ТАРС уповноважений заявити…

Славін

Пілар подала склянку:

— Знаєте, як у нас називають джин?

— У кого це «у нас»? — глянувши на Глебба, спитав Славін. — Ви маєте на увазі фірму чи місцевість?

— Я маю на увазі Іспанію.

— У вас джин називають «хінеберою», чи не так?

— Віт чудово розмовляє по-іспанськи, — сказав Глебб. — Як і всі російські розвідники, він вільно володіє іноземними мовами.

— Джон це краще знає. Інакше, мабуть, важко працювати: спробуй прожити в Гонконзі без китайської — зразу ж провалишся. Ви ніколи не жили в Гонконзі, Пілар?

— А ви? — спитав Глебб, засміявшись занадто вже голосно. — Ви, мабуть, скрізь жили, Віт?

— Ні, мене не пустили, не дали візи. Я написав, що їду туди в справі якогось Вільгельма Шанца, він, по-моєму, працював там у сфері бізнесу.

Пілар зиркнула на Глебба — обличчя її було, як і досі, з усмішкою, гарне, але в очах з'явилася тривога; зіниці розширились, і тому здавалося, що вона погано бачить, ось-ось витягне з невеличкої шкіряної сумочки окуляри в тонкій золотій оправі.

— Як цікаво, — сказав Глебб. — Ви вже, очевидно, написали про цей свій вояж у російській пресі?

— Тема — не журналістська. Її не можна пропустити через газету. Це скоріше роман. Ви любите авантюрні романи, Пілар?

— Я люблю авантюрні романи, — повагом відповіла жінка й знову зиркнула на Глебба.

— Вона любить фільми. Про Бонда, — допоміг їй Глебб. — Про російських шпигунів, які от-от мають перемогти, але в кінці програють, бо ми сильніші.

— «Ми»? — знову посміхнувся Славін. — Я не знав, що ваша торговельна фірма зв'язана з англійською розвідкою. Знаєте, коли б я був режисером, я зняв би фільм. Ні, не зняв би, а точніше, дозняв. Я дозняв би до «З Росії з любов'ю» тільки один кадр: після того, як щасливий Бонд повіз пашу шифрувальницю в Лондон, на екрані з'являється титр: «Операція проникнення пройшла успішно, приступаю до роботи, Катя Іванова».

— Зараз прибуде Пол Дік, продайте йому цей сюжет, але не продешевіть, Віт; за нього можна взяти не менше як тисячу.

Пілар випила трохи червоного тінто і, не відводячи погляду від очей Славіна, сказала:

— Ти часом буваєш поганим комерсантом, Джон. Ціна такому сюжетові — я все-таки трохи тямлю в мистецтві — не менше, як сто тисяч. Зразу ж. Тут, на місці.

— Платіть, — сказав Славін. — Я згоден.

— Може, в Штатах заплатять більше, — урвавши сміх, сказав Глебб. — Я кажу серйозно, я готовий зв'язатися з Голлівудом негайно, у нас хороший зв'язок.

— Ви певні, що вашої рекомендації досить? — спитав Славін.

— Певен.

— Що — писали сценарії?

Глебб ляснув себе по стегнах, зігнувся — показав, як йому стало смішно, — а потім знову став звичайним, відкритим і веселим Джоном.

— Хай вам чорт, Віт! Не треба так потішатися над недосвідченими в мистецтві комерсантами.

— Віталій — дуже гарне ім'я, — сказала Пілар. — Це як Вітторе в італійській.

— Схоже на німецького Вільгельма, — озвався Славін. — Правда, різний зміст вкладено.

— Я, до речі, зустрічав Шанца в Гонконзі, Віт. Сивий дід з синім носом, еге ж?

— Ніс у нього посинів під старість. Коли йому було тридцять, носа він мав цілком пристойного, йому ж не можна було пити, він працював у гестапо, там не тримали п'яниць — серйозна контора…

Пол Дік прийшов тверезий. Він похмуро привітався з чоловіками, дав поцілувати себе Пілар, од віскі відмовився:

— Не буду. Сьогодні й завтра не буду.

— А чому? — спитав Славін.

— Готую добрячий удар проти вас, Віт.

— А чи варто?

— Варто. Грати треба чисто.

— Згоден, — сказав Славін. — Згоден з цим абсолютно, Я, між іншим, маю кілька цікавих історій, пов'язаних а нечистою грою, можу продати.

— Я пропився. Куплю в борг.

— Гаразд. Підожду. Так от, я почав розповідати пре Гонконг, про тамтешню мафію.

— Ні, ні, — мовив Глебб, — краще ви продайте Полу сюжет про Бонда! Ти не уявляєш, Пол, як це дотепно й зло! Я в захваті од Віта. Уявляєш, фільм кінчається тим, що дівчина, яку вивіз Бонд, ну, пригадуєш, та чекістка, надсилає в центр шифровку із Лондона: «Операція проникнення пройшла успішно, легалізувалась, приступаю до виконання службових обов'язків». Здорово, еге ж?

— Про службові обов'язки у нас говорять, — зауважив Славін, — коли людина загинула, виконуючи обов'язок…

Дік похмуро поглянув на Славіна:

— Зловісний, між іншим, сюжет. Правдиво звучить.

— Не ми вигадали Бонда, який гробить наших людей. Пол, не ми зробили з нього героя — людину, що хвацько розстрілює росіян.

— Гаразд, розповідайте ваш сюжет.

— Ні, скільки заплатите за цей, про Бонда? Джон запропонував сто тисяч.

— Це я запропонувала сто тисяч, Віт, ви помилились.

— Покажіть мені таких продюсерів, — нарешті озвався Пол Дік, — я зароблю десяток мільйонів за тиждень, сімдесят процентів вам, о'кей? Ну, розповідайте. Було б чудово, якби ваш сюжет виявився менше гонконзьким, а більше луїсбурзьким — доля Зотова тривожить мене так само, як і вас. Спершу один росіянин врізав дуба, потім другий, чи не забагато на один тиждень, га?

— Не було б третього? — запитливо подивившись на Глебба, сказав Славін. — Так от. Пригадуєте, в Нюрнберзі проходив у справах СС якийсь Вільгельм Шапц?

—. Не пригадую.

— Ми, американці, нація без пам'яті, — озвався Глебб. — Переобтяжена пам'ять заважає жити, вона — мов чиряки, що гнояться…

— Коли б ми втратили двадцять мільйонів, пам'ять була б така ж сама, — мовив Пол. — Я не пригадую Шанца, мабуть, це з катів низького рангу?

— Так. Екзекутор. Ми довели його участь у сорока семи ліквідаціях…

— Що таке «ліквідація»? — запитала Пілар. — Якщо про жорстокість, не треба, Віт, і так занадто багато гіркого на цьому світі…

— «Ліквідація» у них означала поголовне винищення жителів села чи міста, починаючи від немовлят і кінчаючи хворими.

— Це під час боротьби проти партизанів? — запитав Глебб.

— А що — це може виправдати їх? — Славін підсунув свою склянку Пілар, і вона зразу ж налила йому джину.

— Можна, я покладу лід рукою? — спитала вона.

— Звичайно, — відповів Славін, усе ще дивлячись у вічі Глеббу. — То що ж, Джон, боротьба з партизанами може служити виправданням таких ліквідацій?

— Ну звісно, ні, Віт. Я лише уточнював. Звірства наці — мерзенні.

— Так от, ми викрили цього самого Шанца; він жив у Канаді, але його нам не видали, і він зник. А потім вигулькнув у Гонконзі, вже з американським паспортом…

— Та ні, — поморщився Глебб. — По-моєму, він там торгував якимось нікарагуанським чи таїтянським картоном. Я певен, що він не став громадянином Штатів.

— Невже? Ну що ж… Це добре… Так от, коли в Гонконзі десять років тому вибухнув скандал — на аеродромі захопили групу мафіозі з героїном, — цей самий Шанц організував втечу з міста якоїсь португалки чи іспанки, здається, Кармен, такої ж гарної, як наша чарівна Пілар, і угробив ту людину, яка взяла на себе провину. Він і містер Лао. Чи не так, Джон?

— Чому ви мене питаєте про це?

— Ти ж працював у Гонконзі, — знизав плечима Пол. — Тому він і питає.

— Я там працював наїздами, кілька тижнів, суто комівояжерський бізнес.

— Тоді зрозуміло, — сказав Славін. — І, звичайно, ви не знали тамтешнього представника ЦРУ, він же був причетний до скандалу, його якось погасили, цей скандал, але жаринки тліють, Джон, жаринки тліють. Як, Пілар, цікаво роздмухати цей жар?

— Як вам сказати… Дещо є, але для справжнього скандалу замало…

Глебб знову голосно засміявся, хоча обличчя його — Славін це бачив — було напружене страшенно:

— В нашій країні популярні суперекандали, Віт. Те, що ви розповіли, — будні, нудна пародія на фільм «Хрещений батько».

— Що значить суперскандал? — спитав Славін.

— Коли алкоголічка-дружина, — відповів Пол, — коли чоловік — гомосексуаліст і примушує сестру жити з вигідними йому людьми, коли син мільйонера вступає в компартію, коли хабар перевищує сто тисяч баків — це ще сяк-так. Воно, звичайно, краще було б, якби щось про якісь там штучки президента з концернами, — це проходить, це подобається суперникам, а найбільше потенціальним.

— Дружина є, — відповів Славін, обернувшись до Джона. — В цій історії є дружина. Наркоманка. Кревна родичка чоловіка — просто його племінниця. Донька нациста. Сама була учасницею діла. Ну як?

— Давайте імена, — відповів Дік. — Це я розпишу так, що аж дим піде, і зароблю на цьому не самі тільки гроші, зароблю ім'я — мене ж забули, у нас забувають тих, хто боровся з наці, тепер пам'ятають тих, хто таврує такі пороки, про які розповіли ви. Вступаю в діло, не інтригуйте.

Славін обійняв Глебба за плече, шепнув йому:

— Поінтригуємо, Джон? Чи відкриємо частину карт?

Пілар надпила вина й відповіла:

— Я на вашому місці трохи поінтригувала б.

— Згоден. Тепер слово за Полом — що він знає про Зотова? Мене в госпіталь не пустили й зустрітися не дозволили. Розповідайте, Пол, вашу версію, я її потім прокоментую, гаразд?

— Слухайте, Віт, з цим росіянином поки що нічого не зрозуміло, мене…

— Вам не личить, — перебив його Славін, — ось так казати: «з цим росіянином».

— Як це у вас називають? Великодержавним шовінізмом? — посміхнувся Пол. — Не гнівайтесь, я погано вимовляю російські прізвища.

— Ніколи не признавайтеся в цьому, Пол; вас звинуватять у низькому професіоналізмі, газетяр повинен знати імена своїх противників — навіть коли їх трудно вимовляти. Ми, наприклад, добре пам'ятаємо імена наших ворогів.

— Я не вважаю Зотова противником, — сказала Пілар. — Він просто виконував свій обов'язок.

— Хто це довів? — Глебб знизав плечима. — Ми живемо не в тоталітарній системі, його провину треба підтвердити доказами. Передавач — це не доказ. Могли просто підкинути.

— Правильно, — погодився Славін. — Сьогоднішня «Ньюс» написала про це вашими словами.

— Невже? — здивувався Глебб. — Молодці, я, признатися, не читав.

— А це що? — Пол кивнув на «Ньюс», що лежала на столі, коментарій про Зотова було підкреслено червоним олівцем.

— Це читала я, — відповіла Пілар. — Я занепокоєна долею Зотова і ладна зробити все, щоб йому допомогти.

— Але як? — спитав Глебб. — Я теж хотів би допомогти йому. Як?

— Дуже просто, — відповів Славін. — Знайти тих, хто влаштував напад на його квартиру.

— І розшукати тих, хто зламав сейф у Лоренса, — посміхнувся Пол Дік.

— Пол, — сказав докірливо Глебб, — це не по-джентльменськи.

— Це по-джентльменськи, бо він погодився розмовляти зі мною, і я вже надіслав кореспонденцію в свої газети: «Краса — як символ надійності»; про це я подумав, коли побачив роботу групи гангстерів у апартаментах «Інтернейшнл телефонік» — вони добували імена «надійних друзів» тієї фірми, яка зуміла побудувати надійний міст зв'язку між Штатами й групою Піночета, коли він ще не був диктатором, а приймав паради, стоячи поруч з Альенде».

— Беру, — сказав Славін. — Чудова шапка, Пол.

— У росіян погано з вільно конвертованою валютою, — сказав Глебб. — Ви — виняток, Віт?

— Просто я дотримуюсь контрастної дієти, — один голодний день на тиждень — економія в чистому вигляді.

Пілар і Глебб перезирнулись.

— Захоплюєтесь йогою? — спитала Пілар. — Я можу дати вам літературу, у мене є багато книжок російською мовою.

— Йогою захоплююсь, за книжки спасибі, візьму з радістю. До речі, Пол, ви не знаєте, це той Лоренс, який відмовився відповідати конгресові по багатьох пунктах про путч у Сантьяго?

— Той самий.

— Резидент ЦРУ?

— Спитайте про це мене, хлопці, — сказав Глебб, — все-таки ми з ним дружимо багато років. Він така ж людина ЦРУ, як я — агент гестапо.

— О, як цікаво, — п'ючи джин, спроквола мовив Славін, — коли б Пол зміг одержати документи про те, що працівник ЦРУ зв'язаний з нацистами — як із старими, так і з новими, це можна було б обіграти в пресі?

— Коли преса боролася з ЦРУ, — відповів Пол, — вона мріяла мати щось подібне. Це нокаут, Віт, але…

— Я займався боксом, я знаю, як бити, я готовий навчити вас методу.

— Отак вербують довірливу вільну пресу, — знову засміявся Глебб, і очі його стали схожі на вузькі шпаринки.

— Віт, я хочу показати вам мою гордість, — сказала Пілар, — ходімо.

— А мені ви не хочете показати свою гордість, гвапенья? — спитав Пол.

— Коли чимось гордяться по-справжньому — гордяться мовчки, — кинув Глебб.

— Гарні слова, — сказав Славін. — Слова людини, що вміла перемагати.

Пілар взяла його за руку, повела за собою крученими сходами нагору, на другий поверх. Там, у кімнаті з скляним дахом, з великою тахтою, вкритою шкурою тигра, стіни були обвішані іконами — всі до єдиної реставровані, багато золота й виразно мальованих очей.

— Як? — спитала Пілар. — Надзвичайно, правда? Сімнадцяте століття, північ Росії, тієї, яка мала вихід до моря, тобто до свободи…

— Де реставрували? Тут?

— Ні.

— Вас засмутити чи краще сказати неправду?

— Я завжди, Віт, любила слухати правду. До кінця. Всю. Тоді й я готова сказати правду.

— Всю?

— Залежить од вас.

— Тільки од мене?

— Я не дружина і не клерк, у мене є власне діло, Віт, тому я користуюсь головним благом життя — я-незалежна. Я дорожу цим благом, бо прийшла до нього з підвалу, ступаючи по запльованих сходах… Кажіть правду…

— Добре. Сімнадцяте століття в нашому іконописі вирізняється зразу, і не так манерою письма, як формою дошки. Дошка має бути дугоподібною, опуклою, збитою з трьох клинків. У вас тільки одна ікона справжня, Пілар, усі інші — ви хотіли правди — підробка. Але я нікому не скажу про це, я вмію зберігати таємниці.

— Ви не дуже зберігали чужі таємниці, коли говорили про Шанца.

— А хіба це чиясь таємниця?

— Віт, чого ви домагаєтесь?

— Правди.

— Це відповідь росіянина. Я стала американкою, я звикла до точності запитань, конкретики завдання, товарної ціни, до строку й до форми гарантії.

Славін узяв жінку за руку, поцілував її, спитав:

— Ви зараз живете по американському дипломатичному паспорту? Чи зостався один із колишніх?

— Віт, ви не відповіли на моє запитання…

— Мабуть, про те, як звуть «надійного друга фірми» Лоренса, зручніше запитати в Пола?

— Але ж запитали про це ви?

— Повторіть мою фразу, Пілар, і ви погодитесь, що я такого запитання не ставив. Адже я фантазер. Людина, яка захоплюється журналістикою, повинна бути фантазером.

— Якщо я відповім на це запитання, ви не будете відповідати на запитання Пола?

— Ні, таки справді, ви полюбляєте авантюрні романи, Пілар. Я боюся за вас. Я не хочу, щоб ви відчули бодай найменшу незручність, коли йдете сходами вгору. А взагалі джентльмен має бути поруч з жінкою в час такого маршруту, хіба не так? Мужчина з міцними м'язами й головою, яка працює по-американськи: гарантії, точність, діловитість.

— Добре, я зараз покличу Джона, — сказала Пілар.

— Я тут, дівчинко, — посміхнувся Глебб.

Він стояв біля гладенької стіни, невидимі двері за ним і повільно зачинялись.

— Я хотів би послухати гонконзьку історію містера Славша ще раз — детальніше, сам на сам.