Втрачений символ

Розділ 79

А за вісім миль на північ від Александрії, що в районі Вірджинія, Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон тихо ступали широкою, вкритою інеєм галявиною.

— Тобі треба було акторкою стати, — зауважив Ленґдон, і досі перебуваючи під враженням від кмітливості та імпровізаційних здібностей Кетрін.

— У тебе теж непогано вийшло, — усміхнулася вона у від­повідь.

Спочатку Ленґдон спантеличено дивився на Кетрін, коли та несподівано стала викидати коники в таксі. Без будь-якого пояснення вона почала вимагати, щоб їх відвезли до Фридом-плаза, бо їй, бач, щось наверзлося про єврейську зірку та велику печатку Сполучених Штатів. Вона намалювала на купюрі відомий кожному прихильникові змовницьких теорій рисунок і кілька разів наполягла, щоб Ленґдон дивився саме туди, куди вона показувала.

Нарешті Ленґдон второпав, що показувала Кетрін не на купюру, а на малесеньку лампочку індикатора на спинці водійського сидіння. Лампочка була така засмальцьована, що професор її спочатку навіть не помітив. Але коли нахилився вперед, то побачив, що вона тьмяно горить червоним світлом, а ще розгледів три ледь помітні слова просто під цією лампочкою:

ПРАЦЮЄ ВНУТРІШНІЙ ЗВ’ЯЗОК

Ленґдон остовпіло поглянув на Кетрін, яка переляканими очима показувала йому на переднє сидіння — мовляв, поглянь туди. Він так і зробив, потай зиркнувши крізь перетинку. Мобільник таксиста лежав на панелі приладів — розкритий, освітлений і направлений на динамік внутрішнього зв’язку. І за мить Ленґдон збагнув вибрик Кетрін.

«Вони дізналися, що ми в таксі… вони нас підслуховують».

Ленґдон уявлення не мав, скільки часу залишилося їм із Кетрін до тієї миті, коли їхнє авто зупинять і оточать. Отже, вони мали діяти швидко й рішуче. Професор одразу ж підіграв Кетрін, здогадавшись, що її бажання дістатися до Фридом-плаза не мало жодного стосунку до піраміди, просто там була велика станція підземки — «Метро-Центр», з якої можна вирушити в шести різних напрямках — червоною, блакитною чи оранжевою лінією.

Коли вони вискочили з таксі на Фридом-плаза, Ленґдон узяв ініціативу на себе і швидко зімпровізував, пустивши переслідувачів хибним слідом до масонського меморіалу в Александрії. А тим часом вони забігли до станції, проскочили повз блакитну платформу і сіли на потяг червоної лінії.

Проїхавши шість зупинок на північ до Тенлітауна, вони вийшли нагору в тихому районі, де мешкала заможна публіка. Їхній пункт призначення — найвища споруда на багато миль довкола — одразу ж вималювався на обрії поряд із Массачусетс-авеню, на широкій акуратно підстриженій галявині.

Тепер, опинившись, за висловом Кетрін, «поза мережею», вони пішли по вогкій примерзлій траві. Праворуч виднівся парк у середньовічному стилі, знаменитий своїми трояндовими кущами та альтанкою Дім привидів. Вони пройшли повз парк і рушили прямісінько до красивої будівлі, куди їх запросили. У тому сховищі десять каменів із гори Синай, один — із самих небес, а ще один — образ лихого батька Люка.

— Ніколи не була тут уночі, — зауважила Кетрін, розглядаючи яскраво освітлені вежі. — Видовищно!

Цей неоготичний шедевр стояв якраз на північній межі Ембасі- роу. Ленґдон погодився, бо вже встиг забути, якою по- справжньому гарною була ця місцина.

Він не бував тут уже багато років відтоді, як написав про цю дивовижну споруду невеличку статтю для дитячого журналу, сподіваючись викликати в маленьких американців захват і бажання прийти помилуватися нею. Стаття, що називалася «Мойсей, місячне каміння та “Зоряні війни”», уже роками друкувалася в туристичних путівниках.

«Вашинґтонський національний собор. Де ще можна розпитати про Єдиного Істинного Бога, як не тут?» — майнула в Ленґдона думка. Він раптом гостро відчув, що і справді повернувся сюди через багато років.

— А в цьому соборі дійсно є десять каменів із гори Синай? — спитала Кетрін, оглядаючи дві дзвіниці.

Ленґдон кивнув.

— Біля основного олтаря. Вони символізують десять заповідей, які Бог дав Мойсею на горі Синай.

— А місячний камінь?

«Камінь із самих небес».

— Так. Одне з мозаїчних вікон зветься «Космічне вікно», і в нього дійсно вмонтовано шматок місячного каменя.

— Гаразд, але навряд чи можна всерйоз говорити про останній камінь. — Кетрін кинула на нього скептичний погляд. — Це що… статуя Дарта Вейдера?

Ленґдон хихикнув.

— Ти маєш на увазі лихого батька Люка Скайвокера? Саме так. Дарт Вейдер — один із найпопулярніших гротесків Національного собору. — Він показав угору, на західні вежі. — Уночі його погано видно, але він там є.

— Що ж робить Дарт Вейдер у Вашинґтонському національному соборі, скажіть із ласки своєї?

— Якось проводили дитячий конкурс — хто краще зобразить якесь страхіття, що втілює зло. І Дарт переміг.

Вони дійшли до величних парадних сходів у глибині вісімдесятифутової арки, розташованої під круглим вікном- розеткою небаченої краси. Піднімаючись сходами, Ленґдон подумки повернувся до загадкового незнайомця, що зателефонував йому цього вечора. «Будь ласка, не називайте імен… Скажіть, вам вдалося захистити ввірену вам мапу?» Важка піраміда в сумці професора вже добряче натерла йому плече, хотілося якомога скоріше поставити її додолу.

Притулок та відповіді на запитання.

Коли вони наблизилися до верхнього сходового майданчика, перед ними виросли величні дерев’яні двері.

— Ну що, може, постукаємо? — спитала Кетрін.

Ленґдон подумав про те саме, але цієї миті одна з половинок рипнула і прочинилася.

— Хто там? — спитав кволий голос. В одвірку з’явилося зморщене обличчя старого у священницькій рясі, його невидющі затуманені очі вкривали білі плями катаракти.

— Мене звати Роберт Ленґдон, — відповів професор. — Кетрін Соломон і я шукаємо притулку.

Сліпий дід полегшено зітхнув:

— Слава Богу. Я чекав на вас.