ТАРС уповноважений заявити…

Константинов

— Раїсо Ісмаїлівно, — сказав Константинов, входячи до маленької, прикрашеної килимами квартири, — у мене до вас прохання.

— Будь ласка, — легко погодилася Ніязметова, — тільки я не знаю, хто ви. Мені подзвонили, що приїде генерал, а чого він приїде — не пояснили.

— Я можу сподіватись, що паша розмова залишиться між нами? Про неї не повинні знати ні рідні, ні найближчі друзі.

— Ви вірите чесному слову? — зітхнула жінка, і погляд її мимоволі ковзнув по фотографії на стіні: вона й колишній її чоловік; розлучилися три роки тому; захопився іншою, тай держати його було нічим — після операції позаматкової вагітності Ніязметова не могла мати дітей.

— Я дуже вірю чесному слову, — відповів Константинов. — Не знаю, чи відома вам одна історія… Коли помер Кропоткін, удова написала листа Леніну: всі анархісти сиділи в тюрмі, і нікому було проводжати в останню путь князя-бунтаря. Вдова просила відпустити анархістів на похорон. Ленін викликав Дзержинського. Той поїхав — після розмови з Іллічем — у Бутирку, попросив вишикувати всіх заарештованих анархістів, підходив до кожного і брав чесне слово, що після похорону Кропоткіна той повернеться до тюрми. І повернулися всі. До одного. Ось так. Тому що я з КДБ, так би мовити, правонаступника Чека, то, зрозуміло, чесному слову привчений вірити.

— Невже повернулися всі? — тихо спитала жінка. — Прекрасно. Чому про це не пишуть у книгах?

— Пишуть. Я ж прочитав у книжці, — відповів Константинов.

— Даю слово честі, — сказала Ніязметова. — Тим паче що мій дядько, Шарип Шакирович, працював у Чека, його розстріляли в Моабіті разом з Мусою.

— Я знаю. Так от, Раїсо Ісмаїлівно, мене цікавить усе, пов'язане з Ольгою Вінтер.

— З Олею!? — здивувалась Ніязметова: на очах у неї забриніли сльози. — Що сталося? Яке горе, боже ти мій, яке горе!.. Чому вас цікавить — особливо тепер — Олечка?

— Коли вона була у вас востаннє?

— Не пригадую. Днів п'ять тому. Може, чотири. А що?

— Вона була сама?

— Ні. З Серьожею.

— З яким Серьожею?

— Як це — з яким? З Дубовим. Вони прийшли до мене годині о другій з шампанським; Серьожа десь дістав «брют», Абрау Дюрсо, найсухіше. Посиділи, побалакали, потім вони пішли…

— Як себе почувала Ольга?

— Добре. У тім то й жах! Якби ж хворіла… До речі, до мене приходив якийсь юнак, теж про Олю розпитував.

— Пригадайте, будь ласка, що було того вечора?

— Нічого не було.

— Скільки часу вони пробули у вас?

— Годину, не більше.

— Ви розмовляли про щось?

— Звичайно.

— Але ви не пригадуєте, про що саме?

— Запам'ятовуються слова в якійсь кризовій ситуації… Пробачте, як вас звати?

— Я не відрекомендувався? Мене звуть Костянтин Іванович.

— Так от, Костянтине Івановичу, зрозумійте, що нелегко розповідати комусь третьому про розмову з друзями, про спокійну розмову… Ольга поставила касету, вона знає… — Ніязметова знову заплакала, — вона знала всі мої касети, бо подарувала мені їх багато, кожного разу привозила з Луїсбургу. Деміса Руссоса поставила, чудовий співак, правда ж?

— Я не чув.

— Його тепер дуже люблять: повна розкутість, щирий, вразливий, все віддає пісні, як Віктор Хара… Так от, Оля поставила Руссоса, сіла біля Серьожі й спитала його, чи не забув він цю пісню, а він відповів, що не пам'ятає її, тоді Оля сказала: «От дурненький, та це ж наша пісня». Він здивувався, глянув на неї, а вона засміялась, як же вона гарно сміялась, мертвого могла розсмішити, і сказала: «Пригадуєш, цю пісню завжди грали в нашому люксі?» А він знову не зрозумів: «У якому люксі?» А Ольга розвеселилася ще більше: «Та в «Хілтоні», в «Хілтоні»!» Він чомусь зразу ж схопився й перекинув на неї бокали з шампанським, а на ній було чудове плаття, плісироване, джерсі, дуже легке, зараз таке модне. Він засмутився, взяв її за руку, одвів у ванну, потім вони повернулися — тихі, якісь дивні… Я попросила Олю: «Розкажи про ваш номер», а вона подивилася на Серьожу, сумно всміхнулась і відповіла: «Іншим разом». І замовкла, більше ні слова не промовила…

— Це все, що сталося за шістдесят хвилин? — тихо спитав Константинов. — Не пригадуєте, хто саме з великих говорив, що «талант — це деталь»?

— Здається, Чехов.

— Ні, Чехов сказав інакше, він писав, що «стислість — сестра таланту». — Константинов зітхнув. — Непогано було б, якби наші письменники взяли собі цей девіз… Про «деталь» писав Тургенєв.

— Але він цілком міг приміряти на себе чеховську думку — всі його романи дуже короткі.

— Правильно, — погодився Константинов. (Він навмисно змінив темп розмови, щоб дати жінці заспокоїтись.) І це зрозуміло. Прочитайте Тургенєва ще раз, я не кажу про романи, візьміть його листи: пригадуєте, як він докладно виписував соловейкові трелі? Це можна друкувати як вірші в прозі, він знайшов слова, щоб передати кожнісіньке колінце вранішньої солов'їної пісні в кожному повіті Курської губернії — чудово!

— Знаєте, а Ольга — вранішня людина, — замислено сказала Ніязметова і знову виправила себе. — Була… Була вранішньою людиною…

— Не зрозумів…

— Це я місток від солов'їв перекинула, — пояснила Ніязметова. Є люди вранішні, а є вечірні. Вранішні — завжди всміхаються, навіть коли їм недобре, вони ніби побоюються образити тих, хто з ними поруч, своїм поганим настроєм. А вечірні — свій настрій виставляють напоказ, паче на вітрину. Я не можу збагнути, чому ви цікавитесь Олею, я ж знаю, Чека даремно не будо цікавитись людиною.

— От ви сказали, що Дубов зразу схопився, перекинув стіл… Ще раз пригадайте, після яких слів Ольги він це зробив?

— Вона сказала «наш люкс», а він зрозуміти не міг, а коли вона нагадала про «Хілтон», він схопився й перекинув… — Ніязметова раптом замовкла, на лобі збрижились дрібні зморшки, так буває у людей, які люблять сонце і дуже швидко загорають.

— Ви не знаєте, Раїсо Ісмаїлівно, — вибачте, будь ласка, що запитую про це, — вони стали близькими ще в Луїсбурзі?

— Ви добре сказали «стали близькими». Тепер кажуть «вони зустрічаються», дуже вульгарно, правда? Я не питала її про це, Костянтине Івановичу… А вона не говорила. Вона — при всій своїй відвертості — була дуже скритна, коли йшлося про особисте. Але мені здається, що все в них почалося там.

— Вона збиралася виходити заміж за Дубова?

— Важко сказати. Не знаю. Пригадую тільки, Оля якось мені призналась: «Серьожа не любить дітей». Вона потім тижнів зо три не хотіла з ним зустрічатися, жила в мене, а я ж безтелефонна, знайти нелегко, ховайся собі на здоров'я…

— А в кого ще могла вона ховатися від нього?

— У Галі Потапенко, це наша подруга… У… та ні, мабуть, усе.

— У Вінтер студенти в інституті були, Раїсо Ісмаїлівно?

— Ви дуже жорстоко сказали: «У Вінтер»… Вона для мене була й залишається Олечкою… Що ж до аспірантів, то, по-моєму, кожен, хто готується до докторської, повинен мати учнів.

— Це я знаю…

— Що, кінчали аспірантуру?

— Ні, в мене є аспіранти. Я, з вашого дозволу, доктор юриспруденції.

— А я й не подумала б!

— Чому?

— Не знаю.

… Галина Іванівна Потапенко працювала старшим економістом «Росавтотехобслуговування». Телефон на її столі дзвонив без упину. Константинов кілька разів намагався розпочати розмову, але нічого путнього з цього не вийшло. Він ненароком зиркнув на годинник: минуло вже п'ять хвилин, як він сидів тут, а Потапенко все ще говорила про будівництво бази в Бронницях, просять встигнути до Олімпіади, — сервіс по всіх дорогах Російської Федерації, десятки тисяч машин з-за кордону, треба бути у всеозброєнні…

— Галино Іванівно, — шепнув Константинов, — я поспішаю…

Жінка кивнула, прикрила рукою мембрану:

— Зараз вийдемо в коридор, одну хвилинку підождіть…

Константинов вирішив не викликати Потапенко до КДБ; по-перше, він вважав, що жінка може розгубитися, недарма ж хороший лікар завжди сам робить візит; хворому й стіни вдома помагають, він хазяїн, розкутий; по-друге, вважав Константинов, у нього не було особливих підстав для допиту, та й не його це справа, а слідства.

— Що ж, ходімо покуримо, — сказала Потапенко, поклавши трубку, — тут життя не буде.

У коридорі вони примостились на диванчику, біля вікна; Потапенко закурила радянське «Мальборо», обхопила коліно лівою рукою (так завжди жінки сидять на пляжі, причому ті жінки, які добре плавають), обернулася до Константинова:

— Рая мені дзвонила, Костянтине Івановичу. Вона просила допомогти, я готова: зразу ж даю вам слово честі.

— Спасибі. Ви, напевно, в курсі того, що мене цікавить?

— Так. Дивно все це…

— Що саме? Чому дивно?

— Розумієте, Оля приїхала до мене, очі хворі, бліда, змучена, я її ніколи не бачила такою… Навіть не знаю, чи зручно про це говорити… Словом, вона попросила мене оцінити сережки. Діамант із смарагдом, дуже гарні…

— Чому сама не пішла до ювеліра?

— Бо місяць тому я сестрі, коли вона виходила замін? купила сережки й оцінювати їх їздила до Григорія Марковича, є один старий ювелір, ще за царя працював.

— Можна було просто спитати його адресу.

— Він не прийме. Він же не працює, на пенсії, приймає тільки тих, з ким знайомий, вони такі недовірливі, ці старі ювеліри… Але що цікаво, там, у коробочці, під сап'яном, лежала записка: «Сережки від Серьожки». Отже, це Дубов їй подарував.

— Коли це було?

— Після того як вони від Раї приїхали, години через три. Оля залишила сережки, сказала, що перед літаком зайде й забере, і от…

— Де ці сережки?

— В мене… Я збиралася поїхати до її батька… Але це нелегко, кажуть, старому дуже кепсько, ледве дихає…

— Ольга вам нічого не розповідала?

— Що саме?

— Ну, чому в неї поганий вигляд? Навіщо їй треба було оцінювати подарунок від друга?

— Є речі, про які не розповідають, Костянтине Івановичу, навіть подругам.

— А ми, чоловіки, друзям, справжнім друзям, розповідаємо все.

— За це ми вас і любимо. Так от, Григорій Маркович оцінив ці сережки. Вони коштують п'ять чи сім тисяч карбованців. Причому, він гадає, що вони не нашого виробництва.

— А якого?

— Йому здається, що це бельгійська робота; діамант, вважає він, африканський, адже колись бельгійці володіли алмазними копальнями…

— Ви з Дубовим тож дружите?

— Як вам сказати… Я, признатись, не дуже йому симпатизую; хоч він і розумний, і, Оля говорила, талановитий, і не п'є, а все одно не лежить у мене до нього душа.

— Чому?

— Не знаю. Не лежить, та й годі. Я й на помилки не пішла, знала, що буде вистава, а я цього терпіти не можу: своє в собі треба берегти…

— Куди Оля від вас поїхала?

— Не знаю… Вона кудись дзвонила, цікавилась якимись проспектами, довідниками… Не пригадую, здається, вона називала ім'я Льва.

Проскурін вислухав Константинова, відкрив папку, погортав сторінки:

— Тільки один її знайомий має ім'я Лев.

Константинов посміхнувся:

— Кумедно ви якось сказали цю фразу. Наче переклали з англійської. Яке прізвище в цього Льва?

— Лукін. Лев Васильович Лукін.

— Попрошу вас зустрітися з ним. Зразу ж. Домовились? І от іще… Вимальовується Дубов, дивно вимальовується… Де він?

— Я розшукував його, Костянтине Івановичу, але він як у воду впав.

— Теж помер? — посміхнувся Константинов. — До вечора знайдіть.

— Товаришу Лукін, моє прізвище Проскурін, я з КДБ. Здрастуйте.

Лукін запросив Проскуріна в квартиру: стелажі у великій кімнаті були заставлені книгами, словниками, довідниками — Лукін працював у міжнародному відділі Бюро технічної інформації.

— Не звертайте уваги на розгардіяш, — сказав він, — це безладдя лише здається безладдям. Я до ваших послуг, товаришу Проскурін.

— Спасибі. Я маю до вас запитання.

— Будь ласка.

— Так от, товаришу Лукін, мені треба знати, про що вас питала Ольга Вікторівна Вінтер останнього разу?

— Оля попросила в мене проспект готелів «Хілтон». А в чому справа?

— Товаришу Лукін, запитання ставитиму я.

— Будь ласка.

— Що це за проспект?

— В ньому опис готелів, ресторанів, барів, вартість номерів, адреси, телефони, телекси.

— Звідки ви привезли цей проспект?

— По-моєму, з Італії. Чи з Великобританії. Здається, з Лондона, так, саме з Лондона.

— Ви не пригадуєте, там є опис готелю «Хілтон» в Луїсбурзі?

— Звичайно. Ольгу, по-моєму, цікавив саме цей готель.

— Чому?

— Не знаю. Вона переглянула довідник, зупинилась якраз на тій сторінці, де був луїсбурзький «Хілтон», загнула цю сторінку, потім розгладила, вона знала, як я ставлюсь до книжок…

— А де цей довідник?

— Оля забрала його з собою.

— Обіцяла повернути?

— Обіцяла. Я на поминках бачив цей довідник у Сергія в кімнаті.

— Вона зразу попросила саме цей довідник чи спершу розмовляла з вами про щось?

— Ні. Вона ще на порозі сказала: «Лев, дай проспект по «Хілтону». Ну я й дав. А що сталося, товаришу Проскурін?

— Ви не помітили нічого дивного в поведінці Вінтер?

— Кого? Ах, Олі? Ні. Тільки у неї був вигляд поганий, наче після безсонної ночі, а так нічого дивного я не помітив…

З ювеліром Абрамовим працював Коновалов. Коновалов замислено дивився на блискучу лисину ювеліра, який писав висновок, старанно виводячи кожну літеру:

— А чому саме «Кук і сини», Гнате Васильовичу? — перечитавши висновок Абрамова ще раз, спитав полковник Коновалов. — Помилки бути не може?

— Ювеліри помиляються, як і сапери, лише один раз у житті. Камінь сльозиться, відлив голубий, грані ручної шліфовки з невеликим машинним втручанням — хто ж, як не Кук, зробить таке? Це ми не бережемо клієнта і не думаємо про спадкоємність симпатій, а їм інакше не можна, вони живуть ринком, а не зборами політосвіти, будь ласка, не гнівайтесь за мою зухвалість, але я звик казати те, що думаю, — особливо після рішень історичного двадцятого з'їзду більшовиків.

— Де існують філіали «Кука і синів», ви зможете нам підказати?

— Як це де?! «Куки» володіють світом, у кожній країні є їхня контора, це ж не продаж насіння, це діаманти!

— Між іншим, торгівля насінням теж дає мільйони.

— А що таке ці мільйони! Це плювок з космосу! Це убозтво й розор! Діаманти можуть коштувати десяток тисяч мільйонів, але всі звикли до того, що треба обманювати всіх, коли маєш справу з камінцем, — навіщо нервувати стомільйонною ціною?! Не треба! Діамант престижний, а хіба люди зуміли визначити ціну престижу?!

— Ще не зуміли, — погодився Коновалов. — А от скажіть, будь ласка, такі сережки можна вважати за представницький подарунок?

— Ха! Представницькі подарунки — це ручка «Паркер»! Ви не знаєте закордону, а я його знаю! Представницький подарунок — це записна книжечка, набір сірників і, як апофеоз, книга про архітектуру Полінезії! Думаєте, буржуй — щедрий?! Він скупий! Він скупіший за нашого фінінспектора! «Кук» не для представництва! Товар «Кук» дарують раз у житті: на весілля, дочці в донь повноліття, коханці; забудьте про представництво, коли в ділі фігурує «Кук»!

Коновалов посміхнувся:

— Спасибі вам, товаришу Абрамов.

Підрозділ Коновалова узагальнював дані на Дубова. Константинов, зокрема, доручив уточнити, чому, повернувшись з Луїсбургу, Дубов відмовився від запропонованої йому докторантури.

— Він не тільки від докторантури відмовився, товаришу генерал, — доповідав Коновалов, проаналізувавши пізно вночі зібрані матеріали. — Вимальовується досить цікава картина: по-перше, йому запропонували посаду завідуючого відділом в управлінні, оклад триста п'ятдесят. Відмовився. Дивно, бо він все-таки натякав співробітникам, що з грошима в нього сутужно. Відмовився від навчання в академії. Три місяці чекав посади старшого референта саме в тому відділі Координаційного інституту, куди надходять усі закриті матеріали по «африканському вузлу». Оклад — двісті, преміальних нема.

— Які ж вигоди він міг мати в координаційному інституті? Цікавіші відрядження, перспектива просування по службі?

— Ніяких вигод. Відрядження йому гарантували, коли запрошували завідувати відділом, — практично, цілий світ. Там же йому обіцяли дати пільги, якщо він вирішить писати докторську. Перспективи росту в Координаційному інституті дуже незначні, хіба що тільки захиститися…

— Він пише дисертацію?

— Ні. Ми з'ясовували, він навіть не збирається писати.

— Як його характеризують?

— Позитивно. Дисциплінований, скромний, дуже акуратний у роботі з секретними документами.

— Який, до речі, в нього дома приймач?

— Він же зараз не в Москві, Костянтине Івановичу… Ми не маємо права — поки що, принаймні, — заходити до нього в квартиру…

— Це треба подумати і дізнатись, який у нього приймач.

— Я прикину комбінації, товаришу генерал.

— Коли закінчите «прикидати»?

— Я доповім вам про план заходів сьогодні ж…

… О четвертій ранку прийшов Проскурін.

— Де Дубов? — спитав Константинов.

— Я зроблю все, щоб знайти його.

— Ну в такому разі ми змушені не дозволити вам робити все, а лише те, що не суперечить законові…

Константинов розгорнув папку з спішними телеграмами:

— Скажіть мені, хто з людей із «звуженого кола» знав про наші поставки в Нагонії?

— Я повинен подивитися ще раз матеріали на фігурантів.

— На кого? — Константинов поморщився. — «Фігурант» — у Бархударова — означає «артист балету».

— Так кажуть, товаришу генерал. «Фігурант» — це те слово, що точніше за інші передає думку, яка в ньому закладена.

Константинов замислено заперечив:

— Слово — само по собі — безлике, воно не може бути ні брехливим, ні правдивим, так, здається, вважав Сократ. Правда чи брехня випливають із сполучення слів, а вони вже складаються в те, що тепер ми визначаємо «точкою зору»…

(Константинов закінчив два вузи: коли працював токарем у Запоріжжі, його мобілізували по комсомольському набору в КДБ восени п'ятдесят четвертого року; він заочно закінчив юридичний інститут; потім, дописуючи дисертацію, склав екстерном екзамени на філологічному факультеті; англійська література XIX століття; батько його, прикордонник, який загинув при обороні Бреста, був учителем російської мови, тому, мабуть, у Константинова така надзвичайна вимогливість — точно виражати думки; однією з найулюбленіших його книжок була робота ленінградського письменника Льва Успенського — від наполегливої боротьби старого майстра за чистоту мови Константинов був у захопленні.)

— Я маю подивитися матеріали про фігу… на осіб, які нас зацікавили. А чому зараз зайшла мова про поставки? — здивовано запитав Проскурін.

— Це пов'язано з телеграмою Славіна. Можу допомогти: в Луїсбурзі про ці поставки знає тільки одна людина — Зотов.

— Якщо зважити на його стосунки з дружиною — дружба і мирне співіснування, — посміхнувся Проскурін, — то про це напевно знала Вінтер.

— Припустімо. А хто ще?

За півтори години Проскурін доповів, що таку інформацію — за родом своєї роботи — одержувала тільки одна людина: Дубов Сергій Дмитрович.