ТАРС уповноважений заявити…

Константинов

Заснути він так і не зміг; снотворне приймати не можна — становище таке, що в будь-яку хвилину могла виникнути ситуація, і він крутився на дивані в кабінеті до світанку; встав о четвертій годині, вийшов на вулицю.

Тиша була відчутною. Він згадав Славіна, їхню останню розмову про мирність. Славін у тюрмі, нічого собі мирність, а він, Константинов, ходить по місту, до щему дорогому його серцю, і нічого не може вдіяти, щоб визволити Віталія з тюрми; ЦРУ не прийде до «Мосту», бо не буде сигналу коло цього проклятого об'єкта «Діти». Де вони «Діти»? Де?

Він ішов по Луб'янці до бульварного кільця; у воді, що нею машини поливали асфальт, вигравала веселка. Відчувши на обличчі крапельки вологи, Константинов зійшов з тротуару на брук. Друга машина проповзла ще ближче від нього; Константинов зажмурився, мерзлякувато зіщулився — в обличчя дихнуло прохолодою, крапельки були голчасті, немов душ «шарко».

«Нічого, — подумав раптом Константинов, — нічого. Навіть коли я не доведу цього діла до кінця і піду з роботи, залишаться наші хлопці… Залишиться Володя Гречаєв, скінчив Бауманський, а знайшов себе в нас; залишиться Ігор Трухін, юнга Північного флоту, а тепер ас, справжній ас контррозвідки; Стрельцов залишиться, син Героя, справжня людина, хоч і молодий ще зовсім; і Коновалов залишиться, почав війну десантником, весь кулями продірявлений, а працює, немов юнак, з запалом працює, дивуватися тільки можна; Гмиря залишиться, Никодимов, хороші люди залишаться. Страшно розставатися з роботою тільки тоді, коли за тобою нікого нема; художник — без школи, режисер — без послідовників… Отоді справді страшно. А коли ти певен, що є люди, які зможуть продовжити, — тоді не страшно, тоді нічогісінько в житті не страшно…

— Товаришу! — хтось гукнув його.

Константинов розплющив очі: по той бік вулиці стояла міліцейська «Волга». Лейтенант, витерши обличчя носовою хустиною, похитав головою:

— Не можна ж стояти на проїжджій дорозі. Та ще з заплющеними очима… Що це за пішоходи у нас?! Як діти, слово честі. Дітям можна простити, вони ж знаків ще не розуміють, а ви?

Константинов ступив на тротуар:

— Пробачте, будь ласка.

— Зіб'ють — хто винен буде?

Константинов повторив іще раз:

— Пробачте…

І тут він помітив трикутний знак ДАІ, закріплений на стовпі — хлопчик і дівчинка біжать через вулицю, взявшися за руки. «Діти», — подумав Константинов. — Цей знак називається «Діти». Прикріплений до стовпа. Можливо, об'єкт «Діти» і є той знак? Де?»

Константинов повернувся до КДБ, викликав машину, поїхав по трьох маршрутах, де Ольга показувала йому місця зупинок Дубова. Він налічив вісім дорожніх знаків «Діти»..

А на якому стовпі треба провести риску губною помадою? Вздовж чи впоперек?

— Ану, швиденько назад, — попросив Константинов водія і, знявши телефонну трубку, набрав номер Коновалова.

Той — по голосу було чути — теж не спав.

— Треба підняти з архіву фотографії, зроблені капітаном Гречаєвим, — сказав Константинов.

Коновалов кашлянув здивовано, не зрозумів, мабуть, про що мова.

— Пригадуєте, два роки тому ви розпікали Гречаєва за зайву підозріливість?

— Я його й після розпікав, — відповів Коновалов, — за зайву благодушність — також. Нагадайте, будь ласка, про що мова?

— Він супроводжував Крагера й Вілсона… Ну вони ще фотографували багато, транзитники з Токіо, обидва з відділу планування ЦРУ, невже забули?

… Коли Константинов повернувся, фотографії вже були у нього в кабінеті. Він розклав їх на великому столі засідань рівним довгим рядком і став повільно, уважно, ніби азартний гравець у карти, перебирати: Красна площа, університет, готель «Росія», ГУМ, Манеж.

Потім він поклав у папку двадцять три фотографії і подивився на Коновалова:

— Який же молодець ваш Гречаєв?! Він повторив — у тому ж ракурсі — всі плани кадрів, які зробили гості! Молодець. Виходить, операцію по тайниковому зв'язку з Дубовим вони готували два роки тому, — і Константинов тицьнув пальцем у фотографію мосту через Москву-ріку; башти видно чітко, та й міліціонера на набережній, який «завжди йде з поста після 22. 30»; монумент у Парку Перемоги, куди Дубов ходив напередодні, те саме місце, де пригальмовував Лунс, і, нарешті, крупним планом дорожній знак ДАІ «Діти», біжать хлопчик з дівчинкою, водію, увага! Константинов перевернув фотографію, прочитав:

— «Вулиця Крупської, перехід біля знака ДАІ». Я певен, що це і є той парольний сигнал «Діти». І мотивація чудова — саме по вулиці Крупської пролягає шлях до будинку посольства на Ленінському.

Зняв телефонну трубку, набрав номер Проскуріна:

— Чи не маєте бажання проїхатися зі мною?

… Він пройшов мимо стовпа двічі; рухи його були вільні, відпочиває собі людина, сьома ранку, саме час для активної прогулянки.

Перший раз Константинов, проходячи мимо стовпа, на якому було встановлено знак ДАІ «Діти», провів пальцем упоперек.

«Невмотивовано, — подумав він. — Такий рух помітять сторонні, треба спробувати інакше».

Він повернувся, зробив рукою інший рух, подовжній; можна було подумати — йде собі людина й розважається.

— Саме так, — сказав Проскурін, що спостерігав за Константиновим з машини.

Коли Константинов сів поруч з ним, Проскурін, котрий завжди в усьому сумнівався, похитав головою:

— Але чому ви переконані, що колір помади повинен бути саме такий, який ви знайшли під час обшуку в Дубова?

— А чому має бути інший?

— Може, цією помадою Ольга губи фарбувала. А для умовного знаку він щоразу купував нову.

— Ольга губи фарбувала, це правильно, але ж вони в неї не цементові, — сказав Константинов, вийнявши з кишені тюбик з помадою, яку знайшли під час обшуку. — А цей, бачите, зовсім стертий — видно, що ним креслили.

— Не знаю, — так само похмуро заперечив Проскурін, — я вже ні в що не вірю.

— Нерви до краю напружені, — погодився Константинов, — але вірити в успіх ми все-таки повинні.

О 17. 30 Гавриков виїхав з центру в напрямі до вулиці Крупської. Він зупинив машину коло магазину, відчинив дверцята, висмикнув з пачки «Аполло» сигарету, закурив, з жахом подумав про те, що батько, мабуть, не діждеться його; плакав сьогодні вранці, наркотики вже не допомагають, біль дужчає, а батько пошепки питає: «Де Митя, Митя де, господи…»

Гавриков пішов до бочки з квасом; Константинов гадав, що це краще, ніж випадково зайти до магазину; останні години працівники Коновалова пильно наглядали за районом, де з'явився «Дубов» — провал у Парку навчив бути дуже обережними; Константинов вважав, що ЦРУ декого, звичайно, може вивести на вулицю Крупської в ті хвилини, коли Дубов має поставити знак. Тому Гаврикову дали мікрорацію — на випадок, коли люди Коновалова виявлять невідомого, який стежить за ним, особливо якщо той буде з фотоапаратом, курити треба весь час, сигарета в роті змінює обличчя, і дуже ретельно контролювати шерифську ходу Дубова.

Біля стовпа Гавриков на секунду затримався, провів губною помадою риску і зразу ж почув за спиною скрипучий голос:

— Ану, зітри!

Він обернувся. Біля нього стояв старий чоловік у брилі; він тримав сітку, батько таку називав «авоською».

— Зітри фарбу, кажу тобі, — повторив старий і поліз у кишеню. А в цей час у маленькій рації, схованій у кишені Гаврикова, зашерхотів далекий голос:

— «Перший», негайно відганяйте «Волгу», з хазяйства у вашому напрямку йде машина.

«Хазяйство» — посольство. За неписаними законами розвідки агент не має права бачити того, хто йде знімати пароль; якщо побачились — сигнал тривоги, зустріч відміняється, хай їй грець оцій зустрічі, якої так чекають усі!

— «Перший», ви чуєте мене, відповідайте негайно!

Старий тим часом витяг з кишені свисток — переливчаста трель пролунала на вулиці. Цікаві, особливо ті, хто юрмився біля бочки з квасом, обернулись.

— Діду, рідненький, я вимір роблю, — чомусь пошепки сказав Гавриков.

— Я тобі покажу вимір! — вигукнув старий і вчепився в піджак Гаврикова кістлявими пальцями.

— «Перший», «перший», машина вийшла на Університетський, вас ідуть знімати. Негайно від'їжджайте!

— Батьку, — сказав Гавриков, — я вимір роблю для топографів, он машина моя стоїть, я мотор навіть не вимкнув…

— Приватна машина! — крикнув старий. — Знаю я вас! Вимірів хазяї приватних машин не роблять!

— Інженера нашого машина, не моя, батьку. Ходімо, я тільки мотор вимкну!

— Ні, ти спершу фарбу із стовпа зітри, а потім будеш мотор вимикати!

… Старий Гуськов прокинувся сьогодні в поганому настрої: вчора до пізнього вечора сидів у раді ветеранів, затверджували плани, пересварилися всі до хрипоти. Шубін плів якусь нісенітницю про активізацію роботи серед підлітків, не хотів, негідник, затвердити обрання голови секції культроботи, береже для Утіна, а той не вилазить з лікарні, два інфаркти переніс, а все-таки тремтить керувати культурою, хоч він її толком ніколи й не розумів, у громадському ж харчуванні працював, однак пнеться до керівництва, аби тільки давати вказівки художникові Веньці. Тому зараз старий Гуськов тримався войовничо і поступатись не мав наміру: «Головне — лінія, — казав він. — Якщо послаблення давати і до пуття діло не доводити, потім молодь не захомутаєш, стали тепер усі, розумієш, дуже сміливі».

— «Перший», «перший», ми не розуміємо, що відбувається, «перший»!

— Їдьмо в міліцію, діду! — сказав Гавриков і потяг за собою старого. — Їдьмо в міліцію, хай там розберуться!

— У міліцію — я згоден, — відповів старий, — тільки не жени.

Гавриков посадив старого в машину, кинувся до керма, врубав швидкість, перетнув осьову лінію, бо у вухах бринів обурений голос офіцера з групи Коновалова, в'їхав під «цеглину» на подвір'я, звернув за ріг, вискочив з машини, перегнувся навпіл — виблював.

— П'яний за кермом! — тріумфуючи, галасував тим часом старий і сюрчав у свій свисток. — Міліція! П'яний за кермом!

Міліціонер був поряд. Він підбіг до Гаврикова, взяв його за руку, обернувся до старого:

— Спасибі тобі, Гуськов, якого нелюда затримав, га?!

Машина віце-консула американського посольства проїхала мимо стовпа із знаком «Діти», збавивши швидкість, — пароль знято.

— Спостереження далі не ведіть, — сказав Константинов. — Нехай їздить, де хоче, ми будемо чекати коло мосту.

О двадцять третій годині двадцять п'ять хвилин співробітника ЦРУ, який працював у посольстві з дипломатичним паспортом, затримали, коли той закладав тайника в башті мосту через Москву-ріку і привезли в приймальню КДБ на Кузнецький міст. У контейнері, який відкрили, крім ампул з отрутою, лежали інструкції й запитальники, останні, вирішальні, перед початком операції «Факел».