Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XX Дивний учинок панни Станжерсон

— Ви не впізнаєте мене, добродію? — звернувся Рультабій до американця.

— Чому ж, упізнаю, — відповів Артур Ренс. — Ви той хлопчисько з буфету. (Почувши таке, Рультабій спаленів: ще б пак — який же він хлопчисько!) Я вийшов за вами із залу, щоб потиснути вашу руку. Ви кумедний хлопчик.

— І Артур Ренс протяг руку.

Рультабій повеселішав, потис її, засміявся, відрекомендував мене панові Артуру Вільяму Ренсу, запросив його розділити нашу трапезу.

— Ні, дякую. Я снідатиму з професором Станжерсоном.

Артур Ренс чудово володів французькою, розмовляв майже без акценту.

— А я вже гадав, добродію, що не матиму приємної нагоди вас побачити знову. Якщо не помиляюсь, ви мали намір від’їжджати з нашої країни за день-два після прийому я Єлисейському палаці?

Вдаючи, ніби ведемо легку розмову, ми з Рультабієм нашорошили вуха, аби не прогавити жодного слова американця.

Бурякового кольору поголене обличчя, набряклі повіки, нервове сіпання м’язів — усе виказувало в ньому алкоголіка. Як цей жалюгідний тип може сидіти за одним столом з професором Станжерсоном? З якого доброго дива славетний професор так близько приятелює з ним?

За кілька днів Фредерік Ларсан, який не менш від нас був здивований появою в замку американця й відразу ж навів про нього довідки, розповів мені, що Артур Ренс почав пиячити п’ятнадцять років тому, тобто після від’їзду з Філадельфії професора з дочкою. Раніше, коли Станжерсони мешкали в Америці, вони приятелювали і часто зустрічалися з Артуром Рейсом, одним з найвідоміших у Новому Світі френологів. Завдяки його новим хитромудрим дослідам наука Галла та Лаватора зробила велетенський крок уперед.

До того ж, аби зрозуміти, чому Артура Ренса було так тепло зустрінуто в Гландьє, до його активу треба занести ще одне: колись американський вчений врятував життя Матильді Станжерсон — ризикуючи життям, зупинив коней, які понесли були її коляску. Ймовірно, внаслідок цього випадку між ним та професоровою дочкою виникла приязнь, проте ніщо не свідчило про любовну історію.

Звідки Фредерік Ларсан викопав ці відомості — невідомо, але він, здається, не сумнівався в їхній достовірності.

Якби на той час, коли Артур Ренс приєднався до нас у трактирі «Донжон», нам були відомі ці подробиці, можливо, його поява в замку не заінтригувала б нас, але тоді наш інтерес до прибульця все зростав. Американцеві на вигляд можна було дати років сорок п’ять. На запитання Рультабія відповів цілком невимушено:

— Коли я дізнався про замах, то відклав свій від’їзд до Америки. Хотів упевнитися, що панну Станжерсон поранено не смертельно. І не поїду звідси, доки вона повністю не одужає.

Артур Ренс розговорився, при цьому ігноруючи деякі запитання Рультабія. Наприклад, поділився з нами, хоча ми його до цього ніяк не заохочували, своїми думками з приводу останніх подій. Думки його, як я зміг зрозуміти, збігалися з ідеями Фредеріка Ларсана, тобто американець також гадав, ніби Робер Дарзак поза всяким сумнівом заплутаний у цю справу. Щоправда, прізвища він не називав, але не доводилося бути великим дойдою, аби збагнути, що ховається за його аргументацією. Він зазначив, ніби йому відомо, яких зусиль докладав юний Рультабій, щоб розплутати складний клубок драми в Жовтій кімнаті. А також розповів, буцімто професор Станжерсон утаємничив його в події загадкової галереї.

Слухаючи Артура Ренса, неважко було здогадатися, що він у всьому звинувачує Робера Дарзака. Він знову й знову повторював: шкода, мовляв, що пан Дарзак був відсутній саме в ті моменти, коли в замку відбувалися такі дивні дива; було зрозуміло, на що натякає американець. На закінчення він висловив захоплення з приводу того, що Роберові Дарзаку спала така слушна, така плідна ідея: поселити пана Жозефа Рультабія тут, у замку, де той неодмінно викриє вбивцю. Останні слова пан Ренс вимовив з неприхованою іронією, підвівся, відкланявся й пішов.

Спостерігаючи за ним у вікно, Рультабій сказав:

— Цікава особа!

Я запитав:

— Ви гадаєте, він заночує в Гландьє?

На мій превеликий подив, юний репортер відповів, що його це не обходить.

Щоб не втомлювати читача довгою розповіддю про те, як ми провели цей день, скажу лише, що ми гуляли лісом, Рультабій потяг мене до гроту святої Женев’єви й увесь час правив теревені, ані словом не прохопившись про те, що його насправді цікавило. Споночіло. Мене дуже дивувало, що він, усупереч моїм сподіванням, не вживає жодних підготовчих заходів. Коли ввечері ми опинилися в його кімнаті, я йому про це зауважив. Він відповів, що все вже зроблено й цього разу злочинець від нього не втече. Я висловив певний сумнів, нагадавши своєму другові події в галереї, й натякнув, що таке може повторитись. У відповідь Рультабій сказав:

— Сподіваюсь, так воно й буде. Саме на це я й розраховую.

Я не наполягав, знаючи з власного досвіду — наполягати не лише недоречно, але й марно. Він повідав мені, що з самісінького ранку за замком пильно стежать його люди й ніхто не зможе прийти сюди непомітно. А у випадку, якщо ніхто не прийде ззовні, то за «тутешніх він спокійний».

Годинник, який він витяг з кишені, показував пів на сьому. Рультабій підвівся, кивнув слідувати за ним і без жодних осторог, навіть не стишуючи кроків, провів мене галереєю. Звернувши у пряму галерею, ми перетнули сходовий майданчик й опинилися в галереї лівого крила, пройшли повз апартаменти професора Станжерсона. В кінці, перед самим донжоном, була кімната, що її займав Артур Ренс (адже опівдні ми побачили американця у вікні саме цієї кімнати, яке виходило на подвір’я). Кімната Ренса з цього боку замикала галерею, її двері виходили просто на східне вікно, навпроти вікна в кінці прямої галереї, у правому крилі, там, де минулого разу Рультабій поставив був чатувати татуся Жака. Якщо стати спиною до дверей кімнати Ренса або вийти із цих дверей, перед вашими очима відкриється вся галерея: ліве крило, сходовий майданчик і праве крило. Не видно було лише наріжну галерею правого крила.

— Наріжну я беру на себе, — мовив Рультабій. — А ви, коли я вас попрошу, займете місце отут.

І він підштовхнув мене до маленької темної трикутної комірчини біля кімнати Артура Ренса. З цього закапелка я міг спостерігати галерею не згірш, як від дверей Рейсової кімнати, і навіть міг стежити за його дверима. Двері комірчини були засклені не матовою, а прозорою шибочкою. Коли галерея яскраво освітлена, у комірчині панував морок. Це був ідеальний спостережний пункт для шпигуна…

Бо чим же я тут займатимуся, як не шпигунством? Виконуватиму ницу роботу поліцая? Звісна річ, це не могло мене потішити, і, крім природних інстинктів, моя професіональна гордість також повставала проти дивного перевтілення! Справді, якби мене раптом побачив голова колегії адвокатів і про мою поведінку дізналися в Палаці правосуддя, як би все це сприйняли?.. Але Рультабієві, певно, й на думку не спадало, що я можу відмовитись виконати якесь його прохання. Та я, власне, не збирався відмовлятись: по-перше, не хотів зажити слави боягуза, по-друге, гадав, що завжди зможу пояснити свою поведінку потягом до істини, хай навіть як аматор, і, по-третє, було вже пізно відступати. Чому докори сумління не почали раніше мені дозоляти? Бо цікавість була сильніша за всі інші почуття. Ще на своє виправдання я міг сказати: хотів урятувати життя жінці, а для такого наміру не існує жодних фахових обмежень.

Ми поверталися назад галереєю. Коли проминали апартаменти Матильди Станжерсон, двері її вітальні розчинилися й на порозі з’явивсь дворецький, що подавав вечерю (вже три дні професор вечеряв у доньчиній вітальні на другому поверсі). Двері залишилися прочиненими, й ми виразно побачили: скориставшись із відсутності слуги і з того, що професор нахилився підібрати з підлоги річ, яку дочка навмисне впустила, панна Станжерсон поквапно влила до батькового келиха щось із маленької пляшечки.