ТАРС уповноважений заявити…

Константинов

Він подивився на присутніх, відкашлявся, але розмови не починав; довго розкурював сигарету, нічого не говорив навіть після того, як пустив цівку голубого легенького диму просто перед собою, ніби відганяв на осінньому полюванні останніх комарів, злющих і настирних.

— Ну що ж, — нарешті кашлянув він, — з чим підемо до керівництва?

— З трупом, — хмикнув Гмиря. — Провал цілковитий, що й казати.

— Я б так гостро питання не ставив, — зауважив Проскурін. — Зрештою агента виявлено, витік інформації зупинено, інструкції ЦРУ у нас на руках. Хіба цього мало?

— Навіщо себе заспокоювати? — Коновалов знизав плечима, прислухався до бою курантів — пробило двічі, була друга година ночі. — Те, що сказав підполковник, — само собою зрозуміло, але головного ми не виконали: не спіймали на місці злочину розвідників.

— Правильно, — погодився Константинов. — Знову провал. Але ми повинні їх викрити.

— Як же без Дубова ми тепер їх візьмемо? — спитав Проскурін. — Не слід тішити себе надією, треба задовольнятися тим, що є.

— Давайте проаналізуємо, іцо ми маємо, — сказав Константинов. — Починайте, товаришу Гмиря.

Той підвівся:

— Небагато у нас є. В наших руках інструкції: післязавтра Дубов повинен зустрітися з невідомим розвідником, найімовірніше з Лунсом чи Карповичем. Місце сигнального пароля для машини Дубова — стоянка на «Паркплац». Де ця стоянка, ми не знаємо. Ми також не знаємо, в якому саме місці мала бути зустріч у парку, а він — величезний. Щоб вивести працівників ЦРУ на зустріч з Дубовим біля об'єкту «Парк», ми повинні вичислити, де розташований цей «Паркплац». Поки що — все.

— Ви? — звернувся Константинов до Проскуріна.

— Згоден з Гмирею.

— Товаришу Коновалов…

— Якщо ми хочемо вийти післязавтра в «Парк», треба продумати легенду, куди так раптово зник Дубов: розвідники стежать не тільки за машиною, але й за ним самим.

— Усе? — спитав Константинов. — Дякую. Отже, перше: підрозділ товариша Гмирі розробляє й забезпечує легенду «негайного відрядження» Дубова на Далекий Схід, на конференцію з проблем, пов'язаних із зоною Тихого океану. Друге: підрозділ Проскуріна веде роботу далі, акуратно опитуючи всіх знайомих Дубова: маршрути поїздок, час; звичні місця паркування. Третє: підрозділ Коновалова готує всі матеріали про маршрути виявлених співробітників ЦРУ — чи не було перетинань, зняття сигналів з дубовських місць стоянок, подібних до тієї, що коло Інституту міжнародних відносин, це, мабуть, парольний сигнал, який він одержав у попередній інструкції, дуже схоже: він залишив там машину трохи більше як на півгодини, зустрів Ольгу, а наступного дня пішов на контакт у Парк Перемоги.

— А як же ми вичислимо «Паркплац»? — зітхнув Проскурін. — Ніяких прикмет…

— Викликайте Ольгу Вронську на дев'яту ранку, — сказав Константинов. — Спробуємо з нею поговорити. Запросіть Парамонова, адже він і Дубову робив профілактику.

О четвертій годині ранку Константинов надіслав шифровку Славіну:

О п'ятій годині Константинов затвердив макет «Парку Перемоги», який виготовляли цілий день: треба було продумати, як розмістити оперативні сили, щоб оточити величезний район, бо точного місця зустрічі в інструкції не вказано; протягом дня треба було також передислокувати туди співробітників, розставити спеціальні телекамери, апарати нічного бачення, розмістити штаб операції для захоплення розвідника ЦРУ.

О дев'ятій ранку Ольга Вронська ввійшла до кабінету Константинова, всміхнулася йому, ні тіні здивування не було на її обличчі, зовсім спокійна.

— Здрастуйте, мені сказали, щоб я приїхала до четвертого під'їзду…

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Встигли поснідати?

— А я сьогодні взагалі не буду їсти — тільки холодна вода.

— Влаштовуєте розвантажувальні дні?

— Втретє в житті.

— З лікарем радилися? Це, кажуть, не всім можна.

— Мій друг чудово знає йогу, він певен, що голодний день конче потрібний, — Ольга глянула на годинник.

— Уже захотілося попоїсти? — спитав Константинов. — Ждете вечора?

— Ні, я повинна подзвонити на роботу.

— Як ви думаєте, чому вас запросили до мене?

— Мабуть, у зв'язку з виїздом за кордон…

— Ви збираєтесь за кордон?

— Так. Із Серьожею… З моїм майбутнім чоловіком, — пояснила вона.

— Зрозуміло. Ні, я запросив не в зв'язку з цим, а втім… Я хочу вас спитати: як би ви поставились до людини, яку ми підозрюємо в шпигунстві?

— Так, як і ви, — легко відповіла Ольга. — Шпигун — це бридко.

— Чому? — поцікавився Константинов. — Все-таки теж робота… Є теслярі, є льотчики, є шпигуни…

Ольга засміялася:

— Нічого собі робота!

— Високо оплачується. Тепер шпигуну за «шкідливість» добре платять.

— Я пригадую, мама читала вірші в дитинстві: «Найманець вражих банд, кордон наш переходив шпигун і диверсант». Я після того з бабусею в лісі боялась гуляти, за кожним кущем шпигун і диверсант ввижався.

— Ви любите бабусю?

— Дуже люблю.

— Більше, ніж маму?

— Так не можна запитувати…

— Чому?

— Тому що доведеться кривдити своєю відповіддю або фальшивити, а я не хочу ні того, ні того.

— Ясно. Олю, пробачте за моє відверте запитання: ви Сергія Дмитровича кохаєте?

— Дуже-дуже.

— Не просто, а «дуже-дуже»?

— Так.

— Ваша робота подобається вам?

— Ні.

— Чому?

— Нудно. Я знаю, що можу дати більше, а нікому начебто цього й не треба.

— Ви пропонували?

— Що?

— Дати більше й краще.

— Це незручно… Ніби сама набиваюсь.

— Набиваються — це коли просять. Коли пропонують — вовсім інше… Кого з письменників ви любите?

— Ну… Багатьох… Горького… Маяковського, звичайно…

— А що в Маяковського найбільше подобається?

— Як — що? «Вірші про радянський паспорт».

— А в Горького?

— Пісня про Буревісника.

Константинов, ледь усміхнувшись, зітхнув.

— Сергій Дмитрович до медичної літератури ще не прищепив вам смаку?

— Він мені розповідав про йогів. Дуже цікаво.

— Про голодний день — це він?

— Звичайно.

— Ну я розумію, йому треба, а вам з вашим тонким станом навіщо? Рано ще.

— Серьожа вважає, що з юних літ треба готуватися до старості. Розпустиш себе зараз, а потім нелегко ввійти в форму.

— Взагалі це правильно. Ще одне запитання: за що ви покохали Сергія Дмитровича?

— Він дуже розумний. Сильний. Наше покоління тягнеться до сорокарічних мужчин, мої ровесники якісь дебіли, мамині синочки. А чому ви питаєте про це?

— Ви ж самі здогадалися, чому я вас викликав. Давно з ним знайомі?

— Ні. Хоча зараз здається, що вічність, я й на роботі безперестанку у вікно дивлюсь, щоб не заважали уявляти його обличчя, бо товариші по службі маячать перед очима й маячать…

— Коли ви з ним зустрілися?

— Зовсім випадково. Ми з подругою умовилися разом відпочивати, а вона не прилетіла. Він запросив мене провести з ним день, ми так гарно снідали, я й не знала, що сніданок може бути таким цікавим, як вечеря: урочистий, значущий…

— Ви його за сніданком і покохали?

— Вам цього не зрозуміти, хоча я знаю, чому ви так питаєте… Ну і потім море, сонце…

— Море й сонце — це одне діло, кохання — інше.

— Можливо…

— А чому однолітки здаються вам дебілами?

— Не знаю… Це важко пояснити. Вони якісь ледачі, навіть квітів ніколи не подарують, не вміють цікаво говорити, освідчуються якось несміливо, а по очах зразу видно, чого хочуть.

— Невже ледачі?

— О, ще й які! Спитайте, хто з них уміє собі штани випрасувати чи сорочку випрати, спитайте! Скажуть: «А мати навіщо?»

— Мабуть, вам просто не поталанило, Олю.

— Нічого подібного, я намагалася знайти гарного хлопця…

— Дивлячись де шукати. Гаразд, часу в мене мало: ви не погодилися б допомогти нам у нашому ділі?

— Звичайно.

— Ви не хочете спитати, «в якому саме»?

— А я вам вірю, для поганого ви ж мене не запросите.

— Ми хочемо, щоб ви допомогли нам викрити шпигуна.

— Я згодна.

— Подумали?

— І думати нічого, це мій обов'язок. Що треба робити?

— Пригадайте всі ті місця, куди їздили з Сергієм Дмитровичем, де зупинялись, куди ходили гуляти…

— То ви його спитайте, він же краще за мене все знає…

— Неодмінно. Але спочатку ви постарайтесь усе пригадати, гаразд?

— Значить, так… Ми їздили на Ленінські гори, там ми зупинялись і гуляли з Серьожею… Потім у Парк Перемоги.

— Години зо дві, не більше, еге ж?

— Ні, тільки півгодини.

— Він скаржився, що в нього машина стала коверзувати, щось із проводкою сталося, так?

— Так, іноді. Але він вийде, посіпає проводи, і все налагодить.

— Це часто буває. Я теж з проводкою мучусь. Послухайте, Олю, а якщо ми зараз з вами сядемо в машину і ви мені покажете ті місця, де ви гуляєте, згода?

— Я не зовсім розумію вас. Чому про це не спитати Серьожу?

— Після того як ми з вами побуваємо на всіх цих місцях, Олю, вас відвезуть на аеродром, і разом з нашим товаришем ви полетите в Адлер. Поживете в Піцунді: відпочивайте, грійтесь на сонці, купайтесь…

— Ой, як цікаво! Але я повинна подзвонити Серьожі й мамі, попередити їх. А як же з роботою?

— З роботою ми вже все владнали, вам туди й дзвонити не треба. Що ви скажете мамі?

— А їй все одно що сказати — аби попередити, — Ольга зітхнула. — Необхідна проформа — та й годі.

Константинов підсунув їй міський телефон:

— Дзвоніть.

Ольга набрала номер; Константинов відзначив, що спочатку вона подзвонила на роботу до Дубова.

— Можна Сергія Дмитровича? Його знайома. Ольга Вронська. Як полетів? — Вона розгублено подивилась на Константинова. — Куди? А коли повернеться? Спасибі… Вона здивовано сказала Константинову:

— Він спішно вилетів у відрядження… Мабуть, дзвонив мені, а я ж у вас. Як погано, він ще щось подумає. — Вона швидко набрала домашній номер. — Ма, Серьожа не дзвонив? Ой, дзвонив, так!? Що він сказав? Ага… А коли обіцяв повернутися?

«Молодець Гмиря, — подумав Константинов, — навіть цю страховку передбачив, молодець».

— Ма, знаєш, я негайно відлітаю… Ні, не до нього. Я тобі пізніше поясню…

Константинов підказав пошепки:

— Коли повернуся…

— Коли повернуся, — повторила Ольга. — Це службове відрядження. Ні, мамо, ні, що ти, ну як можна так думати?! Ну, до побачення, бабусю поцілуй.

Вона поклала трубку, подивилася на Константинова — чи так сказала?

Якусь мить він зважував, чи варто відкрити їй усе, але потім вирішив почекати, хоча тепер він був до кінця певен, що Оля нічого по знала про справжнього Дубова; брехала матері невміло; відповідала на запитання відверто, без роздумів; глибиною думки не відзначалася; думала наївно, штампами, хрестоматійно, але щось підказувало йому — «жди, треба ждати».

Константинов разом з Ольгою вийшов з кабінету, лишив її на хвилинку в приймальній, а сам заглянув до кімнати, де сидів Михайло Михайлович Парамонов. Побачивши генерала, той схопився, виструнчився, запобігливо подався вперед.

— Зараз з вами поговорить наш співробітник, — Константинов кивнув на Гмирю. — Я не встигну, — Пояснив полковникові: — Доцільніше мені самому з нею поїхати. Ясно?

— Звичайно, — погодився Гмиря. — А може, й мені повозити Михайла Михайловича?

— Нехай він спершу все, що нам треба, пригадає. Ви, Парамонов, з Вінтер і з Дубовим їздили на машинах?

— Так точно!

— Ви ж білобілетник, не рапортуйте, а говоріть нормально. Коли їздили, чому зупинялись — нам хочеться допомогти людям, що опинилися в вашій ситуації, розумієте? І нікому не треба розповідати про нашу розмову, ясно вам?

Посадивши поруч з собою Ольгу, Константинов згадав третю інструкцію ЦРУ: «Надішліть дані про вашу нову подругу, а також дівочі прізвища її матері та бабусі». А чому не попросили прислати її фотографії? Самі зняли? Де? Коли?»

— Олю, у вашої мами інше прізвище?

— Інше. Вона взяла прізвище вітчима, а дівоче в неї Швецова.

— Розумію. Ну, будемо пригадувати… Куди подамось? На все в нас лише дві години. До мосту через Москву-ріку не їздили? Коло Лужників?

— Не їздили жодного разу. Хочете, покажу, де в Парку Перемоги катались? Звідти й почнемо.

— І покажете місце, де він вас лишав саму, а дядьки й тітки, милуючись вами, вас фотографували?

Вона засміялась:

— Звідки ви знаєте? Мене тільки один чоловік фотографував, коли Серьожа ходив по квитки в цирк.

— Це коли було? В той день, як повернулись?

— Ні, вранці наступного…

… Повернувшись після поїздки по Москві, Константинов передав Ольгу старшому лейтенантові Крюковій, а сам подався на квартиру Дубова. Тут він переглянув усі книги й швидко знайшов ту, яку шукав: «Довідник готелів «Хілтон». Перегорнув сторінки, знайшов загнуту: «Двокімнатні номери «Хілтона» відзначаються особливим комфортом; кольоровий телевізор, приймач, програма музики, що передається радіовузлом готелю, затишна ванна з морською водою, холодильник і набір посуду на шість осіб. Вартість — 95 доларів, розрахунковий час — 14.00 опівдні».

Константинов книгу обережно закрив, обгорнув папером і спитав оперативного працівника, який сидів у засаді:

— Як гадаєте, відбитки пальців можна взяти з глянсової сторінки?

А втім, відповіді він не ждав — йому тепер стало ясно, чому Дубов знищив Ольгу Вінтер: коли минає перша закоханість, постають питання, і на них треба відповідати, а як відповіси про хілтонівський люкс?

«Трагедія слабкого й нечесного чоловіка, коли поруч в ним — чесна жінка, — подумав Константинов, — Чесна й сильна, не споглядач, а діяч. Звичайно, Ольга спитала про «Хілтон», коли вони залишилися самі, а він погано збрехав, вона ж розумніша, вона все збагнула і віднесла його сережки до подруги — сама просто не наважувалася почути те, що скажуть оцінювачі. Навіть сильна людина відтягує хвилину правди, бо правда передбачає дію. А в неї, яка вже попрацювала за кордоном і чудово знала, що й до чого, був один вихід. Іти до нас. І він це зрозумів. Що він міг їй збрехати? Сказати не ту ціну? Припустімо. Ніхто з наших за кордоном цін в готелях толком не знає; розуміють, що не по кишені, й не питають — гордість не дозволяє. Звичайно, коли була закоханість, там, у Луїсбурзі, і тут деякий час, не думала вона ні про ці самі кляті дев'яносто п'ять доларів за любов у люксі; гроші й любов — чужерідні; а от чому вирішила з'ясувати це зараз? Здогадалася про його друге обличчя? Але як? Вона його захищала перед усіма, покійничка ж не дуже любили, «Заратустра», гоноровитий, поблажливий. Мабуть, здогадалась у Ніязметової, коли він вилив на неї вино й повів у ванну — просив, мабуть, щоб мовчала при подрузі. А це суперечило її єству. І вона оцінила сережки. І жахнулась. І поїхала по проспект «Хілтона». А потім повернулася до нього. І сказала йому про все. І його охопив жах — зрозумів, що загинув».

І раптом Константинов спіймав себе на думці, що йому жаль Дубова. Він спершу навіть не зрозумів себе — жалість до зрадника, хіба це можливо?

«Мабуть, можна пояснити, — подумав Константинов. — Приїхав же він туди не зрадником. На чому його зламали? Аномалія? Але ж на світі живе немало людей з відхиленням від норми. Може, я був неправий, коли говорив з Степановим? Ні. Був правий. Не можна не вірити будь-якій людині, яка має певні відхилення від норми, — це призведе до шпигуноманії і зрештою допоможе ворогові ламати людей страхом. Скільки наших зараз працює за кордоном?! Десятки тисяч. Мабуть. А життя й там триває, будь-яке лихо може спіткати людину — випадково, через глупство чи необізнаність… А ворог пильний, він уміє все зважити в людині, розкласти її по спектрах. Честолюбство, скнарість, пиятика — так, це знаряддя, ним як користувалися, так і будуть користуватися наші противники, але хіба більш-менш розсудливого індивіда завербують, хіба він стане шпигуном, переспавши десь там з підкладеною під нього Пілар? Отже, все-таки аномалія! Але аномалія від аномалії різниться. Як же провести межу? І яка вона, ця таємнича межа? Обчисливши її, збагнувши, можемо врятувати людину від падіння. А ще можемо врятувати людину вірою в неї. Кожен повинен знати — тобі вірять. Це надає сили. Тільки людина з патологічною мораллю може стати шпигуном, — переконуючи самого себе, думав Константинов. — Отаким був Дубов, це точно, і тому саме в операції з ним спрацювали і Пілар, і його зажерливість, і надмірне, ніцшеанське честолюбство».

Константинов увійшов до свого кабінету, проковтнув три таблетки аскорбінової кислоти, кажуть, тонізує, адже всю ніч не спав, ні хвилинки не спав. Він зняв піджак, надів шерстяну сорочку, що висіла у нього в шафі; його морозило, хоча день обіцяв бути теплим, дощ перестав і на вулицях пахло розквітлими липами.

«Дивно, — подумав Константинов, — липи вже відцвіли. А може, мені хочеться вдихати ці пахощі, вони — із сонячного літа, в них багато щастя й надії? Хто це писав: «Головне — дуже хотіти, тільки тоді бажане здійсниться». Наївно, звичайно, але щиро, молодість відчувається».

Він потер чоло, повіки, скроні, присунув зошити Дубова, перегорнув кілька сторінок, спинився на рядках:

«Те, що святе, — невластиве мені; якби власність інших не була для мене святою і я дивився б на неї як на свою, я оволодів би нею».

«Людина стоїть над кожною окремою людиною».

«Моральна людина неминуче приходить до того, що вона не має іншого ворога, крім аморального. І — навпаки».

«Егоїст, якого так сахаються «гуманні люди», — така ж примара, як і диявол, він існує тільки в їхній уяві, як фантастична страшна постать».

«Не називай людей грішниками й егоїстами — і ти не знайдеш їх! Дивись на себе як на більш владного, ніж кажуть про тебе, і ти матимеш більше влади! Дивись на себе як на більш великого, і ти матимеш більше!»

— Товаришу генерал, до вас можна?

— Прошу, — відповів Константинов, а сам подумав: «Де ж це я читав? По-моєму, Штірнер, основоположник анархічного індивідуалізму. Його Гітлер часто перечитував — право на винятковість, на владарювання, суперменство».

Діждавшись, коли співробітники, що їх викликав помічник, посідали до столу, він сказав:

— Мені здається, що парольний сигнал «Паркплац» — це стоянка коло роботи Дубова; він завжди залишав машину на одному й тому місці, фарами — до гастронома; Ольга жодного разу не бачила, щоб його «Волга» стояла інакше, і він завжди Ольгу брав до себе в машину о вісімнадцятій тридцять — за інструкцією це саме той час, коли ЦРУ мало знімати парольний сигнал «машина». Але чи сидів він за кермом чи не сидів, ось у чім заковика? А може, з ними — Дубов і Ольга? Так, так, я маю на увазі і Вінтер, і Вронську…