ТАРС уповноважений заявити…

Славін

— Здрастуйте, Андрію Андрійовичу.

— Здрастуйте, — відповів Зотов.

— Я хотів би, щоб ви допомогли мені збагнути тутешню ситуацію, я — Славін Віталій Всеволодович.

— Так це не до мене.

— Всі кажуть, що ви краще за інших відчуваєте ситуацію — особливо в зв'язку з Нагонією, наші поставки, їхню циклічність…

— Про все це можна прочитати в наших звітах. Тільки що з того… Пиши, не пиши, а віз навряд Чи зрушиться.

— Чому?

— Та тому, що ми робимо дурниці.

— Це ми вміємо, — погодився Славін. — Тільки в даному випадку добре було б зачепитися за головну ланку: в чому саме робимо дурниці? Як подолати цю дурість? Становище в Нагонії заслуговує цього.

— Подолати дуже просто. Портові служби тут заборгували нам п'ять мільйонів. Дрібниця, звичайно, в порівнянні з тим, що летить на вітер, але за тутешніми масштабами — це гроші, а ми соромимося вимагати від них оплати боргу, а коли вже не можете повернути боргу, то хоч будьте чемні, обслуговуйте наші судна, які йдуть до Нагонії, пропускайте їх першими, не тримайте по три доби на рейді. А ми панькаємося, боїмося, що нас неправильно зрозуміють, образяться, а нас в усіх тутешніх газетах обливають брудом, скільки їм заманеться…

— Побоювання образити свідчить про силу, Андрію Андрійовичу. Хіба не так?

— Згоден. Але як ми дивитимемося один одному в очі, коли задушать Нагонію? Через те, зокрема, що наші поставки йдуть із затримкою, а там теж є люди, які вміють пускати чутки, вони вже й тепер кажуть: «Росіяни, мовляв, багато обіцяють, але не вміють дотримувати своїх обіцянок, графік летить, ми через це горимо». Що ви на це скануєте?

— Погано. Гірше бути не може.

— А мені тут відповідають, що я — зануда й буркотун, а я не зануда, просто я частіше за інших їжджу в порт, зустрічаюся з різними людьми й пересвідчуюсь, що тут вирішили: «їм можна сісти на шию».

— От ви мені й підкажіть, як про це все краще написати, гаразд? О другій я обідаю з одним приятелем, американським колегою, не бачилися з Нюрнберга…

— Дік?

— Так. Знайомі?

— Він приятель мого знайомого. Мені здається, мислячий газетяр, і дуже прикро, що він спився.

— Годині о четвертій я до вас заїду, гаразд?

— Ні, о четвертій я зайнятий. Давайте годині о дев'ятій.

— У мене?.

— Де ви зупинились?

— У «Хілтоні». Шістсот сьомий номер.

— Шостий поверх?

— Так. Праворуч по коридору.

— Я знаю. Гаразд, о дев'ятій я до вас приїду.

Пол Дік сів поруч із Славіним, вилаявся, буркнув:

— Ви мене втягли в паскудну історію, Іване. У який «макдоналдс» поїдемо?

— В той, що поряд з будинком, де жив Белью.

— Він жив у бідонвіллі, там «макдоналдс» смердючий, як помийна яма, я все оглянув навколо.

— Я теж хочу подивитися хоч краєм ока.

— Не хитруйте, Іване. Що вам відомо про цього самого Белью? — Пол Дік подав Славіну вісім доларів. — Візьміть і купіть самі, я не втримався б, випив.

— Що це?

— Не прикидайтеся дурником, я ж програв вам, ви краще за мене відчули Джона — він справді спитав мене про вас, як ви й передбачали. Скажіть, що ви знаєте про Белью?

— Нічого. Я можу лише припускати. Мабуть, Белью наймав кімнату десь коло вокзалу…

— Коло порту. Але там теж гамірно, крани під вікном працюють вдень і вночі. Далі?

— Мабуть, у кімнаті в нього були російські книжки…

— Українські. Й листівки, багато давніх листівок…

— На столі лежав сухий сир і півбатона, так?

— Сир був дуже черствий, батона не було, крекер. Ви що, були в його кімнаті?

— Коли б я там був, Пол, мене вже допитували б. Як його вбили? З безшумного пістолета?

— Ні. В нього жахнули з портового крана, із снайперської гвинтівки, через вікно. Він, між іншим, вишивав, у нього там серветок повно, скатерок, доріжок. Півники та курочки. Скажіть, що ви про нього знаєте? Ви ж не просто так почали розшукувати його, Іване…

— Які були в нього книжки, Пол?

— Я забув… Ні, я записав, звичайно, в блокнот, але блокнот мій у номері… Вірші. В основному вірші.

— Комірчина, крани під вікном, — серветки з півниками й вірші…

— Ви дуже добре класифікуєте факти. Колись у вас цього не було — з Нюрнберга ви гнали чисту інформацію. З роками у вас 8'явилася чудова свавільність, ви безстрашно організовуєте окремі факти в думку.

— Можу зазнатись. Поліції було багато?

— Дві машини.

— Преса?

— Їх пустили пізніше, коли закінчився обшук.

— Що шукали?

— Чорт їх знає. Натякали, що він ваш агент.

— Натякати можна дівці, а в такому ділі потрібні докази.

— А що, хіба їх не можна зробити?

— Яка потреба?

— Потреба є: жив коло порту, там ідуть ваші судна до Нагонії, тут зараз починається кампанія проти цього, ну, а Белью у бінокль підглядав і подавав сигнали.

Славін засміявся.

— А що? — вів далі Пол. — Головне кинути дохлу кішку, нехай її підбирають інші; винуватий завжди той, кого змішали з грязюкою — йому ж самому відмиватися, зрештою.

У «макдоналдсі» коло порту, за два блоки від того третьорядного готелю, де жив Белью, стояла задуха. Славіна здивувало, що тут було так багато мух: сині, здоровенні, вони літали повільно, немов навантажені «юнкерси», і так само нудно, пронизливо дзижчали.

— Вип'ємо кави, — запропонував Славін, — а обідати поїдемо кудись на свіже повітря, гаразд?

— Ні, справді, ви знали цього Белью, він ваш шпигун, Іване?

— Пол, у нас нема потреби тримати тут шпигуна, слово честі. Ми відверто сказали, якщо в Нагонію почнуть вторгатися, ми будемо допомагати Грісо всіма засобами, які маємо в своєму розпорядженні. Карти відкриті, таємниць нема; взагалі тепер у світі мало таємниць, все можна вичислити, тільки треба поміркувати добряче.

— У такому разі, вичисліть мого президента. Його курс.

— А ви маєте свою власну думку про нього?

— Маю. Він надто щирий, а ця риса згубна для лідера, який мусить бути гнучким, Іване.

— Коли так, то я можу спати спокійно. Але, по-моєму, все йде інакше. Ваш воєнний бізнес дає на передвиборну кампанію немало грошей, а він престижна людина і тому зобов'язаний розрахуватися з кредиторами. Як? Тільки воєнна промисловість може зразу принести віддачу: штовхни у виробництво нейтронну бомбу — ось тобі десять мільярдів реалізовано, ось тобі борг погашено. Та не дали йому запустити в серію нейтронну бомбу — дуже небезпечно, розсудливі американські політики — проти; вони, як і ми, розуміють, що наші народи, хоч як їм перешкоджають, все одно дружитимуть — це реальна історична перспектива, ми в неї віримо. Коли не вийшло з бомбою, ваш шеф спробував удатися до мирних галузей промисловості, щоб одержати гроші від них і повернути борг воєнно-промисловому комплексу, і — таким чином — зберегти хорошу міну при поганій грі. І він погодився на мирні переговори. Але його, як ми знаємо, не в усьому підтримує конгрес. І він опинився між двох вогнів. А вибір робити треба, життя примусить, самі ж американці вимагатимуть цього.

Схоже на це, але правда все-таки моя, а не ваша, тому що можна було б знайти третій шлях, хитромудрий, а він цього не може собі дозволити…

Негр, який наливав каву в картонні стаканчики, сказав Полу:

— А я вас бачив сьогодні, сер.

— А я тебе не бачив.

— І ви мене бачили, сер. Ви виходили з квартири, де вбили Івана.

— Кого?! — Пол здивувався. — Якого Івана?!

— Белью. Його справжнє ім'я Іван, він змушений був називатися Айвеном. Він же росіянин.

— Я теж росіянин, — сказав Славін.

— О, пробачте, сер, я ніяк не міг подумати, що ви росіянин, я думав, ви англієць…

Славін вийняв пачку «Яви», взяв сигарету, але прикурювати не став — він взагалі не курив, інколи смоктав сигарету, та й то зрідка.

— Послухайте, а чому він тут жив? Звідки росіянин у Луїсбурзі? Він нічого вам не розповідав про це?

— Ні. Він тільки співав, коли був дуже п'яний.

— Він завжди багато пив?

— Ні… Він страшенно став напиватися, коли сюди почали заходити російські кораблі. Ваші матроси часто п'ють у мене пиво. Белью завжди сидів он у тому темному кутку й дивився на них, а після того як вони йшли звідси, починав пити, а вже потім співав свої пісні. Але його не били, ні, йому дозволяли співати, його виганяли лише тоді, коли він блював…

— Йому дозволяли співати, — повторив Пол Дік, — це дуже гуманно, що йому дозволяли співати, це вам запишуть на небесах. Дайте-но мені віскі з льодом.

— У нас іспанське віскі, сер, віскі «Дік», ваші люди не п'ють його.

— Мої люди — кретини, навіщо звертати на них увагу. Ви їм не кажіть, що це «Дік», наливайте сміливо й ставте під ніс, тільки стукайте денцем склянки так, щоб трохи віскі виплеснулось.

— Спасибі за пораду, сер, я спробую. Може, хочете зіграти в більярд? У нас непоганий стіл, та й кулі важкі.

— Скажіть, — спитав Славін, — хоч раз цей самий Белью співав при російських матросах?

— Так, одного разу співав, сер, і дуже плакав, коли співав, і вони подарували йому поштові листівки…

— Коли це було?

— По-моєму, в грудні, сер, але точно не пригадую. Я тільки пам'ятаю, що він потім ходив якийсь переляканий, ніби чогось щодня ждав.

Славін поклав перед барменом листівки:

— Візьміть на згадку, тільки не дозволяйте, щоб вас убивали із снайперської рушниці.

— Спасибі за подарунок, сер, але я краще відмовлюсь від нього — тепер поліція допитує всіх, хто знав Белью, а поштових службовців відвезли у відділ з усіма їхніми книгами, перевіряють листи й телеграми. Всяк може бути, сер, тож дякую вам, адже нас привчили боятися своєї тіні…

«У грудні сюди прибули перші кораблі. І наш Іван уперше побачив справжніх росіян. І написав нам листа. І довго не зважувався відіслати. Все просто й точно. А потім, мабуть, поліцейські сказали про безпалого коло нашого посольства. Глебб його вичислив, як і я, і знищив. А тепер лише він один, Джон Глебб, може ткнути пальцем у фотографію того чоловіка, якого вербував».

… Коли Славін зупинив «фіат» коло маленького полінезійського ресторанчика — столики винесли на берег, під широкими плетеними зонтами тінь, — Пол Дік вивалився перший, зразу ж вкрившись потом.

— Зачекайте, — сказав Славін, — оберніться й полюбуйтесь на «Мерседес», який мене пасе. І запам'ятайте номер — він унікальний, такого немає в каталогах тутешньої автоінспекції.

— Годі, Віт, — Пол Дік назвав нарешті Славіна на ім'я. — Не можна бути таким недовірливим.

— До міста нас поведе голубий «форд», і я раджу вам зі мною не сперечатися, бо ставка буде вдвічі більша за ту, яку я виграв сьогодні вранці.

— Виходить, і Глебб — звідти? — зітхнув Пол.

— Я вам це сказав?

— Не думайте, що я старий ідіот, гаразд?