом, за нею й за її пахощами. Якийсь літній чоловік узяв красуню під руку. Усі на них обертались, і я почув шепіт: «Професор Станжерсон з дочкою!» Так я довідався, за ким іду назирці. Вони зустрілися з Робером Дарзаком, якого я наочно знав. До професора підійшов один американський учений, Артур Вільям Ренс, вони вмостилися в кріслах, а Робер Дарзак повів панну Станжерсон до оранжереї. Я подався за ними. Того вечора стояла дуже тепла погода, двері в сад були відчинені. Панна Станжерсон накинула на плечі легку шаль і запросила Робера Дарзака вийти з нею у майже безлюдний сад. Я й далі стежив за ними, бо Робер Дарзак видавався дуже схвильованим. Тепер вони поволі походжали вздовж муру, що відгороджує парк від вулиці Марін’ї. Я рушив центральною алеєю, паралельно. Потім зрізав кут і моріжком пішов їм назустріч. Ніч була темна, трава приглушувала мої кроки. Вони зупинились під газовим ліхтарем та в його мерехтливому світлі схилилися над якимось папером, що його тримала панна Станжерсон. Здається, їх надзвичайно цікавило те, що вони читали. Я теж зупинився, навкруги було темно і тихо. Вони мене не помітили, і я виразно почув, як, згортаючи аркуш, панна Станжерсон повторила: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє». В голосі її бриніла насмішка і в той же час розпач, вона вибухнула таким нервовим сміхом, що мені здалося: ті слова повік бринітимуть в мене у вухах! І тут-таки я почув іншу фразу, і вимовив її Робер Дарзак: «Невже для того, щоб здобути вас, мені доведеться вчинити злочин?» Він був надзвичайно збуджений. Схопив руку панни Станжерсон, припав до неї вустами. Побачивши, як здригаються його плечі, я подумав, що він плаче. Потім вони пішли.

По якійсь паузі Рультабій повів далі:

— Повернувшись до великої галереї, я більш не побачив Робера Дарзака, ми зустрілися лише в замку Гландьє, наступного дня після злочину, зате знов побачив професора Станжерсона та його дочку в товаристві членів філадельфійської делегації. Панна Станжерсон стояла поруч з Артуром Рейсом. Він збуджено їй щось розповідав, і очі американця дивно блищали. Але я помітив: панна Станжерсон навіть не слухає того, що їй каже Артур Ренс, бо обличчя в неї лишалося цілковито байдужим. Артур Вільям Ренс — чолов’яга повнокровний, червонопикий, — мабуть, полюбляє джин. Коли професор із дочкою пішли, він попрямував у буфет і вже не виходив звідти. Я приєднався до нього і серед того шарварку зумів йому прислужитися. Він подякував мені і сповістив, що за три дні повертається до Америки, тобто двадцять шостого (наступного дня після злочину). Я заговорив із ним про Філадельфію, він розповів, що мешкає в цьому місті вже двадцять п’ять років й саме там познайомився з уславленим професором Станжерсоном та його дочкою. Розповівши про це, Артур В. Ренс почав жлуктити шампанське, і мені здалося, що він ніколи не зупиниться. І він зрештою набрався. Отакий у мене видався вечір, любий друже. Не знаю, ясновидіння то було чи щось інше, але образи Робера Дарзака та панни Станжерсон переслідували мене цілу ніч. То уявіть же собі, яке враження справила на мене вранці звістка про замах на панну Станжерсон! Як було не згадати слова: «Невже для того, щоб завоювати вас, мені доведеться вчинити злочин?» Проте не ці слова я проказав панові Дарзаку, коли ми зустрілися з ним у замку Гландьє, а ті, де йшлося про будиночок священика і про духмяний садочок: ті, які панна Станжерсон читала з папірця і яких вистачило, щоб переді мною розчахнулися двері замку. Чи підозрював я в ту мить Робера Дарзака в убивстві? Ні! Навряд чи в той момент мені таке спадало на думку. В мене тоді не було жодної інформації. І все ж мені хотілось, аби він одразу довів, що рука в нього не поранена. Коли ми залишилися з ним віч-на-віч, я розповів, як волею випадку мені випало почути їхню розмову в саду Єлисейського палацу, і коли я сказав, що чув його слова: «Невже для того, щоб завоювати вас, мені доведеться вчинити злочин?», він, звісна річ, рознервувавсь, але набагато менше, ніж тоді, коли почув слова про будиночок священика. Його справді приголомшило моє повідомлення про те, що того дня, коли він мав зустрітися з Матильдою Станжерсон в Єлисейському палаці, вона по обіді ходила на пошту по листа — мабуть, той самий лист, якого вони вдвох читали в саду президентського палацу. Це моє припущення врешті підтвердилося, коли я, ви пам’ятаєте, знайшов у каміні лабораторії рештки листа, датованого 23 жовтня. Поза всяким сумнівом, панна Станжерсон, повернувшись додому, хотіла спалити цей компрометуючий її документ. Даремно Робер Дарзак заперечував будь-який зв’язок листа зі злочином. Я сказав йому, що в такій заплутаній справі він не мав права приховувати від слідства епізод з листом, бо то надзвичайно важлива деталь. Адже відчай, з яким панна Станжерсон промовила ці фатальні слова, ридання самого Робера Дарзака, а також його погроза скоїти злочин — усе це не дозволяє сумніватися: лист багато важить. Робер Дарзак нервувався чимдалі більше. Тоді я вирішив скористатися своєю перевагою.

«Ви збирались одружитися, шановний, — недбало кинув я, не дивлячись на свого співбесідника, — аж раптом весілля стало неможливим через автора того листа. Адже, прочитавши листа, ви одразу ж завели мову про злочин, необхідний для того, аби здобути панну Станжерсон. ТОЖ МІЖ ВАМИ Й НАРЕЧЕНОЮ СТОЇТЬ ХТОСЬ ТАКИЙ, ХТО ЗАБОРОНЯЄ ЇЙ УЗЯТИ ШЛЮБ, ХТОСЬ ТАКИЙ, ХТО ВВАЖАЄ ЗА КРАЩЕ ВБИТИ ЇЇ! — І закінчив я цю невеличку промову словами: — А тепер, добродію, вам не залишається нічого іншого, як назвати мені ім’я вбивці!»

Безперечно, слова мої вцілили надзвичайно влучно, бо коли я підвів погляд на Робера Дарзака, то побачив спотворене гримасою обличчя, зрошене потом чоло, а в очах — жах.

— Шановний, у мене до вас одне прохання, — сказав Дарзак, — воно може видатися вам безглуздим, але я за це ладен віддати життя. Не кажіть представникам правосуддя про те, що побачили й почули в Єлисейському саду… Ні їм, ні будь-кому в світі… Присягаюся: я не винний, і знаю, відчуваю, що ви мені вірите. Але я волів би краще зажити слави злодія, ніж привернути увагу правосуддя до тих слів: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади…» Правосуддя не повинно знати про них. Уся ця справа ваша, мій пане, я віддаю її до ваших рук, але забудьте про вечір в Єлисейському палаці. Перед вами безліч інших шляхів, які приведуть вас до викриття злочинця! Я сам вам їх проторую, я допоможу вам! Хочете залишитися тут? Хочете почуватись, як у себе вдома? їсти, пити?.. Спостерігати за моїми діями й за діями всіх інших? Ви будете повновласним господарем у Гландьє, тільки забудьте про вечір у Єлисейському палаці!»

Тут Рультабій помовчав, аби перевести дух. Тепер мені стала зрозумілою досі непоясненна поведінка Робера Дарзака, його ставлення до мого друга й та легкість, із якою журналіст укорінився на місці злочину. Все, щойно почуте, розпалило до краю мою цікавість. Я попросив Рультабія розповісти, що було далі. Як розгорталися події в Гландьє протягом останніх восьми днів? І що то за жахливі зовнішні докази, що свідчать проти Робера Дарзака, жахливіші за ціпок, яким заволодів Фредерік Ларсан?

— Усі докази сходяться проти Робера Дарзака, — підтвердив Рультабій. — Ситуація видається мені небезпечною. Але пана Дарзака це, здається, анітрохи не обходить, і в цьому його помилка. Його ніщо не цікавить, крім здоров’я панни Станжерсон, яке що не день кращає, а тут ще сталася подія, таємничіша, ніж загадка Жовтої кімнати.

— Це неможливо! — вигукнув я. — Хіба може бути щось загадковіше за таємницю Жовтої кімнати?!

— Закінчимо спершу розмову про Робера Дарзака, — вгамував мене Рультабій. — Я сказав вам, що всі підозри падають на нього. Знятий Фредеріком Ларсаном відбиток елегантного черевика очевидячки належить нареченому панни Станжерсон. Слід велосипедної шини теж може бути слідом його велосипеда, це зараз перевіряють. Свій велосипед він завжди тримав у замку. Навіщо ж було саме у цей час забирати його до Парижа? Хіба він не збирався повертатись до замку? Невже розірвані заручини повинні були призвести до розірвання будь-яких взаємин з родиною Станжерсонів? Обидві сторони твердять, що їхні зв’язки, безумовно, триватимуть. Так у чім річ? Фредерік Ларсан гадає, ніби всі зв’язки розірвано. Відтоді як Робер Дарзак супроводжував панну Станжерсон до універмагу «Лув», він і носа не показував до Гландьє, а з’явився тут наступного дня після злочину. Нагадую, що свій ридикюль, у якому лежав ключ з мідною головкою, Матильда Станжерсон загубила, перебуваючи в товаристві Робера Дарзака. З того дня і до вечора в Єлисейському палаці вона та її колишній наречений не бачились. Можливо, листувалися. Панна Станжерсон ходила на пошту по лист «до запитання», і Фредерік Ларсан, який, звісна річ, не знає, що відбулося в Єлисейському палаці, дійшов висновку, що сумочку з ключем украв Робер Дарзак з метою заволодіти найціннішими батьковими паперами, які б він повернув за умови, якщо Матильда погодиться вийти за нього. Все це лишалося б хисткою, навіть абсурдною гіпотезою, як сказав великий Фред, коли б не було іншої обставини, набагато важливішої, яку я неспроможний пояснити. Річ у тім, що двадцять четвертого жовтня Робер Дарзак сам відвідав поштове відділення, аби одержати лист, який напередодні вже одержала Матильда Станжерсон. Чоловік, що звернувся на пункт «до запитання», на думку поштовика, як дві краплі води подібний до Робера Дарзака. Робер Дарзак же, коли його слідчий запитав про це в приватній бесіді, заперечив свій візит на пошту. Особисто я вірю Дарзакові, бо навіть якщо припустити, що листа написав він сам, — а я в цьому сумніваюся, він усе одно знав, що Матильда забрала листа, бо він же на власні очі бачив його й сам тримав у руках у саду Єлисейського палацу. Виходить, то не він приходив наступного дня, двадцять четвертого, до поштового відділення № 40. На мою думку, за листом приходив хтось інший, навдивовижу подібний до Робера Дарзака: той, хто вкрав сумочку. Певно, цей чоловік вимагав у своєму листі від власниці сумочки — панни Станжерсон, щось таке, «чого не отримав. І, мабуть, дуже здивувався і почав сумніватися, чи одержав адресат його листа з літерами М. А. Т. С. Т. Н., які він написав на конверті. Ось тому він пішов на пошту, та ще з такою настійливістю вимагав листа і повернувся розлючений. Адресатка листа одержала, а його вимоги не задовольнила! Чого ж він од неї вимагав? Про це не знає жодна жива душа, крім Магильди Станжерсон. А наступного дня стало відомо, що вночі на неї вчинено замах, ще через день я довідався, що професора пограбовано за допомогою того самого ключа, про який ішлося в листі «до запитання». Виходячи з цього, я не сумніваюся, що чоловік, який приходив у відділення зв’язку, і є вбивцею. Такого ж умовиводу дійшов, до речі, і Фредерік Ларсан, що цілком логічно, але він має на увазі Робера Дарзака. Ви самі розумієте, що й слідчий, і Фредерік Ларсан, і я сам усе зробили для того, щоб одержати у поштовому відділенні якнайточніший опис чоловіка, який приходив туди двадцять четвертого жовтня. Але нам не пощастило дізнатися, ні звідки він прийшов, ні куди пішов. Геть нічого, крім словесного портрета, навдивовижу схожого на портрет Робера Дарзака. Я помітив у найбільших газетах оголошення: «Обіцяю велику винагороду кучерові, який віз клієнта до поштового відділення № 40 24 жовтня близько десятої години ранку. Звертатися до редакції газети «Епок», запитати П. Р.». Але це не дало жодних наслідків. Урешті, можливо, цей чоловік подався на пошту пішки. Але він квапивсь, то можна було сподіватися, що найняв екіпаж. В оголошенні я не давав його прикмет, побоюючись, щоб до мене не прийшли усі кучері, які в цей час перевозили пасажирів у районі пошти. Але не з’явився жоден! Я днями й ночами запитував себе: «Хто цей чоловік, так дивно схожий на Робера Дарзака? Чи це не той, що купував ціпок?» Найгірше те, що в той час, коли двійник Робера Дарзака питав на пошті листа, сам Дарзак мав прочитати в Сорбонні лекцію. Але він її не читав. Його підмінив хтось із колег. І коли Дарзака запитали, що того дня робив, він відповів: «Гуляв у Булонському Лісі». Що ви подумаєте про викладача, який, передоручивши комусь свою лекцію, сам вирушає на прогулянку? До того ж мушу вам повідомити: якщо пан Дарзак твердить, ніби вранці двадцять четвертого жовтня прогулювався в Булонському Лісі, то що він робив у ніч на двадцять п’яте? На це запитання він зовсім відмовляється відповідати! Фредерікові Ларсану, наприклад, спокійнісінько відповів, що нікого не обходить, чим він займавсь у Парижі. На що Фредерік Ларсан поклявся, що неодмінно з’ясує, на що було витрачено цей час. Усе це дало великому Фреду підстави для деяких гіпотез, і якщо погодитись із фактом перебування Робера Дарзака у Жовтій кімнаті, то це підкріплює поліційну версію втечі злодія: професор Станжерсон випустив його, щоб уникнути грандіозного скандалу. Врешті, саме ця гіпотеза, яку я вважаю хибною, збила великого Фреда на манівці. Само по собі це мене вельми потішило б, якби не йшлося про звинувачення безневинної людини! А тепер лишається з’ясувати: чи справді ця гіпотеза вводить в оману великого Фреда? У цьому, лише в цьому заковика!

— Але ж, можливо, Фредерік Ларсан таки має рацію! — урвав я Рультабія.

— Чи ви певні, що Робер Дарзак не винний? Як на мене, то чи не занадто багато збігів…

— Збіги — це найзапекліші вороги істини! — відрубав мій друг.

— А якої думки зараз слідчий?

— Пан де Марке не наважується звинуватити Робера Дарзака без вагомих доказів. Бо інакше проти нього повстане громадська думка, не кажучи вже про всю Сорбонну й професора Станжерсона з дочкою. Матильда Станжерсон обожнює Робера Дарзака. Хоч як мигцем вона бачила злочинця, але переконати широку громадськість у тому, що не впізнала Робера Дарзака, якщо то справді був він, буде важко. Звичайно, у. Жовтій кімнаті панували сутінки, але ж не забувайте, нічник усе-таки блимав. Ось, друже, яким був стан справ, коли три дні тому, вірніше, три ночі тому, сталась нечувана подія, про яку я вам зараз розповім…