Втрачений символ

Розділ 40

«Чому ж Тріш немає так довго? — Кетрін Соломон уже вкотре поглянула на годинник. Вона забула попередити лікаря Абадона про химерну подорож у темряві, яку йому доведеться здійс­нити, щоб потрапити до лабораторії, але не думала, що це забере в нього так багато часу. — Вони вже мали б прийти».

Кетрін підійшла до виходу, відчинила важкі, оббиті свинцем двері, і визирнула в чорну порожнечу. Але нічого там не почула.

— Тріш? — гукнула вона, і темрява проковтнула її голос.

Тиша.

Вона спантеличено зачинила двері, витягнула свій стільниковий телефон і подзвонила охоронцеві у вестибюль.

— Це Кетрін. А Тріш там?

— Ні, мем, — відповів охоронець. — Вона та ваш гість пі­шли до вас приблизно десять хвилин тому.

— Невже? Але я непевна, що вони дісталися до блоку номер п’ять.

— Стривайте, я перевірю. — Кетрін почула, як охоронець заклацав клавіатурою свого комп’ютера. — Маєте рацію. Згідно з даними картки міс Дюн, вона ще не відмикала дверей блоку номер п’ять. Приблизно вісім хвилин тому вона здійснила незапланований вхід до… до блоку номер три. Це остання інформація з її картки. Гадаю, дорогою до лабораторії вона вирішила влаштувати гостю невеличку екскурсію.

Кетрін спохмурніла. «Вочевидь, так воно і є». Ця звістка дещо здивувала її, але принаймні Кетрін знала, що Тріш надовго не затримається в Мокрому блоці, бо там жахливий сморід.

— Дякую. Мій брат ще не з’явився?

— Ні, пані, ще нема.

— Дякую.

Кетрін поклала слухавку, і її серце раптом кольнула тривога. Від цього бентежного відчуття вона на мить заціпеніла і задумалася. Це була та сама тривога, яку вона відчула, коли зайшла до будинку лікаря Абадона. Однак тоді її жіноча інтуїція схибила, і опісля було страшенно незручно перед господарем будинку.

«Усе це дурниці», — заспокоювала сама себе Кетрін.

Розділ 41

Роберт Ленґдон уважно оглянув піраміду. «Не може бути».

— Давня кодована мова, — сказала Сато, не підводячи очей. — Скажіть мені, що це означає?

На щойно повернутій до них грані піраміди виднілася вервечка з шістнадцяти символів, чітко викарбуваних на гладенькій поверхні.

Андерсон, стоячи біля професора, аж рот від подиву роззявив, шокований побаченим. Шеф безпеки мав такий вигляд, наче щойно перед ним з’явилася якась загадкова клавішна панель.

— Професоре! — озвалася Сато. — Мені здається, ви в змозі це прочитати.

Ленґдон різко обернувся до неї.

— А чому вам так здається?

— Тому що сюди доставили саме вас, професоре. Саме вас для цього обрали. Цей напис схожий на якийсь код, і з огляду на вашу репутацію для мене є очевидним, що вас викликали сюди для того, щоб його розшифрувати.

Ленґдон мусив визнати, що після пригод у Парижі та Римі йому надходив безперервний потік запрошень розкодувати декотрі з найзнаменитіших в історії нерозшифрованих кодів: фестський диск, шифр Дорабелли та загадковий манускрипт Войнича.

Сато пробігла пальцями по напису.

— Скажіть мені значення цих зображень.

«Це не зображення, — подумки заперечив Ленґдон. — Це символи». Цю мову він упізнав миттєво. Шифрована мова сімна­дцятого сторіччя. Ленґдон прекрасно знав, як її розкодувати.

— Пані, — сказав він. — Ця піраміда є приватною власні­стю Пітера.

— Приватна чи не приватна, але якщо вас привезли сюди, у Вашинґтон, саме через цей шифр, то я не залишаю вам вибору в цій справі. Мені потрібно знати, що тут написано.

Раптом гучно запищав смартфон Сато; вона рвучко висмикнула його з кишені і кілька секунд роздивлялася прийняте повідомлення. Ленґдона чимало здивувало, що мобільний зв’язок у Капітолії сягав таких глибин.

Сато невдоволено буркнула і якось дивно поглянула на Ленґдона.

— Шефе Андерсон, — мовила вона, обертаючись до начальника охорони, — кілька слів наодинці, якщо можна. — Директор кивнула Андерсонові йти за нею, і вони зникли в непроглядно темному коридорі, залишивши Ленґдона на самоті у мерехтливому світлі свічки, що горіла в Пітеровій кімнаті роздумів.

Шефу Андерсону почало здаватися, що ця ніч ніколи не скінчиться. «Відрізана рука в моїй ротонді? Усипальниця в моєму підземеллі?» На цьому тлі гра за участю «Червоношкірих» почала здаватися незначущою та дріб’язковою.

Вийшовши слідком за Сато в темний коридор, Андерсон увімкнув ліхтарик. Промінь уже ослаб, але то було краще, ніж нічого. Сато відвела шефа на кілька ярдів по коридору, щоб їх не чув Ленґдон.

— Погляньте на це, — прошепотіла вона, подаючи Андерсонові свій «блекбері».

Той узяв смартфон і примружився на освітлений дисплей. На ньому виднілося чорно-біле зображення: рентгенівський знімок професорової сумки, який Андерсон наказав своїм підлеглим знайти і надіслати директорові. Як і на всіх рентгенівських знімках, предмети з найбільшою густиною були найяскравішими. І в сумці Ленґдона один такий предмет затьмарював решту. Вочевидь, надзвичайно щільний, цей об’єкт виблискував яскравим діамантом у темній мішанині решти професорових манаток. Його обриси неможливо було сплутати ні з чим іншим.

«І він весь вечір носив оце у своїй сумці?» Андерсон здивовано поглянув на Сато.

— А чому ж Ленґдон про це нічого не сказав?

— До біса цікаве запитання, — прошепотіла Сато.

— Ця конфігурація… ні, це не випадковість.

— Так, не випадковість, — у голосі Сато почулася лють. — Навряд чи.

Раптом увагу Андерсона привернуло якесь шарудіння в коридорі. Він перелякано посвітив у темряву проходу. Згасаючий промінь освітив лише безлюдний коридор із низкою прочинених дверей.

— Агов! — гукнув він. — Хто там?

Тиша.

Сато здивовано поглянула на нього, бо, вочевидь, сама не почула нічого.

Андерсон іще мить прислухався, а потім вирішив, що то йому наверзлося. «Треба звідси вшиватися».

Залишившись сам-один у камері із запаленою свічкою, Ленґдон пробіг пальцями по гострих краях викарбуваних на піраміді символів. Йому було дуже цікаво, про що ж ішлося в цьому написі, але він більше не збирався втручатися у приватне життя Пітера Соломона, бо вони й так удерлися недозволено далеко. «І взагалі — навіщо тому схибленому психові ця маленька піраміда?»

— Професоре, у нас проблема, — гучно заявила Сато, з’я­в­ляючись позаду нього. — Я щойно отримала інформацію, і мені набридли ваші брехні.

Ленґдон обернувся й побачив, що до нього рішучим кроком наближається директор відділу безпеки ЦРУ, тримаючи в руках смартфон. Її очі палали люттю. Професор остовпіло поглянув на Андерсона, сподіваючись на його підтримку, але шеф став на одвірку на чатах, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго. Сато зупинилася перед Ленґдоном і тицьнула смартфоном йому в обличчя.

Отетерілий професор поглянув на екран, на якому виднілося чорно-біле фото, схоже на негатив. Зображення являло собою мішанину різних предметів, один з яких яскраво виділявся на їхньому фоні. Він лежав під досить гострим кутом і розташовувався не в центрі, але було чітко видно, що то маленька гостра піраміда.

«Маленька піраміда?» Ленґдон поглянув на Сато.

— Що це?

Здавалося, його запитання ще більше розлютило японку.

— Придурюєтеся, що не знаєте, еге ж?

Ленґдонові урвався терпець.

— Нічого я не придурююся! Я ніколи в житті цього не бачив!

— Брехня! — відрізала Сато, і її голос гострим ножем пронизав вологе повітря. — Ви носили це у своїй сумці всю ніч!

— Я… — почав був Ленґдон, але завмер на півслові. Він поволі перевів погляд на сумку, що висіла на його плечі. А потім знову поглянув на екран смартфону. «О Господи… та це ж пакунок!» Він пильніше придивився до зображення. І тепер побачив примарні обриси куба, що слугував футляром для піраміди. Приголомшений Ленґдон збагнув, що перед ним рентгенівський знімок його сумки… і загадкового кубоподібного пакунка, який дав йому Пітер. Насправді цей куб являв собою порожню коробку, у якій лежала пірамідка.

Ленґдон хотів було щось сказати, але не зміг. Неначе все повітря вийшло у нього з легенів — і його блискавкою вдарив новий здогад.

Простий. Зрозумілий. І страшний.

«Боже милосердний». Він поглянув на усічену піраміду на столі. Її вершина була пласкою — маленький квадрат, що символічно очікував своєї завершальної деталі. Деталі, що перетворить її з «незавершеної піраміди» на «істинну піраміду».

Тепер Ленґдон зрозумів, що та маленька пірамідка, яку він із собою носив, насправді була не пірамідою. «Вона була її горішнім каменем». Цієї миті професор збагнув, чому тільки він зможе відкрити таємниці піраміди.

«Бо в мене завершальна деталь. І вона й справді… являє собою талісман».

Коли Пітер сказав Ленґдонові, що в пакунку — талісман, професор розсміявся. Тепер він зрозумів, що його друг мав рацію. Цей маленький завершальний камінь і справді був талісманом, але не магічним… а більш давнім різновидом. Задовго до того, як слово «талісман» набуло магічного забарвлення, воно мало інше значення — «завершення», і походило від грецького «telesma», що означало «повний, завершений». Талісманом міг бути який завгодно предмет чи ідея, котрі доповнювали щось інше й робили його цілісним. «То був завершальний елемент». У символічному значенні завершальний камінь і був талісманом, який перетворював незавершену піраміду на символ довершеної бездоганності.

Раптом Ленґдона осяяло, і перед ним відкрилася одна дивовижна істина: за винятком розміру, кам’яна піраміда в Пітеровій кімнаті роздумів стала потроху перетворюватися на віддалену подобу легендарної масонської піраміди.

Судячи з яскравості, з якою маленька піраміда висвітилася на знімку, її було зроблено з металу, дуже щільного металу. Він не міг знати, чи то щире золото, чи щось інше. І не міг дозволити своїй уяві вводити його в оману. «Ця пірамідка надто маленька. Код — надто простий. Тому… все це — міф, і не більше, заради всього святого!»

А Сато з нього очей не зводила.

— Ви начебто розумна й талановита людина, професоре, але сьогодні пішли на нерозумний крок. Вирішили брехати директорові внутрішньої розвідки. Навмисне перешкоджали слідству, яке здійснювало ЦРУ.

— Я зможу це пояснити, якщо ви дасте мені можливість.

— Пояснюватимете у штаб-квартирі ЦРУ. А зараз я беру вас під арешт.

Ленґдон заціпенів.

— Облиште жарти. Це несерйозно.

— Дуже серйозно. Я чітко пояснила вам, що цієї ночі на карту поставлено все, а ви не пішли мені назустріч. Наполегливо раджу вам замислитися над поясненням напису на цій піраміді, щоб на момент нашого повернення до штаб-квартири… — Вона підняла свій «блекбері» і великим планом сфотографувала викарбувані на піраміді символи. — На момент нашого повернення до штаб-квартири мої фахівці вже були в курсі справи.

Ленґдон розтулив був рота, щоб заперечити, але Сато вже обернулася до Андерсона, що стояв на порозі.

— Шефе, — сказала вона, — покладіть цю піраміду Ленґдонові в сумку і несіть. А я подбаю, щоб містера Ленґдона взяли під варту. Ваш пістолет, будь ласка.

Із кам’яним лицем Андерсон увійшов до камери, розстібуючи свою кобуру-оперативку. А потім віддав пістолет Сато, яка відразу ж націлила його на Ленґдона.

Професор очманіло витріщився на неї, неначе все це йому наснилося. «Ні, цього не може бути».

Та Андерсон підійшов до Ленґдона і зняв сумку з його плеча, поніс її до стола й поставив на стілець. Розстебнувши зіпер, він розсунув краї сумки, узяв зі стола важку кам’яну піраміду і поклав усередину, поруч із пірамідкою та рештою професорових речей.

Раптом у коридорі почулося шарудіння. В одвірку матеріалізувався темний силует якогось чоловіка. Він кинувся у камеру, швидко наближаючись до Андерсона ззаду. Шеф охорони так і не встиг його помітити. Мить — і незнайомець штурхонув Андерсона плечем у спину. Шефа кинуло вперед, він тріснувся головою об край ніші, а потім упав на стіл, навсібіч розкидавши кістки та інші речі. Пісковий годинник розбився об підлогу. Свічка теж впала додолу, але не згасла.

Швидко зорієнтувавшись у цьому несподіваному хаосі, Сато крутнулася і підняла пістолет, але нападник ухопив із долівки людську стегнову кістку, розмахнувся і торохнув нею японку по плечу. Сато скрикнула від болю, різко подалася назад і впустила пістолет. Незнайомець ударом ноги відкинув його геть, а потім прудко підскочив до Ленґдона. Чоловік виявився високим та струнким афроамериканцем, якого Ленґдон ніколи в житті не бачив.

— Хапайте піраміду! — скомандував він. — За мною — мерщій!