Втрачений символ

Розділ 31

Тріш Дюн відчула знайомий приплив адреналіну, коли вийшла з яскраво освітленого Куба до непроглядно-темної порожнечі. Щойно з головної брами Центру техпідтримки зателефонував охоронець і повідомив, що прибув гість Кетрін, лікар Абадон, і його потрібно провести до блоку номер п’ять. Тріш визвалася його провести — здебільшого з цікавості. Кетрін майже нічого не сказала про чоловіка, котрий мав невдовзі до них завітати, і це інтригувало. Пітер, вочевидь, глибоко довіряв лікареві Абадону, бо раніше Соломони нікого не запрошували до Куба. Сьогодні це трапилося вперше.

«Сподіваюся, він без проблем пройде крізь темряву, — подумала Тріш, крокуючи крізь моторошну чорноту. — Бракувало ще, аби велике цабе, якого запросила Кетрін, впало в паніку від думки про жах, який йому доведеться перетерпіти на шляху до лабораторії. Уперше завжди найважче».

Це «вперше» Тріш пережила близько року тому. Вона погодилася працювати в Кетрін, підписала документ про нерозголошення інформації, а потім зі своєю начальницею пішла до Центру техпідтримки, щоб оглянути лабораторію. Дві жінки пройшли Головною вулицею від початку до кінця, поки опинилися біля металевих дверей, позначених «Блок № 5». Хоча Кетрін і намагалася підготувати її, розповівши про віддалене розташування лабораторії, але Тріш таки розгубилася, коли перед нею засичали і розчинилися масивні двері блоку.

Порожнеча.

Кетрін переступила поріг, зробила кілька кроків у непроглядну темряву й махнула рукою Тріш, щоби та йшла за нею.

— Ти не загубишся, ось побачиш.

Тріш уявила, як іде в непроглядній темряві через приміщення завбільшки з футбольне поле, і від самої думки про це її кинуло в піт.

— У нас тут є спеціальна «система наведення», щоб ти не збилася з дороги. — Із цими словами Кетрін показала на підлогу. — Дуже проста. Можна сказати, примітивна.

Тріш примружилася, вдивляючись у тверду бетонну підлогу. Вона не одразу призвичаїлася до темряви, але таки помітила килимову доріжку, прокладену прямою лінією. Цей килим стелився, як рівний шлях, і зникав у темряві.

— Дивися не очима, а ногами, — підказала Кетрін, а потім обернулася й пішла. — Просто йди за мною.

Коли Кетрін зникла в темряві, Тріш проковтнула свій страх і пішла слідком. Який жах! Не встигла вона зробити й кількох кроків килимовою доріжкою, як двері позаду засичали і зачинилися, заступивши не лише залишки світла, а навіть сам натяк на нього. Серце Тріш несамовито закалатало. Усю свою увагу вона зосередила на тому, щоб постійно відчувати килим під ногами. Сторожко ступаючи, вона примудрилася здолати кілька футів м’якою доріжкою, як раптом її права нога відчула під собою твердий бетон. Перелякавшись, Тріш інстинктивно взяла ліворуч і далі почимчикувала обома ногами по доріжці.

З темряви попереду долинув голос Кетрін. Його майже пов­ністю поглинала лунка акустика цієї чорної, позбавленої життя безодні.

— Дивна річ людське тіло, — мовила Кетрін. — Якщо позбавити його одного з чуттів, то його функції перебирають на себе інші чуття, причому майже миттєво. Просто зараз нервові закінчення у твоїх ногах «налаштовуються» на те, щоб стати більш чутливими.

«От і добре», — подумала Тріш, знову підправляючи свій курс.

Якийсь час вони йшли мовчки. Тріш здалося, що цілу віч­ність.

— Ще довго? — нарешті озвалася вона.

— Ми пройшли приблизно пів шляху, — здавалося, голос Кетрін трохи віддалився.

Тріш поквапилася, щосили намагаючись тримати себе в руках, але їй здавалося, що бездонна темрява ось-ось проковтне її. Вона навіть носа свого не бачила.

— Кетрін! А як ти взнáєш, коли нам слід зупинитися?

— Скоро сама побачиш, — відгукнулася Кетрін.

То було рік тому, а цього вечора Тріш знову опинилася в тому мороці, але тепер вона йшла у зворотному напрямку, до вестибюля, щоб привести із собою гостя. Раптова зміна структури килима підказала їй, що до виходу лишилося три ярди. Попере­джувальна смуга — так назвав цей відрізок Пітер Соломон, палкий прихильник бейсболу. Тріш різко зупинилася, витягнула свою картку-ключ, помацала рукою по стіні, шукаючи виступ, і вставила картку в шпарину.

Двері засичали й відчинилися.

Тріш примружилася, вдивляючись у привітне світло в коридорі Центру.

«От і слава Богу, знову все минуло добре».

Ідучи безлюдними коридорами, Тріш спіймала себе на думці про химерний відредагований файл, який вони витягнули із захищеної мережі. Давній портал? Потаємне підземне сховище? Їй стало цікаво, чи пощастило Маркові Зубіанісу вирахувати, де є цей загадковий документ.

А в пункті управління в м’якому світлі плазмового екрана стоя­ла Кетрін, уп’явшись очима в знайдений загадковий документ. Підкресливши свої ключові фрази, вона відчувала дедалі сильнішу впевненість у тому, що в документі йшлося про ту саму старовинну легенду, про яку її брат, вочевидь, розповів лікареві Абадону.

«Як же ж я хочу побачити решту цього файла».

Вона ще на якусь мить затримала погляд на екрані, а потім клац­нула вимикачем. Кетрін завжди вимикала цей енергоємний дисплей, щоб не «садити» батареї з рідким воднем. Вона спостерегла, як ключові слова поволі зблякли, перетворилися на маленьку білу цятку, що на мить затрималася в центрі екрана і зникла. Кетрін обернулася й пішла до свого офісу. За якусь хвилину мав з’явитися лікар Абадон, і їй хотілося, щоб він почувався комфортно.