Втрачений символ

Розділ 29

Лісистою дорогою, котра вела до Центру техпідтримки Смітсонівського інституту, звивалося світло автомобільних фар. Вони були першими, які охоронець побачив протягом останньої години. З усвідомленням обов’язку він прикрутив звук на переносному телевізорі і поклав харчі під стіл. «Трясця їхній матері! А іншим разом вони не могли б приїхати?» На екрані саме закінчувалася розповідь про «Червоношкірих», і йому дуже не хотілося пропустити початок гри.

Авто наближалося, і охоронець перевірив ім’я у списку, що лежав перед ним на столі.

Лікар Кристофер Абадон.

Кетрін Соломон щойно телефонувала, щоб попередити охорону про приїзд цього відвідувача. Охоронець і гадки не мав, що то за лікар, але, напевне, то був дуже вправний лікар, бо приїхав він на довжелезному чорному лімузині. Масивне авто плавно зупинилося біля будки охорони, і водійське затемнене скло тихо опустилося.

— Доброго вечора, — привітався шофер, знімаючи кепку. То був кремезний чоловік із голеною головою. По своєму радіо він слухав футбольний матч. — Лікар Абадон до міс Кетрін Соломон. Маєте запис?

Охоронець кивнув.

— Посвідчення, будь ласка.

Шофер удав здивування.

— Вибачте, а хіба міс Соломон не попереджала вас?

Охоронець кивнув, крадькома зиркнувши на телевізор.

— Але я мушу перевірити і записати посвідчення відвідувача. Вибачте, такі інструкції. Я маю побачити посвідчення лікаря.

— Та нема проблем. — Шофер обернувся назад і щось приглушено мовив крізь перегородку, а охоронець тим часом знову зиркнув на гру. «Червоношкірі» саме завершили традиційну передігрову штовханину на полі, і він сподівався пропустити цей лімузин ще до того, як почнеться гра.

Шофер обернувся і простягнув картку-посвідчення, яку він, вочевидь, щойно отримав через пасажирську перегородку.

Охоронець узяв картку і швидко вставив її у сканер. То були водійські права, видані в окрузі Колумбія такому собі Кристоферу Абадону, що мешкав у районі Калорама-Гайтс. На фото був зображений вродливий русявий джентльмен у блакитній куртці, з краваткою та атласною хусткою в нагрудній кишені. «Який дурень фотографується для водійських прав із хусткою в кишені?»

З телевізора почулося приглушене радісне ревіння, і охоронець крутнувся на стільці вчасно, щоб побачити, як у зоні захисту суперників танцює гравець «Червоношкірих», піднявши палець догори.

— От чорт, таки пропустив, — невдоволено пробурчав охоронець і знову повернувся до віконця. — Гаразд, — мовив він, поквап­ливо повертаючи шоферові посвідчення. — У вас усе в порядку.

Лімузин проїхав у браму, а охоронець повернувся до свого телевізора, сподіваючись, що покажуть повтор.

Під’їжджаючи до центру, Малах не міг стримати посмішки. Проникнення до секретного музею Пітера Соломона виявилося справою надзвичайно легкою. А ще Малаха тішила думка про те, що вже вдруге за останню добу йому вдалося потрапити до одного із Соломонових приватних приміщень. Минулої ночі він зробив такий самий візит до його будинку.

Хоча Пітер Соломон і мав розкішний приміський маєток на Потомаці, більшість часу він проводив у місті, у фешенебельній квартирі в привілегійованому районі Дорчестер-Армз. Його будинок, як і більшість помешкань супербагатіїв, являв собою справжню фортецю. Високі мури. Брами з охоронцями. Списки відвідувачів. Підземна стоянка під охороною.

Минулої ночі Малах під’їхав у цьому самому лімузині до пропускного пункту будівлі, зняв свою водійську кепку з голеної голови і заявив:

— Зі мною — лікар Абадон. Він гість Пітера Соломона. — Малах промовив цю фразу так, наче оголошував про прибуття герцога Йоркського.

Охоронець поглянув у журнал, а потім перевірив посвідчення Абадона.

— Так, містер Соломон дійсно чекає на лікаря Абадона. — Він натиснув на кнопку, і брама розчинилася. — Містер Соломон у горішній кімнаті. Скажіть гостеві, нехай скористається останнім ліфтом праворуч. Він іде аж до останнього поверху.

— Дякую. — Малах насунув кепку і поїхав далі.

Спускаючись до підземного гаража серпантином, він озирнувся — чи немає тут камер стеження. Немає. Вочевидь, що люди, які тут мешкали, були не з тих, хто залазить у чужі авто чи любить, коли за ними стежать.

Малах припаркувався в темному кутку біля ліфтів, опустив перегородку між пасажирським та водійським відділеннями і прослизнув в отвір у задню частину лімузина. Там він зняв свою водійську кепку і натягнув на голову світловолосу перуку. Розправивши куртку і краватку, він поглянув у дзеркало — чи не розмазався грим на обличчі. Малах не збирався ризикувати. Тільки не сьогодні.

«Надто довго я цього чекав».

За кілька секунд Малах уже входив до ліфта. Подорож угору була тихою та плавною. Коли розчинилися дверцята, він опинився в затишному фоє. Господар уже чекав на нього.

— Ласкаво просимо, лікарю Абадон.

Малах поглянув у такі знайомі сірі очі — і серце його скажено закалатало.

— Містере Соломон, я вдячний, що ви мене прийняли.

— Будь ласка, звіть мене Пітер. — Чоловіки потисли руки. І в цей момент Малах побачив на руці Соломона масонський перстень… То була саме та рука, що колись націлила на Малаха пістолет. З далекого минулого прошепотів голос: «Якщо ви натиснете на курок, я невпинно переслідуватиму вас завжди».

— Будь ласка, заходьте, — сказав Соломон, проводячи Малаха до ошатної вітальні, із широких вікон якої відкривався неймовірний вид на Вашинґтон.

— Чай уже настоюється чи то мені здалося? — спитав Малах, входячи до кімнати.

Соломон радо всміхнувся, втішений цією фразою.

— Мої батьки завжди пригощали гостей чаєм. І я підтримую цю традицію. — Він завів Малаха до вітальні, де перед каміном вже стояв чайний сервіз. — З вершками та цукром?

— Чорний, будь ласка.

І знову Соломон радо всміхнувся.

— А ви пурист. — Він налив їм обом по чашці чорного чаю. — Ви сказали, що хочете обговорити зі мною дещо дражливе й делікатне, про що можна поговорити лише тет-а-тет.

— Дякую, що знайшли для мене час.

— Ми з вами тепер брати-масони. Нас пов’язують узи. Скажіть, чим я зможу вам допомогти?

— По-перше, я хотів би подякувати вам за честь, яку ви мені виявили, підвищивши до тридцять третього ступеня кілька тижнів тому. Це має для мене велике значення.

— Я дуже радий, але знайте, що такі рішення приймаю не лише я. Вони ухвалюються голосуванням верховної ради.

— Звісно. — Малах підозрював, що Пітер Соломон голосував проти нього, але серед масонів, як і скрізь, останнє слово було за грошима. Отримавши тридцять другий ступінь у своїй ложі, Малах довго не чекав — зробив багатомільйонну пожертву від імені Великої масонської ложі. Як Малах і сподівався, цього акту безкорисливої щедрості, здійсненого з власної ініціативи, виявилося достатньо, щоб невдовзі він отримав запрошення здобути елітарний тридцять третій ступінь.

«Однак мені й досі не відкрили жодної таємниці».

Попри старі як світ чутки — «Усе відкривається на тридцять третьому ступені» — Малаху не сказали нічого нового, нічого, що мало б стосунок до його пошуку. Та він і не сподівався, що йому щось скажуть. Внутрішнє коло франкмасонів складалося зі ще вужчих кіл, до яких Малах потрапив би тільки через багато років — якби потрапив узагалі. Та йому було байдуже. Його ініціація вже відіграла свою роль. У Храмовій залі того дня трапилося дещо унікальне, і це забезпечило Малахові владу над ними усіма. «Я більше не гратиму за вашими правилами».

— А вам не здається, — мовив Малах, відсьорбнувши чаю, — що ми з вами вже зустрічалися багато років тому?

Соломон здивовано поглянув на нього.

— Справді? Я й не пам’ятаю.

— То було досить давно. — «І звати мене не Кристофер Абадон».

— Вибачте, будь ласка. Я старію, і нема цьому ради. Нагадайте мені, як ми познайомилися?

Малах востаннє посміхнувся чоловікові, якого ненавидів понад усе на світі.

— Мені дуже шкода, що ви не пам’ятаєте.

Швидким вкрадливим рухом Малах витягнув із кишені маленький пристрій і, випроставши руку, вдавив його в груди співрозмовника. Спалахнула блакитна блискавка, почулося шипіння шокера і зболений вигук: то мільйон вольт електричного струму пронизали тіло Пітера Соломона. Його очі розширилися, він кволо посунувся у своєму кріслі і завмер. А Малах уже бовванів над ним, пускаючи слину, як той лев, що ось-ось порве на шматки свою поранену жертву.

Соломон натужно дихав, хапаючи ротом повітря.

Малах побачив страх в очах жертви. «Цікаво, чи багатьом людям доводилося бачити, як переполохано зіщулюється славетний Пітер Соломон?» — подумав він. Кілька довгих секунд Малах насолоджувався цією сценою. Він сьорбнув чаю й почекав, поки чоловік прийде до тями і переведе дух.

Соломон сіпнувся і спробував заговорити.

— Н-н-навіщо? — вирвалося нарешті в нього.

— А як ви гадаєте? — суворо спитав Малах.

На обличчі Соломона з’явився вираз щирого спантеличення.

— Вам… потрібні гроші?

«Гроші?» — Малах розреготався і ще раз відсьорбнув чаю.

— Я пожертвував масонам мільйони доларів; мені не потрібне багатство. — «Я прийшов за мудрістю, а він мені гроші пропонує».

— Тоді… що вам потрібно?

— Ви володієте секретом. І сьогодні ви зі мною ним поділитеся.

Соломон насилу підвів голову, щоб поглянути у вічі Малаху.

— Я… не розумію, про що ви говорите.

— Не треба брехати! — скрикнув Малах, ставши за кілька дюймів від ураженого чоловіка. — Я знаю, що він схований тут, у Вашинґтоні.

Соломон виклично поглянув на нього своїми сірими очима.

— І гадки не маю, про що йдеться!

Малах знову відпив чаю і поставив чашку на тацю.

— Ці самі слова ви сказали мені десять років тому, тієї ночі, коли загинула ваша матір.

Очі Соломона блискавично розширилися.

— Це ви…

— Вона не мусила померти. Якби ви дали мені те, що я вимагав…

Обличчя літнього чоловіка спотворила жахлива гримаса: він упізнав… і не повірив своїм очам.

— Я попереджав вас, — мовив Малах, — що, коли ви натиснете на курок, я переслідуватиму вас завжди.

— Але ж ви…

Малах не дав йому договорити. Він кинувся вперед і знову вдавив шокер у груди Соломону. Знову зблиснуло блакитне світло, і Соломон обм’як, застигнувши в кріслі.

Малах сховав шокер у кишеню і спокійно допив свій чай. Потім витер губи серветкою з монограмою і подивився на свою жертву.

— Ну що, ходімо?

Тіло Соломона лежало нерухомо, але очі були широко розкриті; він був при тямі.

Малах нахилився до нього і прошепотів на вухо:

— Я відвезу вас туди, де залишається тільки істина.

Не кажучи більше ні слова, Малах зіжмакав серветку з монограмою і запхав її Соломону до рота. Потім підняв його обважніле тіло на свої широкі плечі і рушив до приватного ліфта. Виходячи, він узяв зі стола в холі Соломонів айфон та ключі.

«Цього вечора ти розкажеш мені всі свої секрети, — подумав Малах. — А ще ти розкажеш, чому прийняв мене за мертвого тоді, багато років тому».