Втрачений символ

Розділ 67

А на західному краю Ембасі-роу, в альтанці Дім привидів, розташованій в огородженому парку, знову стало тихо. Хлопчина допомагав своєму наставникові перетнути широку галявину від в’їзної дороги.

«Невже він дозволив мені провести його?»

Зазвичай сліпий дідуган відмовлявся від допомоги, воліючи рухатися по території свого притулку лише за пам’яттю. Однак сьогодні він, певно, поспішав, щоб відповісти Воренові Беламі по телефону.

— Дякую, — сказав дід, коли вони увійшли до будівлі, у якій розташовувався його особистий кабінет, — тут я вже сам знайду дорогу.

— Сер, я з радістю залишуся вам допомогти…

— На сьогодні досить, — заперечив дід, відпускаючи руку свого помічника, і хутенько зашкутильгав у темряву свого кабінету. — Добраніч.

Хлопець вийшов із будинку і рушив до свого скромного житла на території парку. Та вже дорогою туди його почала гризти цікавість. Старого засмутило запитання, яке йому поставив містер Беламі, — це очевидно, однак самé запитання здалося хлопцеві дивним, майже безглуздим:

«Невже ніхто не допоможе вдовенку?»

Навіть його найсміливіші фантазії були неспроможні пояснити, що це означало. Хлопець отетеріло підійшов до комп’ютера і набрав цю фразу в пошуковому вікні.

На його превеликий подив, знайшлася величезна кількість сторінок, де цитувалося точнісінько таке саме запитання. Він із цікавістю і захватом занурився у знайдену інформацію. Ви­явилося, що Ворен Беламі був не першим в історії, хто ставив це химерне запитання. Ці ж слова мовив багато століть тому… сам цар Соломон, коли оплакував загиблого друга. Здогадно, це запитання й досі використовують сучасні масони як зашифрований заклик про допомогу. Здається, Ворен Беламі послав сигнал тривоги своєму братові-масону.

Розділ 68

«Albrecht Dürer?»

Поспішаючи разом із Ленґдоном через підвал будівлі Адамса, Кетрін намагалася скласти докупи деталі головоломки. A. D. означає Albrecht Dürer? Цей знаменитий німецький гравірувальник та художник був одним із найулюбленіших братових митців, і Кетрін трохи зналася на його творчості. Та все одно вона не могла збагнути, яким чином Альбрехт Дюрер міг стати в пригоді в цьому конкретному випадку. «До того ж він помер понад чотириста років тому».

— Із символічної точки зору Дюрер є бездоганним, — пояснював Ленґдон, коли вони проходили у двері з освітленою позначкою «Вихід». — Він був знаменитим мислителем доби Відродження, митцем, філософом, алхіміком та відданим дослідником давніх таємниць. І донині не знайшлося людини, що повністю збагнула б зміст повідомлень, прихованих у творах Дюрера.

— Може, і так, — погодилася Кетрін. — Але яким чином напис «тисяча п’ятсот чотирнадцятий ей-ді» допоможе нам дешифрувати піраміду?

Вони дійшли до замкнених дверей, і професор скористався карткою Беламі, щоб їх відімкнути.

— Число тисяча п’ятсот чотирнадцятий, — пояснював Ленґдон, коли вони поспішали сходами, — вказує на цілком конкретний твір Дюрера. — Вони увійшли до величезного коридору, і Ленґдон, озирнувшись, показав ліворуч. — Сюди. — Вони швидко рушили далі. — Насправді Дюрер сховав число тисяча п’ятсот чотирнадцять у своєму найзагадковішому творі — гравюрі «Меланхолія 1», яку закінчив тисяча п’ятсот чотирнадцятого року. Цю гравюру вважають фундаментальним твором північноєвропейського Відродження.

Колись Пітер показував Кетрін «Меланхолію 1» в одній старій книзі з древнього містицизму, але вона не пригадувала, щоб бачила там якусь приховану цифру 1514.

— Мабуть, тобі відомо, — збуджено мовив Ленґдон, — що «Меланхолія 1» відтворює намагання людства проникнути в сенс давніх таємниць. Символізм «Меланхолії» настільки складний та багатогранний, що Леонардо да Вінчі проти нього — приміти`в.

Кетрін різко зупинилася й уп’яла погляд у професора.

— Роберте, «Меланхолія 1» тут, у Вашинґтоні. Вона висить у Національній галереї.

— Так, — мовив він і посміхнувся. — І щось підказує мені, що це не випадковість. Галерея зараз зачинена, але я знаю її доглядача і…

— Облиш, Роберте, я знаю, що зазвичай трапляється, коли ти заходиш до музею. — Кетрін рушила до найближчої ніші, де побачила столик із комп’ютером.

Ленґдон щось невдоволено буркнув, але попрямував слідком.

— Ми підемо легшим шляхом. — Вочевидь, професор Ленґдон, тонкий знавець мистецтва, зіштовхнувся з етичною дилемою: навіщо користуватися Інтернетом, коли оригінал так близько? Кетрін підійшла до стола й увімкнула комп’ютер. Коли той завантажився, жінка збагнула, що перед нею постала несподівана проблема. — Тут немає іконки браузера.

— Комп’ютер підключено до внутрішньої бібліотечної ме­режі. — Ленґдон показав на іконку на робочому столі. — Спробуй ось цю.

Кетрін клацнула на іконці з позначкою «Цифрові колекції», і, коли на екрані виникло нове зображення, Ленґдон знову підказав Кетрін, що робити. Вона клацнула там, де він вказав: «Колекції гравюр». Зображення на екрані знову змінилося: «Гравюри: пошук».

— Надрукуй «Альбрехт Дюрер».

Кетрін ввела ім’я і клацнула клавішею пошуку. За кілька секунд на екрані з’явилися групи демонстраційних, зменшених зображень. Усі вони були схожі за стилем — витончені чорно-білі гравюри.

Кетрін продивилася список творів митця, складений за абеткою.

Адам і Єва

Зрада Христа

Страсті Христові

Таємна вечеря

Чотири Вершники Апокаліпсису

Побачивши всі ці біблійні назви, Кетрін пригадала, що Дюрер був прихильником так званого містичного християнства. Це був сплав раннього християнства, алхімії, астрології та точних наук.

Наука…

Образ охопленої вогнем лабораторії блискавкою пронизав її свідомість. Вона ще не повністю усвідомила наслідки цієї катастрофи, і наразі її думки зосередилися на асистентці Тріш. «Сподіваюся, їй вдалося втекти».

Ленґдон щось розповідав про Дюрерів варіант «Таємної вечері», але Кетрін його ледь чула, бо щойно знайшла лінк на «Меланхолію 1».

Вона клацнула мишкою — і на екрані висвітилася загальна інформація.

«Меланхолія 1», 1514 р.

Альбрехт Дюрер

(гравюра на папері верже)

Колекція Розенвальда

Національна мистецька галерея

Вашинґтон, округ Колумбія

Кетрін покрутила коліщатко — і перед нею у всій красі з’яви­лося чітке зображення шедевра Дюрера.

Вона приголомшено розглядала гравюру, навіть забувши про всю її химерність.

Ленґдон розуміюче хихикнув.

— Я ж казав, що вона зашифрована.

На передньому плані «Меланхолія 1» містила зображення жінки з гігантськими крилами, що задумливо сиділа перед якоюсь кам’яною будівлею в оточенні найхимерніших та найнесумісніших предметів, які тільки можна було уявити: там були вимірювальна лінійка, худючий пес, теслярське приладдя, пісковий годинник, різноманітні геометричні тіла, висячий дзвін, херувим, клинок та драбина.

Кетрін пригадала слова брата про те, що крилата постать є уособ­ленням «людського генія» — великого мислителя, що похнюплено сидить, підперши підборіддя, бо так і не спромігся досягнути просвітлення. Цей геній, оточений символами людського інтелекту — предметами, що стосуються таких галузей, як математика, філософія, природознавство, геометрія і навіть теслярство, — неспроможний зійти вгору драбиною істинної просвіти.

Навіть людському генію важко дійти до розуміння давніх таємниць.

— Ця гравюра, — пояснив Ленґдон, — символічно відтворює невдалу спробу людства перетворити інтелект на божественну потугу. Якщо висловлюватися алхімічними термінами, тут ві­дображено нашу нездатність перетворити свинець на золото.

— Не дуже оптимістична ідея, — погодилася Кетрін. — Але як усе це нам допоможе? — Вона так і не побачила прихованого числа 1514, про яке казав їй Ленґдон.

— Порядок із хаосу, — мовив професор і криво посміхнувся. — Саме так, як і обіцяв твій брат. — Він сягнув рукою в кишеню і витяг сітку з літер, яку накреслив раніше, намагаючись розгадати масонський шифр. — Наразі ця сітка є позбавленою сенсу. — І з цими словами він розгорнув аркуш на столі.

Кетрін кинула погляд на сітку. «І справді — безглузда».

— Але Дюрер її трансформує.

— І як же це йому вдасться?

— За допомогою лінгвістичної алхімії. — Ленґдон кивнув на екран комп’ютера. — Ось придивися. У цьому шедеврі сховане дещо, завдяки чому наші шістнадцять літер набудуть значення. — Ленґдон зробив паузу. — Ще не побачила? Пошукай число тисяча п’ятсот чотирнадцять.

Кетрін була не в гуморі, щоб грати в хрестики-нулики.

— Роберте, я нічого не бачу — тут якась куля, ніж, багатогранник, лінійка… Здаюся.

— Та ти лишень поглянь уважніше! Там, на задньому плані. Викарбувані на будівлі, за ангелом. Під дзвоном — бачиш? Там Дюрер зобразив квадрат, заповнений цифрами.

Нарешті Кетрін розгледіла квадрат із цифрами, а серед них — 1514.

— Кетрін, цей квадрат — ключ до розшифрування піраміди!

Вона кинула на нього здивований погляд.

— Це не просто квадрат, — усміхнувся Ленґдон. — Перед вами, міс Соломон, магічний квадрат.