ТАРС уповноважений заявити…

Славін

Садівник Радянського посольства Архипкін прокидався завжди рано, годині о п'ятій; він мав іти на пенсію, і в Луїсбурзі жив останні місяці, лічив дні, коли повернеться додому.

Він виходив у сад, коли ще ніхто з дипломатів не приїздив; посол і повірений, які жили тут же, в посольстві, ще спали; в парку було тихо, сонце, що проникало крізь стрілчасте, химерне листя, здавалося безбарвним, зате трава набирала свого справжнього кольору, якогось незвичайного, що міг бути тільки тут, в Африці.

Архипкін знав: о шостій поліцейські, які чергували коло входу в посольство, будуть змінюватися; при цьому вони довго розмовляють, іноді навіть неголосно співають, особливо коли день обіцяв бути вітряний, не задушливий; здавалося, вони відчували погоду без барометра.

Під'їхав поліцейський джип, з кузова вистрибнули три хлопці, поправили автомати, чогось засміялись, стали неголосно перемовлятися, і в цю мить Архипкін почув — десь зовсім близько — тихий, уривчастий голос:

— Чоловіче, допоможи!

Дивне звертання й малопомітний акцент злякали Архипкіна, він навіть присів під огорожею; оглянувшись, він побачив чоловіка, який намагався дотягтися до гострого шпиля, — огорожа посольства була з металевих панелей і шпилів, колоніальний стиль, лишився від іспанців; на шпилі погойдувався маленький згорток, щоб згорток був важким, до нього прив'язали камінець.

— Та допоможи! — повторив чоловік, який стояв на вулиці, й озирнувся на поліцейських.

Ті, мабуть, помітили його.

Архипкін почув, як один з поліцейських щось крикнув чоловікові за огорожею, потім всі вони побігли; рвонув з місця джип. Архипкін підчепив граблями згорток, перетяг його на радянську територію; чоловік радісно всміхнувся й побіг у вузенький провулок; джип зі скрипом загальмував — вуличка була вузька, мов стежила, там два велосипедисти ледве могли розминутися.

Пролунав постріл, Архипкін схопив згорточок, побіг до посольства. Автомат ударив ще раз, потім запала тиша…

Славін прочитав на аркушику, що був у згортку:

— А якого ж листа він послав? — спитав Дулов.

— Після війни працював у Німеччині, — не відповівши на запитання, зауважив Славін. — «Готель» пишуть ті, хто довго жив у Німеччині.

— Українці так кажуть — «готель», — заперечив Дулов.

— Правильно. Але росіяни, які жили в Німеччині, всі як один, кажуть так. Я мав справу з переміщеними особами наприкінці війни і знаю. Та де ж садівник?

Архипкін увійшов до кабінету боком, спинився біля дверей і, як здалося Славіну, хотів клацнути каблуками.

«З сержантів, мабуть, — подумав Славін. — Не інакше як помкомвзводу був».

— Сідайте, Олегу Карповичу, — сказав Славін. — Чайку вип'ємо?

— Спасибі, вип'ю з охотою.

— Він у нас івановський, — пояснив Дулов. — Івановські полюбляють хлебтати водичку…

— Я чув, що найбільші водохлисти в Шуї жили, — сказав Славін. — Хіба не так, Олегу Карповичу?

— Шуйські завжди більше за івановських сьорбали, знай, склянок по десять-п'ятнадцять…

— П'ятнадцять склянок! Невже можна випити стільки!

— Ставте самовар — покажу, — всміхнувся нарешті Архипкін; такого напруження, як на початку розмови, вже не відчувалось.

— А шуйські чимось від івановських різняться? — неквапливо правив своє Славін. — Чи ви всі на один копил? Я, наприклад, рязанців від курян легко відрізняю.

— А чого ж, — погодився Архипкін. — Курянин — південний, у нього око з чорним полиском, а рязанець косопузнй, ближчий до нас, білявий…

— А той чоловік, що згорток перекинув, він, по-вашому, з якої області?

— Та я його до пуття й не розгледів.

— Чорноокий?

— Їй-богу, не роздивився, який він, а ще коли стріляти почали, то й зовсім памороки забило: війни немає, аз автоматів смалять, як у ту пору, від живота.

— Ви бачили, що поліцейські стріляли від живота?

— Може, й не бачив, може, мені здалося так…

— Ходімо в парк, постоїмо на тому місці, де все це сталося, і пригадаємо.

— Ходімо, — погодився Архипкін, сумно глянувши на Дулова. — Тільки я нічого не пам'ятаю, кажу ж вам, що від страху закам'янів.

… У парку Архипкін зупинився на тому місці, де невідомий кинув згорток, і кивнув на шпиль:

— Ось тут він повис.

Славін підійшов до огорожі, було видно вузенький провулок, що спускався з гори.

— Коли почали стріляти, він біг, петляючи? — спитав Славін.

— Ні, він петляти почав, коли скочив на велосипеда.

— То в нього там велосипед стояв?

— Авжеж. Він його до стіни притулив. Жіночий.

— Провулок у вулицю впирається… Він куди звернув — праворуч чи ліворуч?

— Звісно, ліворуч — там з гори спускаєшся, легше тікати.

— А куди веде та вулиця?

— Не знаю, я виходжу з посольства нечасто, по-їхньому я ж не розумію, ще й заблукати можна…

— Та вулиця веде до вокзалу, — озвався Дулов. — Вона з'єднується з проспектом, там трамвай, багато машин, там його не спіймаєш.

— Ви певні, що вони його не вбили? — спитав Славін.

— Я вискочив з квартири на балкон і все бачив… Він утік, бо вони бігли вниз провулком і нікого перед ними не було. А коли добігли до кінця провулка, то вже не стріляли, очевидно, він чкурнув через прохідні двори, там їх багато, — сказав Дулов.

— Перевірили?

— Звичайно. Якби вони вбили його, то по радіо повідомили б зразу ж: нас хвицнули б неодмінно, — строго мовив Дулов. — Напевно втік.

— Він сивий? — спитав Славін.

— Та хто його знає… наче рудий, — відповів Архипкін. — А може, блондин, вилиняв, мабуть…

— В якому він одязі був?

— Як це в якому? — здивувався Архипкін. — У костюмі.

— Це я розумію… Якого кольору костюм? Старий чи новий? В галстуку? Чи без галстука?

— От біда, — зітхнув Архипкін, — їй-богу, зовсім-таки затуманилося в голові…

— Шраму на обличчі не було?

— Ні, не було. Рука в нього, правда, безпала. Чи то одного пальця немає, чи двох — це я запримітив.

— Це якраз важливо. Він вам щось казав?

— Нічого не казав. Тільки шепнув: «Чоловіче, допоможи…»

— Як?! «Чоловіче»?

— Чи «чоловіче», чи «мужчина», точно сказати не можу.

— Якщо сказав «чоловіче» — значить, українець, — озвався Дулов.

— Не обов'язково, — заперечив Славін. — Мій друг, корінний росіянин, з Воронежа, а завжди каже, звертаючись до друзів, «чоловік», «чоловіче»… Голос який? Пропитий? Хрипкий? Чи нормальний?

— Хрипкий голос, це я точно пам'ятаю, хрипкий…

— А прикмети так і не можете згадати?

— Їй-богу, не можу, навіщо марно в гріх вас уводити?

… Славін повернувся до кабінету, обклався довідниками: шукав бари, де грали в більярд, особливо в районі вокзалу. Знайшов чотири: «Веселі козенята», «Неаполь», «Касабланка» і «Лас Вегас».

Потім знову запросив Архипкіна.

— Олегу Карповичу, — спитав Славін, — ви в більярд умієте грати?

— Не дуже. З водіями, бувало, поганяєш, просто так, жартома…

— Доведеться вам зі мною грати.

— У нас же не стіл, а казна-що.

— Ми з вами не в посольстві гратимемо. В місті.

— Але ж у місті більярди тільки у вертепах, нас застерігали…

Славін подивився на Дулова, той посміхнувся:

— Це справді так.

— Удвох не страшно, — сказав Славін, підморгнувши Архипкіну. — Як, Олегу Карповичу?

— Коли треба, то що ж, тут нічого не вдієш, — поважно відповів садівник.

— Тепер ось що, — провадив далі Славін, — ми з вами будемо шукати безпалого. Але, може, зустрінемо іншого росіянина, я вам його покажу. Порозмовляєте з ним, гаразд?

— Не радянський? — зиркнувши на Дулова, спитав Архипкін.

— Емігрант. Власовець, — відповів Славін.

— Я з такою собакою і говорити не стану. Задушити його треба, я проти них у Бреслау воював, ну й нелюди, ну й звірюки…

— Якщо ми знайдемо безпалого, тоді все гаразд, а якщо треба буде до нього підкрадатись, тоді, думаю, вам доведеться розмовляти саме з тим власовцем, що стояв проти нас у Вроцлаві… Не судіть тільки всіх емігрантів одним судом, Олегу Карповичу. Один добровільно продався німцям, сам до Власова пішов, а сотню примусили… Все розумію, правильно кажете, виправдати цього не можна, але й серед них е різні люди.

— Умом я це розумію, тільки ж у мене ще й серце є. У тому ж таки Вроцлаві мого меншого брата власовці розстріляли…

У «Веселих козенятах» було гамірно, людно, грали тут погано, більше хизувалися, ставки були низькі — три долари, безпалий не з'являвся. Архипкін програв Славіну всі три партії, рука його помітно тремтіла, коли він бив по кулі; часто промахувався, озирався насторожено.

Коли меткий офіціант, що бігав з підносом між столами, приніс пиво, Славін спитав:

— А Хрєнов коли прийде?

— Він тепер у нас не грає, сер. Він грає у «Лас Вегасі» або в барі «Гонконг». Частіше в «Гонконзі», туди привезли чудові столи, там збираються найкращі гравці, ставки до ста доларів…

… У «Лас Вегасі», походивши круг столів, — гравці були високого класу, в залі стояла тиша, — Славін запросив Архипкіна до стойки, замовив «хайбол». Рука в Архипкіна все ще тремтіла, коктейль він пив з відразою й безперестану оглядався.

— У вухо смальнути можете? — посміхнувся Славін. — Руки у вас он які сильні. Чого ж ви боїтеся?

— Незвично якось, — відповів той, — вертепів не люблю, сам я з села, нам усе це не до душі.

— Слово таке чули — «треба»?

— Це я розумію, але все одно я почуваю себе не в своїй тарілці.

Славін звернувся до бармена:

— Коли прийдуть найкращі гравці?

— У нас буває тільки один по-справжньому хороший гравець, сер. Містер Хрєнов, «від двох бортів до середини», класний більярдист.

— Але ж він зараз у «Гонконзі»…

— Мабуть, там, сер. Хоча він грає й тут, частенько грає, лише останнім часом став навідуватись у «Гонконг».

— Що, там кращі столи?

— Ні, сер, там дешевша їжа. Їм усе привозять з Гонконгу. Ми нічого не можемо з ними вдіяти, вони хочуть нас розорити. Алкоголь, правда, у них коштує стільки ж, бо постачають бельгійці, а нам доводиться знижувати ціни на коктейлі, інакше вилетимо в трубу…

… У «Гонконзі» бармен зразу ж показав Славіну на Хрєнова. Той грав майстерно, не поспішаючи, засукавши рукава, грав, як справжній жук, дражнив партнера, розмовляв по-англійському з жахливим акцентом:

— Цілься, цілься краще, Джон! Рукою не тряси, а то обіграю! Гроші приготував? Чи до жінки побіжиш просити?

Славін сів за стойку — Хрєнова він бачив у дзеркалі.

— Спостерігайте за ним, — шепнув він Архипкіну. — Потім підійдіть до нього й запропонуйте зіграти.

— Ой господи, — зітхнув Архипкін, — всередині у мене все тіпається… Може, хильнути для сміливості?

— «Хайбол»?

— Ні, не треба, краще горілки.

— У них погана горілка, «Смирноф», вона солодка. Віскі хочете?

— Давайте, сто грамів хильну.

Славін замовив подвійну порцію, Архипкін випив, понюхав горішок, крякнув, зліз з високого стільця й попрямував до столу, на якому грав «від двох бортів до середини».

— Послухай, — сказав Архипкін, — може, зіграємо? На п'ять карб… доларів…

Хрєнов рвучко обернувся, відступив, зразу ж поліз до кишені по сигарети.

— Ти хто? — спитав він хрипко.

— Садівник.

— Звідки?

— Посольський.

— Червоний, значить?

— А який же ще… Звичайно, червоний…

— А мене звідки знаєш?

— А я тебе зовсім не знаю… Бармен сказав, що ти росіянин, ну я й підійшов, я ж по-їхньому не вмію…

— Підожди, я зараз цього доб'ю.

Хрєнов повернувся до столу й п'ятьма ударами закінчив партію — грав, як справжній професіонал. Славін зрозумів, що спочатку він хизувався, заманював партнера, давав шанс. Одержав двадцять п'ять доларів, запхнув у кишеню сорочки:

— Ти граєш добре? Чи, може, поговоримо? Вперше червоного бачу, після війни ні разу не зустрічав.

— Нашкодив, мабуть, от і шарахався від наших людей.

— Це було, — ковзнувши по обличчю Архипкіна чіпким поглядом, відповів Хрєнов. — Ходімо, за столиком посидимо, я частую.

Вони підійшли до вікна, в закуток, і Славіну довелося пересісти, щоб бачити їх.

Хрєнов замовив «дві горілки» — по сорок грамів, так тут наливають. Архипкін подивився на склянку, Хрєнов зрозумів:

— Хочеш сто? Почекай, замовлю, вони цього не розуміють, почнуть чіплятися, «випий залпом», вони ж тут ковточками цідять, нелюди.

— Чуєш, а де той…

— Хто?

— Ну як його…

— Колька?

— Та ні, — відповів Архипкін, вдаривши себе по пальцях…

— Може, Ванька? Безпалий?

— Точно.

— У готелі, де ж іще. Він там чергує позмінно, по дванадцять годин. А навіщо він тобі?

— Треба. По радіо про нього передавали…

— Бандюга, мовляв, і власовець, еге ж?

— Ні, сестра шукає…

— Не може бути! Невже сестра?! Як же вона його вислідила?

— У нас до радіо пишуть, мовляв, шукаю брата, такий от і такий. Як же його прізвище?

— Послухай, — не відповівши, спитав Хрєнов, — а коли прийти повинитися, скільки зараз нашому братові дають?

— Дивлячись за що…

Хрєнов зітхнув:

— Хрещені ми з ним, садівнику, хрещені.

— Як це розуміти?

— А так. Як забрали з табору, з голоду до чорта в ліжко стрибнеш, привезли в село, кожному в руки гвинтівку дали і комісарів вишикували. Ганс, офіцерик, до кожного з нас підходив, парабелумом своїм тикав у потилицю і велів: «Стріляй». Або — ти, або — тебе. А як вистрілив, як повалив комісара, тоді вони гвинтівку відбирали й казали: «Ти вільний, іди, куди хочеш». Кров'ю ж похрестили, куди ж після цього поткнешся? Ну й почалося, «хрещені»… Отак воно, червоний…

— Ти мені скажи, як цього безпалого знайти? Адресу його знаєш?

— Я все знаю, садівнику, я знаю все, тільки просто так не скажу. Ми — вже вчені. Може, й сестри ніякої немає, а тебе енкаведе підіслало…

— Потрібен він енкаведе…

— Енкаведе всі потрібні, садівнику, ти мені баки не забивай. Сам звідки?

— Івановський.

— Сусід. Я з Вологди.

— З міста?

— Ні, село Пряники. Навкруги розкинулись яри! Синява непроглядна, й струмки течуть. Як вийдеш уранці з хати — тиша навколо… І дятел — тук-тук. Тут дятла спробуй знайти, тільки какаду літають, мать їх так… Тебе як звати?

— Олег Карпович. А тебе?

— Віктор Хрисанфович… І гроші водяться, й кімнату маю, але все одно серце крається, Карповичу, ой як додому хочеться… А там четвертак дадуть, а мені вже п'ятдесят три… Коли ж я вийду? Отож бо й воно…

— У нас четвертак тепер не дають. П'ятнадцять.

— Ну п'ятнадцять. Теж не місяць. Шістдесят вісім буде, поки одбабахаю. Кому я старий потрібен? Знову ж таки й для сім'ї ганьба, в мене брати й сестри в Пряниках, мабуть, живуть… Так — «без вісті пропав», а коли повернуся, тоді що? До Сибіру поженуть, а в чому вони винні? Я сам-один винуватий, тому із злодіями у більярд ганяю…

— Чуєш, ти мені прізвище безпалого скажи.

— Не налягай. Поки я з ним не поговорю, прізвища не скажу. Думаєш, у Вологді Пряники є? Так я тобі й назву своє село… Навчені ми гірким досвідом, Карповичу. Життя пошарпало, навіть самому собі не віриш… Приходь сюди через тиждень, може, він і погодиться, а закладати його не буду, нас тут раз, два — та й усі, русак русака береже, хоч душу по-нашому можна одвести… Безпалий — як ти кажеш — хмура душа, від усіх тікав, самітникує… Може, ще вріжемо?

Директор кримінальної поліції генерал Стау одержав від директора бару «Гонконг» містера Чу-Ну запис бесід іноземців — профілактичний захід, чого на світі не буває, — доводиться навіть обладнувати вертепи технікою.

Стау подзвонив Джону Глеббу.

— Джон, тебе не цікавить росіянин, який працює в готелі?

— Коли б він працював у Міністерстві закордонних справ, це мене зацікавило б, — відповів Глебб. — Вони ж тут лакеї, вище не піднялись, а від лакея ніякого пуття, Стау. Як його прізвище?

— Я не з'ясував до розмови з тобою. Безпалий, більше нічого невідомо, працює, здається, в «Хілтоні».

— Гаразд, завтра зустрінемось, подумаємо…

— А говорив про нього садівник російського посольства.

— Он як? Це вже цікаво. Про що ж він говорив?

— Безпалого сестра розшукує, садівник сказав, що по радіо була передача.

— Цілком можливо, у них є така передача…

— А з садівником у хазяїна китайського ресторану, дислокованого сюди з Нью-Йорка, був якийсь Славін. Я про всяк випадок поцікавився ним, він живе в готелі «Хілтон».

— У «Хілтоні»? — трохи помовчавши, перепитав Глебб. — Що ж, спасибі, Стау. Післязавтра я подзвоню тобі.

… Опинившись у кондиціонованому вестибюлі «Хілтона», Славін відчув, як він спітнів, — сорочка була мокра, обличчя після пляжних прогулянок пашіло вогнем, навіть крем не допоміг.

Він підійшов до портьє, попросив ключ од свого номера, купив усі газети і попрямував до ліфта. Але його хтось гукнув. Він обернувся: коло бару стояв огрядний, неохайно одягнений чоловік, а поруч з ним усмішливий — сама приязнь, худорлявий, сивоволосий, напрочуд вродливий Джон Глебб.

— Хелло, Іване! — знову покликав чоловік, хлюпнувши пивом на сорочку кольору хакі. — Невже ви не впізнали мене, старина?!