Втрачений символ

Розділ 77

Цей спогад завжди починався однаково.

Він стрімко падав спиною вперед у замерзлу річку на дні крутого яру. А згори, понад стволом пістолета, на нього дивилися невблаганні сірі очі Пітера Соломона. Коли Андрос упав, світ над ним померк; усе зникло в густій хмарині туману, що клубочився над водоспадом.

На мить усе стало сніжно-білим, як у раю.

А потім він ударився об кригу.

Холод. Темрява. Біль.

Нестримна сила понесла його крізь нестерпно холодну порожнечу, перекидаючи і немилосердно гепаючи об гострі валуни. Його легені боліли, прагнучи повітря, однак м’язи на грудях судомно стиснулися у холодній воді й він навіть вдихнути не міг.

«Я під кригою».

Крига біля водоспаду була тоншою через бурхливі потоки води, і Андрос досить легко пробив її, коли впав униз. І тепер його несла течія, а над ним нависала прозора стеля. Він шкрябав її нігтями, намагаючись проламати, але не мав опори. Гострий біль у плечі від пістолетної кулі став майже невідчутним, так само як і від пташиного дробу, бо їх поглинув страшний пульсуючий біль: його тіло терпло і поступово німіло.

Течія пришвидшувалася, і він боляче вдарився об крутий берег, неначе камінь, випущений із пращі. Усе його тіло криком кричало, прагнучи кисню. Аж раптом він налетів на гілля дерева, що впало у воду. «Зараз або ніколи!» Андрос відчайдушно вхопився за гілку і, тримаючись за неї, поповз до поверхні, туди, де гілка стирчала з льоду. Пальцями він намацав прогалину незамерзлої води довкола гілки і смикнув за край, намагаючись розширити отвір. Раз, іще раз — і отвір розширився до кількох дюймів у поперечнику.

Прихилившись до гілки, Андрос закинув голову назад і ротом притулився до маленького отвору. Зимове повітря, що наповнило його легені, здалося йому теплим. Раптовий приплив кисню живив його надією. Упершись ногами у стовбур дерева, він потужно розпрямив плечі. Кригу довкола впалого дерева вже послабили й продірявили гілки та всілякі уламки, тому, коли він дужими ногами уперся в стовбур і напружив спину, його голова досить легко проламала кригу і з тріском виринула в зимову темряву. У легені Андроса хлинуло повітря. Залишаючись по плечі у воді, він відчайдушно замахав ногами, запрацював руками, підтягнувся — і таки вибрався з води та безсило й захекано впав на гладеньку кригу.

Зірвавши із себе лижну маску, Андрос запхав її до кишені і поглянув догори, видивляючись Пітера Соломона. Але той був поза зором, за поворотом річки. Груди Андроса знову немов вогнем обпекло. Він обережно витягнув із води гілку і накрив отвір, через який вибрався на кригу. «До ранку отвір замерзне».

Похитуючись, він пошкутильгав до заростів. Почався снігопад. Андрос не знав, скільки біг, спотикаючись, крізь хащі, але врешті-решт вибрався на невеликий насип біля вузької дороги. Він замерзав і вже почав марити. Сніг падав білою стіною, як раптом він побачив на дорозі світло автомобільних фар. Андрос щосили замахав руками, і самотній пікап із вермонтськими номерами одразу ж зупинився. З нього вискочив немолодий чоловік у картатій шотландці.

— Мене… підстрелив мисливець… Мені потрібно до шпиталю!

Ані секунди не вагаючись, старий підсадив Андроса на пасажирське сидіння й увімкнув пічку.

— А де тут найближчий шпиталь?

Андрос уявлення не мав, але показав на південь.

— Наступний поворот. — «Ні до якого шпиталю ми не поїдемо».

Наступного дня старого з Вермонту оголосили в розшук як зник­лого, але ніхто й гадки не мав, де саме на своєму шляху від Вермонту він щез у таку сильну заметіль. А ще нікому й на думку не спало пов’язати його зникнення з новиною, яка домінувала в усіх заголовках наступного дня, — про жахливе вбивство Ізабель Соломон.

Коли Андрос прокинувся, він побачив, що лежить у безлюдній кімнаті дешевого мотелю, забитого дошками до настання літнього сезону. Він пригадав, як вломився сюди, перев’язав рани розірваними простирадлами і зарився в купу затхлих ковдр на хиткому ліжку. Йому страшенно захотілося їсти. Дошкутильгавши до ванної кімнати, він побачив у раковині купку скривавлених дробинок і насилу пригадав, як виколупував їх із грудей. Піднявши погляд на брудне дзеркало, Андрос неохоче розв’язав бинти, щоб оглянути рану. Тверді м’язи грудей та живота вбе­регли його — не дали змоги пташиним дробинам проникнути вглиб, але його тіло, колись бездоганне, було тепер спотворене ранами. Єдина куля, якою в нього поцілив Пітер Соломон, вочевидь, пройшла навиліт крізь плече, залишивши невеличкий кривавий кратер.

Та найгіршим було те, що Андрос не зміг здобути той предмет, за яким прийшов, — піраміду. Його шлунок забурчав, і він пошкутильгав надвір до захопленого пікапа, сподіваючись знайти там хоч якусь їжу. Вантажівку завалило снігом, і Андрос подумав: скільки ж насправді він проспав у цьому мотелі? «Слава Богу, що я взагалі прокинувся». На передньому сидінні він не знайшов ніяких харчів, зате виявив у бардачку знеболювальні протиревматичні пігулки. Він вкинув цілу жменю до рота і заїв снігом.

«Треба знайти їжу».

За кілька годин пікап, що виїхав з-за старого мотелю, нічим не нагадував той автомобіль, що заїхав сюди два дні тому. З кабіни зник дефлектор, з коліс — декоративні ковпаки, з бампера — наклейки і решта прибамбасів. Зникли також і вермонтські номери, Андрос замінив їх номерами зі старого службового авто, яке знайшов у сараї мотелю, вкинувши туди скривавлені простирадла, дріб та решту речових доказів свого перебування.

Андрос не забув про піраміду, просто вирішив поки що відкласти реалізацію цього задуму. Він мав сховатися, загоїти рани і, перш за все, наїстися. Андрос знайшов придорожній ресторанчик, де донесхочу напхався яєчнею, беконом та м’ясним рагу і запив усе це трьома склянками апельсинового соку, а потім замовив харчів ще й із собою. А дорогою увімкнув старий приймач. Відтоді як з ним сталася ця халепа, Андрос не бачив ані телевізора, ані газет, тому просто отетерів, почувши новини місцевої радіостанції.

— Слідчі ФБР, — казав диктор, — продовжують пошуки озброєного грабіжника, що вбив Ізабель Соломон у її помешканні на річці Потомак кілька днів тому. Слідство схиляється до думки, що вбивця впав із крутосхилу, пробив кригу і його винесло течією в море.

Андрос аж заціпенів. «Убив Ізабель Соломон?» Ошелешений та пригнічений, він мовчки їхав, слухаючи випуск новин.

«Треба вшиватися звідси далеко, дуже далеко».

З квартири у Верхньому Вест-Сайді розгортався шикарний краєвид на Центральний парк. Андрос вибрав саме це помешкання, бо море зелені за вікном нагадувало йому про адріатичні пейзажі, які він назавжди залишив у минулому. Він знав, що має радіти з того, що вижив, але радості чомусь не було. Внутрішня порожнеча давно не полишала його, а думки зациклилися на невдалій спробі заволодіти пірамідою Пітера Соломона.

Багато годин провів Андрос за дослідженням легенди масонської піраміди, і хоча існували розбіжності стосовно того, існує вона реально чи ні, проте ніхто не заперечував її славнозвісної здатності наділити людство мудрістю та величезною силою. «Масонська піраміда реально існує, — сказав собі Андрос. — Я знаю це напевне».

Доля розпорядилася так, що піраміда була тепер зовсім поруч, і Андрос розумів, що ігнорувати цей факт — те саме, що виграти в лотерею, але не отримати готівки. «Я — єдиний немасон, який знає, що ця піраміда реально існує. Більше того — я знаю особу, яка стереже цю піраміду».

Минуло багато місяців, і хоча його тіло загоїлося, Андрос уже не був тим бундючним самцем, як колись у Греції. Він кинув займатися фізичними вправами. Кинув милуватися своїм оголеним тілом у дзеркалі. Йому здалося, що на ньому з’явилися ознаки старіння. Його колись бездоганна шкіра перетворилася на не­однорідне поле, зрите шрамами, і це ще більше пригнічувало. Йому й досі доводилося покладатися на пігулки, що вгамовували біль під час одужання. Андрос відчув, що поволі скочується до того стилю життя, який привів колись до тюрми Соганлик. Та йому було байдуже. «Тіло отримує те, чого прагне».

Якось уночі він опинився в Гринвіч-вілідж, де купував наркотики у чоловіка, який мав на передпліччі татуювання у вигляді довгої зигзагоподібної блискавки. Андрос поцікавився, що це означає, і той відповів, що татуювання закриває довгий шрам, що залишився після автокатастрофи.

— Щодня бачачи той шрам, я незмінно згадував про нещасливий випадок, — пояснив наркодилер. — Тому я й сховав його під цим символом власної могутності. І таким чином відновив душевну рівновагу.

Тієї ночі, перебуваючи під кайфом від свіжої дози наркотиків, Андрос, похитуючись, зайшов до тату-салону і зняв сорочку.

— Я хочу приховати ці шрами, — виклично заявив він. «Мені треба поновити душевну рівновагу і контроль над своїм тілом».

— Приховати? — спитав татуювальник, оглядаючи його груди. — Чим приховати?

— Татуюванням.

— Зрозуміло… А яким саме?

Андрос знизав плечима, бажаючи лише одного — якомога швидше приховати ці огидні позначки зі свого минулого.

— Не знаю. Вибирайте самі.

Фахівець похитав головою і подав Андросові книжечку про давні та священні традиції татуювання.

— Коли будете готові — приходьте.

Андрос дізнався, що Громадська бібліотека Нью-Йорка мала у своєму зібранні п’ятдесят три книжки про татуювання, і за кілька тижнів він їх усі перечитав. Заново відчувши пристрасть до читання, він тільки й знав, що тягав стоси книжок з бібліотеки додому, жадібно поглинав їх, милуючись Центральним парком у хвилини відпочинку. Ці книжки про татуювання відкрили Андросові дивовижний світ, про існування якого він навіть не здогадувався: світ символів, містики, міфології та магії. І що більше він читав, то більше усвідомлював, яким же сліпцем був. Він почав вести записи, занотовуючи свої думки, ескізи та химерні мрії. Коли в бібліотеці не залишилося цікавих йому книжок, він звернувся до торговців рідкісними виданнями, щоб ті роздобули йому декотрі з найзагадковіших езотеричних творів: «De Praestigiis Daemonum», «Lemegeton», «Ars Almadel», «Grimorium Verum», «Ars Notoria»20 тощо. Він прочитав їх усі і зміцнився в думці, що навколишній світ може запропонувати йому багато нових скарбів. «Довкола мене повно таємниць, що виходять за межі людського розуміння».

Якось він відкрив для себе твори Алістера Кроулі — проник­ливого й далекоглядного містика початку двадцятого сторіччя, якого церква затаврувала як «найлихішу людину з тих, що коли-небудь жили». Великі уми завжди вселяють страх в уми посередні. Андрос довідався про силу ритуалів та заклинань. Він дізнався: священні слова, коли їх правильно промовити, ставали ключами, що відчиняли брами до інших світів. «За нашим Усесвітом є темний Усесвіт, з якого я черпатиму свою силу». І хоча Андрос прагнув якомога скоріше набути цієї сили, він знав, що перед цим йому слід дотриматися певних правил та виконати деякі завдання.

«Стань святим, — написав Кроулі. — Зроби себе священним».

Колись давній ритуал «священнодійства» був звичаєвим законом багатьох країн. Від давніх юдеїв, що спалювали пожертви в храмі, до індіанців майя, що обезголовлювали людей на вершечках пірамід Чічен-Іца, і до Христа, який приніс себе в жертву на хресті, давні люди добре розуміли потребу Бога в пожертвах. Офірування було давнім ритуалом, через який люди забезпечували собі прихильність богів і робили себе священними.

Sacra — священний.

Face — робити.

Sacrifice — жертвувати.

І хоча від ритуалу жертвоприношення відмовилися багато сторіч тому, його вплив і сила лишилися. Купка сучасних містиків, включно з Алістером Кроулі, і досі практикували це мистецтво, удосконалюючи його з часом, і перетворювали себе на дещо більше. Андрос запрагнув трансформувати себе так само, як це зробили вони. Однак він знав, що для цього йому доведеться пройти по небезпечному містку.

Кров — ось те єдине, що розділяє світло і темряву.

Якось уночі у вікно в туалеті до помешкання Андроса залетіла ворона. Він дивився, як птах тріпотів крилами й метався туди-сюди, а потім принишк, неначе змирився зі своєю неспроможністю вирватися на волю. Андрос уже знав достатньо, щоб розпізнати цю прикмету. «Мене кличуть уперед».

Затиснувши птаха в руці, він став перед саморобним олтарем у своїй кухні і виголосив заклинання, яке вивчив напам’ять.

«Камія, Еоміах, Макбал, Емої, Зазеан… найсвятішими іменами ангелів із Книги Ассамаян заклинаю тебе допомогти мені в цьому дійстві силою Єдиного Істинного Бога».

Тоді Андрос опустив ніж і обережно проколов велику вену на правому крилі переляканого птаха. Ворона спливала кров’ю, а він дивився на потічок червоної рідини, що стікав у спеціально підставлену металеву чашку, як раптом відчув у повітрі несподіваний холод. Але таки продовжив ритуал.

«Всемогутні Адонаї, Ашаї, Елохім, Елохі, Еліон, Ашер, Ехейє, Шадаї… прийдіть мені на допомогу, щоб оця кров мала силу та дієвість у всьому, що я побажаю, й у всьому, що я вимагатиму».

Тієї ночі йому снилися птахи… гігантський фенікс, що піднімався з вогню. Наступного ранку Андрос прокинувся із силою та енергією, яких не відчував із дитинства. Він пішов у парк на пробіжку і біг швидше й далі, аніж будь-коли. Утомившись, він зупинився і незчисленну кількість разів віджався та присів. До нього повернулася сила.

І тієї ночі йому знову наснився фенікс.

До Центрального парку знову прийшла осінь, звірятка нишпорили скрізь у пошуках поживи, щоб заготувати харч на зиму. Андрос терпіти не міг холоду, але регулярно виходив надвір до своїх винахідливо захованих пасток, які повнилися спійманими живими пацюками та білками. Він приносив їх додому в рюкзаку і виконував дедалі складніші ритуали.

«Емануїл, Месія, Йод, Хе, Вау… благаю вас, визнайте мене гідним».

Криваві ритуали живили його сили. Із кожним днем Андрос почувався дедалі молодшим. Він читав удень і вночі — давні містичні тексти, епічні середньовічні поеми, давніх філософів… і що більше він дізнавався про істинну природу речей, то більше пересвідчувався, що людству немає на що сподіватися. «Вони сліпі… вони безпорадно і безглуздо блукають у світі, якого ніколи не зрозуміють».

Андрос і досі залишався людиною, але відчував, що поступово перетворюється на дещо інше. Величніше. На дещо священне. Його масивне тіло прокинулося зі сплячки і стало набагато сильнішим, аніж будь-коли. Нарешті він збагнув своє істинне призначення. «Моє тіло — це лише вмістилище для мого наймогутнішого скарбу, — мого розуму».

Андрос знав, що його справжній потенціал іще не повністю реалізований, тому почав копати глибше, занурившись у книжки. «У чому моє призначення?» В усіх давніх текстах ішлося про добро і зло, про необхідність для людини обирати між ними.

«Свій вибір я зробив давно, — думав Андрос, анітрохи не розкаюючись. — Що є зло? Лише закон природи? За світлом іде темрява. За порядком іде хаос. Усе занепадає і загниває. Бездоганно впорядкований кристал зрештою перетворюється на часточки пилу. Є ті, хто творить, і ті, хто руйнує».

Але тільки прочитавши «Втрачений рай» Мільтона, Андрос побачив свою долю, своє призначення. Якось він прочитав про впалого ангела, войовничого демона, що боровся зі світлом. То був доблесний та хоробрий ангел, якого звали Молох.

Молох ходив по землі, як бог. Пізніше Андрос довідався, що давньою мовою це ім’я звучало як Малах.

«Я теж стану Малахом».

Як і всі великі трансформації, ця теж мала розпочатися з пожертви, але не пацюків чи птахів. Ні, це перетворення потребувало справжньої жертви.

Раптом йому прийшло осяяння, якого він ще ніколи не пізнавав у житті.

Перед ним чітко вималювалося його призначення. Три дні поспіль він робив ескіз на велетенському аркуші паперу. Скінчивши, отримав проєкт істоти, на яку прагнув перетворитися.

Андрос повісив цей ескіз на повний зріст на стіну і споглядав його, наче власне віддзеркалення.

«Я — шедевр».

І наступного дня він поніс це креслення до тату-салону.

Тепер він був готовий.

20 Твір голландського окультиста Йогана Вейєра «Про обмани демонів» («De Praestigiis Daemonum», 1563), у якому автор засуджує полювання на відьом, містить фрагменти з «Гоетії» — першої частини «Лемегетона» (Lemegeton), де подано класифікацію демонів та опис способів, як змусити їх служити людині. «Лемегетон», або «Малий ключ Соломона», — найпопулярніший збірник текстів із магії, складається з п’яти частин: Goetia (містить перелік 72 злих духів, а також опис магічного кола, трикутника й основних знарядь, які використовував у своїй магічній практиці легендарний цар і маг Соломон), Theurgia Goetia (описує «вищу» магію, спрямовану на спілкування з Богом), Ars Almadel (описує 20 старших духів, що керують чотирма світами Всесвіту), Ars Paulina (оповідає про духів нічних і денних, про духів планет і зодіакальних знаків) і Ars Notoria (містить давні звернення до Бога й молитви, сповнені магічних імен). Гримуари — книги, що містять описи магічних обрядів, заклинань та рецептів. «Істинний гримуар» («Grimorium Verum») — найправдивіші ключі царя Соломона, опис його найзаповітніших таємниць.