Втрачений символ

Розділ 53

— Я ж казав вам, — озвався Беламі, — що ця піраміда не така вже й проста, як здається на перший погляд.

«Тепер бачу, що не проста». Ленґдон мусив визнати, що кам’яна піраміда з його сумки здавалася тепер набагато загадковішою. Зроблена ним дешифровка масонського напису мала своїм результатом сітку літер, начебто позбавлених сенсу.

То був Хаос.

Ленґдон довго вивчав цю сітку, шукаючи у літерах хоч якийсь натяк — приховані слова, анаграми, ті чи інші ключі, але нічого так і не знайшов.

— Кажуть, що ця масонська піраміда, — взявся пояснювати Беламі, — приховує свої секрети за багатьма покровами. Ви відхиляєте один — і бачите перед собою інший. Ось ви зняли покров із цих літер, але вони не скажуть вам нічого, аж поки ви не знімете ще один. Ясна річ, тільки той, хто має горішній камінь, знає, як це зробити. Здогадно, горішній камінь також містить напис, котрий пояснює, як дешифрувати цю піраміду.

Ленґдон зміряв поглядом кубоподібний пакунок на столі. З того, що сказав йому Беламі, Ленґдон виснував, що горішній камінь та піраміда разом створювали «сегментований шифр» — код, розбитий на частини. Сучасні шифрувальники користуються сегментованими шифрами постійно, хоча винайшли їх іще давні греки. Греки, коли в них виникала потреба зберігати секретну інформацію, спочатку писали її на глиняній табличці, а потім розбивали її на частини і кожну ховали в окремому місці. Секрет можна було прочитати лише в тому разі, коли вдавалося зібрати воєдино всі шматочки. Від назви оцих глиняних табличок — «символон» — і пішло сучасне слово «символ».

— Роберте, — вів далі Беламі, — піраміду та горішній камінь тримали окремо впродовж поколінь, забезпечуючи таким чином недоторканість таємниці. — Архітектор помовчав, а потім сумовитим тоном продовжив: — Однак сьогодні вони зійшлися небезпечно близько. Я не мушу цього казати, але зараз наш обов’язок полягає ось у чім: зробити так, щоб цю піраміду не зібрали докупи.

Ленґдонові здалося, що Архітектор аж надто драматизує ситуацію. «Він говорить про піраміду та горішній камінь як про детонатор і ядерну бомбу». Професор не міг до кінця повірити в те, що розповів Беламі, але це, здавалося, не важило.

— Навіть якщо це масонська піраміда і навіть якщо цей напис і справді розкриває місцезнаходження давніх знань, то як ці знання наділять нас своєю так званою могутністю?

— Пітер завжди казав мені, що ви людина, яку важко переконати, бо ви науковець, який воліє оперувати доказами, а не балачками.

— Виходить, що ви самі в це вірите?! — з притиском спитав Ленґдон, відчуваючи легке роздратування. — Попри всю повагу до вас… Ви сучасна освічена людина. Як ви можете вірити в таке?

Беламі терпляче і з розумінням усміхнувся.

— Причетність до франкмасонства та його традицій наділила мене глибокою повагою до всього, що розширює рамки людської свідомості. Я навчився ніколи не закривати свій розум для ідеї тільки через те, що вона видається дивною і надприродною.

Розділ 54

Патрульний охоронець несамовито рвонув гравійною доріжкою, що оперізувала будівлю. Йому щойно зателефонував полісмен із приміщення і повідомив, що не може увійти до блоку номер п’ять, бо хтось зламав замкову панель. Він також сказав йому, що сигналізація зафіксувала відкриття ковзних дверей п’ятого блоку.

«Що там у біса відбувається?»

Коли він добіг до велетенських дверей, то побачив, що і справді двері прочинені десь на два фути. «Дивно, — подумав охоронець. — Їх же можна відімкнути тільки зсередини». Знявши з ременя ліхтарик, він посвітив у чорнильну темряву блоку. Нічого. Не маючи особливого бажання заходити в невідомість, він переступив поріг лише настільки, наскільки було потрібно, щоб просунути руку і посвітити ліхтариком ліворуч, а потім…

…А потім чиїсь дужі руки вхопили його за кисть і засмикнули в темряву. Охоронець відчув, як невидима сила крутнула його на місці, як дзиґу. Війнуло запахом спирту. Ліхтарик вилетів у нього з руки, і не встиг охоронець оговтатися, як твердий, наче скеля, кулак довбонув його в грудну клітку. Він скоцюрбився і впав на підлогу, стогнучи від болю, а тим часом від нього вбік рушила якась темна постать.

Охоронець лежав на боці, хапаючи ротом повітря. Його ліхтарик лежав поруч і освітлював якусь каністру з написом, що в ній пальне для пальника Бунзена.

Чиркнула запальничка, і її помаранчеве полум’я висвітило істоту, мало схожу на людину. «Господи, твоя воля!» Не встиг охоронець второпати, що то було, як гологруда істота нахилилася і піднесла запальничку до підлоги.

Відразу ж із темряви вигулькнула вузенька смужка вогню і пострибала геть, у темряву. Ошелешений охоронець озирнувся, та істота вже прослизала в темряву ночі через прочинені двері.

Охоронець насилу сів на підлозі, скорчившись від болю, і простежив за вогняною стрічкою. «Що за чортівня?!» Це полум’я було заслабким, щоб становити реальну загрозу, однак за мить він побачив дещо по-справжньому страшне й загрозливе: вогонь освітлював не лише темну порожнечу, добігши аж до протилежної стіни, він вихопив із пітьми масивну споруду зі шлакоблоку. Охоронця ніколи не допускали в блок номер п’ять, але він добре знав, що то за споруда.

«То Куб. Лабораторія Кетрін Соломон».

Полум’я бігло прямісінько до вхідних дверей лабораторії. Охоронець важко зіп’явся на ноги, чудово розуміючи тепер, що стрічка палива тягнеться за двері і що невдовзі в лабораторії вибухне пожежа. Та коли він обернувся, щоб бігти по допомогу, його мало не звалив з ніг потужний подув повітря, що пронісся повз нього.

На якусь мить увесь п’ятий блок спалахнув яскравим світлом.

Охоронцеві так і не довелося побачити, як вогняна куля водню проламала дах і здійнялася на сотні футів. Так і не побачив він, як небо пролилося дощем з уламків титанової сітки, електрон­ного устаткування та крапель розплавленого силікону з лабораторних голографічних пристроїв.

Кетрін Соломон їхала на північ, коли раптом побачила спалах світла в дзеркалі заднього огляду. Глухий гуркіт прокотився в нічному повітрі і налякав її.

«Феєрверк? — подумала вона. — Чи то “Червоношкірі” насолоджуються шоу, влаштованим під час перерви в грі?»

Кетрін знову зосередилася на дорозі, і досі думаючи про екстрені телефонні дзвінки, що їх вона зробила з таксофону на заправці.

Їй таки вдалося переконати диспетчера служби 911 відрядити поліцію до Центру техпідтримки, щоб вони зайнялися татуйованим нападником і — молила Бога Кетрін — знайшли її асистентку Тріш. Окрім того, вона умовила диспетчера перевірити будинок лікаря Абадона в Калорама-Гайтс, де той, на її думку, тримав у неволі Пітера.

На жаль, Кетрін не вдалося здобути незареєстрований номер стільникового телефону Роберта Ленґдона, тому вона, не бачачи іншого виходу, щодуху помчала у своєму «вольво» до Бібліотеки конгресу, куди, за словами Ленґдона, прямував і він сам.

Жахливе викриття справжньої особи лікаря Абадона різко змінило все. Кетрін тепер гадки не мала, кому і чому вірити. Вона знала напевно лише одне: це був той самий чоловік, що багато років тому вбив її матір та племінника. А тепер він захопив її брата і приїхав до центру, щоб убити її. «Хто цей божевільний? Що йому потрібно?» Єдина відповідь, що спадала на думку, була безглуздою. «Невже піраміда?» Ще більш незрозумілим було те, чому він заявився сьогодні до лабораторії. Якщо цей псих надумав завдати їй шкоди, то чому не зробив цього у своєму особняку сьогодні вранці? Навіщо брати на себе зайвий клопіт — надсилати СМС-ку і ризикувати під час проникнення до лабораторії?

Раптом феєрверк у дзеркалі заднього огляду розгорівся яскравіше, і після першого спалаху несподівано з’явилося неймовірне видовище: жовтогаряча вогняна куля. Кетрін розгледіла, як вона піднялася високо над верхівками дерев. «Що то у біса таке?» Слідком за вогняною кулею повалив чорний дим, і все це відбувалося точно не в районі стадіону «Федекс», де грали «Червоношкірі». Кетрін отетеріло намагалася визначити, що ж за промислове підприємство розташоване за тими деревами — прямо на південний схід від дороги.

І здогад вдарив її, наче зустрічна вантажівка.