Константинов


З завідувачем відділу Міністерства закордонних справ Єрьоміним умовилися зустрітись опівдні в Новоарбатському ресторані.

Свого часу Константинов був опонентом Івана Яковича, коли той захищав кандидатську дисертацію на тему «Національно-визвольний рух на Африканському континенті й акції країн НАТО». Юрист-міжнародник, Константинов з властивою йому скрупульозністю поставив Єрьоміну сорок сім запитань: він звик вимагати точності й від себе й від тих, хто був поруч з ним, у всьому, дрібниць для нього не існувало. Ось так вони й потоваришували; Єрьомін відклав захист на місяць, зате потім захистився блискуче — жодної чорної кулі.

… Константинов приїхав до ресторану за десять хвилин до призначеної години, замовив два бульйони з пиріжками, розпитав, чи смачні сьогодні котлети по-київському, і сказав, щоб каву заварили міцну.

— А що питимете? — спитав офіціант. — Коньячок? Чи горілочки вип'ємо, є «Посольська».

— Пити будемо «Боржомі», — відповів Константинов.

Офіціант образився, знизав плечима й поправив скатерку так рвучко, що Константинову довелося підхопити фужер — а то, напевне, розбився б.

Єрьомін запізнився на п'ять хвилин:

— Пробач, Костянтине Івановичу, не розрахував часу, вирішив поєднати приємне з корисним — ішов пішки.

— За дипломатичним протоколом запізнення на п'ять хвилин допускається, — всміхнувся Константинов. — А за сорок хвилин, я гадаю, ми впораємось: і поговоримо, й пообідаємо. Я бульйон замовив.

— Ти — геній, — сказав Єрьомін. — Добрий геній. Ну, розповідай, що стряслося?

— Нічогісінько. Просто хотів посидіти з тобою, по телефону говориш — очей не бачиш, а мені хочеться дивитись у твої очі, бо й ти, й Славін неймовірні хитруни, і я розумію вас обох краще, коли ви мовчите.

— Це комплімент?

— Безперечно. Хитрість — необхідна градієнта розуму, вона протистоїть підступності й безчесності. Я навмисне, знаєш, перечитав розділ у цікавій книзі минулого століття: «Про мистецтво воєнної хитрості».

Єрьомін засміявся:

— Є аналогічна книга, видана в Парижі вісімсот тридцять дев'ятого року: «Витонченість дипломатичної хитрості».

— Отже, комплімент?

— Воістину так. Ну, розповідай, навіщо я тобі потрібен?

— Розумієш, Іване Яковичу, справа в тому, що, за нашими останніми відомостями, в Нагонії от-от проллється кров…

— За твоїми даними, нагнітання — не є чистісінька демонстрація, проба сил?

— За моїми даними, там готується різанина. А за твоїми?

— Нам здається, що вони не зважаться на відверту агресію. Я згоден, адміністрація вирішила обрати полем нового протиборства Африку, але вони не готові до серйозної битви, ще свіжий у пам'яті В'єтнам. Мабуть, тут усе закінчиться пропагандистським галасом, вони підпушують грунт, хочуть поторгуватися на переговорах про роззброєння, тому тягнуть нас на грань кризи, саме на грань.

— Мені здається, ти не правий.

— Це твоя особиста думка?

— Так. Але вона грунтується на фактах.

— Бульйон — чудовий. Тільки присолити треба трошки.

— Всі солеїди — гіпертоніки.

— А я і є гіпертонік, — відповів Єрьомін, — тиск скаче завжди… Смачний бульйон, добре готують, молодці… Взагалі, мене дивує твоя думка, що агресія можлива. Давай поміркуємо: Луїебург, дружбою з яким хвастає Огано, не такий уже й монолітний, як здається. Хоча проамериканські тенденції там сильні, але єдності в уряді немає. Тому не всі члени кабінету солідарні з ідеєю беззаперечної підтримки Огано — надто він одіозний. Крім того — національне самоусвідомлення, яке вже прокинулось, люди не хочуть плестися у фарватері політики американців, ті дуже багато партачать, часто роблять дурниці, у них багато галасливого гендлярства, а світ вступив у пору особливого ставлення до самого поняття гідність.

— Однак міністр оборони Луїсбургу заявив про свою симпатію до Огано…

— Так, але при цьому відмовився передати йому партію автоматів, яку закупив у Ізраїлі.

— Навіщо Огано нова партія зброї? Він одержує поставки прямо з Штатів.

— А прив'язування? Він просить у Луїсбургу зброю для того, щоб надійніше прив'язати до себе сусідів. А йому відмовили. Це — симптом. Мені здається, що й президент Луїсбургу розуміє складність становища, тому він і звернувся до Грісо й Огано з пропозиціями про посередництво…

— І як?

— Поки що Огано відмовляється, але, я гадаю, в останній момент він змушений буде піти на діалог.

— З якою програмою? Хіба в нього є конструктивна програма? Він хоче крові…

— Вгамується, Костянтине Івановичу, вгамується…

— З санкції хазяїв?

— Концерн Ліма, напевне, буде категорично проти переговорів з Грісо, Ліму вигідна відкрита сутичка. А Вашінгтон, мені здається, розгублений. Звичайно, монополії натискають, втратили ринок, усе зрозуміло, але зважитися сьогодні на битву — складна справа, тим паче що наша позиція цілком визначена: Нагоиії будемо допомагати як країні, з якою зв'язані договором.

— Я вранці переглянув виступи американського посла для особливих доручень…

— Що ти від нього хочеш, Костянтине Івановичу? Він людина Нелсона Гріна, він мусить говорити те, що той думає! Але ж над ним — уряд і адміністрація, а там теж немає такої єдності, як здається.

— Тут я йшов шляхом аналогій — британське право… Напередодні війни у В'єтнамі виступи американської дипломатії були такі ж самі. Сценарій нагнітання в них розроблено точно, я сказав би, елегантний сценарій. Запам'ятай, Іване Яковичу, що яструби — в африканській проблемі — тиснуті» на Європу, вони все-таки сподіваються туди втягнути партнерів по НАТО.

— Тільки дуже наполегливо роблять вони це, Костянтине Івановичу. Європа тепер розумною стала, тут політики затямили, що не треба розпочинати бійки у своєму домі, пожар війни водою з Янцзи не заллєш. Та й Міссісіпі далекувато.

— Кого з крупних бізнесменів твої колеги вважають серйозними людьми у Луїсбурзі? Я кажу про західних комерсантів.

— Німці хвацько працюють, молодці. Ханзен дуже міцний, це залізниці, Кірхгоф і Больц — текстиль, автомобілі, цемент. З американців, мабуть, найкомпетентніші Чіккерс, Лендом і Саусер — вони представляють Рокфеллера, практично охоплюють усе.

— А Лоренс?

— Цього я щось не пригадую.

— «Інтернейшнл телефонік», — підказав Константинов.

— Ага, чув! Але про нього наші говорять непевно, щось за ним стоїть, якийсь шлейф тягнеться.

— Глебб? Такого прізвища не пригадуєш?

— По-моєму, його підозрюють у зв'язку з ЦРУ… Комерція — прикриття.

А може, навпаки, — посміхнувся Константинов.

— Правильно. Цілком може бути й так.

— Скажи мені, будь ласка, Іване Яковичу, розголос інформації — по нагонійському вузлу зокрема — може вам стати на заваді?

— Про це я й думати не хочу.

— Мені, на жаль, доводиться.

— Є сигнали?

— Є.

— Незаперечні?

— З'ясовуємо.

— Це погано.

— Авжеж, хорошого тут мало.

— Я сказав би — дуже погано, Костянтине Івановичу.

— Даємо противникові можливість зважити зустрічні ходи?

— Саме так.

— Отже, ти гадаєш, що на бійку вони не підуть?

— Думаю, що ні.

— А я думаю, що вони йдуть до неї. І розпочнуть її. Якщо тільки ми їм не перешкодимо. Не перехитруємо, інакше кажучи. І ще: науково-дослідні інститути одержують від вас багато матеріалів?

— Багато. Дуже багато. Інакше не можна: коли науку тримати на голодному пайку інформації — пуття від неї не буде. А що як провокація? А помилки не може бути?

— Ні. Ми над цим саме й працюємо…


… Константинов завіз Єрьоміна в Міністерство закордонних справ, заїхав до себе, переглянув останні телеграми й подався на корт — Трухін улаштував йому партію з Вінтер.


— Я ще тільки вчуся мистецтва тенісу, — сказав Константинов, — тож вибачайте, гаразд? Ви звикли, мабуть, до хороших партнерів?

— Дарма, — всміхнулася Ольга Вінтер, і обличчя її зразу ж змінилося, стало юним. — «Цирульник вчиться свого мистецтва на голові сироти».

— Як, як? «На голові сироти»? Звідки це?

— Афганське прислів'я. Вас ганяти, чи хочете попрацювати над ударом?

— Я готовий до всього. Тільки не дуже збиткуйтесь. Чи ви полюбляєте азарт?

— Я зовсім по азартна, гра дає чудову зарядку на тиждень, працюється вхруст.

— «Вхруст»? — перепитав Константинов.

— Не пригадуєте? «Одну сонату вечную, заученную вхруст»…

. — Мандельштам?

— Ви хто за фахом?

— Юрист.

— Тоді я вас не розумію. Тепер поезію знають тільки фізики, гуманітарії більше виступають у розмовному жанрі. Ну, поїхали?

— З богом!

Грала Ольга Вінтер справді чудово. Іноді буває так, що людина, сильна в тому ділі, в якому, як кажуть, вона купається, хоче показати тим, хто поруч, свою зверхність. Це псує настрій партнерам, принижує їх; звідси — заздрість, недоброзичливість, гріх, одним словом. Зрідка, правда, але є й такі люди: вміння робить їх надзвичайно відвертими, вони завжди йдуть назустріч; свої знання вони легко віддають людям, відчуваючи при цьому лише радість, а особливо коли помітні наслідки такої віддачі. З такими людьми спілкуватись приємно, і сам стаєш кращим; воістину всяка віддача неминуче повертається бумерангом: пробудивши в іншому талант, ти матимеш у сто разів більше, тільки іншими гранями, а від тієї розмаїтості граней і твій талант стане багатшим, засяє всіма барвами — талановитість, якщо вона справжня, завжди розмаїта, тільки посередність однозначна.

Ольга Вінтер давала Константинову шанс, грала акуратно, без тієї інколи смішної на любительському корті агресивності, яка (чомусь так вважають) є необхідною й навіть неминучою.

— Я вас не стомила? — запитала вона після першої гри. — Ви мене спиняйте.

— Ні, ви, по-моєму, навіть занадто поблажливі.

— Я не вмію бути поблажливою, — відповіла жінка, — це дуже прикро — поблажливість: у коханні, в спорті, в науці.

— Я звернув увагу на цю думку у вашій дисертації…

— Дисертація — це вчорашній день, — сказала Ольга, і знову обличчя її стало зовсім юним. — Ні, справді, я не хизуюся, просто, коли діло зроблене, то зразу помічаєш дірки й пустоти.

— А я цього не помітив, ви дуже густо все написали…

— Знаєте, густо замісити неважко, коли два роки проживеш у країні. Шкода, що наші інститути не дають можливості молодим вченим не просто поїхати на два тижні у відрядження, це нічого не дає, а пожити там, добряче попрацювати — тільки тоді можуть бути результати…

— Невигідно, мабуть, для держави — я кажу про валюту.

— Дурниці. Можна працювати прибиральницями в бібліотеках; машину, звичайно, не купиш, магнітофон — також, але на ліжко й на каву з сиром вистачить. І принади світу на Заході тоді побачиш не збоку, а зсередини. «Голоси» працюють завзято, раніш вони вихвалялись, а тепер порозумнішали, самокритичними стали, себе лають. Ну, годі, а то я розізлюсь і ганятиму вас — до сітки!

Константинов був хорошим партнером у розмові ще й тому, що вмів слухати. І він не просто слухав, він жив думкою співрозмовника, в його очах завжди іскрився розумний інтерес — такий інтерес набагато дійовіший у бесіді, ніж словесна пікіровка.

— А чому ви зупинились на багатонаціональних компаніях у Луїсбурзі? — запитав Константинов, коли вони сідали в його «Жигульонок». — Там же, по-моєму, американці лізуть сольно.

— Це в перших рядках мого листа, — відповіла Ольга. — Вони беруть плацдарм, осідають, працюють углиб. Ми — вшир, ми — щедрі, образити боїмося, не вимагаємо гарантій, віримо, а дядько Сем акуратист, він без папірця й векселя ні цента не дасть, вмів лічити гроші. Спершу осідає він сам, а за ним уже йдуть багатонаціональні гангстери.

… Радячи Константинову особисто придивитися до Вінтер — адже вимальовувалась справа великої ваги, — Федоров ставив собі ще одну мету, зрозумілу лише тим, хто з відповідальністю думав про спадкоємність поколінь.

Федоров, звичайно, добре знав, що в апараті були різні погляди на роль керівника високого рівня в тій чи іншій операції. Одні вважали, що генералові не слід гаяти час на деталі, є висококваліфіковані співробітники, здібні молоді чекісти, — вони, мовляв, і самі змогли б зробити те, чим зайнятий зараз на корті Константинов.

Але Федоров був певен, що в кожному конкретному випадку треба точно вивірити межу між поняттями: керівництво й безпосередня участь у ділі. Точне усвідомлення такої межі і є стратегія стосунків з колективом.

«Петро будував кораблі, — не раз говорив Федоров, — то чому генералам не взяти участі в оперативних заходах, які бозна за яким чиновницьким табелем про ранги виключили з сфери їхньої діяльності. І молодь на них у ділі подивиться: натаскування — гарне слово, тургенєвське, чи варто від нього відмовлятися?»

— Я, може, поїду до Луїсбургу… Чи не погодилися б ви розповісти мені, що там подивитися, з ким побачитися?

— Звичайно. Ви по якій лінії?

— Ми в їхніх портах розвантажуємо частину товарів для Нагонії, вони страшенно порушують строки, а це — підсудна справа.

— Нічого у вас не вийде. Порти купили американці, — Ольга знову повеселішала. — Мені здається, вони працюють там через мафію. Дуже схоже на це. Бари, «макдоналдси», наприклад, служать американцям, не криючись, а їх розвели хтозна-скільки коло порту, вокзалу, аеродрому. Зотов розповідав, що мафія у Сіцілії панує тому, що тримає в своїх руках порти й аеродроми…

— Зотов — це хто?

— Це чоловік, якого я кохала… Він був… Він мій… Словом, це дуже розумна й хороша людина. Вам варто з ним поговорити, у нього світла голова, щедрий, добрий Зотов…

— Ви були у відрядженні в Луїсбурзі як науковий співробітник?

— Ні, з чоловіком… Із Зотовим. Підкиньте, якщо можете, до центру.

— З радістю. Ви будете наймолодшим доктором, правда ж?

— То й що? Не хлібом єдиним живе людина.

— Навіщо бога гнівити?

— Та й правда, мабуть, не слід.

— А з ким — крім вас, звичайно, — варто зустрітися перед від'їздом? — спитав Константинов. — Хто є в Москві такий, як Зотов?

— Таких, як Зотов, нема, — відповіла Ольга. — Нема й не буде.

— Зотов захистився?

— Ні. Практик. Працював усе життя. Та він будь-якого доктора наук заткне за пояс, так він відчуває й знає Африку. Але він рубає з плеча, а це не всім подобається.

— Дивлячись, що рубати з плеча…

— Ідеї, — всміхнулася Ольга.

— Знову ж таки, дивлячись, які ідеї.

— Довго пояснювати, ви ж не були в Луїсбурзі…

— А з ким з іноземців варто поговорити там?

— У Міністерстві закордонних справ у них нецікаві люди… Хіба що міністерство освіти… Багато молодих, вони широко мислять.

— А серед комерсантів? Там же є німецькі й американські комерсанти, які давно працюють і багато знають. Я маю на увазі крупних бізнесменів, тих, що укладають серйозні угоди і тому зв'язані з серйозними юристами.

— Німці? — перепитала Вінтер. — Я ж не знаю німецької.

— Там є Кірхгоф, Больц, Ханзен…

— Я чула про них, але мене вони чомусь не цікавили.

— А хто з американців? Саусер, Лоренс, Чіккерс, Глебб, Ленсдом?

Вінтер глянула на Константинова з цікавістю:

— І ви ще просите, щоб я вам допомогла?! Та ви ж прекрасно підготувалися до поїздки! Ви назвали імена серйозних американців, я їх знаю. Чіккерс і Глебб цікаві люди, тільки наші вважають їх црушниками, а я гадаю, що це наслідок атавізму шпигуноманії.

— Чому?

— А тому що… Шпигун, по-моєму, має бути дуже розумною людиною. А Глебб улещає, ахає: «О, Радянський Союз, яка чудова країна, ви нас зворушуєте і потрясаєте». Це все — ля-ля… Не вірю людям, котрі хвалять в очі.

— Гірше, коли лають поза очі.

— Краще. Коли хвалять в очі, почуваєш себе зовсім дурною, не знаєш, як поводитись.

— А ви кажіть, що він — дурний чоловік. Ви, звісна річ, збентежені, отже, поводитесь неприродно, а коли людина змушена поводитись неприродно, вона й говорить не те, і робить не так.

— Гаразд, бог з ним, з цим Глеббом… Запишіть телефон… Я поговорю з моїм другом, може, він погодиться розповісти вам дещо.


Повернувшись до себе, Константинов зразу ж узяв папку з кореспонденцією. Телеграма від Славіна була з позначкою: «особливо термінова».


«Чи є відомості про Белью, можливо, росіянина за походженням, працює вантажником в електромережі готелю «Хілтон», приблизно років шістдесяти. Чи є відомості про Джона Грегорі Глебба, родом з Цінцінатті, воював у В'єтнамі, до цього працював у Гонконзі, звідки його відкликали після скандалу з транспортуванням наркотиків».


Константинов запитав у секретаря:

— Відповідь до Луїсбургу вже надіслали.

— По першій позиції негативна, Костянтине Івановичу.

— Зовсім нічого?

— Абсолютно.

— Белью, Белью… Треба подивитися на Беллоу; Белоф, коли думати, що російський німець, Беля, це коли він українського походження, Бєлов, нарешті. Так — широко — дивились?

— Так — не дивились.

— Нехай подивляться. Негайно. А що з другою позицією?

— У нас проходять чотири Глебби, зв'язані з ЦРУ. Річард Пол, тридцять сьомого року народження, але він не працював у Гонконзі, потім…

— Славіна цікавлять ті Глебби, що працювали в Гонконзі.

— Таких двое: Джон і Пітер. Але Пітер не воював у В'єтнамі. Отже, лишається Джон Глебб. Щодо скандалу, до якого він був причетний, то є тільки посилання на «Чайша аналісіз» і «Фар істерн ікономік ревю». Якийсь Глебб був затриманий поліцією в авіапорту в 1966 році, коли британська поліція арештувала людей Лао з чемоданом героїну, оціненого в мільйон доларів.

— Чемодан — як мінімум, три мільйони… Далі?

— Це було в першому повідомленні. Потім ім'я Глебба не згадувалось жодного разу.

— Коли він потрапив до В'єтнаму?

— На початку шістдесят сьомого. Константинов посміхнувся.

— В'єтнам для нього був наче Східний фронт для тих німців, що проштрафились. По-моєму, все сходиться, чи не так? Надіслали матеріали в Луїсбург?

— Чекали вас, Костянтине Івановичу.

— Даремно. Нехай зразу ж відправлять. Яка в нас різниця з Луїсбургом? Три години? Отже, зараз там сьома?


Константинов помилився. Різниця в часі з Луїсбургом була інша.


Загрузка...