ТАРС уповноважений заявити…

ПОШУК — IV

Гмиря, поговоривши з Константиновим по телефону з Одеського управління, зайшов до каси аерофлоту і взяв квиток на вечірній рейс.

«З поганої вівці хоч вовни жмут, — подумав він, виймаючи з портфеля плавки. — Прилетіти в Одесу і не викупатися — глупство. Тим паче що Шаргін, на щастя, відпав. Ніякого тобі клопоту — несподіваний «ваканс».

Йому дуже подобалось це французьке слово; свої поїздки на полювання він називав тільки так: «ваканс» — та й годі. Хоч за всі ті роки, що Гмиря працював у контррозвідці, а працював він тут уже двадцять п'ять календарних літ із своїх сорока семи, справжнього «ваканса» не мав жодного разу. Літній сезон не приваблював його, трагедії з путівками не торкалися Гмирі: в санаторії він не їздив. Наприкінці серпня на один тиждень вирушав на відкриття полювання на качок, два тижні ходив на кабана, це в листопаді, і якщо дозволяли весняне полювання, то їздив у Ахтирі в кінці квітня — саме тоді прилітають північні гуси.

Гмиря вмів розподіляти час, полювання привчило його до скрупульозної точності; тому, закінчивши розмовляти з Москвою, він зайшов до буфету: плавлений сирок, чашка кави, молочний коктейль, потім вирішив податися на автобусну станцію, звідти йдуть автобуси на пляж, дізнатися, як доїхати з пляжу на аеродром («навіщо зайвий раз просити хлопців з управління, відчуватимеш себе зв'язаним, хай живе свобода»), здати портфель до камери схову, наплаватися досхочу й повернутись до Москви засмаглим.

Гмиря зайшов у бар і зразу ж зустрівся з Шаргіним; той, неуважливий, пропустив його першим, за ним увійшов Ван Зегер із «Трейд корпорейшн», а вже останнім він, Леопольд Никифорович.

У барі було порожньо, відвідувачі готелю роз'їхались у справах, курортники смажились на пляжі; Шаргін сів з Ван Зегером біля вікна, поряд з пальмою, яка ніби мстилась за те, що її вивезли з Африки, росла тільки вгору — ще півметра, і вона дістане до стелі.

«А чому тут Ван Зегер? — подумав Гмиря. — Шаргін же вилетів сам-один?»

Тим часом за столиком розмовляли тихо, англійською мовою.

— Це не по-джентльменськи, — говорив Шаргін, — ви мене підведете під монастир, Шарль…

— Що значить «підвести під церкву»? — не зрозумів той; Шаргін розмовляв дуже правильно, так точно дотримувався граматичних правил, що зрозуміти його академічну англійську мову було справді нелегко.

— Це значить, що я надалі не зможу допомагати вам так, як робив це досі.

— Дуже погано, Лео. Це буде погано і для вас, і для нас.

— Тоді виконуйте свої обіцянки.

— Ви думаєте, це залежить тільки від одного мене?

— Але ви тут представляєте інтереси контори, хіба не так?

— Я намагаюсь це робити, Лео, та не все від мене залежить. Я не всемогутній, як це здається на перший погляд. Престижність — це омана, і чим гірші справи нагорі, тим розкішніші машини мені сюди надсилають, тим більше дають грошей, щоб я вдень і вночі напував контрагентів у себе в офісі.

— Це ваша справа, кого ви напуваєте, але я сподіваюсь на мінімальну кмітливість ваших шефів. Коли вони брякнуть свою заяву, зі мною все буде покінчено, розумієте? Я знаю, що кажу, Шарль.

Шаргін оглянувся, вийняв гроші, підійшов до буфетниці, розрахувався.

Ван Зегер, однак, не підвівся.

— Ходімо, — сказав Шаргін, — ходімо, треба щось робити…

Гмиря, взявши таксі, поїхав до Управління КДБ, знову подзвонив Константинову і, передавши майже дослівно дивний діалог, свідком якого він став, попросив санкцію на дію.

(Доповідна записка, яку Шаргін готував, зачинившись у своєму номері в Одесі, свідчила про те, що Ван Зегер, діставши попередню згоду на продаж нафтосировини, — неофіційну, чисто дружню згоду, — надіслав телекс директорату фірми, а ті дали про це повідомлення в пресі, назвавши ціну, яка ніяк не влаштовувала радянське торгове об'єднання, відповідав же за ту ціну саме Шаргін. А передати Ван Зегеру попередню згоду йому доручив заступник голови об'єднання — тому під час розмови в барі, яку випадково почув Гмиря, Шаргін був засмучений не чимось там, а хваткою ненадійністю свого партнера по торгівлі.)