Константинов


На аеродромі, біля трапа літака, що прибув з Нагонії, Константинова зустрів полковник Коновалов.

— Ми знайшли за цю добу Вінтер, Костянтине Івановичу, — сказав він. — Тільки мертву. Її ховають сьогодні.

Константинов не зразу збагнув:

— Кого ховають? Вінтер? Що таке?…

За півгодини його вже чекали в кабінеті.

— Запалення легенів, — доповідав Проскурін. — Покашлювала останнім часом, але все одно їздила на корт. Температурила, приймала багато аспірину, хотіла подолати хворобу, думала, дрібниці. Звалилася в Дубова. Звідти її й одвезли до лікарні.

— Хто такий Дубов?

— Її приятель, кандидат наук…

— Що ви про нього знаєте?

— Ми ще про нього нічого не з'ясували.

— Оце так?! Диво яке! Квітуча жінка, тридцяти років… А чому вчора на роботі в неї нічого про це по знали?

— Дубов увечері подзвонив, сьогодні поминки, він усіх її друзів збирає…

— Зможете послати туди когось?

— Навіщо?

— Вас не дивує її смерть?

— Ні. Тепер шаленіє якась легенева епідемія, капітан Стрельцов довідався про це в інституті удосконалення лікарів…


Увечері Проскурін доповів, що на поминках був його співробітник, який колись учився разом з Глібом Грачовим, приятелем Вінтер, отже, підхід знайшли, Грачов сам запросив його, подзвонивши попередньо Дубову.

Той відповів, що приходити можуть усі, хто «хоче пом'янути Олечку, двері квартири відчинені для всіх».

— Ну й що там було? — спитав Константинов.

— Батько ледве живий, побув хвилин з тридцять, а потім Дубов викликав «швидку допомогу», відвезли старого — єдина ж донька… Говорили про неї всі дуже добре, щиро говорили… Дубов плакав: «Тепер я маю право відверто сказати, що ховаю найдорожчу мені людину, немає дорожчої за неї і не буде». Обручальний перстень надів їй на палець — уже на кладовищі…

— Зотову телеграму дали?

— По-моєму, ні.

— Чому?

— Вони ж фактично розлучені…

— Коли вона захворіла?

— Сусід Дубова розповів, що ввечері їй стало дуже погано, Дубов їй гірчичники ставив, робив гірчичну ванну — ноги парив; розгубився, каже старий, але робив усе, що міг.

А вранці викликали «швидку допомогу», та вже було пізно, не могли її врятувати…

— Нічого не розумію, — повторив Константинов. — Абсолютно нічого. До сусіда, до Дубова — до всіх придивіться, будь ласка.

Панов доповів, що останні три дні — тобто після смерті Вінтер — радіограм з розвідцентру ЦРУ не надходило.

— Значить, вона їх приймала? — задумливо спитав Константинов, глянувши на Проскуріна.

— Більше нікому.

— Невже? — Константинов похитав головою, дістав сигарету, не кваплячись зняв з неї целофан. — Збирайте людей, обговоримо становище.


… Але вранці, о 7.15, як і досі, афінський розвідцентр надіслав своєму агентові в Москву коротку радіограму[5].

— Отже, не Вінтер? — спитав Константинов, запросивши до себе Проскуріна й Панова.

— А може, вони ще не знають, що вона померла, — заперечив Проскурін.

— Може, й не знають… А що Вінтер робила останніми днями? З ким зустрічалась? Про що говорила?

— Раїса Ніязметова сказала, що Вінтер була в неї перед самою смертю, звичайна собі зустріч подруг, нічого важливого, балачки, та й годі.

— Ви щось розумієте? — спитав Константинов Панова. — Я — нічого, зовсім нічого не розумію. Знаєте що, — він обернувся до Проскуріна, — я сам поїду до Ніязметової, все-таки з Вінтер я був знайомий, розмова може виявитися предметнішою. Попередьте її, будь ласка, про мій візит — чим скоріш, тим краще…

Та поїздку до Ніязметової довелося відкласти: генерал-лейтенант Федоров несподівано викликав до себе Константинова, Проскуріна і Коновалова. Обличчя в нього було дуже бліде, аж синє. Він сидів, поклавши перед собою руки на стіл, і було видно, що пальці його, які міцно тримали кольорові олівці, холодні як лід, навіть нігті посиніли.

— Ні для кого з вас не буде відкриттям, — мовив він, — коли я дозволю собі повторити, що розвідка не вестиме протягом року радіомонологу. Існує зворотний зв'язок, про який ми не маємо найменшого уявлення. Це діалог, жвавість якого, як ми мали змогу впевнитися, залежить від напруженості, що посилюється нині на Африканському континенті, конкретно — в Нагонії. Висновок очевидний: джерело — добре обізнана особа, інформує хазяїв з широкого кола питань. Отже, кожний такий діалог завдає нам чималих втрат. Визначити їх розмір — неможливо. Ми визначимо, звичайно, але чим пізніше, тим більшу ціну заплатимо за його компенсацію. Ось так. А тепер ознайомтесь із спецповідомленням, яке мені щойно передали в керівництва…

Федоров розгорнув червону папку, покашляв і, не поспішаючи, мало не по складах прочитав:


«Сьогодні о п'ятій годині ранку, коли вже підходили до берегів Луїсбургу, підірвалося транспортне судно «Гліб Успенський», приписане до порту Одеса, з вантажем для Нагонії. Судно вийшло з Мурманська, маючи на борту сільськогосподарську техніку, вантажні машини й ліки. Загинули три члени екіпажу».


Федоров уважно подивився на чекістів і знову став терти руки, немов гріючи їх.

— Мені здається, що ця акція — самодіяльність ЦРУ. Уряд не міг санкціонувати таку безсоромність — зрештою, вони розуміють — ситуація така, що приховати цього не вдасться.

Федоров помовчав і майже пошепки, стримуючи себе, сказав:

— Мені здається також, що після повідомлення про загибель нашого корабля Фелікс Едмундович подавав би у відставку! Ясно? Бо ми в цьому винні. Ми! Славін мудрує в Луїсбурзі, ви тут плани накреслюєте, а шпигун нищить людей і техніку! Не можете знайти — так і скажіть, поставимо інших!

— Славін гідно виконує свій обов'язок. Я ж готовий подати у відставку негайно, — стиха мовив Константинов.

Федоров зняв руки зі столу:

— Що стосується відставки: спершу зробіть те, що вам належить зробити, генерале. Це все. Можете йти.


Загрузка...