Втрачений символ

Розділ 30

«Поверх SB. Сенатський підвал».

Із кожним кроком до нижнього поверху Роберта Ленґдона дедалі сильніше охоплювала клаустрофобія. Коли вони заглибилися в старий підвал Капітолію, повітря стало важким: здавалося, вентиляції там узагалі не було. Стіни являли собою хаотичну суміш каміння та жовтої цегли.

Поки вони йшли, директор Сато щось весь час набирала на своєму смартфоні. Її пересторожлива поведінка наштовхнула Ленґдона на підозри, і це відчуття швидко ставало обопільним. Сато й досі не сказала йому, як дізналася, що він цього вечора прибув до Капітолію. «Питання національної безпеки?» Але йому важко було побачити хоч якийсь зв’язок між давньою містикою та національною безпекою. А ще важче було зрозуміти, що тут взагалі відбувалося.

«Пітер Соломон ввірив мені талісман… Якийсь схиблений псих обманом затягнув мене в Капітолій і тепер хоче, щоб я відімкнув йому містичний портал, який, здогадно, розташований в приміщенні SBB13. Що ж, картина досить розпливчаста».

На ходу Ленґдон намагався прогнати зі своєї свідомості страшний образ відрізаної Пітерової руки, перетвореної на «таємничу руку». І цей гнітючий образ супроводжував голос Пітера: «З давніх таємниць виплодилося багацько міфів, Роберте, але це не означає, що вони самі теж є фікцією».

Свою наукову кар’єру Ленґдон присвятив містичним символам та історії, однак у його свідомості завжди точилася прихована інтелектуальна боротьба з ідеєю давніх таємниць та тією надзвичайно принадною перспективою апофеозу, яку вони обіцяли.

Безперечно, історичні документи містили неспростовні докази того, що секретна мудрість століттями передавалася з покоління в покоління, а джерелом цієї мудрості були, вочевидь, школи таїнств у Давньому Єгипті. Це секретне знання існувало підпільно і виринуло на поверхню в Європі доби Ренесансу, де, згідно з більшістю свідчень, його ввірили елітній групі вчених у стінах першокласного європейського «мозкового тресту» — Лондонського королівського наукового товариства. Ця група науковців мала загадкову назву «Невидимий коледж».

Цей підпільний коледж швидко став мозковим центром найосвіченіших інтелектуалів світу: Ісаака Ньютона, Френсіса Бекона, Роберта Бойля і навіть Бенджаміна Франкліна. Сучасний список «наукових працівників» коледжу був не менш приголомшливим: Ейнштейн, Гокінґ, Бор і Цельсій. Завдяки відкриттям, що їх зробили ці великі уми, людство здійснило гігантський стрибок у своєму розумінні світу, і цей прогрес, на думку декого, став результатом того, що науковці мали доступ до давньої мудрості, яка крилася в Невидимому коледжі. Ленґдон мав сумніви щодо правдивості цієї історії, хоча, безперечно, всередині того коледжу і справді відбувалося багато містичного та загадкового.

Відкриття таємних паперів Ісаака Ньютона 1936 року приголомшило світ: виявилося, що Ньютон плекав всепоглинальну пристрасть до алхімії та містичної мудрості. У його приватних паперах знайшли рукописний лист Робертові Бойлю, у якому він закликав останнього зберігати «абсолютну мовчанку» стосовно того містичного знання, яке стало їхнім надбанням. «Ним не можна ні з ким ділитися, — писав Ньютон, — інакше це завдасть світові величезної шкоди».

Знавці й досі сперечаються про значення цього дивного застереження.

— Професоре, — несподівано озвалася Сато, відірвавши погляд від свого «блекбері». — Хоча ви й заперечуєте, що знаєте, чому сьогодні сюди приїхали, та, може, все-таки поясните мені, що означає перстень Пітера Соломона?

— Спробую, — відгукнувся Ленґдон, намагаючись зосере­дитися.

Вона видобула з кишені мішечок для речових доказів і подала його професорові.

— Розкажіть мені, що означають зображені на ньому символи.

Ідучи безлюдним коридором, Ленґдон уважно придивився до знайомого персня. На ньому було зображення двоголового фенікса, який тримав гасло «ORDO AB CHAO», а на його грудях виднілося число 33.

— Двоголовий фенікс із числом тридцять три є емблемою найвищого масонського ступеня. — У принципі, цей престижний ступінь існував виключно в шотландському статуті. Однак статути та ступені масонства мали складну ієрархію, і зараз у розмові із Сато Ленґдон не мав бажання заглиблюватися в неї. — Загалом тридцять третій ступінь — це почесне елітне звання, зарезервоване для невеликої групи заслужених масонів. Решту ступенів можна отримати після успішного завершення попереднього ступеня. Але набуття тридцять третього ступеня суворо контролюють. Його надають тільки за запрошенням.

— Отже, ви знали, що Пітер Соломон є членом цього закритого елітного кола?

— Звісно. Членство в ньому навряд чи є секретом.

— І він — їхній найвищий посадовець?

— На поточний момент — так. Пітер очолює верховну раду тридцять третього ступеня, яка є керівним органом шотландського статуту в Америці. — Ленґдонові завжди подобалося бувати в їхній штаб-квартирі — Храмовому домі. Цей класичний шедевр із прикрасами-символами не поступався шотландській каплиці Рослін.

— Професоре, а чи помітили ви гравірування на персні? На ньому написано: «Усе відкривається на тридцять третьому ступені».

Ленґдон кивнув.

— Це звична тема масонських легенд.

— Наскільки я розумію, це означає, що коли масона допускають до найвищого тридцять третього ступеня, то йому відкривають щось особливе?

— Згідно з легендами — так, а насправді, мабуть, ні. Прихильники змовницьких теорій завжди припускали, що невеличкій обраній групі на найвищому щаблі масонської ієрархії дійсно ввіряють якийсь містичний секрет. Однак я підозрюю, що істина є менш ефектною.

Пітер Соломон часто начебто жартома натякав на існування безцінного масонського секрету, але Ленґдонові завжди здавалося, що то були лише пустотливі спроби заманити його до братства. Однак сьогоднішні події показали, що стало не до жартів; не було нічого пустотливого і в тому тоні, яким Пітер колись наполегливо просив Ленґдона сховати той запечатаний пакуночок, який зараз лежав у сумці професора.

З виразом безнадії на обличчі Ленґдон похмуро глянув на мішечок із перснем.

— Директоре, — спитав він, — а ви не проти, якщо він побуде в мене?

— Навіщо? — здивовано спитала Сато, змірявши його поглядом.

— Цей перстень дуже дорогий для Пітера, і мені хотілося б сьогодні повернути йому цю річ.

На обличчі Сато з’явився скептичний вираз.

— Сподіватимемося, що ви отримаєте таку можливість.

— Дякую, — сказав Ленґдон і поклав перстень до кишені.

— Іще одне запитання, — мовила директор, коли вони заглиблювалися в лабіринт. — Мої фахівці повідомили, що, досліджуючи такі поняття, як «тридцять третій ступінь» та «портал», стосовно масонства, вони видобули буквально сотні посилань на якусь «піраміду». Чому?

— Це теж недивно, — відповів Ленґдон. — Будівничі пірамід у Єгипті є предтечами сучасних масонів, і тому піраміда, як і єгипетська тематика взагалі, є досить поширеною в масонській символіці.

— А що ця піраміда символізує?

— Узагалі піраміда означає освіту. Цей архітектурний символ уособлює здатність давньої людини порвати узи приземленого буття й вознестися до небес, до золотавого сонця і, насамкінець, — до верховного джерела просвіти.

Сато зробила очікувальну паузу.

— І більше нічого?

«Більше нічого?! Що за запитання?» Ленґдон щойно змалював їй один із найелегантніших символів в історії. Конструкцію, за допомогою якої людина возносилася в царство богів.

— А мої фахівці стверджують, — наполягала японка, — що ця піраміда сьогодні начебто має набагато конкретніше значення. Вони повідомили мені, що існує поширена легенда про одну особ­ливу піраміду тут, у Вашинґтоні, і ця піраміда має цілком конкретний зв’язок із масонами та давніми таємницями.

Тепер Ленґдон збагнув, на що вона натякала, і спробував розвінчати цю думку, щоб не марнувати на неї часу.

— Так, мені відома ця легенда, директоре Сато, але вона суцільна вигадка. Масонська піраміда округу Колумбія — один із найстійкіших міфів, який, вочевидь, походить від піраміди на великій державній печатці Сполучених Штатів.

— А чому ви раніше про це не сказали?

Ленґдон знизав плечима.

— Тому що ця легенда не ґрунтується на фактах. Як я вже сказав, це просто міф. Один із міфів, пов’язаних із масонами.

— Однак цей міф має прямий стосунок до давніх таємниць?

— Безперечно — як і багато інших. Давні таємниці є джерелом незчисленних легенд, які існували сторіччями: перекази про могутню мудрість, захищену таємничими охоронцями на кшталт тамплієрів, розенкрейцерів, ілюмінатів, алюмбрадів — і далі за списком. Усі вони ґрунтуються на давніх таємницях, а масонська піраміда — лише один із прикладів.

— Зрозуміло, — мовила Сато. — А про що конкретно йдеться в цій легенді?

Ленґдон замислився і, лише зробивши кілька кроків, відповів:

— Узагалі-то я не знавець у галузі конспірології, зате знаюся на міфології, де більшість наявної інформації свідчить приблизно про таке: давні таємниці — втрачена мудрість століть — довго вважалися найсвященнішим скарбом людства, тому їх, як і решту скарбів, ретельно охороняли. Високоосвічені мудреці, що розуміли істинну міць цієї мудрості, навчилися боятися її потужного потенціалу. Вони знали, що, коли це знання потрапить до невмілих рук непосвячених людей, наслідки будуть катастрофічними; як я вже сказав раніше, потужні інструменти можна використовувати для того, щоб творити як добро, так і зло. Тому для захисту давніх таємниць, а разом із ними — і людства, перші втаємничені створили таємні братства. У ме­жах цих братств вони ділилися своєю мудрістю тільки з тими, хто був належним чином ініційований, передаючи знання від мудреця до мудреця. Багато хто вважає, що нам слід звернути погляди в минуле і вивчити рештки історичних свідчень про тих, хто оволодівав цими таємницями. Ці свідчення містяться в переказах про чаклунів, ворожбитів та цілителів.

— А також про масонську піраміду, — додала Сато. — Як вона вписується в цей контекст?

— Ну, — мовив Ленґдон, намагаючись не відставати, — саме тут і починається поєднання історії та міфу. Згідно з де­якими свідченнями, на шістнадцяте століття всі таємні братства в Європі зникли, головним чином їх знищила хвиля релігійних переслідувань. Кажуть, що франкмасони були останніми хранителями давніх таємниць. Ясна річ, вони боялися, що, коли їхнє братство одного дня зійде нанівець, як і його попередники, давні таємниці буде втрачено назавжди.

— А піраміда? — наполягала Сато.

Ленґдон саме підходив до відповіді на це запитання.

— Легенда про масонську піраміду досить проста. Масони, щоб виконати свій обов’язок збереження великої мудрості для прийдешніх поколінь, вирішили сховати її у великій фортеці. — Ленґдон спробував освіжити в пам’яті спогади про цей переказ. — Я ще раз наголошую на тому, що все це міф, але, здогадно, масони перевезли свою секретну мудрість зі Старого Світу до Нового, сюди, в Америку — на землю, де вони сподівалися укритися від релігійної тиранії. І тут вони спорудили неприступну фортецю — сховану піраміду, призначену для надійного збереження давніх таємниць до того часу, коли все людство буде готове користуватися тією гідною подиву могутністю, якою їх наділить ця мудрість. Згідно з цим міфом, масони увінчали свою піраміду блискучим горішнім каменем зі щирого золота — як символом безцінного скарбу, схованого всередині, тобто давньої мудрості, яка наділить людство здатністю повністю розкрити свій потенціал. І настане апофеоз.

— Приголомшлива легенда, — зауважила Сато.

— Так. Масони стали жертвою всіляких схиблених історій.

— Вочевидь, ви не вірите в існування такої піраміди.

— Звісно, що ні, — відповів Ленґдон. — Не існує жодних доказів, що наші масонські батьки-засновники збудували в Америці якусь піраміду, тим більше в окрузі Колумбія. Піраміду сховати досить важко, особливо таку, що містить всю втрачену мудрість століть.

Ленґдон пригадав, що в легенді ніколи не йшлося про вміст масонської піраміди — чи то були давні тексти, окультні писання, наукові відкриття або щось навіть більш таємниче, але в цій легенді все ж таки розповідалося, що безцінна інформація всередині піраміди була хитро й винахідливо закодована, тому зрозуміти її могли лише найбільш просвічені індивіди.

— Хай там що, — мовив Ленґдон, — ця історія з категорії, яку ми, знавці символіки, називаємо «первинним гібридом» — сумішшю класичних легенд із запозиченням такої кількості елементів з іншої міфології, що вона видається нічим іншим, як суто витвором фантазії, а не історичним фактом.

Розповідаючи студентам про первинні гібриди, Ленґдон наводив приклад казок, які переповідалися впродовж поколінь і з часом видозмінювалися, при цьому запозичуючи одна в одної так багато, що зрештою еволюціонували в безликі моралізаторські оповідання з однаковими традиційними елементами — незайманими дівчатами, красенями-принцами, неприступними фортецями та могутніми чаклунами й чаклунками. За допомогою казок ця віковічна боротьба добра зі злом закарбовувалася в дитячій свідомості: Мерлін проти Моргани ле Фей, святий Георгій проти Дракона, Давид проти Голіафа, Білосніжка проти відьми і, насамкінець, Люк Скайвокер проти Дарта Вейдера.

Сато почухала потилицю. Вони завернули за ріг і поспішили за Андерсоном коротким сходовим маршем.

— Скажіть мені ось що. Якщо я не помиляюся, колись піраміди вважали містичними порталами, через які померлі фараони возносилися до богів, чи не так?

— Так.

Сато різко зупинилася, схопила професора за лікоть і подивилася на нього. У її погляді змішалися подив та недовіра.

— Ви кажете, що викрадач Пітера Соломона наказав вам знайти схований портал, і ви не второпали, що він мав на увазі масонську піраміду з цієї легенди?

— Хоч як не називай масонську піраміду, а це лише казка. Суцільна вигадка.

Сато підступила ближче — і Ленґдон відчув її прокурений подих.

— Розумію вашу точку зору, професоре, але з точки зору мого розслідування цю паралель ігнорувати важко. Портал, що веде до секретних знань? Як на мене, то це свідчить, що поневолювач Пітера Соломона вимагає від вас відімкнути те, що тільки ви здатні відімкнути. І більше ніхто.

— Та я ніколи не повірю, що…

— Вірите ви чи ні — це не важить. У що б там не вірили ви особисто, вам слід визнати, що цей чоловік теж — особисто — може вірити в те, що масонська піраміда реально існує.

— Та він псих! Він може вірити, що приміщення SBB13 є входом до гігантської підземної піраміди, у якій сховано втрачену мудрість древніх!

Сато застигла непорушно; її очі палали люттю.

— Криза, з якою я зараз маю справу, — це не казочки, професоре. Вона цілком реальна, запевняю вас.

Між ними запала холодна тиша.

— Пані директор! — нарешті озвався Андерсон, жестом вказавши на міцні двері за десять футів попереду. — Ми майже прийшли — ідемо далі?

Нарешті Сато відірвала погляд від Ленґдона і кивнула Андерсону, щоб той відчиняв.

Вони пройшли слідком за шефом поліції у броньовані двері й опинилися у вузькому проході. Ленґдон поглянув ліворуч, а потім праворуч.

«Та не може бути!»

Він стояв у коридорі, такому довгому, що йому раніше й бачити не доводилося.