ТАРС уповноважений заявити…

Константинов

Константинов і лейтенант Дронов сиділи в будинку якраз навпроти тієї кімнати, де Дубов і «Оля-жива» (так страшнувато він визначив її для себе) розмовляли про щось. Константинов бачив близько й виразно обличчя Сергія Дмитровича, сильне, чітко вирізьблене, вольове: намагався зрозуміти, чому так весело сміється дівчина, — Дубов говорив мало; справжній мужчина, вчений, політик; гарно одягається, елегантний; красиво водить машину, надіває лайкові рукавички, щоб краще відчувати кермо; замовляючи коньяк, просить, щоб принесли «КВ», неодмінно грузинський («вони ж арійці, їхня вимогливість до прекрасного не має торгового інтересу, як у інших народів»); легко й чудово перекладає пісні англійців, іспанців, португальців; любить трохи стомлено, дуже спокійно, не те що хлопчаки, ті завжди перелякані й не тямлять смаку в цьому; з гідністю слухає тости, які виголошують на його честь друзі в Піцунді та Сухумі; «алаверди» говорить не кваплячись, ледь-ледь наслідуючи манеру старого грузина.

«Молодець Алябрик, — подумав раптом Константинов про бармена в Піцунді. — Хлопець має чудову інтуїцію: «Цей Дубов надто показушно мочить роги й розвішує аксельбанти по гілках», — сказав він, коли контррозвідники розпитували — не поспішаючи, спокійно — всіх, з ким Дубов зустрічався. «А що означає «мочить роги», Алябрик?» — «Невже незрозуміло? Вираз з жаргону абхазьких Кара Леоне, що означає «бундючитись». Можна перекласти — «пнутися вгору», але пнутися погано, показушно, з зайвою перестраховкою. «Аксельбанти по гілках» для того й розвішують, щоб збивати з пантелику пустоблиском, у нас же на нього клюють».

Константинов здивувався, коли Проскурін зневажливо хмикнув, прочитавши ці рядки, підкреслені Константиновим у рапорті Абхазького КДБ.

«А втім, — подумав він, — я не маю права сердитись на Проскуріна, кожна людина, як і машина, має свою певну рису; «Жигулі» — прийнятність, «ГАЗ» — прохідність, «Волга» — стійкість, «Чайка» — надійність».

Константинов пригадав слова одного свого знайомого — той якось пожартував, копіюючи бюрократа: «Чайка» над «Волгою» літає».

«Цікаво, — думав він, — у мене немає того, що є в Проскуріна, — впертися лобом і натискати; я звик покладатися не лише на логіку, а й на свої відчуття; це дуже сильно розвинено в жінок: треба лише коригувати їхні відчуття, їм властива надмірна емоційність, тому вони частіше й програють, доводиться давати задній хід, це б'є по самолюбству, а людина з битим самолюбством — зламана людина. Але ж без таких, як Проскурін, не можна. Лінію з'ясовуєш у процесі руху. «Рискання», тобто постійне відхилення від прямої, відрізняє рух літака й теплохода — на цьому й побудовано принцип автопілота; якби не було помилок, то нічого було б і виправляти»?

— Куди це він? — спитав лейтенант Дронов пошепки.

Константинов посміхнувся:

— Ви ж через вулицю від нього, чого ви шепочете?

— Треную обережність, товаришу генерал.

— Так не тренують. Обережність потрібна для того, щоб спокійно говорити там, де треба, і шепотіти беззвучно, коли цього вимагають обставини. А то ви так натренуєтесь, що станете зовсім переляканою людиною: в очах напруженість; рухи скуті; репліки завчені; з вами тоді люди ЦРУ вітатимуться здалеку, на перехресті, як кажуть, картуз скидатимуть. Хто сьогодні стежить за його машиною? Він зараз, мабуть, повезе Ольгу…

— Це дивно, товаришу генерал, вона ж останнім часом ночує в нього, по кефір йому вранці бігає. А машину його водять Куровльов і Пшеничников. Справді, дивіться, йдуть.

Як тільки Дубов і Ольга вийшли з квартири, зразу ж задзвонив телефон.

— Напевне, Коновалов, — сказав Константинов. — Попросіть, щоб тримав нас у курсі весь час. Тепер от що, лейтенанте… У вашому рапорті сказано, що ніяких записних книжечок у столі в Дубова не було, ніяких рукописів, нічого, так би мовити, машинописного, що хоч трохи нагадувало б дисертацію?

— Нічого не було, товаришу генерал.

— А де ж він тримає свою «Волгу»?

— У дворі, я ж на плані позначив.

— А взимку?

— Не знаю.

— Гараж у нього є?

— Я цього не з'ясував.

— А не було в його столі сплачених рахунків за кооперативний гараж?

— Перевірити ще раз?

— Не треба. Можна все зіпсувати — ви ж самі розповідали, як він оглядає свою кімнату, коли приходить додому.

— Наче вовк, товаришу генерал. Стане на порозі — й дивиться, дивиться, голову повертає, мов той орел у «Світі тварин».

Константинов витяг сигару, не поспішаючи зняв целофан, закурив.

— От ви добре сказали, — зауважив він, — «як орел у «Світі тварин». Говорите ви розковано, чудово, а як пишете документ — просто лягай і спи, еуноктин якийсь…

— Що? — не зрозумів Дронов.

— Снотворне, еуноктин зветься…

Знову голосно задзвонив телефон. Доповідали чітко й хутко:

— Лісник висадив Чорненьку, розвернувся й на великій швидкості поїхав назад. Іде по Садовому. Біля американського посольства загальмував. Увімкнув лівий поворот.

— Час треба засікти, — квапливо сказав Константинов, — другий номер.

— Добре.

— Перший, перший, куди він їде, на якій швидкості?

— Знову набрав швидкість. Зупиняється, різко гальмує…

— Ви проїжджайте! — не втримався Константинов, хоча добре знав, що люди Коновалова працюють бездоганно, Проскурін їх проінструктував дуже старанно: «Об'єкт надто обережний, краще втратити його, аніж виявити себе хоч трохи».

— Ми проїхали, — ображено відповіли йому, — він вийшов з машини.

— Відкрив капот, — почали передачу з другої машини. — Щось перевіряє, торгає проводи…

— Які, до речі, в нього проводи? — спитав Константинов лейтенанта. — Бошівські?

— Які? — по зрозумів Дронов.

— Різнокольорові — значить, бошівські.

— Так точно, різнокольорові, товаришу генерал.

«Слава богу, що відпав Парамонов. Якби не Гречаєв, довелося б обробляти й цю лінію, — подумав Константинов. — Жахлива ця штука — чіпляння. Взагалі правильно, від підозрілості, як форми захворювання, може врятувати лише гумор, помножений на знання. Мабуть, усе-таки не помножений, а той, що грунтується на знанні, так точніше».

— Лісник поїхав далі, звертає з Садового до СЕВу, паркується коло будинку.

(Рапорт про те, як поводився Дубов, піднімаючись по сходах, передадуть Константинову завтра вранці, передали б сьогодні, та не встигають передрукувати. Хоча передадуть негайно, коли станеться раптом щось екстраординарне, що вимагатиме прийняти рішення на місці).

Дубов зайшов до кімнати, ввімкнув світло, зупинився біля дверей.

«Таки справді вовк, — подумав Константинов. — Навіть гриф; ач, як дивиться — чи все на місці, чи не заходив хтось до нього».

— Що він узяв? — спитав Константинов: він не міг побачити, що саме взяв на підвіконні Дубов.

— Формою схоже на бляшанку з-під горошка, товаришу генерал.

— Чому не зафіксували в рапорті?

— Я не подумав про це… Трохи погнута бляшанка, порожня.

— А що, коли він у неї донесення вкладає?

— Таких бляшанок сотні валяються, покладеш у тайник — двірник в утиль здасть…

— Воно, звичайно, правильно, — погодився Константинов, — але дрібниць у нашому ділі нема. О котрій годині він загальмував біля американського посольства? Рівно о дванадцятій?

— Так точно, товаришу генерал…

— З'єднайте мене з Коноваловим, мені здається, він іде на зв'язок.

Полковник Коновалов, який стежив за виявленими співробітниками ЦРУ в посольстві США, відповів так, ніби за мить перед дзвінком Константинова ждав від нього сигналу:

— Ми чекаємо, товаришу Іванов, у нас усе в порядку.

— «Усе в порядку», це коли ніхто не виїхав ні з посольства, ні з їхнього житлового будинку.

— Саме про це я й кажу.

— Але, мені здається, може бути й непорядок — а втім, я хотів би помилитись.

— А я не хотів би.

— Нерви здали?

— Три тижні все-таки…

Раптом Дронов сказав:

— Товаришу генерал, я згадав: у нього в столі був один рахунок, начебто «ЖБК» чи «Автолюбитель», але теж ніби схоже на «БК».

— Нехай Никодимов завтра дізнається адресу. Чи є у Дубова бокс у гаражі… Принаймні у своїх знайомих він нічого свого зберігати не буде — гриф, одним словом…

Пронизливо задзвонив телефон.

— Іванов слухає, — відповів Константинов, ривком знявши трубку; він ще встиг подумати, що трубку зняв погано, непедагогічно, молоденький лейтенант напевно помітив це; чим складніша й напруженіша ситуація, тим спокійнішими мають бути слова, а ще більше поведінка керівника.

— З будинку на Ленінському проспекті виїхав Лунс, повернув на Кутузовський проспект, мимо університету, вниз.

— Не відходьте від апарата, — сказав Константинов і, притуливши трубку плечем до вуха, повільно розкурив згаслу сигару, хоча курити йому не хотілося, в роті пересохло. — Зараз ми спитаємо, куди йде Лісник.

По другому апарату відповіли не зразу:

— Нелегко вести, товаришу Іванов. Лісник сів на другий тролейбус, проїхав п'ять зупинок, коло «Панорами» встав, пройшов двадцять метрів і сів на вісімдесят дев'ятий автобус, перевіряється без упину.

— Шнурків не зав'язує?

— Ні, працює цілком професійно.

— Що в нього в руках?

— Згорнута газета.

— Порожня?

— Ні, щось у ній є. Лісник вийшов з автобуса, товаришу Іванов, перетнув Можайське шосе, заглиблюється у Парк Перемоги. Там безлюдно. Вести спостереження далі?

Константинов натиснув на кнопку другого апарата — зв'язок з Коноваловим.

— Як там у вас? Частіше доповідайте.

— Я ждав вашого виклику. Об'єкт на великій швидкості віддаляється од наших машин. Що робити?

— В якому напрямі йде?

— До Парку Перемоги.

Константинов подивився на Дронова — той чув голоси співробітників.

— Трясця його матері, — прошепотів Дронов. — Вовк, справжнісінький вовк, товаришу генерал…

— Ну що будемо робити? — замислено спитав Константинов.

— Як це що? Треба брати, — відповів зразу ж Дронов.

Константинов зітхнув, сказав у трубку — Коновалову:

— Нехай об'єкт їде собі. Блокуйте район, з'ясуйте місце й час виїзду.

Натиснув на кнопку другого апарата:

— Лісник не помітив людей?

— Взагалі глуха темрява, але жодного перехожого. А він іде, як вовк, перевіряється, вдає, що робить гімнастику, іноді починає бігти підтюпцем…

— Блокуйте всі виходи з парку, дивіться уважно — може пройти машина; де загальмує, зупиниться — фіксуйте…

— Добре, постараємося, товаришу Іванов. Включився Коновалов:

— Об'єкт на великій швидкості раптом повернув з шосе на вузьку дорогу, яка веде від Ближньої дачі до Тріумфальної арки; загальмував, перевірився; ми залишили його на шосе; здається, він ще раз повернув і на малій швидкості поїхав вузенькою дорогою. Парк блоковано.

— З Можайського шосе можете вести спостереження?

— Даю завдання. Зачекайте хвилинку, мені передають, що з посольства вийшла машина Джека Карповича, мчить Кутузовським проспектом до Парку Перемоги.

— Де ваші? Є на Можайці?

— Так, дві машини біля виїзду з парку, дві повільно їдуть в напрямку до Тріумфальної арки, намагаються фіксувати Лунса. Машина Лунса їде дуже повільно.

Константинов повинен був прийняти рішення — єдине й точне — за кілька секунд. Якби контррозвідники затримали Лунса чи Дубова й не знайшли в них доказів — вся операція провалилася б, агент — якщо Дубов справді агент, а не людина, що стала жертвою збігу випадковостей, які ще належить довести, — законсервував би свою роботу, співробітник ЦРУ діяв би далі, посольство заявило б ноту протесту і, між іншим, правильно вчинило б.

Справа в тому, що саме зараз запланувало ЦРУ — знову ж таки, якщо у них був цей план, а не збіг випадковостей.

Хто повинен передати інформацію? Дубов?

Чи — навпаки — ЦРУ надсилало агентові нові інструкції?

А може, це контрольний виїзд — і агента, і людей ЦРУ? Але чому тоді мчить у цьому ж напрямку ще одна машина з посольства? Страхуються?

Отже, не контрольний виїзд, а операція? Константинов натиснув на кнопку телефону, що зв'язував його з Коноваловим:

— Ви не можете пригадати, мимо машини Лісника, коли він лишав її біля Інституту міжнародних відносин, ніхто з ваших підопічних не проїжджав? Позавчора о п'ятій, зрозуміли мене?

— Думаєте, машина — це якийсь знак? Пароль? Сигнал, точніше кажучи?

— Ви не пригадуєте? — повільно повторив Константинов. — Чи не фіксували?

— Так, ми цього не фіксували.

«Отже, коли припустити, що свою машину Дубов поставив біля Інституту міжнародних відносин і пішов на побачення з Ольгою, для того, щоб хтось із розвідників прочитав сигнал, проїжджаючи по Кримському мосту, — звичайний маршрут, ніяких тобі підозрінь, навіть гальмувати не треба, дивись собі навкруги, — тоді, виходить, обмін інформацією відбувається часто, разів чотири на місяць. Якщо це так. А якщо ні?»

— Знімайте спостереження з другої машини, забирайте своїх з шосе, щоб нас не помітили. Все.

Константинов поклав обидві трубки й відчув, що в нього на лобі виступили краплинки поту.

За п'ятнадцять хвилин співробітники знову вийшли на зв'язок:

— Лісник повернувся на зупинку автобуса, в руці пін тримав, як і раніше, газету, але згортка в ній, здається, вже немає.

— Треба Лунса брати, — простогнав Дронов, — у нього ж усе!

— А він згорток викине з машини і скаже, що ми порушуємо його імунітет.

— Та я його маму бачив разом з імунітетом!

— Маму його ви не чіпайте…

Лунс виїхав з Парку Перемоги коло Тріумфальної арки і на великій швидкості помчав у посольство. Було пів на другу ночі.

Дубов повернувся останнім автобусом, знову довго стояв на порозі кімнати, озираючись, потім кинув газету на підлогу, підійшов до столу і, витягши з кишені гілку, відкрутив її і вийняв звідти батарейку.

— Ану, ану, — сказав Константинов лейтенантові Дронову, — невже це контейнер?

— Мені здається, це чотириста тридцять сьомий елемент, товаришу генерал, — таких у магазинах навалом…

… Дубов сидів біля столу й відгвинчував дно звичайнісінької батарейки від кишенькового ліхтарика елемент 437. Їх справді можна купити в магазині, саме ці, а інші тільки в «Берізці» продають. От молодці хлопці з ЦРУ, ну й передбачили все, ну й залегендували!

Дубов дістав з батарейки плівку, поклав її на стіл, важко зітхнув, помалу підвівся, човгаючи черевиками, підійшов до книжкової полиці, вийняв з нижньої шухляди окуляри, повернувся до столу, звичним порухом розгорнув плівку й заходився читати її, повільно, злегка ворушачи губами.

«На окуляри ніхто не звернув уваги, — відзначив Константинов, — а це не окуляри — це йому такі лупи зробили».

Дубов довго читав інструкцію, яку щойно передав Лунс, потім сховав її в батарейку, вклав батарейку в китайський ліхтарик, що стояв на столі, перевірив — чи горить; горів нормально, потім витяг зі столу папір, щось накреслив на ньому, спалив; розтер попіл у руці; спалив ще один аркуш; потім третій — малював авторучкою, боявся, що залишаться сліди; підвівся й помалу пішов до дверей; повернувся за хвилину, сів до столу, обхопив голову руками.

— Черствий все-таки хліб у шпигуна, — Константинов обернувся до Дронова, — можна скульптуру ліпити: «страх і відчай».

О 7. 30 Лісник вийшов з дому в спортивному костюмі н сорок хвилин бігав підтюпцем — до Парку Перемоги й назад. У Парку Перемоги ні з ким у контакт не вступав, оббіг навколо обеліска, повернувся додому, о 8. 45 спустився до машини й поїхав на роботу…

О 9. 10 була вже санкція прокурора. О 9. 40 група Никодимова розкрила тайник, схований у батарейці. В першій інструкції було написано:

У другій інструкції були такі вказівки:

«У третій інструкції було сказано:

Генерал-лейтенант Федоров ознайомився з усіма документами, які приніс Константинов, походив по кабінету, спинився коло вікна:

— Що Дубов зберігає в гаражі?

— Щоденники, листи, фотографії, — відповів Константинов. — Я ще не встиг опрацювати їх, зробили фотографії, сохнуть.

— Думаєте розпочати з ним гру?

— Він піде зразу ж, Петре Георгійовичу.

— Десь у моєму архіві воєнної пори зберігається цікава таблиця: з тих агентів абверу, яких ми заманили на радіо-іграх, більшість зразу ж погодилась працювати на нас… Але чи маємо ми право на гру цього разу? Інформація, яку він жене у Ленглі, — істинна. Об'єкт — Нагонія. Час путчу — тижні, точніше — дні. Ми просто не встигнемо підготувати достовірну інформацію, вони зрозуміють нашу гру й перенесуть строк — ударять ще раніше. А зараз ми на коні, ми маємо право обнародувати цю штуку, — Петро Георгійович підійшов до столу, тицьнув пальцем у фотокопії інструкцій. — Мені здається, що це справить шокове враження, доведеться Вашінгтону дати задній хід.

— Вони відмовляться від усього, Петре Георгійовичу, якщо ми не візьмемо на тайнику тутешнього розвідника ЦРУ, вони відмовляться.

— Де маєте брати Дубова?

— Вдома. Зразу після роботи, сьогодні ж. Баритися не можна — спалить інструкцію, ми зостанемось голі.

— Та голими краще не треба було б. Як це кажуть — «нас не зрозуміють»? Справді, коли ми залишимось без доказів, хто нас зрозуміє? Я вас аж ніяк не зрозумію — принаймні. Що від Славіна?

— Він сьогодні не вийшов на зв'язок.

— Удруге запитували?

— Ніхто не знає, де він, Петре Георгійовичу.