Втрачений символ

Розділ 10

Раніше Роберт Ленґдон багато разів заходив до ротонди, але ще ніколи йому не доводилося вбігати туди зі спринтерською швидкістю. Улетівши до приміщення через північний вхід, він помітив групу туристів, що скупчилися в центрі. Кричав маленький хлопчик, і батьки заспокоювали його. Решта юрмилися довкола, а охоронці щосили намагалися відновити порядок.

— Він витягнув її зі свого перев’язу, — мовив хтось тремтячим голосом, — і залишив прямо тут!

Ленґдон підійшов ближче і кинув побіжний погляд на те, що спричинило такий гармидер. Предмет, що лежав на підлозі Капітолію, і справді був химерний, але не настільки, щоб через нього верещати.

Ленґдонові багато разів доводилося бачити те пристосування, що лежало долі. На мистецькому факультеті Гарварду таких штуковин було повно. Скульптори та художники за допомогою цих повнорозмірних пластмасових моделей намагалися передати риси найскладнішої частини людського тіла, і цією частиною було, що найдивніше, не обличчя. Нею була людська рука. «Хтось залишив руку манекена в ротонді?»

Штучні манекенові руки, або хендкени, як їх часто називали, мали шарнірно-рухомі пальці, що давали змогу митцеві розташовувати штучну кінцівку в будь-якій, потрібній йому позиції. І найчастіше ця позиція у студентів-другокурсників була ось якою: пальці стиснуті в кулак, а середній стирчить догори. Однак ця рука-манекен на підлозі лежала долонею догори, а її вказівний та великий пальці вказували на стелю.

Коли Ленґдон підійшов ближче, він збагнув, що то якийсь незвичний хендкен. Його пластикова поверхня не була звично гладенькою, на ній виднілися легкі зморшки та маленькі пігментні плями. Вона була дуже схожою…

На справжню шкіру.

Раптом Ленґдон закляк як укопаний.

Бо побачив кров. Господи милосердний!

Виявилося, що відрізану п’ясть — для надання стійкості — на­штрикнули на гострий дерев’яний кілок. Хвиля нудоти накотила на професора. Боячись дихнути, Ленґдон присунувся на дюйм і побачив, що пучки вказівного та великого пальців прикрашають крихітні татуювання. Та не вони привернули його увагу. Погляд Ленґдона відразу ж перемістився до знайомого золотого персня на підмізинному пальці.

Ні!

Ленґдон відсахнувся.

Він збагнув, що перед ним — відрізана права рука Пітера Соломона. І відразу ж усе довкола попливло і почало обертатися.

Розділ 11

«Чому ж не відповідає Пітер? — подумала Кетрін Соломон, вимикаючи телефон. — Де він є?»

Упродовж трьох років Пітер Соломон незмінно приїздив першим на щотижневі недільні зустрічі о сьомій вечора. Це був їхній приватний сімейний ритуал, спосіб підтримання родинного зв’язку на початку нового тижня, а для Пітера — ще й спосіб триматися в курсі роботи Кетрін в її лабораторії.

«Він же ніколи не запізнюється і завжди відповідає на дзвінки. — Та ще гіршим було те, що Кетрін і досі не знала, що скаже братові, коли він зрештою приїде. — Я й гадки не маю, як питати в нього про те, що я дізналася сьогодні».

Її кроки ритмічно відлунювали цементною підлогою, що, немов хребет, пронизувала споруду Центру техпідтримки. Відомий під назвою «Головна вулиця», цей коридор сполучав п’ять масивних корпусів-сховищ. А на висоті сорок футів розташовувалася циркуляційна система жовтогарячих повітроводів. Вони пульсували, наче кровоносні судини, що рухаються в такт із серцем, проганяючи крізь споруду тисячі кубічних футів фільтрованого повітря.

Зазвичай Кетрін, пройшовши майже пів милі до своєї лабораторії, встигала заспокоїтися і розслабитися, слухаючи, як дихає будівля центру. Однак сьогодні ця пульсація тільки роздратувала її. Те, що вона дізналася нещодавно про свого брата, могло стурбувати будь-кого, та, оскільки Пітер був для неї єдиною ріднею у світі, Кетрін особливо гостро сприймала думку про те, що він може приховувати від неї якісь секрети.

Вона знала, що брат лише раз приховав від неї таємницю. То була прекрасна таємниця, що крилася в кінці цього коридору. Три роки тому він провів Кетрін оцим проходом і, показуючи їй Центр підтримки, гордо продемонстрував декотрі, найбільш незвичайні експонати, що тут зберігалися: марсіанський метеорит ALH-84001, рукописний піктографічний щоденник відомого індіанського вождя на ім’я Сидячий Бик, колекцію запечатаних воском банок фірми «Бол глас» з оригінальними зразками, які зібрав Чарльз Дарвін.

Коли вони проходили повз масивні двері з маленьким віконцем, Кетрін випадково побачила те, що було за дверима, і аж охнула від несподіванки.

— А це що таке, заради всього святого?

Брат хихикнув і, не зупиняючись, пішов далі.

— Блок номер три. Він зветься Мокрий блок. Досить незвичне видовище, еге ж?

«Скоріше страхітливе».

Кетрін поспішила слідком за братом. Ця споруда була схожа на іншопланетний світ.

— Насправді ж я хочу показати тобі блок номер п’ять, — сказав Пітер, ведучи сестру коридором, якому, здавалося, кінця й краю не буде. — Це наша найновіша добудова, спеціально призначена для збереження експонатів із підвалу Національного музею природничої історії. Ту колекцію плануємо перемістити сюди впродовж п’яти років, і це означає, що наразі блок номер п’ять іще порожній.

Кетрін прискіпливо поглянула на брата.

— Порожній? А чому ж тоді ми туди йдемо, якщо там нема на що дивитися?

У братових очах спалахнула знайома пустотлива іскорка.

— Я подумав, що коли ніхто те приміщення не використовує, то, може, ним скористаєшся ти?

— Я?

— Так. Ти могла б попрацювати в стаціонарній лабораторії, спеціально устаткованому приміщенні, де мала б можливість практично зреалізувати всі оті теоретичні експерименти, над якими працювала всі ці роки.

Кетрін отетеріло дивилася на брата.

— Але ж, Пітере, ці експерименти — суто теоретичні! Реалізувати їх на практиці майже неможливо!

— Немає нічого неможливого, Кетрін, і ця будівля прекрасно тобі підходить. Центр підтримки — не просто комора для скарбів; це один із провідних науково-дослідних центрів світу. Ми постійно беремо експонати з колекцій і досліджуємо їх за допомогою найкращих квантитативних методик, які тільки можна придбати за гроші. Тут ти матимеш у розпорядженні все устаткування, яке тільки забажаєш.

— Пітере, техніку, яка потрібна для здійснення цих експериментів…

— Уже змонтовано. — Пітер широко всміхнувся. — Лабораторія готова до роботи.

Кетрін зупинилася і аж заклякла від такої несподіванки.

Брат махнув рукою в кінець довгого коридору.

— Зараз ми її оглянемо.

Кетрін аж подих перехопило.

— Ти… ти збудував мені лабораторію?

— Це ж моя робота. Смітсонівський інститут створювали для того, щоб рухати вперед наукові знання. Як керівник я мушу з усією серйозністю ставитися до цього завдання. Переконаний, що експерименти, які ти запропонувала, потенційно спроможні поширити рамки науки на ще незвідані сфери. — Пітер зупинився і поглянув Кетрін прямо у вічі. — Я вважав би своїм обов’язком підтримати цю дослідницьку роботу — незалежно від того, сестра ти мені чи ні. Твої ідеї блискучі й оригінальні. І світ заслуговує на те, щоб побачити, куди вони ведуть.

— Пітере, я навіть не знаю, як…

— Ну ж бо, розслабся і заспокойся… я зробив це власним коштом, і наразі ніхто не використовує блок номер п’ять. Коли закінчиш свої експерименти, звільниш приміщення. Окрім того, блок номер п’ять має деякі унікальні властивості, що сприя­тимуть твоїй роботі.

Кетрін не могла уявити, що ж такого особливого в цьому масивному порожньому корпусі сприятиме її дослідницькій діяльності, але в неї виникло передчуття, що невдовзі вона про це дізнається. Вони якраз підійшли до дверей із чітким трафаретним написом.

Блок № 5

Брат вставив картку-ключ у щілину — і враз спалахнуло електронне табло з клавіатурою. Він підняв палець, щоб набрати код, але зупинився і пустотливо-хитрувато вигнув брову, як колись у дитинстві.

— А ти певна, що готова?

Кетрін кивнула. «Ну й любиш ти похизуватися, братику!»

— Відійди, — сказав Пітер, натискаючи на кнопки.

Сталеві двері гучно засичали й розчинилися.

За порогом не видно було нічого, окрім чорнильної темряви… і зяючої порожнечі. Її глибини відлунили глухим стугонінням. На Кетрін війнув порив холодного повітря, і їй здалося, що вона стоїть уночі біля Великого Каньйону і зазирає в його глибочінь.

— Уяви собі, що перед тобою — гігантський ангар, призначений для цілого парку аеробусів, — мовив брат, — і матимеш приблизне уявлення.

Кетрін мимохіть позадкувала.

— Сам блок надто великий і просторий, щоб його обігрівати, але твоя лабораторія — це термічно ізольована кімната зі шлакоблоків, приблизно кубічної форми. Задля максимальної ізоляції вона розташована в найдальшому кутку цього блоку.

Кетрін спробувала все це уявити. Коробка всередині коробки. Напруживши зір, вона вгледілася в темряву, але все одно нічого не побачила. Темрява була абсолютною.

— А лабораторія далеко?

— Далеко… бо в цьому блоці запросто вміститься футбольне поле. Мушу попередити, що прогулянка через нього трохи діє на нерви. Бо темрява там справді виняткова, хоч в око стрель.

Кетрін обережно зазирнула за двері.

— А де вимикач?

— Блок номер п’ять іще не під’єднали до електромережі.

— Але ж… як тоді працюватиме лабораторія?

Брат хитро підморгнув.

— На водневих паливних батареях.

Кетрін здивовано розкрила рота.

— Та годі тобі жартувати.

— У них вистачить питомої потужності, щоб забезпечити електрикою невеличке місто. Твоя лабораторія матиме цілковиту радіочастотну ізоляцію від решти будівлі. Більше того: ззовні лабораторія покрита фотостійкими мембранами для захисту від сонячного випромінювання. Загалом, це герметичне енергонезалежне середовище.

Кетрін поволі почала розуміти всю принадність блоку номер п’ять. Левова частка її роботи зосереджувалася на кількісному визначенні досі невідомих енергетичних полів, тож експерименти слід було проводити в місці, повністю ізольованому від будь-якого зовнішнього випромінювання чи «білого шуму». Це стосувалося навіть такого слабкого впливу, як «розумове випромінювання» та «радіація думки», генерованих людьми, що стоять поруч. Саме ці обставини унеможливлювали проведення експериментів в університетських чи шпитальних лабораторіях, отже, ізольований блок в Центрі підтримки Смітсонівського музею дійсно був ідеальним місцем.

— Ходімо поглянемо. — Пітер посміхнувся і ступив у не­осяжну темряву. — Просто йди за мною.

Кетрін мимоволі зупинилася на порозі. Аж сто ярдів у цілковитій темряві? Вона хотіла було запропонувати скористатися ліхтариком, але брат уже зник у темному проваллі.

— Пітере, ти де? — гукнула вона.

— Здолай свій страх і зроби крок у невідомість. — Його голос стихав у темряві. — Ти знайдеш дорогу, повір мені.

«Він що — жартує?! — Зі страхом у серці Кетрін переступила через поріг і зробила кілька кроків, вдивляючись у темряву і намагаючись призвичаїтися до неї. — Я ж нічого не бачу!»

Раптом сталеві двері позаду неї засичали і зачинилися. Кетрін опинилася в непроглядній темряві. І скрізь — ані цяточки світла.

— Пітере, де ти?!

Тиша.

Ти знайдеш дорогу, повір мені.

Обережно, долаючи дюйм за дюймом, вона рушила вперед. «Здолати страх? — Кетрін навіть руки своєї не бачила поперед себе, але пішла далі. Не минуло й хвилини, як вона повністю заблукала. — Куди я іду?»

Це було три роки тому.

Тепер, коли Кетрін знову опинилася перед тими самими сталевими дверима, вона збагнула, який великий шлях здолала після того, як уперше з’явилася тут тієї ночі. Лабораторія, яка дістала прізвисько Куб, відтоді стала її домівкою, безпечним притулком у глибинах блоку номер п’ять. Як і передбачав брат, тієї ночі вона й справді примудрилася знайти дорогу крізь темряву. І згодом завжди безпомилково знаходила її завдяки винахідливо простій системі орієнтації, яку брат навмисне дав їй змогу виявити самотужки.

Але набагато важливішим було те, що справдилося й інше його передбачення: експерименти Кетрін дійсно дали приголомшливі результати, особливо впродовж останніх пів року. Це були воістину фундаментальні зрушення і прориви, яким судилося змінити цілі схеми мислення. Кетрін із братом вирішили тримати результати цих експериментів у цілковитій таємниці, доки їхні потенційні наслідки не виявляться повніше і чіткіше. Однак Кетрін знала, що невдовзі опублікує декотрі з найбільш далекосяжних наукових відкриттів в історії людства.

«Секретна лабораторія в секретному музеї», — подумала вона, вставляючи картку-ключ у двері блоку номер п’ять. Спалахнула електронна клавіатура, і Кетрін набрала пін-код.

Сталеві двері засичали і відчинилися.

Ті самі, уже добре знайомі стугоніння і порив холодного вітру. І знову, як і раніше, Кетрін відчула, як пришвидшився її пульс.

Найдивовижніші сто ярдів у світі.

Опанувавши себе перед подорожжю в темряві, Кетрін Соломон зиркнула на годинник і зробила крок у темну порожнечу. Однак цього вечора її переслідувала думка: «Куди подівся Пітер?»