Таємниця Жовтої кімнати

РОЗДІЛ XXVI, в якому на Рультабія нетерпляче чекають

15 січня наступного року, тобто через два з половиною місяці після трагічних подій, які я щойно змалював, газета «Епок» опублікувала на першій полосі сенсаційну статтю такого змісту:

«Суд присяжних району Сени-й-Уази збирається сьогодні розглянути одну з найзагадковіших у судовій практиці справу. Ще на жодному процесі не виринало стільки темнот, стільки незрозумілих та нез’ясованих обставин. Проте це не завадило обвинуваченню посадити на лаву підсудних людину поважну, шановану всіма, хто її знає, молодого вченого, надію французької науки, смислом життя якого завжди була робота. Коли Париж дізнався про арешт пана Робера Дарзака, звідусіль залунали голоси протесту. Вся Сорбонна вважає, що її зганьблено, й заявила, що вірить у безневинність нареченого панни Станжерсон. Сам професор, висловив на повний голос своє обурення тим, що слідство введено в оману і що ніхто не має жодного сумніву в тому, що якби жертва могла говорити, то сама б вимагала від дванадцятьох присяжних департаменту Сени-й-Уази повернути їй людину, яку вона хотіла назвати своїм чоловіком і яку наше судочинство має намір послати на ешафот. Сподіватимемося, що до Матильди Станжерсон найближчими днями повернеться ясний розум, який не витримав двобою з таємницею замку Гландьє. Невже ви бажаєте, щоб вона остаточно стратилася розуму, дізнавшись, що чоловік, якого кохає, загинув від рук ката? Це запитання ми адресуємо суддям, до яких маємо намір сьогодні ж звернутися.

Ми справді зважились допомогти дванадцятьом чесним громадянам присяжним і запобігти страшній судовій помилці. Зрозуміло, жахливий збіг обставин, знайдені сліди, дивна відмова обвинуваченого захищатися, брак алібі — все це могло вплинути на слідство, яке, спробувавши відшукати істину, зазнало поразки й вирішило, видно, полегшити собі завдання. Тягар звинувачень проти Робера Дарзака такий вагомий, що ми повинні вибачити такого проникливого й розумного поліцая, як Фредерік Ларсан, — навіть він дозволив цим доказам себе засліпити. Дотепер усе було проти Робера Дарзака. Сьогодні ж ми проллємо світло на справу, й таємниця замку Гландьє перестане існувати, розтане в сліпучому промінні цього світла. Бо нам відома істина.

І якщо раніше ми мовчали, то лише в інтересах самого розслідування. Наші читачі пам’ятають надруковану в «Епок» серію сенсаційних анонімних розслідувань у справах «Лівої ноги з вулиці Оберкампф», знаменитого пограбування «Універсального кредиту», золотих зливків з Монетного двору. Ці розслідування частково відкривали нам істину ще до того, як гідна захоплення проникливість Фредеріка Ларсана не висвітила нам справу взагалі. Автором цих розслідувань був наш наймолодший репортер, вісімнадцятирічний Жозеф Рультабій, який завтра стане знаменитим. Як тільки почалося розслідування справи Жовтої кімнати, наш юний репортер вирушив на місце подій і, подолавши всі перепони, поселився в замку, куди представників преси не пускали. Він шукав істину пліч-о-пліч з Фредеріком Ларсаном і спостерігав, яка помилка чатує на славетного поліцая: цього разу геній, певно, зрадив його. Але марно намагався Рультабій відвернути великого Фреда з хибного шляху — той відмовлявся слухати настанови скромного репортера. Ми знаємо, куди це привело пана Робера Дарзака.

Тож нехай Франція знає, нехай знає ввесь світ, що в день арешту Робера Дарзака юний Жозеф Рультабій з’явився в кабінеті нашого головного редактора Й сказав: «Я вирушаю в мандри. Скільки триватиме моя подорож — місяць, два, три, — я й сам не знаю… Можливо, я й зовсім не повернусь. Ось вам лист. Якщо я не повернусь до дня, коли судитимуть Робера Дарзака, розпечатайте цей лист перед судом присяжних після допиту свідків. Домовтеся про це з адвокатом пана Робера Дарзака. Робер Дарзак не винний. У цьому листі написано прізвище вбивці, і я поки не можу навести докази, бо саме їду шукати ті докази — незаперечні пояснення злочинних дій цієї особи».

І наш репортер поїхав. Довгий час ми не одержували жодних вістей од нього, але тиждень тому до нашого головного редактора явився незнайомець і сказав: «У разі потреби дійте згідно з інструкціями Жозефа Рультабія. В його листі — правда». Назвати своє прізвище незнайомий відмовився.

Сьогодні, 15 січня, настав великий день суду. Жозеф Рультабій не повернувся, можливо, ми ніколи його більше не побачимо. Серед журналістів теж є свої герої, які стали жертвами найпершого обов’язку — професійного. Можливо, Рультабій уже загинув… Ми зуміємо помститися за нього. Сьогодні наш головний редактор постане перед судом у Версалі. Він передасть правосудцю лист, у якому зазначене ім’я вбивці!»

На початку статті була вміщена фотографія Рультабія.

Парижани, що вирушили того дня до Версалю на процес «Таємниці Жовтої кімнати», як його називали, звичайно ж, пам’ятають, який шарварок панував на вокзалі Сен-Лазар, який натовп сунув до Версалю. У поїздах не вистачало місць, і довелося пустити додаткові состави. Стаття в «Епок» уразила всіх, збудила загальну цікавість, украй загострила всі суперечки. Прихильники Жозефа Рультабія та фанатичні прибічники Фредеріка Ларсана сходилися навкулачки, бо хоч як це дивно, лихоманка пояснювалась не стільки тим, що можуть засудити безневинного, скільки впевненістю в правильності власного розуміння таємниці Жовтої кімнати: кожен мав свою версію і вважав її правильною. Ті, хто підтримував Фредеріка Ларсана, навіть не припускав, що можна піддавати сумніву проникливість уславленого поліцая. Інші, чия думка не збігалася з думкою Ларсана, гадали, звичайно, що мав рацію Жозеф Рультабій, хоча ніхто ще не знав його версії. Затиснувши в руках номер газети «Епок», ларсанці та рультабійці сперечалися, сварились, гризлися не тільки на сходах Версальського палацу правосудця, а й у самому залі засідань. Було викликано додаткові сили для підтримання громадського порядку. Незліченний натовп, який не потрапив до залу, допізна облягав будинок суду: ледве стримуваний поліційними та військовими заслонами натовп жадібно ловив будь-яку новину, підхоплював найнеймовірніші чутки. У якийсь момент поширилася чутка, нібито тут-таки, під час судового засідання, було заарештовано професора Станжерсона, який начебто признався в замахові на життя власної дочки… Шаленство охопило натовп. Загальна знервованість дійшла апогею. І всі з нетерпінням чекали Рультабія. Одні запевняли, що знають його, інші твердили, ніби бачили його в натовпі, і коли якийсь молодик, пред’явивши перепустку, проходив крізь кордон до очищеної від людей смуги перед Палацом правосуддя, у юрбі зчинялася колотнеча. Лунали крики: «Рультабій! Це прийшов Рультабій!» Такими вигуками зустрічали мало не кожного свідка, приблизно подібного до того, чий портрет був надрукований в «Епок». Поява головного редактора цієї газети також стала сигналом до заворушення — хто свистів, хто плескав у долоні. В натовпі було багато жіноцтва.

У залі засідань відбувався судовий процес. Головував пан де Року, суддя хоч і не без забобонів касти, що носила мантію, але людина високої порядності. Почали допит свідків. Звичайно, я також уходив до числа тих, хто так чи інакше був причетний до таємниць замку Гландьє: постарілого на десять років, невпізнанного професора Станжерсона, Ларсана, так само червонопикого Артура Вільяма Ренса, татуся Жака, татуся Матьє, якого ввели в наручниках у супроводі двох жандармів, заплаканої пані Матьє, подружжя Берньє, двох покоївок, дворецького, всієї замкової обслуги, службовця з поштового відділення № 40, залізничника з Епіне-сюр-Оржа, кількох друзів професора та його дочки, а також усіх свідків з боку Робера Дарзака. Мені пощастило — мене викликано одним з перших, тож я одержав можливість бути присутнім майже на всьому процесі.

Зайве казати, що зал був переповнений. Адвокати тулились навіть на сходинках, що вели до помосту, де поважно сиділи судді у червоних мантіях, а позад них юрмилися представники прокуратур усього округу. Під конвоєм двох жандармів Робер Дарзак зайняв місце на лаві підсудних. Він був такий спокійний, такий високий і гарний, що його поява викликала скорше захоплення, ніж співчуття. Він одразу ж схилився до свого захисника, метра Анрі Робера, йому асистував перший секретар, на той час — початківець, метр Андре Гесс, який не гаючись почав гортати сторінки справи.

Багато хто сподівався, що професор Станжерсон підійде до звинувачуваного й потисне йому руку. Але всім свідкам було запропоновано покинути зал, тож сенсаційна демонстрація не відбулась. І'звичайно, всі помітили, з якою пильною цікавістю сприйняли присяжні коротку бесіду метра Анрі Робера з головним редактором газети «Епок». Редактор сів у першому ряді. Дехто здивувався, чому він не послідував за свідками у виділену для них кімнату.

При читанні обвинувального акту, як завжди, не виникло жодних ексцесів. Я не переказуватиму тут довгого допиту, якому піддано Робера Дарзака. Його відповіді були водночас і невимушені, й загадкові. Усе, що він міг сказати, звучало цілком природно, усе, що обминав мовчанкою, свідчило проти нього, компрометувало в очах навіть тих, хто вірив у його невинність. Мовчання у відповідь на деякі запитання загрожувало йому неминучою загибеллю. Ні вмовляння головуючого, ні попередження міністра прокурорського нагляду, що мовчання за подібних обставин рівнозначне смерті, не вплинули на нього.

— Гаразд, — відповів він. — Я прийму смерть. Хоча й не винний!

З дивовижною спритністю, якою славився, метр Анрі Робер скористався з цього епізоду для того, аби возвеличити характер свого клієнта, пояснивши його мовчанку моральним обов’язком, яким керуються лише героїчні натури. Відомому адвокатові пощастило остаточно переконати лише тих, хто знав Дарзака, в усіх інших у душі лишалися сумніви. Після короткочасної перерви почався допит свідків, а Рультабія й досі не було. Щораз як відчинялися двері, всі погляди спрямовувалися туди, потім знову поверталися до головного редактора «Епок», який незворушно сидів на своєму місці. Нарешті всі побачили: попорпавшись у кишені, він видобув звідти листа. Аудиторія зустріла цей рух гучним гомоном.

У мої наміри не входить описувати тут усі перипетії процесу. Я досить докладно описував кожен етап справи і не збираюся накидати читачеві ще один виклад оповитих таємницею подій. Поспішаю дійти до справді драматичного моменту незабутньої днини. Цей момент настав, коли метр Анрі Робер допитував татуся Матьє, — той стояв між двома жандармами і, вчепившись у бар’єр, який одділяв його від публіки, доводив, що не вбивав «зеленого чоловіка». Викликали його дружину. Зайшовшись плачем, вона призналася, що лісничий був її любчиком, що чоловік це запідозрив, але юна твердо стояла на тому, що він не має жодного відношення до вбивства лісничого. Тоді метр Анрі Робер звернувся до суду з проханням негайно вислухати Фредеріка Ларсана.

— У короткій розмові під час перерви, — заявив адвокат, — Ларсан сказав, що може пояснити вбивство лісничого інакше, без утручання татуся Матьє. Було б цікаво вислухати версію Фредеріка Ларсана.

Ларсана викликали. Він чітко висловив свою думку:

— Я не бачу необхідності вплутувати сюди татуся Матьє. Я вже говорив про це панові де Марке. Але той факт, що трактирник погрожував лісничому, переважив в очах слідчого усі інші міркування. На мою гадку, замах на панну Станжерсон і вбивство лісничого — половини однієї й тієї ж самої справи. По вбивці панни Станжерсон, коли він кинувся навтіки й вискочив на центральне подвір’я, відкрили стрілянину; він упав: ті, що стріляли, подумали, що влучили в нього, насправді ж він усього-на-всього за щось перечепився у той момент, коли вже звертав за ріг правого крила замку. Там він зіткнувся з лісничим, який, безперечно, хотів перешкодити йому втекти. У руці вбивця все ще тримав ножа, яким щойно поранив панну Станжерсон; він штрикнув ним лісничого просто в серце. Той помер.

Це таке просте пояснення здалося ще вірогіднішим через те, що багато хто, кого цікавили таємниці Гландьє, вже дійшли такого висновку самостійно. Почувся гомін схвалення.

— А що далі зробив злочинець? — запитав головуючий.

— Поза всяким сумнівом, він сховавсь у цьому темному кутку, а коли люди понесли тіло лісничого й нікого на подвір’ї не залишилось, він зміг спокійнісінько накивати п’ятами.

У цю мить з глибини залу пролунав юний голос. Серед загального замішання почулося:

— Цілком згоден з Ларсаном щодо удару ножем у серце. Але не поділяю його думки стосовно способу, який обрав убивця, щоб утекти!

Усі голови повернулися в той бік. Забігали судові виконавці, вимагаючи тиші. Головуючий роздратовано запитав, хто насмілився втручатись, і зажадав, щоб заброду негайно вивели геть, але дзвінкий голос лунав знову:

— Це ж я, пане голово, я, Жозеф Рультабій!