Втрачений символ - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора БРАУН Ден (Начало книги) #1

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0669-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

Brown D. The Lost Symbol: A Novel / Dan Brown. — Doubleday, 2009. — 510 р.

Переклад з англійської Володимира Горбатька

Дизайнер обкладинки Марія Максимів

Браун Д.

Б87 Втрачений символ : роман / Ден Браун ; пер. з англ. В. Горбатька. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 576 с.

ISBN 978-617-15-0612-1

ISBN 978-0-385-50422-5 (англ.)

Роберта Ленґдона, символознавця з Гарварду, терміново запрошують прочитати лекцію в будинку Капітолію у Вашинґтоні. Але замість вишуканої публіки професор знаходить п’ять таємничих символів, витатуйованих на відрізаній руці його наставника — масона Пітера Соломона. Ленґдон опиняється в центрі подій за лаштунками одного з найвпливовіших міст Америки. Усе, що здавалося знайомим, перетворилося на сповнений тіней таємний світ, у якому масонські секрети й доти невідомі одкровення неначе ведуть до однієї надзвичайної та неможливої правди.

УДК 821.111(73)

Моїй дружині Блайт присвячується

Подяка

Висловлюю свою глибоку вдячність трьом дорогим друзям, з якими я мав розкіш працювати: моєму редакторові Джейсону Кауфману, моєму літературному агентові Гайді Ланґе і моєму юридичному консультантові Майклу Раделу. Хотів би також висловити величезну подяку видавничій компанії «Даблдей», іншим видавцям моїх творів у всьому світі і, звичайно ж, моїм читачам.

Цей роман не був би написаний без щедрої підтримки незчисленних доброзичливців, що ділилися зі мною своїми знаннями та досвідом. Усім вам — моя глибока вдячність.

Жити у світі, не розібравшись у його суті, — це те саме, що блукати у величезній бібліотеці, не торкаючись книжок.

З «Таємного вчення всіх часів»

Факт

У 1991 році в сейф директора ЦРУ поклали один документ. Він і досі перебуває там. Його зашифрований текст містить згадки про якийсь давній портал та невідоме підземне сховище. До того ж у цьому документі є така фраза: «Він схований десь тут, неподалік».

Усі організації, згадані в цьому романі, реально існують, зокрема франкмасони, Невидимий коледж, відділ безпеки ЦРУ, Центр технічної підтримки Смітсонівського музею та Інститут ноетичних наук.

Усі згадані в цьому творі ритуали, галузі науки, мистецькі витвори та пам’ятки є реальними.

Пролог. Масонський храм у Вашинґтоні 8:33 вечора

«Як померти — ось у чім секрет».

З давніх-давен спосіб смерті завжди був таємницею.

Тридцятичотирирічний ініціат увіп’явся очима в людський череп у своїх долонях. Череп, порожнистий, як чаша, був наповнений криваво-червоним вином.

«Випий, — сказав він собі. — Випий — тобі нема чого боятися».

Згідно з традицією, колись він розпочав свою подорож у живописній одежі середньовічного єретика, якого ведуть на шибеницю: широка розхристана сорочка, з-під якої виднілися бліді груди, ліва холоша закочена до коліна, а правий рукав — до ліктя. На шиї висіла важуча петля з товстої мотузки — братчики називали її «буксирним тросом». Однак цього вечора на ньому був одяг майстра, як і на братчиках-свідках.

Вони стояли поруч колом, усі при повних регаліях — смушкових фартухах, пасках та білих рукавичках. Церемоніальні коштовності на їхніх шиях химерно мерехтіли в напівтемряві, неначе очі привидів. У світському житті більшість цих чоловіків були людьми поважними й впливовими, однак ініціат знав, що в цих стінах їхні чини та звання не означали абсолютно нічого. Тут усі вони були рівними, названими братами, яких пов’язували спільні містичні узи.

Кинувши погляд на моторошне товариство довкола, ініціат подумав, що навряд чи хто поза межами цього приміщення міг коли-небудь уявити, що всі ці люди можуть зібратися в одному місці… тим паче — у такому місці. Приміщення, у якому вони зібралися, скидалося скоріше на якесь потаємне святилище давніх часів.

Одначе правда була ще химернішою.

Вони перебували лишень за кілька кварталів від Білого дому.

Ця колосальна споруда, розташована за адресою: Північно-західна шістнадцята вулиця, номер сімнадцять-тридцять три, Вашинґтон, округ Колумбія, була точною копією дохристиянського святилища — храму царя Мавсола, задуманого як мавзолей, тобто місце, куди потрапляють після смерті. Парадний вхід з бронзовими дверима охороняли два сімнадцятитонні сфінкси. Усередині — розкішно оздоблений лабіринт із ритуальних кімнат, залів, ізольованих склепів і бібліотек. І навіть із порожнистою стіною, що ховала останки двох людських тіл. Ініціатові якось сказали, що в цій будівлі кожна кімната має свій секрет, одначе жодна з них не містила так багато секретів, як оця гігантська зала, де він зараз стояв навколішки з черепом у долонях.

Це була Храмова зала.

Вона являла собою правильний квадрат. Надзвичайно просторий. Стеля, що вражала висотою — аж сто футів1, трималася на монолітних колонах із зеленого граніту. По периметру зали йшла ярусна галерея зі шкіряними кріслами ручної роботи з горіхового дерева. На західній стіні бовванів трон заввишки тридцять п’ять футів, навпроти якого у ніші ховався оргáн. Стіни були розмальовані неначе калейдоскопом давніх символів — єгипетських, давньоєврейських, астрономічних, алхімічних та інших, і досі невідомих.

Цього вечора Храмову залу освітлював ряд свічок, розставлених у певному порядку. Їхнє тьмяне мерехтіння, до якого додавався лише блідий стовп місячного сяйва з широкого круглого вікна у стелі, освітлювало найдивовижніший предмет цього приміщення: величезний олтар, витесаний із суцільного шматка полірованого чорного мармуру і розташований у самісінькому центрі квадратної зали.

«Як померти — ось у чім секрет», — нагадав собі ініціат.

— Час, — прошепотів чийсь голос.

Ініціат поволі підвів очі й поглянув перед собою на статечну фігуру в білому вбранні. Цей чоловік мав титул Вельмишановного Верховного магістра. Йому було під шістдесят; усіма обожнюваний американський ідол — кремезний, впливовий і неймовірно багатий. Його колись темне волосся вже почало сріблитися, а відоме на всю країну обличчя відображало жвавий розум та досвід, набутий за роки перебування при владі.

— Прийми обітницю, — мовив Вельмишановний магістр голосом тихим та лагідним, як летючий сніг. — Заверши свою подорож.

А подорож ініціата, як і всі подібні подорожі, почалася з першого ступеня. Тієї ночі, під час ритуалу, схожого на теперішній, Вельмишановний магістр зав’язав йому очі оксамитовою хусткою, притиснув до його оголених грудей вістря церемоніального меча і суворо спитав:

— Ти і справді присягаєшся своєю честю, що без примусу і добровільно пропонуєш свою кандидатуру для пізнання таємниць та набуття привілеїв нашого братства і не маєш на думці корисливих та інших негідних мотивів?

— Так, — збрехав ініціат.

— Тоді нехай це вістря вжалить твою совість і завдасть неминучої й швидкої смерті, якщо коли-небудь тобі здумається виказати ввірені секрети, — попередив його магістр.

Тоді ініціатові не було страшно.

«Вони ж ніколи не дізнаються про мої справжні наміри».

Однак цього вечора йому здалося, що у Храмовій залі витає якась лиховісна урочистість, тож почав подумки прокручувати всі зловісні застереження, мовлені йому під час подорожі, та погрози про страшні наслідки у разі, якщо він коли-небудь викаже ті секрети, про які невдовзі мав дізнатися: горлянку розріжуть від вуха до вуха… вирвуть із коренем язика… витребушать і спалять нутрощі… прах розвіють за вітром… вирвуть серце і кинуть диким звірам…

— Брате, — мовив сіроокий магістр і поклав руку на плече ініціата, — прийми завершальну обітницю.

Зусиллям волі опанувавши себе, щоб зробити останній крок у своїй подорожі, ініціат сіпнувся мускулистим тілом і знову зосередив увагу на черепові у своїх руках. Темно-червоне вино у тьмяному мерехтінні свічок здавалося майже чорним. У кімнаті запала мертва тиша, і він фізично відчув на собі погляди свідків-братчиків, що чекали, коли він прийме завершальну присягу і приєднається до еліти.

«Цієї ночі, — подумалося йому, — тут відбувається те, чого ще ніколи не було в історії цього братства. Жодного разу впродовж століть».

Він знав, що то буде перша іскра… І вона дасть йому непереборну силу. Підбадьорений цією думкою, він глибоко вдихнув і промовив слова, що їх уже промовляла до нього величезна кількість людей у всіх країнах світу:

— Нехай вино, що я вип’ю, стане мені смертельною отрутою… якщо я — свідомо чи несвідомо — порушу цю клятву.

Його слова відлунили у просторій залі.

І знову запала тиша.

Вгамувавши ледь помітне тремтіння рук, ініціат підніс череп до рота і торкнувся губами висхлої кістки. Він заплющив очі, перехилив череп і став пити вино довгими глибокими ковтками. Коли в горлянці щезла остання краплина, він опустив череп додолу.

На якусь мить ініціатові здалося, що йому стиснуло груди — і серце дико закалатало від страху. «Господи, невже вони дізналися?!» Але страх минувся так само швидко, як і прийшов.

По тілу розлилося приємне тепло. Ініціат поволі випустив з легенів повітря, подумки посміхнувся і поглянув на сіроокого чоловіка, який, нічого не підозрюючи, так необачно ввів його у найпотаємніші кола братства.

«Невдовзі я позбавлю вас того, що є для вас найдорожчим».

1 1 фут дорівнює 30,48 см. (Тут і далі примітки редактора.)